Постанова від 28 вересня 2026 р. у справі №343/744/25 — Івано-Франківський апеляційний суд

Справа № 343/744/25

22-ц/4808/1504/26

Провадження № 22-ц/4808/1506/26

Головуючий у 1 інстанції Тураш В. А.

Суддя-доповідач Луганська

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2026 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Луганської В.М.

суддів Девляшевського В.А., Василишин Л.В.

за участю секретаря - Гудяк Х.М.

учасники справи

позивач - ОСОБА_1

відповідачі - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідачів, ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Івано-Франківського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє ОСОБА_5 ,

на рішення Долинського районного суд Івано-Франківської області від 28 травня 2026 року та додаткове рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 23 червня 2026 року

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідачів, ОСОБА_4 , про вселення та усунення перешкод у користуванні житловим будинком,

в с т а н о в и в:

У квітні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про вселення та усунення перешкод у користуванні житловим будинком, в обґрунтування якого зазначила, що з 22.02.1997 до 06.07.2010 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 .

У зв`язку з скрутним фінансовим становищем її чоловіка, вона у 1996 році продала власну квартиру та переїхала жити до квартири чоловіка, яка належала йому на праві власності та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Зазначила, що після розірвання шлюбу, вона продовжувала жити у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 з чоловіком однією сім`є, оскільки її колишній чоловік дав їй дозвіл на проживання у його квартирі, так як власної квартири у неї не було.

ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на момент смерті позивачка проживала разом з ним у його квартирі, за власний кошт провела обряд похорону.

Після набуття ОСОБА_2 права власності на дану квартиру, між сторонами постійно виникали конфлікти, оскільки нова власниця систематично перешкоджала користуватися житлом, у якому позивачка проживає.

Позивачка зазначає, що була зареєстрована за вказаною адресою з 17 березня 1997 року, проте 20 жовтня 2023 року нова власниця квартири без її згоди та волевиявлення зняла її з реєстраційного обліку, попри те, що вона продовжувала проживати в помешканні та користуватися ним.

4 листопада 2024 року невідомі особи самовільно винесли її особисті речі з квартири та змінили замки до вхідних дверей та на теперішній час відповідачка категорично відмовляється впускати її до квартири та передавати ключі.

Посилається на те, що постійно утримувала житло за власний кошт: робила ремонти (замінила вхідні двері, вікна на металопластикові, відновила водопостачання і водовідведення після аварії, оновила сантехніку та санвузол, реконструювала газопостачання з установкою лічильника), а також вчасно і в повному обсязі оплачувала комунальні послуги.

Іншого нерухомого майна у її володінні немає, так само і не має вільного житлового фонду на території Вигодської селищної територіальної громади. Зазначила, що тимчасово проживає у знайомих.

Позивачка вважає, що як колишня дружина попереднього власника ОСОБА_6 , вона не втратила право користування житлом через розірвання шлюбу. Також відсутні й інші підстави для виселення чи визнання її такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, що передбачені чинним ЖК України.

Після подання заяви про залучення до справи співвідповідача ОСОБА_3 та уточненої позовної заяви, позивачка просила суд визнати неправомірними дії щодо ОСОБА_1 , вчинені ОСОБА_7 щодо зняття її з реєстрації місця проживання та виселення з квартири вчиненні разом з ОСОБА_3 ..

Визнати неправомірними дії щодо чинення перешкод ОСОБА_1 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 .

Зобов`язати ОСОБА_3 вселити ОСОБА_1 у квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , з проведенням у встановленому порядку реєстрацію її місця проживання та не чинити ОСОБА_3 разом з ОСОБА_7 перешкод ОСОБА_1 у проживанні та користуванні квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом передачі ОСОБА_3 ключів ОСОБА_1 , які надають доступ до квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою Долинського районного суду Івано-Франківської області від 23 травня 2025 року ОСОБА_3 залучено до участі у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про вселення та усунення перешкод у користуванні житловим будинком в якості співвідповідача.

Рішенням Долинського районного суду Івано-Франківської області від 28 травня 2026 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про вселення та усунення перешкод у користуванні житловим будинком задоволено частково.

Зобов`язано ОСОБА_3 усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні квартирою АДРЕСА_2 шляхом надання їй екземпляру ключів від дверей зазначеної квартири, а у випадку їх відсутності - можливості зробити копії, а також забезпечення можливості вільно та доступно нею користуватися у будь-який час.

В задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5000 грн.

Додатковим рішенням Долинського районного суду від 23 червня 2026 року заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5000 грн.

Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_3 , в інтересах якої діє ОСОБА_5 , звернулась до суду з апеляційною скаргою, у якій посилаючись на неповне з`ясування обставини, що мають значення для справи, порушення норм матеріального права, просить скасувати рішення Долинського районного суду від 28 травня 2026 року та ухвалити нове рішення , яким відмовити в задоволені позовних вимог ОСОБА_1 . Скасувати додаткове рішення Долинського районного суду від 23 червня 2026 року відмовити у стягненні судових витрат з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 .

В обґрунтування апеляційної скарги скаржниця посилається на те, що 08.11.2024 року ОСОБА_3 уклала з ОСОБА_2 нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, за яким набула у власність квартиру АДРЕСА_3 . Станом на день укладення договору купівлі-продажу квартири, у ній ніхто не був зареєстрований та не проживав.

Зазначає, що вказану квартиру придбано для її матері ОСОБА_4 , яка в той час працювала за кордоном та не мала змоги приїхати для оформлення договору купівлі-продажу квартири.

Під час огляду квартири було встановлено, що квартира занехаяна, від`єднана від газопостачання та потребувала ремонту.

11.08.2025 року, будучи власницею квартири, здійснила реєстрацію місця проживання ОСОБА_4 за цією адресою.

У квартирі в період з жовтня 2025 року по травень 2026 року ОСОБА_4 провела капітальний ремонт квартири, після чого вона була облаштована новими меблями та побутовими приладами. У березні 2026 року квартиру під`єднано до газопостачання.

Посилається на те, що рішення суду першої інстанції про зобов`язання її передати ОСОБА_1 ключі від вхідних дверей не може бути виконано, оскільки на даний час вона не проживає в зазначеній квартирі, ключів від даної квартири не має, оскільки там проживає її мати ОСОБА_4 .

ОСОБА_1 добровільно покинула спірну квартиру та тривалий час проживає в с. Новоселиця.

В період з січня 2016 року по вересень 2019 року зафіксовано споживання електроенергії у невеликих обсягах у розмірі 2001,42 грн. Твердження позивачки про проведення ремонту у квартирі спростовується матеріалами справи, зокрема фото/відеодоказами станом кухні на листопад 2024 року.

Скаржниця посилається на те, що суд першої інстанції не надав оцінки поведінці ОСОБА_1 , яка знаючи про рішення суду у справі № 343/136/21 щодо зобов`язання надати ОСОБА_2 ключі від дверей квартири та не чинити перешкод у користуванні квартирою, добровільно не усунула перешкоди та не надала ключі від квартири.

Крім того, після купівлі квартири жодних договорів оренди чи найму житла з ОСОБА_1 не укладалося, нею набуто право власності на законних підставах, договір купівлі-продажу є чинним, недійсним чи розірваним не визнавався, а будь-які спори з ОСОБА_8 до та під час його укладення були відсутні.

Також скаржниця вважає додаткове рішення від 23.06.2026 року про стягнення судових витрат є незаконним, оскільки укладений договір між адвокатом Комарницьким Е. та ОСОБА_9 не відповідає ст. 26 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та ст. 626, 628 ЦПК України та оскільки у договорі про надання правничої допомоги не зазначено предмет позову та не конкретизовано послуги.

Після залучення до справи в якості співвідповідача ОСОБА_3 позивачкою не заявлено вимог про стягнення витрат із ОСОБА_3 . Після ухвалення основного рішення від 28.05.2026 року, а саме 02.06.2026 року, адвокат Комарницький Е. у порядку п. 8 ст. 141 ЦПК України подав заяву від власного імені про стягнення судових витрат у розмірі 41 505,60 грн на свою користь, не уточнивши, з кого з відповідачів їх слід стягнути.

Зазначає, що 5-денний строк для подачі доказів щодо судових витрат, визначений п. 8 ст. 141 ЦПК України, є присічним, тому подання будь-яких додаткових заяв чи уточнень після його спливу законом не передбачено. Разом з тим, суд взяв до уваги подану адвокатом Комарницьким Е. уточнюючу заяву від 23.06.2026 року, у якій представник знову просить стягнути кошти у розмірі 41 505,60 грн з відповідачів безпосередньо на свою користь.

Вважає, що суд першої інстанції вийшов за межі вимог заяви та самовільно визначив, що саме з ОСОБА_3 слід стягнути витрати на правничу допомогу в сумі 5 000 грн.

Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 02 липня 2026 року відкрито апеляційне провадження та роз`яснено учасникам справи право подати до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу.

У відзиві ОСОБА_2 погодилась з апеляційною скаргою ОСОБА_3 та просить задовольнити апеляційну скаргу.

Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 11 серпня 2026 року залучено ОСОБА_4 до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів.

У судовому засіданні представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5 підтримав апеляційну скаргу в межах її доводів.

У судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник Комарницький Е.Г. заперечували проти задоволення апеляційної скарги.

У судовому засіданні третя особа, яка не заявляє самостійних вимог до предмету спору ОСОБА_4 проти задоволення апеляційної скарги не заперечувала.

У судове засідання ОСОБА_2 не з`явилася, про дату, місце та час судового засідання повідомлена належним чином.

Відповідно до ч. 2ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справу.

З урахуванням положень ч.2 ст.372 ЦПК України, колегія суддів вважає можливим провести судовий розгляд справи без учасників справи, які повідомлені належним чином про дату, час та місце розгляду справи.

Заслухавши доповідача, учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішень суду першої інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, судова колегія приходить до наступних висновків.

Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно роз`яснень, які містяться в п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується.

Апеляційна скарга містить доводи щодо оскарження рішення Долинського районного Івано-Франківської області від 28 травня 2026 року в частині задоволених вимог та доводи щодо оскарження додаткового рішення Долинського районного Івано-Франківської області від 23 червня 2026 року, в іншій частині рішення суду не оскаржується, а тому апеляційний суд відповідно до частини 1 ст. 367 ЦПК України перевіряє законність та обґрунтованість додаткового рішення Долинського районного Івано-Франківської області від 23 червня 2026 року та рішення Долинського районного Івано-Франківської області від 28 травня 2026 року лише в оскаржуваній частині, а саме в частині задоволених позовних вимог щодо зобов`язання ОСОБА_3 усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні квартирою АДРЕСА_2 шляхом надання їй екземпляру ключів від дверей зазначеної квартири, а у випадку їх відсутності - можливості зробити копії, а також забезпечення можливості вільно та доступно нею користуватися у будь-який час.

В частині відмовлених позовних вимог рішення суду не оскаржується та не є предметом апеляційного перегляду.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив із того, що задоволення вимоги позивачки про усунення перешкод у користування квартирою шляхом надання доступу до житла та передачі ключів від квартири є належним та ефективним способом захисту порушеного права позиваки. Право власності на спірну квартиру перейшло до ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу квартири, укладеного 28 листопада 2024 року між нею та ОСОБА_2 після ухвалення Верховним Судом постанови у справі №343/136/21. Суд дійшов висновку, що відповідачка ОСОБА_3 , як новий власник квартири чинить перешкоди позивачці ОСОБА_1 у користуванні квартирою, якою має право користування. Суд зазначив, що ОСОБА_2 була обізнана про обставини проживання ОСОБА_1 у спірній квартирі та повинна була повідомити про них ОСОБА_3 під час укладення договору купівлі-продажу. Однак ОСОБА_3 не відмовилася від укладення договору та в подальшому не порушувала питання про його розірвання, а тому, на думку суду, фактично погодилася набути право власності на квартиру з тими фактичними обтяженнями, які існували у попереднього власника - ОСОБА_2 .

Переглядаючи справу в оскаржуваній частині, колегія суддів виходить з наступного.

Судом встановлено, що з 22.02.1997 року ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 , який 06.07.2010 року розірвано.

Згідно витягу з реєстру територіальної громади, ОСОБА_1 17 березня 1997 року була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 та знята з реєстрації 20 жовтня 2023 року.

Відповідно до рішенням Долинського районного суду Івано-Франківської області від 07.08.2019 у справі № 343/1362/19 ОСОБА_2 набула право власності на квартиру в порядку спадкування після смерті ОСОБА_6 .

Згідно актів обстеження матеріально-побутових умов і сімейних обставин від 22.01.2016 року, 17.02.2020 року, 17.12.20212 року,08.11.2024 року ОСОБА_11 проживає за адресою АДРЕСА_1 , квартирно-житлові умови задовільні

Рішенням Долинського районного суду Івано-Франківської області від 05.01.2022 у справі №343/136/21, яке постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 06.11.2023 року та постановою Верховного Суду від 24.04.2024 року залишено без змін, позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у володінні, користуванні та розпорядженні квартирою та виселення задоволено частково. Зобов`язано ОСОБА_1 усунути перешкоди ОСОБА_2 у користуванні квартирою АДРЕСА_3 , шляхом надання їй екземпляру ключів від дверей зазначеної квартири, а у випадку їх відсутності - можливості зробити копії, а також забезпечення можливості вільно та доступно нею користуватися у будь-який час.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про виселення - відмовлено.

28.11.2024 року ОСОБА_2 продала належну їй на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_3 ОСОБА_3 , що підтверджується договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Калуського районного нотаріального округу Івано-Франківської області Депутат О.З., зареєстровано в реєстрі за №447.

ОСОБА_1 є особою з інвалідністю 3 групи, у власності чи користування іншого житла немає, що встановлено при розгляді справи №343/136/21 та зазначено у постанові Верховного Суду від 24 квітня 2024 року.

Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Нормами статті 3 Сімейного кодексу України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом, і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено статтею 405 ЦК України, відповідно до якої члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Зокрема, зауважував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див. mutatis mutandis рішення від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 19009/04), § 41, та ін.).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте наведені положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: перша - виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; друга - викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; третя - закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року («East/West Alliance Limited v. Ukraine», заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у права на повагу до житла та на мирне володіння майном із гарантіями статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції відповідно є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало правомірну мету, що випливає зі змісту вказаних статей, а також, чи є відповідний захід пропорційним відповідній меті втручання у право.

Втручання держави у права на повагу до житла та права власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними. Інакше кажучи, оскаржений захід повинен не тільки мати підставу в національному законодавстві, але й відповідати вимогам до якості закону: положення останнього мають бути достатньо чіткими у термінах і передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див. mutatis mutandis, зокрема, рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», § 43).

Якщо можливість втручання у вказані права передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення правомірної мети такого втручання: у право на повагу до житла - лише в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб; у право на мирне володіння майном - або з метою контролю за користуванням ним відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право на повагу до житла та у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з правомірною метою, буде розглядатися як порушення відповідно статті 8 Конвенції та/чи статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Втручання у право має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній правомірній меті (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria», заява № 20082/02), § 56).

Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між правомірною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. mutatis mutandis, зокрема, рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року («Rysovskyy v. Ukraine», заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року («Kryvenkyy v. Ukraine», заява № 43768/07)). Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти правомірної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станкова проти Словаччини» від 9 жовтня 2007 року («Stankova v. Slovakia», заява № 7205/02), § 60-63).

Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, можна разом із іншими чинниками брати до уваги, вирішуючи питання про те, чи встановлений справедливий баланс оскарженим заходом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» («Beyeler v Italy»,заява № 33202/96), § 110).

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Дакус проти України» від 14 грудня 2017 року («Dakus v. Ukraine», заява № 19957/07), «Кривіцька та Кривіцький проти України», «Садов`як проти України» від 17 травня 2018 року («Sadovyak v. Ukraine», заява № 17365/14)).

Отже, критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Таким чином, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Порушення Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо недотриманий хоча б один із трьох зазначених вище критеріїв. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

У спірних правовідносинах є конкуренція прав на повагу до житла позивача, який не є власником квартири, і правом власності відповідача на останню, яке він набув за договором купівлі-продажу станом на час, коли позивач на законній підставі вселилася у квартиру та проживала у ній. У разі задоволення позову відбудеться втручання у право власності відповідача, а у разі відмови у його задоволенні - відбудеться втручання у право позивача на повагу до житла.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 набула право користування квартирою АДРЕСА_3 в 1997 році, вселившись в неї та зареєструвавши місце проживання на законних підставах, як член сім`ї попереднього власника квартири ОСОБА_6 , тобто набула охоронюване законом право на мирне користування майном як член сім`ї свого чоловіка.

Після розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 06.07.2010 року позивачка продовжувала проживати у спірній квартирі до його смерті та надалі. Зазначене підтверджується актами обстеження матеріально-побутових умов і сімейних обставин від 22.01.2016 року, 17.02.2020 року, 17.12.2021 року та 08.11.2024 року, відповідно до яких ОСОБА_1 проживає за адресою: АДРЕСА_1 , а житлово-побутові умови за місцем проживання є задовільними.

На підставі рішення Долинського районного суду від 07 серпня 2019 року у справі №343/1362/19 право власності на спірну квартиру у порядку спадкування за законом набула ОСОБА_2 .

ОСОБА_2 набувши у порядку спадкування право власності на спірну квартиру, знала про проживання в ній ОСОБА_1 , що підтверджується матеріалами справи.

В подальшому на підставі договору купівлі-продажу від 28.11.2024 року ОСОБА_3 набула право власності на спірну квартиру.

На час укладання договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_1 проживала у спірній квартирі.

У суді апеляційної інстанції представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5 зазначив, що на момент укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , останній було відомо про наявність судових рішень щодо цієї квартири. На переконання колегії суддів за певної обачності Галів О.І. мала реальну можливість дізнатися про існування спору щодо права користування цим житлом ОСОБА_1 .

Отже, встановивши, що ОСОБА_1 , як член сім`ї колишнього власника житла, набула право користування спірним житловим приміщенням і таке право не припинено у встановленому законом порядку, врахувавши відсутність у позивачки іншого житла, а також те, що ОСОБА_3 , як власниця квартири АДРЕСА_3 чинить їй перешкоди у користуванні даною квартирою, заперечуючи проти проживання позивачки в спірній квартирі, суд першої інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог, зобов`язав ОСОБА_3 усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні спірною квартирою.

Сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою припинення права користування колишніми членами сім`ї власника квартири.

Колегія суддів вважає, що право позивачки підлягає захисту у обраний нею спосіб, оскільки остання може втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченком, враховуючи, що у її володінні (користуванні) немає іншого житла.

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав відповідача та не покладати надмірний тягар на позивача.

Сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою припинення права користування членами сім`ї власника цього майна, у тому числі і колишніми.

До такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, провадження № 14-298цс19.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 добровільно покинула спірну квартиру, тривалий час проживає в с. Новоселиця, а також про те, що квартира є занедбаною, від`єднана від газопостачання та потребувала ремонту, оскільки зазначені обставини спростовуються матеріалами справи, а саме: довідкою про оплату позивачкою послуг за спожиту електричну енергію за період з 01.01.2021 по 01.11.2024 року, довідкою ТОВ «Прикарпаттенерготрейд», довідкою про розмір платежів за послуги водопостачання ОСОБА_1 , випискою з особового рахунку по квартплаті за період з 01.06.2020 -25.11.2024 року, актом мешканців власників квартир будинку АДРЕСА_4 .

ОСОБА_3 при розгляді справи у суді першої інстанції не надано суду належних доказів на спростування зазначених доказів, наданих позивачкою.

При розгляді справи у суді апеляційної інстанції скаржниці відмовлено у долучені нових доказів.

Колегія суддів не приймає до уваги посилання ОСОБА_4 проте, що спірна квартира придбана за її грошові кошти, нею у квартирі зроблено ремонт, куплено нові меблі, оскільки ОСОБА_4 знала, що у суді розглядається справа за позовом ОСОБА_1 , будь-яких вимог до позивачки при розгляді справи у суді першої інстанції не заявляла. Відповідач ОСОБА_3 на вказані обставини при розгляді справи у суді першої інстанції не посилалася. Наявність реєстрації у спірній квартирі ОСОБА_4 не позбавляє права позивачки на користування спірною квартирою і власник квартири всі питання щодо її проживання (користування) має вирішувати у відповідності до вимог ст.162 ЖК України.

Доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції та не дають підстав для висновку про порушення процесуального права або неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. При вирішенні вказаної справи судом правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 02 червня 2026 року в оскаржуваній частині ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права і підстав для його скасування по доводам апеляційної скарги не має.

Переглядаючи додаткове рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 23 червня 2026 року, колегія суддів виходить з наступного.

Ухвалюючи додаткове рішення у даній справі, суд першої інстанції з огляду на характер спору, складність справи, обсяг фактично виконаної роботи, часткове задоволення позовних вимог та результат розгляду справи, вважав заявлений розмір витрат за підготовку та подання позовної заяви у сумі 17294 грн завищеним та таким, що не відповідає критеріям розумності та співмірності та дійшов висновку про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5000 грн.

Колегія суддів вважає, що такий висновок суду відповідає вимогам закону та встановленим обставинам справи, виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем в уточненій позовній заяві було наведено попередній орієнтовний розрахунок витрат на правничу допомогу, які позивач очікує понести в зв`язку із розглядом справи в суді першої інстанції в розмірі 15 000,00 грн.

Рішення Долинського районного суду ухвалено 28 травня 2026 року.

02 червня 2026 року представником позивача через систему «Електронний суд» подано заяву про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на правничу допомогу, тобто в строк, визначений частиною восьмою статті 141 ЦПК України. До заяви додано договір про надання правничої допомоги від 20 листопада 2024 року, додаток №1 до договору, акт про надання правничих послуг від 02 червня 2026 року, квитанцію до прибуткового касового ордера №2 від 02 червня 2026 року на суму 41 505,60 грн, докази надсилання заяви про ухвалення додаткового рішення іншим учасникам справи.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Відповідно до положень частини першої, пунктів 1, 4 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Згідно з вимогами частин першої, другої, п`ятої, шостої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі, чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Наявність договірних відносин між адвокатом Комарницьким Е.Г. та ОСОБА_1 підтверджуються договором про надання правничої допомоги від 20 листопада 2024 року. Відповідно до пунктів 3.1.1, 3.1.2 договору, гонорар є винагородою адвоката за здійснення захисту, представництва інтересів клієнта та надання йому інших видів правової допомоги на умовах і порядку , що визначені договором. Гонорар складається з суми вартості послуг, тарифи яких визначено Додатком 1 до цього договору та усно узгоджені Сторонами; «Тарифи вартості послуг»;

Відповідно до пункту 1.1.4 договору - предметом договору є представництво інтересів клієнта у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах,перед фізичними та юридичними особами (пункт 1.1.4 договору).

Згідно пункту 4.1.1 договір набуває чинності з дати його підписання і діє протягом 24 наступних календарних місяців та може бути продовженим на той самий строк якщо жодна із сторін не заявила про його розірвання за місяць до закінчення строку договору.

Згідно пункту 3.1.3 договору факт наданих послуг підтверджується актом наданих послуг.

Гонорар складається з суми вартості послуг, тарифи яких визначено додатком 1 до цього договору та усно узгоджені сторонами.

Згідно з актом приймання-передачі наданих послуг, адвокат Комарницький Е.Г. надав такі послуги з правничої допомоги: зустріч з клієнтом та ознайомлення з матеріалами справи кількість годин 3, вартість однієї години 1729,40 грн, загальна сума 5188,20 грн; підготовка та подання позову кількість годин 10, вартість однієї години 1729,40 грн, загальна сума 17294,00 грн; підготовка та подання клопотання про залучення співвідповідача - кількість годин 4, вартість однієї години 1729,40 грн, загальна сума 6917,60 грн; підготовка та подання клопотання про зміну позовних вимог - кількість годин 3, вартість однієї години 1729,40 грн, загальна сума 5188,20 грн; участь в судових засіданнях - кількість годин 4, вартість однієї години 1729,40 грн, загальна сума 6917,60 грн. Загальна сума понесених витрат на правничу допомогу складає 41505,60 грн.

Колегія суддів вважає, що позивач надав належні докази на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу.

Представником ОСОБА_3 - ОСОБА_5 подано клопотання про відмову у стягненні судових витрат на правничу допомогу, в обґрунтування якого зазначено, що витрати на правничу допомогу не відповідають обсягу задоволених позовних вимог та розумності їх розміру.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансового стану обох сторін(додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 року у справі № 755/9215/15-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 року у справі № 904/4507/18).

Враховуючи наявні в матеріалах справи докази, враховуючи критерії, окреслені в ч. 3 ст. ст. 141 ЦПК України, а саме обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для зменшення розміру понесених заявником витрат на правничу допомогу, які підлягають стягненню з відповідача до 5000 грн, що відповідає засадам розумності та справедливості.

Доводи апеляційної скарги щодо того, що представником позивача не конкретизовано послуги, а окремі з них повторюються не заслуговують на увагу та спростовуються доданим до заяви про ухвалення додаткового рішення актом про надання правничих послуг від 02 червня 2026 року, в якому відображено детальний опис робіт, зазначено кількість витрачених на такі послуги годин та зазначено загальну суму таких робіт, повторень послуг даний акт не містить.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що адвокат Комарницький Е. Г. подав заяву про стягнення судових витрат від власного імені на свою користь, оскільки адвокат Комарницький Е.Г. приймав участь у справі виключно як представник позивачки, що підтверджується матеріалами справи (ордером, договором про надання правової допомоги тощо). Згідно зі ст. 58,60 ЦПК України, представник сторони здійснює процесуальні права та обов`язки від імені особи, яку він представляє. Усі процесуальні документи, включно із заявами про розподіл чи стягнення судових витрат, подаються представником в інтересах та від імені свого довірителя, а не від власного імені. Зазначення у тексті процесуального документа даних адвоката є прямим вимогам процесуального закону, зокрема, ч. 2 ст. 183 та ст. 141 ЦПК України вимагають чіткої ідентифікації особи, яка підписує та подає документ. Наявність реквізитів адвоката вказує на те, ким саме як професійним правником було складено та подано документ від імені позивачки, проте особою, на чию користь стягуються кошти залишається сторона у справі.

Рішенням Долинського районного суду від 28 травня 2026 року суд задовольнив позовні вимоги лише щодо ОСОБА_3 , а в решті позову, зокрема до ОСОБА_2 відмовив. Відсутність у заяві чітко зазначеного платника витрат не є підставою для відмови у її задоволенні, оскільки за правилами ст. 141 ЦПК України обов`язок правильного розподілу судових витрат законом покладено безпосередньо на суд.

За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що додаткове рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 23 червня 2026 року ухвалено із додержанням вимог закону і не може бути скасовано з підстав, що викладені в апеляційній скарзі.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, Івано-Франківський апеляційний суд,

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє ОСОБА_5 , залишити без задоволення.

Рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 28 травня 2026 року в оскаржуваній частині та додаткове рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 23 червня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 05 жовтня 2026 року

Головуючий В.М. Луганська

Судді: В.А. Девляшевський

Л.В. Василишин