Вирок від 05 жовтня 2026 р. у справі №949/526/26 — Дубровицький районний суд Рівненської області

Справа №949/526/26

В И Р О К

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 жовтня 2026 року Дубровицький районний суд Рівненської області у складі:

головуючого - судді ОСОБА_1 ,

секретаря судових засідань ОСОБА_2 ,

за участю:

прокурора ОСОБА_3 ,

обвинуваченого ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дубровиця в режимі відеоконференції кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №62025240010001495 від 11 вересня 2025 по обвинуваченню

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя (зареєстрованого) АДРЕСА_1 , громадянина України, з середньою освітою, неодруженого, військовослужбовця Збройних Сил України, гранатометника 1-го механізованого відділення 1-го механізованого взводу 3-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 , у військовому звані «солдат», раніше судимого:

- 27 листопада 2025 року Дубровицьким районним судом Рівненської області за ч. 4 ст. 185 КК України до покарання у виді 5 (п`яти) років позбавлення волі, на підставі ст. 75 КК України звільненого від відбування покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку терміном 1 (один) рік;

- 28 листопада 2025 року Дубровицьким районним судом Рівненської області за ч. 4 ст. 185 КК України до покарання у виді 5 (п`яти) років позбавлення волі, на підставі ст. 75 КК України звільненого від відбування покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку терміном 1 (один) рік,

- 06 квітня 2026 року Дубровицьким районним судом Рівненської області за ч. 1 ст. 121 КК України до покарання у виді 5 (п`яти) років та 2 (двох) місяців позбавлення волі,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_4 07 серпня 2025 року був призваний на військову службу за призовом під час мобілізації відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 №69/2022 «Про загальну мобілізацію» ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 07 серпня 2025 року №224 ОСОБА_4 зараховано до списків особового складу вказаної військової частини, поставлено на всі види забезпечення та призначено на посаду гранатометника 1-го механізованого відділення 1-го механізованого взводу 3-ї механізованої роти НОМЕР_2 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 .

Згідно ст. 65 Конституції України, ст. 17 Закону України «Про оборону України», ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України, які проходять військову службу відповідно до законодавства.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Частиною 2 статті 5 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» визначено, що у разі прийняття рішення щодо необхідності введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях Президент України видає указ про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях і негайно звертається до Верховної Ради України щодо його затвердження та подає одночасно відповідний проект закону

24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану»№ 2102-IX від 24 лютого 2022 року, введено воєнний стан на всій території України строком на 30 діб, який неодноразово продовжувався та діє і на даний час.

Під час проходження військової служби солдат ОСОБА_4 у відповідності до вимог ст. ст. 11, 16 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. ст. 3, 4, 6 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, зобов`язаний свято і непорушно дотримуватися Конституції та Законів України, виконувати свої службові обов`язки, що визначаються статутами Збройних Сил України, а також відповідними посібниками, порадниками, положеннями, інструкціями, постійно підвищувати рівень військових професійних знань, вдосконалювати свою виучку і майстерність, сумлінно вивчати військову справу, знати й утримувати в готовності до застосування закріплене озброєння, бойову та іншу техніку, берегти державне майно, бути дисциплінованим, пильним, не допускати негідних вчинків і стримувати від них інших військовослужбовців.

Проте, солдат ОСОБА_4 достовірно знаючи свої обов`язки, передбачені зазначеним вище законодавством, яке регламентує порядок виконання військового обов`язку і проходження військової служби, та маючи можливість належно їх виконувати, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, тобто діючи з прямим умислом, свідомо допустив їх порушення та вчинив військовий злочин проти встановленого порядку проходження військової служби за наступних обставин.

Солдат ОСОБА_4 будучи військовослужбовцем військової служби за призовом під час мобілізації та проходячи військову службу на посаді гранатометника 1-го механізованого відділення 1-го механізованого взводу 3-ї механізованої роти НОМЕР_2 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 , діючи умисно, тобто усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, із метою ухилитися від військової служби, в умовах воєнного стану, за відсутності поважних причин, 10 серпня 2025 року близько 20 години 00 хвилин (точніше досудовим розслідуванням не встановлено, однак саме в цей час виявлено його відсутність на військовій службі) самовільно залишив розташування військової частини НОМЕР_1 , що тимчасово знаходилася у АДРЕСА_2 , та відправився до місця свого проживання у село Переброди Сарненського району Рівненської області, де проводив час на власний розсуд, не пов`язаний із проходженням військової служби та обов`язки військової служби не виконував до 05 листопада 2025 року, тобто до моменту затримання працівниками поліції у м. Дубровиця Рівненської області, чим припинено вчинення кримінального правопорушення.

Будучи допитаним в ході судового розгляду обвинувачений ОСОБА_4 свою вину у скоєному вищевказаному кримінальному правопорушенні визнав повністю, щиро розкаявся та дав суду показання, які повністю підтверджують встановлені судом фактичні обставини скоєння злочину, додатково пояснив, що самовільно залишив військову частину тривалістю понад три доби, вчинене в умовах воєнного стану, після чого усвідомив протиправність своїх дій та їх наслідки. Додатково вказав, що шкодує про вчинене, свою вину визнає повністю, у скоєному щиро розкаюється, просив суд суворо його не карати.

Прокурор в судовому засіданні просив визнати ОСОБА_4 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України та призначити йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п`ять) років. Відповідно до ч. 4 ст. 70 КК України, шляхом часткового складання призначених покарань за цим вироком та вироком Дубровицького районного суду Рівненської області від 06 квітня 2026 року призначити обвинуваченому ОСОБА_4 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п`ять) років та 3 (три) місяці.

Таким чином, оскільки обвинувачений ОСОБА_4 повністю визнав свою вину у скоєнні кримінального правопорушення, підтвердивши викладене в обвинувальному акті та фактичні обставини ніким з учасників судового провадження не оспорюються, відсутні заперечення та сумніви у добровільності його позиції, суд, з`ясувавши думку учасників судового процесу, роз`яснив сторонам кримінального провадження вимоги ч. 3 ст. 349 КПК України і наслідки обмеження обсягу дослідження доказів, за згодою учасників судового процесу, визнав недоцільним дослідження інших доказів, крім письмових доказів по справі, що характеризують особу обвинуваченого. Обвинуваченому роз`яснено, що в даному випадку він позбавляється права оскаржувати в апеляційному порядку фактичні обставини справи, встановлені доказами, які судом не були досліджені. До таких фактичних обставин відносяться дата, час, місце, спосіб вчинення кримінального правопорушення, винуватість у вчиненні кримінального правопорушення та його мотиви, а також інші обставини, які визнані учасниками судового провадження та ними не оспорюються.

Суд враховує, що відповідно до рішення Європейського Суду з прав людини від 27 лютого 1980 року (скарга № 6903/75) Девеер проти Бельгії (Deweer v. Belgium) держава та її судові органи зобов`язані забезпечити належну реалізацію права на справедливий суд під час розгляду кримінальних справ шляхом спрощеного та скороченого розгляду, і суд має перевірити, чи не був такий вибір зумовлений виключно бажанням завершити справу швидко, без участі повної судової процедури, чи бажанням бути обвинуваченим у вчиненні менш тяжких злочинів, або взагалі звільненням від покарання за окремими епізодами справи.

Проте, суд пересвідчився, що позиція учасників судового розгляду щодо розгляду справи у порядку, передбаченому ч. 3 ст. 349 КПК України, є добровільною і не пов`язана з вищевказаними чинниками.

Отже, аналізуючи показання обвинуваченого, суд вважає, що винуватість ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення знайшла своє підтвердження у судовому засіданні під час судового розгляду. Так, останній надав показання стосовно обставин вчинення інкримінованого йому кримінального правопорушення, які повністю узгоджуються зі встановленими фактичними обставинами кримінального провадження, викладеними в обвинувальному акті, а тому кваліфікація його дій за ч. 5 ст. 407 КК України, як самовільне залишення військової частини військовослужбовця тривалістю понад три доби, вчинене в умовах воєнного стану, є правильною.

Відповідно до ст. 65 КК України та п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 24.10.2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання» (з наступними змінами), призначаючи покарання у кожному конкретному випадку суди зобов`язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом`якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів.

Кримінальне правопорушення, передбачене ч. 5 ст. 407 КК України, у вчиненні якого ОСОБА_4 визнав себе винним, відповідно до ст. 12 КК України є тяжким злочином.

Характеризуючи особу обвинуваченого ОСОБА_4 , суд враховує, що він раніше судимий, зокрема за вироком Дубровицького районного суду Рівненської області від 06 квітня 2026 року до покарання у виді позбавлення волі з реальним його відбуттям, за місцем проживання характеризується негативно (а.п. 102), під наглядом у лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не знаходиться (а.п. 105).

Попри відсутність посилання на обставини, які пом`якшують покарання, в обвинувальному акті, суд, оцінивши поведінку обвинуваченого у судовому засіданні, визнає обставиною, яка пом`якшує покарання обвинуваченого, відповідно до ст. 66 КК України, - щире каяття.

При цьому, суд враховує, що щире каяття характерне тим, що воно засновано на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки через визнання вини і готовність нести кримінальну відповідальність, тобто характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.

Так, у судовому засіданні обвинувачений свою вину визнав у повному обсязі, у вчиненому щиро розкаявся та неодноразово, в ході судового розгляду висловлював жаль з приводу вчиненого, критично оцінив свої дії, зауважив на тому, що готовий нести відповідальність за вчинене, що також свідчить про те, що особа розуміє тяжкість наслідків від своїх дій та щиро кається.

Водночас обставин, що обтяжують покарання ОСОБА_4 , відповідно до ст. 67 КК України, судом не встановлено.

У п. 4 вказаної Постанови №7, Верховний Суд України зазначив, що виходячи з того, що встановлення пом`якшувальних та обтяжуючих покарання обставин має значення для правильного його призначення, судам необхідно всебічно досліджувати матеріали справи щодо наявності таких обставин і наводити у вироку мотиви прийнятого рішення. При цьому таке рішення має бути повністю самостійним і не ставитись у залежність від наведених в обвинувальному висновку обставин, які пом`якшують чи обтяжують покарання. Суди, зокрема, можуть не визнати окремі з них такими, що пом`якшують чи обтяжують покарання, а також визнати такими обставинами ті, які не зазначено в обвинувальному висновку.

Разом з тим, наведений у ч. 1 ст. 67 КК України перелік обставин, що обтяжують покарання, є вичерпним, тому суд не вправі посилатись у вироку як на обтяжуючі і враховувати при призначенні покарання інші обставини, не передбачені цією статтею (п. 6 Постанови №7).

У п. 2 Постанови №7 зазначено, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин.

При цьому, відповідно до п. 1 Постанови №7, суди при призначенні покарання в кожному випадку і щодо кожного підсудного, який визнається винним у вчиненні злочину, мають суворо додержувати вимог ст. 65 КК України стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання.

Вказані роз`яснення узгоджуються і з положеннями ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою встановлено, що кожен при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.

У п. 113 рішення ЄСПЛ в справі "Коваль проти України" від 19 жовтня 2006 року суд наголосив, що "основна мета статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у рамках кримінального провадження забезпечити справедливий розгляд справи судом, який встановить обґрунтованість будь - якого кримінального обвинувачення".

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19 лютого 2009 року у справі "Христов проти України" суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Одним з проявів верховенства права є положення про те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори. Справедливість - одна з основних засад права і є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Тому, вирішуючи питання про призначення обвинуваченому ОСОБА_4 покарання, суд виходить із встановленої ст. 50 КК України його мети: кари, виправлення винної особи і запобігання вчиненню винним нових кримінальних правопорушень, заснованої на вимогах виваженості та справедливості, з урахуванням позиції Європейського суду з прав людини, відповідно до якої покарання як втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав особи, - воно має бути законним (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи) (справи "Бакланов проти росії" від 09 червня 2005 року, "Фрізен проти росії" від 24 березня 2005 року, "Ісмайлова проти росії" від 29 листопада 2007 року).

Тобто, суд має призначити покарання конкретній особі за конкретне кримінальне правопорушення, максимально індивідуалізуючи покарання з урахуванням справедливості відносно конкретної особи, яке має бути необхідним і достатнім для виправлення засуджених, а також для запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень (ч. 2 ст. 50 КК України).

Таким чином, визначаючи міру і вид покарання обвинуваченому ОСОБА_4 , суд враховує наявність обставини, що пом`якшує покарання та істотно знижує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, відсутність обставин, що обтяжують покарання, дані про особу обвинуваченого, його поведінку до і після вчинення кримінального правопорушення, а також те, що він повністю визнавши свою вину, щиро розкаявся, надав показання, як в ході досудового розслідування, так і в судовому засіданні щодо обставин вчиненого ним кримінального правопорушення, що свідчить про його небайдужість до наслідків, що настали, втім зважає на те, що на день ухвалення вироку він є засудженим та на даний час відбуває покарання у виді позбавлення волі, тому вважає доцільним призначити обвинуваченому покарання в межах санкції статті інкримінованого кримінального правопорушення у виді позбавлення волі, яке слід відбувати реально, оскільки таке покарання є необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, що повністю узгоджується із принципами законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання.

Крім того, таке покарання обвинуваченому, на думку суду, буде відповідати принципу пропорційності обмеження прав та легітимної мети покарання, який передбачений Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та відповідатиме особі обвинуваченого.

Речові докази та процесуальні витрати відсутні.

Цивільний позов по кримінальному провадженні не заявлено.

Відносно обвинуваченого ОСОБА_4 у цьому кримінальному провадженні запобіжний захід не обирався.

Втім, з матеріалів кримінального провадження встановлено, що ОСОБА_4 засуджений вироком Дубровицького районного суду Рівненської області від 06 квітня 2026 року до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п`яти) років 2 (двох) місяців.

Відповідно до ч. 4 ст. 70 КК України, за правилами, передбаченими в частинах першій третій цієї статті, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому кримінальному правопорушенні, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю кримінальних правопорушень, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в статті 72 КК України.

Кримінальне правопорушення, яке є предметом даного судового розгляду, обвинувачений ОСОБА_4 вчинив 10 серпня 2025 року, тобто до постановлення попереднього вироку Дубровицького районного суду Рівненської області від 06 квітня 2026 року, тому остаточне покарання слід призначити на підставі ч. 4 ст.70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом часткового складання покарань.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 368, 370, 371, 373, 374, 394, 395 КПК України, суд,

У Х В А Л И В:

ОСОБА_4 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України і призначити йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п`ять) років.

Відповідно до ч. 4 ст. 70 КК України, шляхом часткового складання призначених покарань за цим вироком та вироком Дубровицького районного суду Рівненської області від 06 квітня 2026 року, призначити ОСОБА_4 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п`ять) років та 3 (три) місяці.

Обрати відносно ОСОБА_4 а запобіжний захід у цьому кримінальному провадженні у виді тримання під вартою до вступу вироку в законну силу.

Строк відбування покарання ОСОБА_4 у виді позбавлення волі рахувати з 06 жовтня 2026 року, тобто з моменту обрання йому міри запобіжного заходу у виді тримання під вартою у цьому кримінальному провадженні.

Зарахувати ОСОБА_4 в строк відбування остаточного покарання строк його попереднього ув`язнення та відбутого покарання за вироком Дубровицького районного суду Рівненської області від 06 квітня 2026 року за загальний період з 08 год. 02 хв. 05 листопада 2025 року по 06 жовтня 2026 року включно.

Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Рівненського апеляційного суду через Дубровицький районний суд Рівненської області.

Вирок суду першої інстанції не може бути оскаржений в апеляційному порядку з підстав заперечення обставин, які ніким не оспорювалися під час судового розгляду і дослідження яких було визнано судом недоцільним відповідно до положень частини третьої статті 349 КПК України.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку.

Обвинуваченому та прокурору копію вироку вручити негайно після його проголошення.

Суддя: підпис.

Згідно з оригіналом.

Суддя Дубровицького

районного суду: ОСОБА_1