Рішення від 25 червня 2026 р. у справі №372/4899/25 — Обухівський районний суд Київської області

Справа № 372/4899/25

Провадження 2-258/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 червня 2026 року Обухівський районний суд Київської області в складі:

головуючого судді Кравченко М.В.

при секретарі Ільїній А.В.,

за участю представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2 ,

розглянувши у приміщенні Обухівського районного суду Київської області у відкритому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про виділення в натурі частини нерухомого майна,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_4 про виділення в натурі частини нерухомого майна.

З урахуванням зміни предмета позову позивач просив виділити йому в натурі в окремий об`єкт нерухомості належну йому 1/2 частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , здійснивши поділ будинку відповідно до варіанта №4 висновку експертів №471/08-2025 від 28 жовтня 2025 року; виділити відповідну частину житлового будинку відповідачу; визнати за сторонами право власності на земельну ділянку кадастровий номер 3223189301:01:011:0058 по 0,125 га кожному відповідно до варіанта №3 поділу земельної ділянки, визначеного зазначеним висновком експертів, та встановити спільне користування частиною земельної ділянки згідно із запропонованим експертами варіантом.

Позов обґрунтований тим, що позивачу в порядку спадкування належить 1/2 частина вказаного житлового будинку, іншою 1/2 частиною якого володіє відповідач. Між сторонами відсутня згода щодо порядку користування спільним майном, у зв`язку із чим позивач вважає необхідним припинити режим спільної часткової власності шляхом реального виділу належної йому частки. Після смерті ОСОБА_5 сторони набули у порядку спадкування право власності по 1/2 частці житлового будинку АДРЕСА_1 . Земельна ділянка кадастровий номер 3223189301:01:011:0058 площею 0,25 га, на якій розташований житловий будинок, належить ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 03 липня 2015 року.

Відповідач у відзиві позов не визнала. Заперечуючи проти позову, посилалася на технічну неможливість запропонованого позивачем реального поділу житлового будинку. Зокрема, відповідно до висновку експертів №471/08-2025 від 28 жовтня 2025 року можливість поділу будинку пов`язана з необхідністю відступу від вимог розділу 5 «Архітектурні планувальні рішення» ДБН В.2.2-15:2019 «Житлові будинки. Основні положення», розробленням проектної документації, якою повинні бути передбачені заходи із забезпечення збереження будинку, його міцності та стійкості в цілому та окремих частин, елементів і конструкцій після поділу, зміною навантажень або конструктивних рішень несучих конструкцій та необхідністю підсилення елементів, віднесених до III категорії технічного стану. Також експертами визначено фізичний знос житлового будинку у розмірі 85 відсотків, встановлено зруйнований стан його окремих елементів та непридатність будинку для проживання. Відповідач вважала, що фактичне виконання запропонованого позивачем варіанта поділу за таких умов створює реальну загрозу пошкодження або руйнування будинку та майна відповідача. Також відповідач заперечувала проти встановлення земельного сервітуту, зазначаючи, що позивачем не доведено неможливості доступу до належної йому частини нерухомого майна будь-яким іншим способом, ніж шляхом обтяження сервітутом належної їй земельної ділянки.

Позивач у відповіді на відзив зазначав, що право співвласника вимагати виділу частки у натурі передбачене законом, а висновок експертів підтверджує можливість запропонованого поділу.

30 жовтня 2025 року винесено ухвалу про відкриття провадження у справі та призначено підготовче засідання.

12 січня 2026 року винесено ухвалу про задоволення заяви представника відповідачки ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

03 лютого 2026 року винесено ухвалу про задоволення заяви представниці відповідачки ОСОБА_4 - ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

24 лютого 2026 року винесено ухвалу про задоволення заяви представника відповідачки ОСОБА_4 - ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

02 березня 2026 року винесено ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

24 березня 2026 року винесено ухвалу про задоволення заяви представника відповідачки ОСОБА_4 - ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

24 квітня 2026 року винесено ухвалу про задоволення заяви представника відповідачки ОСОБА_4 - ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

15 червня 2026 року винесено ухвалу про задоволення заяви представника відповідачки ОСОБА_4 - ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

В судовому засіданні представник позивачки ОСОБА_1 позов підтримав повністю, посилаючись на неможливість спільного користання спадщиною та необхідність і можливість поділу будинку та прилеглої земельної ділянки.

Представник відповідачки ОСОБА_2 проти позову заперечив, посилаючись на його необґрунтованість, неможливість поділу.

Вислухавши представників сторін, дослідивши наявні у справі докази, суд вважає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню.

Судом встановлено, що 13 червня 2015 року ОСОБА_5 склала заповіт щодо належного їй майна.

ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_5 , після смерті якої відкрилася спадщина.

До складу належного їй майна входив житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . У подальшому сторони оформили спадкові права на житловий будинок, унаслідок чого ОСОБА_3 та ОСОБА_4 належить по 1/2 частці у праві власності на спірний житловий будинок.

Згідно з технічним паспортом загальна площа житлового будинку становить 61,8 кв. м, житлова площа - 30,7 кв. м. До складу будинку входять коридор площею 5,6 кв. м, кладова площею 7,8 кв. м, житлова кімната площею 6,9 кв. м, кухня площею 6,0 кв. м, житлова кімната площею 23,8 кв. м та веранда площею 11,7 кв. м.

Таким чином, судом встановлено, що житловий будинок перебуває у спільній частковій власності сторін із рівними частками по 1/2 за кожним.

ІНФОРМАЦІЯ_4 , тобто до смерті спадкодавця та відкриття спадщини, між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 було укладено договір дарування земельної ділянки, внаслідок чого ОСОБА_4 набула право власності на земельну ділянку кадастровий номер 3223189301:01:011:0058 площею 0,25 га, призначену для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, на якій розташований спірний будинок. Право власності відповідача на вказану земельну ділянку зареєстроване у встановленому законом порядку.

Матеріалами справи також підтверджено, що правомірність договору дарування земельної ділянки від 03 липня 2015 року була предметом попереднього судового спору у справі № 372/393/17, за результатами якого вимоги, спрямовані на оспорювання цього правочину, задоволені не були, відповідне судове рішення набрало законної сили.

Таким чином, на час відкриття спадщини земельна ділянка вже не перебувала у власності ОСОБА_5 , а належала ОСОБА_4 .

Для вирішення питання щодо технічної можливості реального поділу спірного домоволодіння проведено судову будівельно-технічну та земельно-технічну експертизу, за результатами якої складено висновок експертів № 471/08-2025 від 28 жовтня 2025 року. Експертами розроблено декілька можливих варіантів розподілу об`єктів.

Позивач в остаточній редакції вимог наполягав на застосуванні саме варіанта № 4 поділу житлового будинку та варіанта № 3 поділу земельної ділянки.

Разом із тим із дослідницької частини висновку експертів судом встановлено, що запропонований поділ житлового будинку не є безумовно можливим у його існуючому технічному стані.

Експертами визначено, що реалізація відповідного варіанта можлива за умови відступу від вимог розділу 5 «Архітектурні планувальні рішення» ДБН В.2.2-15:2019 «Житлові будинки. Основні положення». Крім того, експертами вказано на необхідність розроблення проектної документації, якою повинні бути передбачені спеціальні заходи щодо забезпечення збереження будинку, його міцності та стійкості в цілому та окремих частин, елементів і конструкцій після поділу. Необхідність таких заходів обумовлена тим, що запропонований поділ пов`язаний зі зміною навантаження або конструктивного рішення несучих конструкцій та елементів будинку, у тому числі необхідністю їх підсилення. Окремі конструктивні елементи будинку за результатами обстеження віднесені до III категорії технічного стану. Також експертами встановлено необхідність капітального переобладнання існуючих інженерних мереж, стін, виходів та перегородок. Найбільш істотною для оцінки можливості реального поділу суд вважає встановлену експертами характеристику загального технічного стану спірного будинку. Фізичний знос будинку становить 85 відсотків. Елементи будинку частково перебувають у зруйнованому стані, а сам житловий будинок визначено як непридатний для проживання.

Отже, судом встановлено, що запропонований позивачем варіант поділу стосується не будинку, який перебуває у задовільному технічному стані та потребує лише звичайного перепланування або облаштування окремих входів, а об`єкта з критичним ступенем фізичного зносу, подальше конструктивне втручання в який потребує попереднього вирішення питань щодо забезпечення його міцності та стійкості.

Доказів того, що в існуючому технічному стані спірного будинку можливе фактичне виконання запропонованого варіанта № 4 із утворенням двох відокремлених, конструктивно безпечних та придатних до самостійної експлуатації об`єктів нерухомого майна, матеріали справи не містять.

Також судом не встановлено належних доказів того, що проведення передбачених експертами робіт із втручанням у конструктивні елементи будинку з 85-відсотковим фізичним зносом не призведе до подальшого істотного погіршення його технічного стану, пошкодження або руйнування.

Щодо доступу позивача до належної йому частки житлового будинку суд зважає на взаємовиключні твердження сторін щодо наявності перешкод. Так, позивач посилався на необхідність забезпечення проходу та обслуговування належної йому частини будинку через земельну ділянку відповідача. Відповідач факт неможливості доступу заперечувала та зазначала про відсутність перешкод у користуванні майном.

Разом із тим належних та достатніх доказів, які б підтверджували об`єктивну відсутність будь-якого іншого можливого способу проходу чи проїзду до належного позивачу нерухомого майна, суду не надано.

Матеріалами справи не встановлено та позивачем не доведено, що існуючі межі земельних ділянок, їх конфігурація, розташування будинку чи інші об`єктивні обставини повністю виключають можливість організації доступу іншим шляхом. Не надано доказів обстеження усіх можливих напрямків проходу чи проїзду, технічного висновку про неможливість облаштування іншого доступу чи інших доказів, які б підтверджували безальтернативність обтяження саме земельної ділянки відповідача у запропонований позивачем спосіб.

Встановивши наведені фактичні обставини, суд надає їм наступну правову оцінку.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, а право приватної власності є непорушним.

За змістом статей 316, 317, 319, 321 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном, які він здійснює на власний розсуд, а право власності є непорушним.

Відповідно до статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб, належить їм на праві спільної власності.

Згідно зі статтею 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

За змістом частин першої та третьої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою, а кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

Згідно зі статтею 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками. У разі поділу спільного майна право спільної часткової власності на нього припиняється.

За своїм фактичним змістом заявлені у цій справі вимоги передбачають розподіл всього спірного будинку між двома його співвласниками з утворенням окремого об`єкта нерухомості для кожного із них та припиненням режиму спільної часткової власності, а тому за юридичними наслідками відповідають поділу спільного майна.

Водночас самостійна правова кваліфікація судом спірних правовідносин не змінює предмета спору та не впливає на необхідність встановлення головної передумови такого способу захисту - реальної технічної можливості поділу майна в натурі.

Виходячи із системного аналізу положень статей 183, 358, 364, 367, 379, 380 ЦК України, виділ частки або поділ житлового будинку в натурі є можливим, якщо кожному зі співвласників може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом або якщо існує технічна можливість відповідного переобладнання будинку з утворенням самостійних ізольованих об`єктів.

Визначальним для вирішення такої категорії спорів є не лише розмір ідеальних часток сторін, а й технічна можливість фактичного поділу будинку.

Такий підхід відповідає правовому висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 03 квітня 2013 року у справі № 6-12цс13, відповідно до якого при вирішенні питання про реальний поділ житлового будинку необхідно враховувати можливість виділення відокремлених частин відповідно до часток співвласників та недопустимість заподіяння неспівмірної шкоди господарському призначенню майна, у тому числі істотного погіршення його технічного стану.

Аналогічний підхід щодо визначального значення технічної можливості поділу застосований Верховним Судом України у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1443цс16 та Верховним Судом, зокрема, у постановах від 25 вересня 2019 року у справі № 205/9065/15-ц, від 27 травня 2020 року у справі № 173/1607/15-ц та від 04 листопада 2021 року у справі № 579/1909/18.

Крім того, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 06 листопада 2023 року у справі № 707/2516/18, провадження № 61-5919сво22, звернула увагу на те, що завданням суду при вирішенні спору про поділ нерухомості є саме встановлення можливості поділу об`єкта відповідно до вимог будівельних норм та правил, коли кожній стороні може бути виділена відокремлена частина будинку або існує технічна можливість переобладнання його в ізольовані частини.

Об`єднана палата одночасно вказала, що для ухвалення рішення про поділ суд не вправі вимагати попереднього отримання сторонами дозвільних документів на виконання будівельних робіт, навіть коли поділ потребує перепланування чи втручання у несучі конструкції або інженерні системи.

У зв`язку із цим суд не вважає самостійну відсутність на час розгляду цієї справи розробленої проектної документації чи дозволів на виконання відповідних робіт підставою для відмови у позові. Однак обставини цієї справи мають інший визначальний характер.

Підставою для відмови є не формальна відсутність дозвільних документів, а встановлений експертами фактичний технічний стан об`єкта та відсутність доведеної реальної можливості здійснення безпечного поділу будинку в такому стані.

Висновком експертів встановлено 85-відсотковий фізичний знос будинку, його непридатність для проживання, зруйнований стан окремих конструктивних елементів, необхідність підсилення конструкцій III категорії технічного стану та здійснення комплексу капітальних робіт зі зміною конструктивних рішень, інженерних мереж, стін, перегородок та виходів. Тому встановлена експертами можливість певного варіанта поділу має умовний характер та залежить від попереднього здійснення заходів, спрямованих на забезпечення самої фізичної міцності та стійкості критично зношеної будівлі.

Відповідно до статті 110 ЦПК України висновок експерта не має для суду заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом з іншими доказами відповідно до статті 89 цього Кодексу.

Відсутність альтернативного експертного висновку сама по собі не звільняє суд від обов`язку оцінити дослідницьку частину наявного висновку, встановлені експертом вихідні дані, застереження та умови, за яких сформульована кінцева відповідь. Суд не може обмежитися формальним посиланням на існування графічно розробленого варіанта поділу, якщо із того самого експертного висновку вбачається критичний технічний стан будівлі та необхідність попереднього виконання комплексу заходів, без яких збереження її конструктивної стійкості після поділу не гарантовано.

Саме тому обставини цієї справи відрізняються від справи № 707/2516/18, в якій експерт підтвердив технічну можливість конкретного варіанта поділу, що забезпечував подальшу експлуатацію виділених частин як окремих об`єктів, а спірним залишалося переважно питання попереднього отримання дозволів на реконструкцію, тому відповідні доводи представника є нерелевантними.

У цій же справі основною перешкодою є технічний стан самого об`єкта. З урахуванням сукупності досліджених доказів суд приходить до висновку, що позивачем не доведено реальної технічної можливості виділу (поділу) спірного житлового будинку в натурі за запропонованим ним варіантом № 4 без істотного ризику подальшого пошкодження або руйнування майна. Вказана обставина є основною та самостійною підставою для відмови у вимогах щодо реального поділу житлового будинку.

Надаючи оцінку вимогам у частині користування земельною ділянкою та забезпечення доступу до нерухомого майна позивача, суд виходить із наступного.

Згідно зі статтею 401 ЦК України право користування чужим майном - сервітут - може бути встановлено щодо земельної ділянки для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Частиною третьою статті 402 ЦК України передбачено, що у разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Згідно зі статтею 404 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою може полягати, зокрема, у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку.

Відповідно до статей 98, 99 ЗК України право земельного сервітуту є правом власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою, зокрема для проходу та проїзду.

При цьому за своєю правовою природою сервітут є винятковим способом обмеження права власника чужого майна, а тому встановлюється не тоді, коли запропонований спосіб є для заінтересованої особи більш зручним, а тоді, коли задоволення відповідної потреби об`єктивно неможливе іншим способом.

У постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 463/1534/18, провадження № 61-8998св19, сформульовано висновок, що закон вимагає від позивача доведення неможливості нормального використання своєї власності без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки, при цьому має бути доведено, що відповідні потреби неможливо задовольнити будь-яким іншим способом.

Такий підхід підтверджений Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 25 червня 2025 року у справі № 463/10616/19, провадження № 61-14004св23. У зазначеній постанові Верховний Суд виходив із сукупності обставин, до яких належать неможливість нормального використання майна без сервітуту, відсутність альтернативних шляхів доступу, вжиття заходів щодо врегулювання питання з власником земельної ділянки, технічна можливість встановлення сервітуту та відсутність надмірного обтяження власника землі. При цьому у справі № 463/10616/19 задоволення вимог було обумовлене, зокрема, тим, що існування іншого проходу або проїзду до майна позивачів встановлено не було та технічну можливість запропонованого сервітуту підтверджував експертний висновок.

У цій справі таких обставин судом не встановлено. Сам по собі факт розташування житлового будинку на земельній ділянці відповідача та заінтересованість позивача у проході чи проїзді через певну її частину не доводять безальтернативності такого способу доступу.

Позивачем не надано достатніх доказів того, що доступ до належного йому нерухомого майна об`єктивно неможливо забезпечити іншим шляхом. Не встановлено, що всі інші можливі варіанти проходу або проїзду були досліджені та визнані технічно неможливими. Матеріали справи не містять достатнього технічного обґрунтування, яке виключало б існування іншого варіанта доступу.

Тому суд не має правових підстав для примусового обмеження права власності відповідача лише з тієї причини, що запропонований позивачем спосіб проходу чи проїзду є для нього бажаним або зручним. Недоведеність того, що потреба у проході, проїзді чи іншому обмеженому користуванні земельною ділянкою відповідача не може бути задоволена будь-яким іншим способом, є самостійною підставою для відмови у відповідній частині вимог.

Щодо вимоги про визнання за позивачем права власності на 0,125 га земельної ділянки суд також не знаходить достатніх підстав для її задоволення.

Суд враховує передбачений статтею 377 ЦК України та статтею 120 ЗК України принцип взаємозв`язку правового режиму нерухомого майна із земельною ділянкою, на якій воно розташоване.

Водночас застосування цього принципу не означає автоматичного виникнення у власника 1/2 частки будинку права власності саме на 1/2 всієї сформованої земельної ділянки незалежно від підстав та моменту виникнення зареєстрованого права власності іншої особи.

У даному випадку земельна ділянка ще до відкриття спадщини вибула з власності спадкодавця та була набута відповідачем на підставі договору дарування. Тому право власності на 1/2 земельної ділянки не могло увійти до складу спадщини як право, що належало спадкодавцю на час смерті.

При цьому суд не заперечує права позивача як власника нерухомого майна на належне юридичне забезпечення доступу до нього та можливість використання землі тією мірою, в якій це об`єктивно необхідно для здійснення права власності на будинок. днак із цього не випливає право на безумовне набуття у власність саме 0,125 га, тобто половини всієї земельної ділянки відповідача.

Технічна можливість геометричного поділу земельної ділянки, визначена експертом, не є самостійною матеріально-правовою підставою виникнення права власності на відповідну частину чужої земельної ділянки. Позивачем не доведено, чому саме площа 0,125 га є тією частиною земельної ділянки, право приватної власності на яку має виникнути у нього внаслідок належності йому 1/2 частки будинку. Більше того, із процесуальних документів вбачається, що у попередній редакції позову сам позивач пов`язував необхідний для доступу та обслуговування будинку обсяг земельної ділянки із значно меншою площею, а після зміни предмета позову просив визнати за ним право на 0,125 га. Зазначене додатково свідчить про відсутність належного доказового обґрунтування того, що саме половина всієї земельної ділянки є об`єктивно необхідним і юридично належним позивачу обсягом земельного права.

Крім того, заявлена земельна вимога безпосередньо пов`язана із запропонованим позивачем варіантом реального поділу житлового будинку.

Оскільки основна вимога щодо такого поділу не підлягає задоволенню через недоведеність його технічної можливості, суд також не знаходить підстав для похідної зміни існуючого правового режиму земельної ділянки у спосіб, запропонований позивачем.

Отже, визначальною підставою для відмови у вимогах про виділ (поділ) житлового будинку є недоведеність технічної можливості його реального та безпечного поділу в існуючому технічному стані.

Висновок експертів не підтверджує безумовної можливості поділу, а пов`язує її з попереднім виконанням комплексу конструктивних заходів щодо будинку з фізичним зносом 85 відсотків, непридатного для проживання, із конструктивними елементами III категорії технічного стану.

Водночас підставою для відмови у вимогах, спрямованих на забезпечення проходу, проїзду чи іншого обмеженого користування земельною ділянкою відповідача, є недоведеність передбаченої законом необхідності такого обтяження, оскільки позивач не довів неможливості задовольнити потребу в доступі до нерухомого майна будь-яким іншим способом.

Не доведено також матеріально-правових підстав для припинення права власності відповідача на 0,125 га земельної ділянки та виникнення права приватної власності позивача саме на таку її частину.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Судом не встановлено наявності порушень прав чи законних інтересів позивачів, які виникли з вини відповідача та які б підлягали судовому захисту.

Згідно ч.1 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст.77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно ч. 1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Враховуючи викладене вище, суд вважає недоведеними посилання позову на порушення прав чи інтересів позивачів у спірних правовідносинах, які б підлягали судовому захисту, тому суд приходить до висновку про неможливість судового захисту прав позивачів у обраний позовом спосіб, а правову позицію позивачів вважає непереконливою.

Таким чином, розглянувши справу в межах визначених позивачем предмету спору та підстав для задоволення позову, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову, не знайшли свого повного підтвердження в судовому засіданні, оскільки не ґрунтуються на достатніх, належних та допустимих доказах, суд прийшов до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити в повному обсязі.

Керуючись ст.ст. 4, 10, 12, 13, 19, 76, 81, 89, 259, 263-265, 268, 273, 282, 365 Цивільного процесуального кодексу України, ст.ст. 316, 317, 319, 321, 355, 356, 358, 364, 367, 377, 381 Цивільного кодексу України, суд,

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про виділення в натурі частини нерухомого майна відмовити повністю.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі в тридцятиденний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, в той же строк з дня складання повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя М.В.Кравченко