Постанова від 14 вересня 2026 р. у справі №761/31322/21 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2026 року місто Київ

єдиний унікальний номер справи: 761/31322/21

номер провадження: 22-ц/824/9773/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),

суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,

за участю секретаря - Габунії М.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 24 лютого 2026 року у складі судді Фролової І.В., у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Київської міської ради, треті особи: Шевченківська районна в місті Києві державна адміністрація, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , про визнання права власності на майно за набувальною давністю,

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2021 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до Київської міської ради, треті особи: Шевченківська районна в місті Києві державна адміністрація, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , про визнання права власності на майно за набувальною давністю.

Позовна заява мотивована тим, що в 1972 році ОСОБА_1 та ОСОБА_2 разом з донькою, ОСОБА_4 , було надано для проживання двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , житловою площею 21,6 кв.м.

Вказували, що вони неодноразово звертались до Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації з метою вирішення питання про приватизацію житла, однак їм було відмовлено.

З урахуванням наведеного ОСОБА_1 , ОСОБА_2 просили:

- визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину будинку АДРЕСА_2 загальною площею 126,3 кв.м, з яких - житлова площа 95,9 кв.м, допоміжна площа 30,4 кв.м, також разом з господарськими будівлями та спорудами - на 1/2 частину сараю площею 8,5 кв.м та на 1/2 частину сараю площею 15,4 кв.м, 1/2 частину огорожі;

- визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину будинку АДРЕСА_2 загальною площею 126,3 кв.м, з яких - житлова площа 95,9 кв.м, допоміжна площа 30,4 кв.м, також разом з господарськими будівлями та спорудами - на 1/2 частину сараю площею 8,5 кв.м та на 1/2 частину сараю площею 15,4 кв.м, 1/2 частину огорожі.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 24 лютого 2026 року позовну заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишено без задоволення.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 подали апеляційну скаргу, в якій просять його скасувати і ухвалити нове рішення, яким задовольнити їх позовні вимоги, посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що у рішенні суд першої інстанції посилається на ст.6 ЖК України, який був чинним на момент виникнення правовідносин, про те, що жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного або тимчасового проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків. Надання приміщень у жилих будинках для потреб промислового характеру забороняється. Також суд вказує на ч.1 ст.380 ЦК України, в якій зазначено, що житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання. У зв`язку із тим, що рішенням Виконавчого комітету Київської міської ради від 02 квітня 1979 року №429 будинок визнаний непридатним для проживання, суд вирішив, що він припинив функціонування за цільовим призначенням. Така позиція суду не відповідає обставинам справи, які підтверджені належними документальними доказами про функціонування будинку в якості житлового до теперішнього часу.

Вказують, що вони правомірно, за згодою колишнього власника вселилися і володіють будинком за адресою: АДРЕСА_2 , з 1972 року (факт, встановлений рішенням Шевченківського районного народного суду від 06 вересня 1984 року у справі №2-1952), станом на теперішній час вони проживають в будинку 53 роки. З 01 лютого 1996 року зазначений будинок є офіційним зареєстрованим місцем проживання для позивачів і їх сім`ї. До даного будинку постачаються житлово-комунальні послуги та ці послуги ними споживаються, що підтверджується наступними документами: договором про надання послуг з газопостачання від 18 березня 2001 року, довідкою ДП «КиївГазЕнерджи» від 21 травня 2021 року про відсутність заборгованості за договором; довідка від Ощадбанку про відсутність заборгованості за користування природним газом по особовому рахунку № НОМЕР_1 , довідкою ПАТ «АК «Київзодоканал» від 21 травня 2021 року №6039/8/02-21, про те, що за адресою: АДРЕСА_2 надається послуга централізованого водопостачання, яка обліковується по лічильнику, заборгованості не має, довідкою ПАТ «АК «Київводоканал» про надання послуг водопостачання та про відсутність заборгованості станом на 10 квітня 2025 року, договором про користування електричною енергією №60215-1-2 від 05 березня 2004 року та довідкою ТОВ «Київські енергетичні послуги» від 27 травня 2020 року про те, що за даною адресою регулярно нараховуються послуги за показниками лічильника.

Вважають, що рішення Виконавчого комітету Київської міської ради від 02 квітня 1979 року №429 про визнання будинку непридатним для проживання, на яке посилається суд першої інстанції, прийняте 47 років тому і всі ці роки вони вимушені жити в будинку, ремонтувати і робити його придатним для проживання, а відтак, зазначене рішення втратило актуальність в частині визнання будинку непридатним для проживання у зв`язку зі зміною обставин. Станом на теперішній час будинок придатний до проживання, позивачі його ремонтують кожного року для того, щоб не залишитись на

АДРЕСА_3 на те, що умови для набуття права власності за набувальною давністю наявні у їх сукупності, а саме: вони заволоділи майном добросовісно; вони не знали про неправомірність заволодіння майном, тобто, про те, що їх вселили у приміщення без належного оформлення у відповідності до діючого на той час законодавства, оскільки тривалий час правомірність їх володіння майном визнавалась попереднім власником; будь-якого договору щодо передання у користування будинку за адресою: АДРЕСА_2 , з ними не укладалось і, навіть на їх прохання, було відмовлено у будь-якому законному оформленні їх фактичного володіння і користування цим майном; на момент фактичного вступу у володіння майном воно мало власника, який ним розпоряджався, зокрема, приймав рішення щодо юридичної долі майна. Однак в подальшому в результаті бездіяльності власника, це майно стало безхазяйним; позивачі володіють будинком відкрито, укладають договори на постачання води, природного газу та електроенергії, щорічно звертаються до органів місцевого самоврядування з приводу вирішення житлового питання, звертались до суду з приводу належного оформлення фактичного користування будинком тощо; позивачі поводяться з майном так само, як мав би поводитись власник; володіння будинком є давнісним, не втрачалося позивачами на протязі всього строку, передбаченого законодавством для набуття права власності на майно за набувальною давністю.

Крім того вказують, що згідно з висновком експерта будинок не відноситься до аварійного, окремі приміщення будинку мають використовуватись з обмеженим режимом експлуатації та потребують заходів з відновлення експлуатаційної придатності перекриттів, всі приміщення будинку використовуються за функціональним призначенням, будівля відноситься до житлової будівлі (будинку). Тому вважають незрозумілим, на яких доказах ґрунтується висновок суду першої інстанції про непридатність будинку для проживання, якщо таких немає серед матеріалів справи.

Київська міська рада подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. Вказує, що однією з обов`язкових умов застосування набувальної давності є добросовісне заволодіння чужим майном. Відтак, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Також, сам факт тривалого проживання у квартирі, утримання її в належному стані, проведення капітального та поточного ремонтів, здійснення оплати за житлово-комунальні послуги не є підставою для виникнення права власності за набувальною давністю та не звільняє позивачів від обов`язку довести наявність усіх передбачених законом умов для застосування ст.344 ЦК України. Більше того, матеріалами справи підтверджується, що питання щодо правового статусу будинку, його непридатності для проживання та відсутності підстав для приватизації неодноразово були предметом розгляду компетентних органів та судів, а тому зазначені обставини не могли бути невідомими позивачам.

Треті особи: Шевченківська РДА, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , не скористались своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направили.

Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, враховуючи доводи, наведені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає не в повному обсязі.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання права власності на майно за набувальною давністю, суд першої інстанції виходив із того, що рішенням Виконавчого комітету Київської міської ради від 02 квітня 1979 року № 429 спірний будинок визнано непридатним для проживання, а відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи № 524/05.2025 технічний стан окремих його приміщень віднесено до категорії «3» - «не придатний до нормальної експлуатації». У зв`язку з цим суд першої інстанції дійшов висновку, що такий об`єкт втратив основні функціональні характеристики житлового будинку, не відповідає технічним вимогам, встановленим до житла, підлягає виключенню з житлового фонду та не може бути об`єктом набуття права власності у статусі житлового будинку за набувальною давністю, а тому правові підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

Проте повністю з такими висновками суду першої інстанції погодитись не можна з таких підстав.

Згідно з приписами ст.ст.12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до положень ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Статтею 77 ЦПК України встановлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно з ч.ч.1,2 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживають за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується інформацією, наданою Шевченківською районною в місті Києві державною адміністрацією від 05 грудня 2020 року.

Установлено, що рішенням Виконавчого комітету Київської міської ради від 02 квітня 1979 року № 429, будинок АДРЕСА_2 визнано непридатним для проживання. Відповідно до п. 1 зазначеного рішення, громадяни у кількості 3 800 сімей із 707 ветхих і непридатних для проживання будинків згідно з додатком № 1 підлягали комплексному відселенню.

У 1984 році Управління житлового господарства виконкому Шевченківської районної Ради народних депутатів м. Києва звернулося до Шевченківського районного народного суду міста Києва з позовом про виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_1 із квартири АДРЕСА_1 .

Рішенням Шевченківського районного народного суду міста Києва від 06 вересня 1984 року у справі № 2-1952 у задоволенні позовних вимог Управління житлового господарства виконкому Шевченківської районної Ради народних депутатів міста Києва відмовлено, у зв`язку з тим, що, як зазначив суд, «...хоч відповідачі і були вселені на житлову площу без ордеру, що дає це право, але вселились вони на житлову площу не самочинно і на протязі тривалого часу за ними визнавалось право на житлову площу. Громадяни не можуть бути виселені без надання іншого жилого приміщення тільки у випадках, передбачених законом. Так як відповідачі зайняли жилу площу не самостійно, а інших підстав для їх виселення немає, то вони не можуть бути виселення без надання іншого житлового приміщення».

У справі встановлено, що ОСОБА_1 зверталась до Шевченківської районної державної адміністрації міста Києва стосовно надання будинку у власність, приєднання фактично займаних кімнат та поліпшення житлових умов.

Листом від 17 вересня 2002 року № 171-Я-2260/1 відмовлено у видачі ордера на займані приміщення у зв`язку з непридатністю будинку для проживання; листом від 15 липня 2003 року № 171-Я-1185/1 відмовлено в офіційному приєднанні кімнат, що звільнилися у будинку, до займаної площі сім`ї ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у зв`язку з непридатністю будинку для проживання; листом від 15 березня 2006 року № 152 сім`ї позивачів відмовлено у приватизації житла, в якому вони зареєстровані, у зв`язку з відсутністю ордера на житлове приміщення; листом від 17 квітня 2006 року № 171-Я-1490 сім`ї позивачів відмовлено у видачі ордера з причини непридатності будинку для проживання та у розгляді питання щодо першочергового надання придатного для проживання житла з причини наявності черги на отримання житла; листом від 19 червня 2006 року № 171-Я-1490/2 сім`ї позивачів відмовлено у вирішенні питання поліпшення житлових умов у зв`язку з наявністю черги на отримання житла.

Листом від 28 лютого 2017 року № 109-109/Я-206 позивачам відмовлено у наданні будинку у власність у зв`язку з тим, що житловий будинок АДРЕСА_2 рішенням Київської ради народних депутатів від 02 квітня 1979 року № 429 визнаний ветхим, а рішенням Шевченківської районної у місті Києві ради від 30 серпня 2007 року № 270 зазначений будинок внесено до переліку будинків, що підлягають реконструкції (реставрації).

Також ОСОБА_1 зверталася до Виконавчого комітету Київської міської ради стосовно надання будинку у власність та поліпшення житлових умов.

Листом від 08 серпня 2007 року № 011-2971 відмовлено у наданні житла у зв`язку з перебуванням у черзі на отримання житла громадян, які стали на облік раніше; листом від 10 лютого 2017 року № 056/93-597 відмовлено у вирішенні житлового питання сім`ї ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у зв`язку з тим, що житлове питання буде розглянуте за наявності житлової площі; листом від 01 березня 2017 року № 011-2971 відмовлено у приватизації, оскільки квартири (будинки), що перебувають в аварійному стані, приватизації не підлягають.

Установлено, що рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 17 листопада 2005 року у справі № 2-641/07 позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 залишено без задоволення у зв`язку з тим, що приміщення, в якому проживають позивачі, перебуває в аварійному стані і його визнано непридатним для проживання. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 травня 2006 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 листопада 2005 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 травня 2007 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відмовлено у зв`язку з тим, що будинок визнано ветхим та непридатним з 1979 року компетентним органом, не було проведено будь-якого капітального ремонту та відновлювальних робіт для приведення його у стан жилого приміщення, що відповідає ЖК України та іншим відповідним нормативним актам, а також будинок не значиться серед будинків, що підлягають відновленню чи капітальному ремонту.

Як вбачається з інформації, наданої Шевченківською районною в місті Києві державною адміністрацією від 05 грудня 2020 року, за адресою: АДРЕСА_2 зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 та ОСОБА_5 .

Судом також встановлено, що рішенням Виконавчого комітету Київської міської ради від 02 квітня 1979 року № 429 будинок АДРЕСА_2 визнано непридатним для проживання.

Вказаний факт суд пов`язав також із висновком судової будівельно-технічної експертизи, за результатами проведення якої 26 травня 2025 року складено висновок експерта № 524/05.2025. З указаного висновку вбачається, що технічний стан окремих приміщень будинку віднесено до категорії технічного стану «3» - «не придатний до нормальної експлуатації», будинок потребує заходів з відновлення експлуатаційної придатності перекриттів та має використовуватися за обмеженим режимом експлуатації.

Так, ст.15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно зі ст.2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ч.1 ст.5 ЦПК України).

Гарантоване ст.55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначені у ст.16 ЦК України.

У вказаній нормі зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою. Відтак, застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 08 листопада 2024 року у справі № 161/16771/23 (провадження № 61-6906св24).

У відповідності до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання права власності на майно за набувальною давністю, позивачі посилалися на те, що з 1972 року правомірно та за згодою попереднього власника вселилися до будинку АДРЕСА_2 та протягом тривалого часу відкрито, безперервно і добросовісно ним володіють та користуються, проживають у ньому разом із членами сім`ї, утримують будинок, проводять ремонтні роботи, сплачують житлово-комунальні послуги та укладають відповідні договори з їх постачальниками. Позивачі зазначали, що будь-якого договору, який би оформлював їх право користування спірним майном, з ними не укладалося, а органи місцевого самоврядування неодноразово відмовляли у приватизації та іншому оформленні прав на будинок. У зв`язку з цим позивачі вважали, що наявні умови для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до ст.344 ЦК України.

Відповідно до ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з положеннями ч.ч. 1 та 4 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у ч.1 ст. 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом ст.2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до ст. 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абз.2 ч.3 ст. 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (ч.2 ст. 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

За змістом ч.1 ст. 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Такого висновку щодо застосування норм матеріального права дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18).

Отже, положення ст. 344 ЦК України та наведені вище висновки Великої Палати Верховного Суду визначають сукупність обов`язкових умов, за одночасної наявності яких можливе набуття права власності за набувальною давністю.

При цьому непридатність нерухомого майна для проживання або його технічний стан до таких умов не належать.

Тому сам по собі факт визнання будинку АДРЕСА_2 непридатним для проживання рішенням Виконавчого комітету Київської міської ради від 02 квітня 1979 року № 429, а також віднесення окремих його приміщень за висновком експерта № 524/05.2025 до категорії технічного стану «3» - «не придатний до нормальної експлуатації» не виключають застосування ст. 344 ЦК України.

З наведених підстав колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції про неможливість набуття права власності за набувальною давністю саме з цих підстав є помилковим.

Водночас колегія суддів враховує, що у даній справі у позивачів відсутня одна з обов`язкових умов, передбачених ст. 344 ЦК України для набуття права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, а саме, добросовісність заволодіння спірним майном.

Позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були вселені до спірного приміщення для проживання, а не як власники. Рішенням Шевченківського районного народного суду міста Києва від 06 вересня 1984 року у справі № 2-1952 установлено, що вони були вселені без ордера, однак не самочинно, і за ними визнавалося право на житлову площу. Отже, характер їх первісного володіння свідчив саме про користування житлом, а не про одержання його у власність.

Крім того, подальші дії позивачів підтверджують, що вони усвідомлювали відсутність у них права власності на спірний будинок. Так, ОСОБА_1 неодноразово зверталася до уповноважених органів із заявами про видачу ордера, приватизацію житла та надання будинку у власність. Листами від 17 вересня 2002 року № 171-Я-2260/1, 15 березня 2006 року № 152, 17 квітня 2006 року № 171-Я-1490 та 28 лютого 2017 року № 109-109/Я-206 у відповідному оформленні прав на житло їй та її сім`ї відмовлялося.

Відтак, системні дії та звернення позивачів саме з вимогами про приватизацію та передачу будинку у власність об`єктивно свідчать про те, що вони знали про відсутність у них права власності та про необхідність набуття такого права в установленому законом порядку.

За таких обставин, тривале проживання у будинку, його утримання, ремонт та сплата житлово-комунальних послуг, не усувають відсутності добросовісності заволодіння майном у розумінні ст. 344 ЦК України. Позивачі володіли спірним майном як користувачі житла та усвідомлювали, що право власності на нього ними не набуте. Відтак передбачена ст. 344 ЦК України сукупність умов для набуття права власності за набувальною давністю у цій справі відсутня.

Доводи апеляційної скарги вказаних висновків не спростовують та не підтверджують наявності у позивачів усієї сукупності умов, передбачених ст. 344 ЦК України для набуття права власності за набувальною давністю.

При вирішенні спору суд першої інстанції, у порушення вимог ст. 263, 264 ЦПК України, наведених положень закону та встановлених обставин справи належним чином не врахував, унаслідок чого помилково обґрунтував відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання права власності на майно за набувальною давністю непридатністю спірного будинку для проживання та його технічним станом.

Водночас відмова у задоволенні позову є правильною по суті, оскільки позивачами не доведено наявності передбаченої ст. 344 ЦК України сукупності умов для набуття права власності за набувальною давністю, зокрема добросовісності заволодіння спірним майном: вони були вселені до нього для проживання, усвідомлювали відсутність у них права власності та неодноразово зверталися до уповноважених органів з метою приватизації, передачі будинку у власність та іншого оформлення права на нього.

Відповідно до ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з ч.2 ст.376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

З огляду на викладене, оскаржуване рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови.

Тому апеляційна скарга ОСОБА_1 , ОСОБА_2 підлягає задоволенню частково.

Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 24 лютого 2026 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 24 лютого 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 05 жовтня 2026 року.

Головуючий

Судді: