Постанова від 05 жовтня 2026 р. у справі №591/6223/26 — Сумський апеляційний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 жовтня 2026 рокум.Суми

Справа №591/6223/26

Номер провадження 22-ц/816/2846/26

Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Сидоренко А. П. (суддя-доповідач),

суддів - Собини О. І. , Сізова Д. В.

за участю секретаря судового засідання - Кияненко Н.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Сумського апеляційного суду у порядку спрощеного провадження апеляційну скаргу представника АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА «СУМИХІМПРОМ» Тютюнника Олексія Володимировича на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 16 липня 2026 року, ухвалене в м. Суми у складі судді Клименко А.Я. в цивільній справі № 591/6223/26 за позовом ОСОБА_1 до АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА «СУМИХІМПРОМ» про стягнення заборгованості по заробітній платі,

у с т а н о в и в :

27 травня 2026 року ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Кондратенко С.Ю. через систему «Електронний суд» звернулася до суду з позовом до АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА «СУМИХІМПРОМ» (далі - АТ «СУМИХІМПРОМ») про стягнення заборгованості по заробітній платі.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що з 23 травня 2023 року по 07 липня 2025 року перебувала з відповідачем у трудових відносинах та на день звільнення працювала на посаді електромонтера 4-го розряду.

07 липня 2025 року позивачку було звільнено з роботи за власним бажанням на підставі частини першої статті 38 КЗпП України.

У день звільнення відповідач не провів із нею повного розрахунку, у зв`язку з чим за період з грудня 2023 року по день звільнення утворилася заборгованість із заробітної плати у розмірі 135768,10 грн, що підтверджується довідкою про доходи від 12 травня 2026 року № 259.

З метою стягнення зазначеної заборгованості, 15 травня 2026 року позивачка звернулася до Зарічного районного суду м. Суми із заявою про видачу судового наказу.

18 травня 2026 року Зарічним районним судом м. Суми видано судовий наказ про стягнення з АТ «СУМИХІМПРОМ» на користь ОСОБА_1 нарахованої, але не виплаченої заробітної плати в розмірі 135768,10 грн.

21 травня 2026 року АТ «СУМИХІМПРОМ» подано заяву про скасування зазначеного судового наказу, посилаючись, зокрема, на пропуск позивачкою встановленого законом строку звернення до суду.

Ухвалою Зарічного районного суду м. Суми від 25 травня 2026 року заяву АТ «СУМИХІМПРОМ» задоволено, судовий наказ про стягнення на користь ОСОБА_1 нарахованої, але не виплаченої заробітної плати в розмірі 135768,10 грн скасовано (справа № 591/5608/26).

При цьому суд роз`яснив позивачці право на звернення до суду з відповідною вимогою в порядку спрощеного позовного провадження.

Посилаючись на наведені обставини, ОСОБА_1 просила суд поновити строк звернення до суду, як пропущений з поважних причин, та ухвалити рішення про стягнення з відповідача на її користь 135768,10 грн нарахованої, але не виплаченої заробітної плати станом на 07 липня 2025 року (без подальшого утримання податків та інших платежів).

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 16 липня 2026 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з АТ «СУМИХІМПРОМ» на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати в розмірі 135768 грн 10 коп., визначену з урахуванням утриманих податків та обов`язкових платежів. Стягнуто з АТ «СУМИХІМПРОМ» на користь держави судовий збір у розмірі 1331 грн 20 коп.

Не погоджуючись із цим рішенням суду, представник відповідача подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити з підстав пропуску строку звернення до суду за вирішенням трудового спору; вирішити питання про розподіл судових витрат у суді апеляційної інстанції.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що 27 травня 2026 року позивачка звернулася до Зарічного районного суду м. Суми з позовом про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати за період з грудня 2023 року по 07 липня 2025 року.

На підтвердження заявлених вимог вона надала довідку про доходи від 12 травня 2026 року № 259, видану роботодавцем, яку, на думку представника відповідача, використала як підставу для обґрунтування поважності причин пропуску встановленого законом тримісячного строку звернення до суду.

Разом із тим представник відповідача зазначає, що зі змісту вказаної довідки про доходи встановлена наявність заборгованості із заробітної плати, яка виникла ще у грудні 2023 року. Відтак, на думку відповідача, позивачці було відомо про порушення її права на своєчасне отримання заробітної плати ще з грудня 2023 року, однак до суду з відповідними вимогами вона звернулася лише 27 травня 2026 року.

У зв`язку з цим вважає, що позивачкою пропущений встановлений законом строк звернення до суду без поважних причин, а надана нею довідка про доходи від 12 травня 2026 року не може свідчити про поважність причин такого пропуску.

Представник відповідач зазначає в апеляційній скарзі, що суд першої інстанції не дослідив питання дотримання позивачкою встановленого статтею 233 КЗпП України строку звернення до суду та поважності причин його пропуску. Вважає помилковим застосування судом рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року у справі № 1-7/2024(337/24) та висновок про відсутність підстав для поновлення строку звернення до суду.

Вказує, що позивачка була звільнена 07 липня 2025 року та цього ж дня отримала письмове повідомлення про нараховані, але не виплачені при звільненні суми, що підтверджується її підписом. Отже, на думку представника відповідача, саме з цієї дати їй було відомо про порушення права, а перебіг тримісячного строку звернення до суду розпочався 08 липня 2025 року та сплив 08 жовтня 2025 року.

Також вказує, що заява про видачу судового наказу сформована в системі «Електронний суд» лише 15 травня 2026 року, тобто після спливу зазначеного строку.

Звертає увагу суду на те, що судом першої інстанції причини для поновлення строку та причини пропуску строку - взагалі не досліджувалися, а причини, що перешкоджали позивачці звернутися до суду для захисту своїх прав, нею взагалі не наведені.

Відтак, до спірних правовідносин підлягає застосуванню ч. 2 ст. 233 КЗпП України, яку суд першої інстанції помилково не застосував.

Позивачка ОСОБА_1 не скористалася своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направила.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою I розділу V ЦПК України.

В судове засідання учасники справи не з`явилися, про час і місце апеляційного розгляду повідомлені належним чином.

Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті.

Така правова позиція викладена Верховний Судом у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вимог та підстав позову, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Проте, наведеним вимогам закону рішення суду першої інстанції у зазначеній справі не відповідає.

Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи слідує, що з 23 травня 2022 року по 07 липня 2025 року ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з АТ «СУМИХІМПРОМ», що підтверджується копією трудової книжки (а.с. 3- 4).

Наказом (розпорядженням) № 249 від 07 липня 2025 року ОСОБА_1 звільнена з роботи на підставі ст. 38 КЗпП України (зворот а.с. 5).

Згідно з довідкою відповідача про доходи від 12 травня 2026 року сума, що належить до виплати ОСОБА_1 за період з грудня 2023 рік до липня 2025 року становить 135768,10 грн (а.с. 7-зворот).

18 травня 2026 року Зарічним районним судом м. Суми видано судовий наказ про стягнення з АТ «СУМИХІМПРОМ» на користь позивачки нарахованої, але не виплаченої заробітної плати в розмірі 135768,10 грн.(а.с.6).

Ухвалою Зарічного районного суду м. Суми від 25 травня 2026 року у справі № 591/5608/26 заяву АТ «СУМИХІМПРОМ» задоволено, судовий наказ про стягнення на користь ОСОБА_1 нарахованої, але не виплаченої заробітної плати в розмірі 135768,10 грн скасовано та роз`яснено стягувачу, що заявлені ним вимоги можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження (а.с.7-зворот).

Вирішуючи спір та задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції встановив, що заробітну плату в розмірі 135768,10 грн не було виплачено позивачці в день звільнення, як це передбачено статтею 116 КЗпП України.

Посилаючись на рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року у справі № 1-7/2024(337/24), суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для застосування встановленого частиною першою статті 233 КЗпП України тримісячного строку звернення працівника до суду з вимогами про стягнення заробітної плати та інших належних виплат, у зв`язку з визнанням відповідного положення неконституційним.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Частиною першою статті 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Частиною 1 статті 1 Закону України «Про оплату праці» визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу.

Відповідно до ч. 1 ст. 115 КЗпП України, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

За таких обставин, оскільки роботодавцем не було проведено остаточного розрахунку з позивачкою у день її звільнення 07 липня 2025 року і доказів протилежного не надано, тому права позивачки дійсно були порушені.

Водночас, відповідно до ч.1, ч.2 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Домашній працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Згідно висновку Верховного Суду, зазначеного у постанові від 15 вересня 2021 року у справі № 414/2586/20, правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права.

Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесуальних рішень.

Порушення строку звернення до суду при визнанні судом зазначених позивачем причин пропуску неповажними є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

З матеріалів справи встановлено, що відповідач виконав вимоги ст. 116 КЗпП України, повідомивши позивачку у день звільнення 07 липня 2025 року про суму нарахованої, але не виплаченої заробітної плати (а.с. 20).

Проте, позивачка у межах тримісячного строку з дня одержання нею цього письмового повідомлення до суду не зверталась, тобто пропустила встановлений ст. 233 КЗпП України строк.

Доводи позивачки про те, що про суму нарахованої, але не виплаченої заробітної плати вона дізналась з довідки про доходи від 12 травня 2026 року є безпідставними та спростовують відповідним повідомленням роботодавця від 07 липня 2025 року, з яким заявниця ознайомилась особисто під підпис, а також розрахунковим листком за липень 2025 року (а.с. 20).

Отже, за відсутності поважних причин для поновлення пропущеного тримісячного строку для звернення до суду наявні підстави для відмови у поновленні строку для звернення до суду і відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення з відповідача 135768,10 грн заборгованості по нарахованій, але не виплаченій заробітній платі.

Вказаного суд першої інстанції не врахував та дійшов помилкового висновку про задоволення позову, допустивши неправильне застосування норм матеріального права.

Посилаючись на рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року у справі № 1-7/2024(337/24), суд першої інстанції зазначив про відсутність правових підстав для застосування тримісячного строку звернення до суду, передбаченого частиною першою статті 233 КЗпП України, до вимог працівника про стягнення заробітної плати та інших належних виплат, ураховуючи визнання відповідного положення неконституційним.

З цього приводу колегія суддів апеляційного суду зазначає таке.

Рішенням Конституційного Суду України № 1-р/2025 від 11 грудня 2025 року частину першу статті 233 КЗпП України визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Так, Конституційний Суд України виходив з того, що запровадження тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди за працю та уможливлює невиконання роботодавцем обов`язку з оплати праці, зокрема у випадках, коли працівник звертатиметься до суду пізніше ніж через три місяці з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Фактично право працівника на одержання винагороди за працю підлягає судовому захисту лише в межах установленого строку звернення до суду, зі спливом якого працівник втрачатиме можливість ефективного та дієвого поновлення своїх прав у спосіб звернення до суду.

Якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов`язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.

Наведене свідчить, що Конституційний Суд України розмежував:

тримісячний строк для звернення звільненого працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат;

тримісячний строк для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Останній передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України, приписи якої Конституційний Суд України визнав неконституційними.

Трудові відносини позивачки з відповідачем припинені 07 липня 2025 року, а тому відсутні підстави вважати, що позивачка має необмежене у часі право на звернення до суду з позовом про стягнення заробітної плати та інших належних при звільненні виплат.

Отже зазначене рішення Конституційного Суду України стосується осіб, які перебувають у трудових правовідносинах та реалізують право на оплату праці як працівники. Натомість у даному випадку позивачка на момент звернення до суду була звільнена, а спір виник щодо виплат при звільненні, у зв`язку з чим наведені положення рішення Конституційного Суду України на спірні правовідносини не поширюються.

До того ж необхідно зазначити, що за правилами частини другої статті 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Аналогічне положення міститься у статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13 липня 2017 року №2136-VIII.

Водночас у частині першій статті 97 указаного Закону визначено, що Конституційний Суд України у рішенні, висновку може встановити порядок і строки їх виконання, а також зобов`язати відповідні державні органи забезпечити контроль за виконанням рішення, додержанням висновку.

Аналіз норм розділу ХІІ Конституції України («Конституційний Суд України») та Закону України «Про Конституційний Суд України» дає підстави для висновку про те, що рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію в часі та застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини тривалі та виникли до ухвалення рішення Конституційним Судом України, проте продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення Конституційного Суду України.

Велика Палата Верховного Суду також висловлювалася щодо застосування статті 152 Конституції України, статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» (постанови від 18 листопада 2020 року № 4819/49/19 (провадження № 13-76зво20), від 23 травня 2024 року у справі № 990/235/23 (провадження № 11-37заі24)), зазначивши про пряму (перспективну) дію рішень Конституційного Суду України.

Таким чином, рішення Конституційного Суду України поширюється на правовідносини, що виникли після його ухвалення, а також на правовідносини, які виникли до його ухвалення, але продовжують існувати (тривають) після цього. Водночас чинним законодавством визначено, що Конституційний Суд України може безпосередньо у тексті свого рішення встановити порядок і строки виконання ухваленого рішення.

Рішення Конституційного Суду України за загальним правилом не мають ретроактивної (зворотної) дії. Вказане рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року у справі за № 1-7/2024(337/24) не скасовує того факту, що з часу звільнення 07 липня 2025 року позивачка була зобов`язана дотримуватися встановлених ст. 233 КЗпП України строків.

У відповідності до вимог п.п. 1, 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно ч. 2 цієї статті неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

За таких обставин суд першої інстанції при розгляді справи невірно застосував норми матеріального права, а саме положення Рішення Конституційного Суду України № 1-р/2025 від 11 грудня 2025 року, ч.1 ст. 233 КЗпП України, і дійшов помилкового висновку про задоволення позову, тому апеляційну скаргу необхідно задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України апеляційний суд, в зв`язку з ухваленням нового судового рішення, змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до ст. 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з: нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

За нормами ч. 6 ст. 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

З урахуванням висновку суду апеляційної інстанції про задоволення апеляційної скарги АТ «СУМИХІМПРОМ» та відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки позивачка звільнена від сплати судового збору при подачі позову, судовий збір за подання апеляційної скарги не стягується та підлягає компенсації за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Враховуючи те, що ця справа є справою незначної складності, а ціна позову не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тому на підставі п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України постанова не підлягає касаційному оскарженню.

Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу представника АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА «СУМИХІМПРОМ» Тютюнника Олексія Володимировича задовольнити.

Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 16 липня 2026 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА «СУМИХІМПРОМ» про стягнення заборгованості по заробітній платі відмовити.

Компенсувати за рахунок держави АКЦІОНЕРНОМУ ТОВАРИСТВУ «СУМИХІМПРОМ» судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 2036 грн 52 коп.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і касаційному оскарженню не підлягає.

Головуючий - А. П. Сидоренко

Судді: О. І. Собина

Д. В. Сізов