Постанова від 17 червня 2025 р. у справі №752/17507/22 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

____________________________________

Справа № 752/17507/22

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/2659/2025

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 червня 2025 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Рейнарт І.М.

суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.

при секретарі Кононовій Н.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 23 липня 2024 року (суддя Слободянюк А.В.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Національного комплексу «Експоцентр України» про визнання дій незаконними, скасування тарифу з управління будинком гуртожитку та визнання незаконними нарахувань за послуги з управління будинком гуртожитку,

установив:

у листопаді 2022 року позивачка звернулась до суду з позовом, у якому просила:

визнати незаконними дії НК «Експоцентр України» щодо визначення вартості послуг з управління будинком гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 , з 1 січня 2020 року в розмірі 86,65грн (в тому числі ПДВ) за 1 кв. м жилої площі з урахуванням площі місць загального користування за місяць, що встановлена наказом НК «Експоцентр України» № 220 від 26 листопада 2019 року;

скасувати затверджений наказом НК «Експоцентр України» № 220 від 26 листопада 2019 року тариф з управління будинком гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 , з 1 січня 2020 року в розмірі 86,65грн (в тому числі ПДВ) за 1 кв. м жилої площі з урахуванням площі місць загального користування за місяць, що введений в дію з 1 січня 2020 року;

визнати незаконними нарахування їй НК «Експоцентр України» суми з ПДВ в розмірі 2 226,04грн за послуги з управління будинком гуртожитку в рахунках НК «Експоцентр України»: № 230 від 31 січня 2020 року; № 684 від 29 лютого 2020 року; № 1317 від 31 березня 2020 року; № 1775 від 30 квітня 2020 року; № 2212 від 31 травня 2020 року; № 2900 від 30 червня 2020 року; № 3169 від 31 липня 2020 року; № 3982 від 31 серпня 2020 року; № 4505 від 30 вересня 2020 року; № 5581 від 31 жовтня 2020 року; № 6263 від 30 листопада 2020 року; № 6895 від 31 грудня 2020 року; № 52 від 31 січня 2021 року; № 543 від 28 лютого 2021 року; № 1008 від 31 березня 2021 року; № 1488 від 30 квітня 2021 року; № 2465 від 31 квітня 2021 року; № 2980 від 30 червня 2021 року; № 3734 від 31 липня 2021 року; № 4322 від 31 серпня 2021 року; № 4916 від 30 вересня 2021 року; № 5558 від 31 жовтня 2021 року; № 6114 від 30 листопада 2021 року; № 6813 від 31 грудня 2021 року; № 196 від 31 січня 2022 року; № 830 від 28 лютого 2022 року; № 1151 від 31 березня 2022 року; № 1543 від 30 квітня 2022 року; № 1876 від 31 травня 2022 року; № 2267 від 30 червня 2022 року; № 2449 від 31 липня 2022 року; № 3359 від 31 серпня

2022 року; № 3823 від 30 вересня 2022 року; № 4367 від 31 жовтня 2022 року.

Мотивуючи позовні вимоги, позивачка зазначала, що з червня 2005 року по серпень 2011 року вона перебувала у трудових відносинах з НК «Експоцентр України» та отримала у користування кімнату у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_2 . У 2008 році відповідачем було прийнято рішення про переселення її у гуртожиток за адресою: АДРЕСА_3 . 13 березня 2009 року вона зареєструвала місце свого проживання за адресою: АДРЕСА_4 , а відповідач 15 червня 2009 року видав їй ордер на поселення у кімнату № 11, яка має житлову площу 17,8 кв. м. На підставі її заяви від 26 травня 2014 року їй було надано право на проживання у зазначеній кімнаті її чоловіка - ОСОБА_2 , а ІНФОРМАЦІЯ_1 і їх доньки - ОСОБА_3 .

Позивачка посилалася на те, що у 2021 році їй стало відомо про існування наказу НК «Експоцентр України» № 220 від 26 листопада 2019 року, згідно якого відповідач затвердив та увів в дію з 1 січня 2020 року тариф з управління будинком гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 в розмірі 86,55грн (в тому числі ПДВ) за 1кв.м жилої площі з урахуванням площі місць загального користування за місяць, а також спеціальний тариф для діючих працівників НК «Експоцентр України» у розмірі 58,75грн (в тому числі ПДВ) за 1 кв. м жилої площі з урахуванням площі місць загального користування за місяць.

Позивачка вважала, що застосований до неї тариф з управління будинком гуртожитку в розмірі 86,55грн (в тому числі ПДВ) за 1 кв. м жилої площі з урахуванням площі місць загального користування за місяць, прийнятий з порушенням норм чинного законодавства, є надуманим та необґрунтованим, оскільки в десять разів перевищує тариф на такі самі послуги в окремих ізольованих квартирах.

Позивачка зазначала, що частина з наведених під час розрахунку тарифу послуг, а саме: заробітна плата; відрахування на соц. заходи; амортизація; податок на землю; матеріали миючі; матеріали сантехнічні; загальновиробничі витрати (15%); адміністративні витрати (10%) є сумнівними, оскільки незрозуміло що це за послуги та як їх можна надавати, а також отримувати в кількісному виразі (обсязі), нормі споживання, тим більше такі послуги відсутні в обов`язковому переліку робіт (послуг), витрати на які включаються до складу витрат на утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, що затверджений наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 27 липня 2018 року № 190.

Позивачка стверджувала, що відповідач, в порушення частин першої - третьої статті 10 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», не погодив з нею та іншими мешканцями гуртожитку перелік послуг, що включені в розрахунок тарифу, а також межі території навколо гуртожитку, яку його мешканці мають утримувати, вирішивши це питання в односторонньому порядку.

Позивачка вважала, що такі дії відповідача також є порушенням статті 21 Закону України «Про захист прав споживачів».

Позивачка зазначала, що вона не погоджується із зазначеним тарифом та щомісячною сумою платежу у розмірі 2 226,04грн, який їй нараховувався, тому вона оплачувала такі рахунки частково, лише в частині отриманих комунальних послуг, а отримана нею від відповідача претензія щодо сплати коштів у розмірі 98 071,24грн, є необґрунтованою.

2 березня 2023 року позивачка подала до суду заяву про зменшення позовних вимог, у якій виклала свої позовні вимоги у такій редакції:

визнати незаконними дії НК «Експоцентр України» щодо визначення вартості послуг з управління будинком гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 , з 1 січня 2020 року в розмірі 86,65грн (в тому числі ПДВ) за 1 кв. м жилої площі з

урахуванням площі місць загального користування за місяць, що встановлена наказом НК «Експоцентр України» № 220 від 26 листопада 2019 року;

скасувати затверджений наказом НК «Експоцентр України» № 220 від 26 листопада 2019 року тариф з управління будинком гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 , з 1 січня 2020 року в розмірі 86,65грн (в тому числі ПДВ) за 1 кв. м жилої площі з урахуванням площі місць загального користування за місяць, що введений в дію з 1 січня 2020 року;

визнати незаконними нарахування їй НК «Експоцентр України» суми з ПДВ в розмірі 2 226,04грн за послуги з управління будинком гуртожитку в рахунках НК «Експоцентр України»: № 230 від 31 січня 2020 року; № 1775 від 30 квітня 2020 року; № 3169 від 31 липня 2020 року; № 1008 від 31 березня 2021 року; № 1488 від 30 квітня 2021 року; № 2465 від 31 квітня 2021 року; № 2980 від 30 червня 2021 року; № 3734 від 31 липня 2021 року; № 4322 від 31 серпня 2021 року; № 4916 від 30 вересня 2021 року; № 5558 від 31 жовтня 2021 року; № 6114 від 30 листопада 2021 року; № 6813 від 31 грудня 2021 року; № 196 від 31 січня 2022 року; № 830 від 28 лютого 2022 року; № 1151 від 31 березня 2022 року; № 1543 від 30 квітня 2022 року; № 1876 від 31 травня 2022 року; № 2267 від 30 червня 2022 року; № 2449 від 31 липня 2022 року; № 3359 від 31 серпня 2022 року; № 3823 від 30 вересня 2022 року; № 4367 від 31 жовтня 2022 року.

Обґрунтовуючи подану заяву, позивачка зазначала, що у березні 2021 року НК «Експоцентр України» звернувся до неї з позовом про стягнення заборгованості за оплату проживання у гуртожитку в розмірі 35 245,67грн, зі змісту якої вбачалось, що відповідач просив стягнути з неї заборгованість за лютий-березень, травень-червень, серпень-грудень 2020 року та січень-лютий 2021 року. Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 29 грудня 2021 року у справі № 752/8009/21 позов було задоволено у повному обсязі, однак постановою Київського апеляційного суду від 19 липня 2022 року рішення змінено та зменшено розмір заборгованості, що підлягає стягненню з 35 245,36грн до 18 439,98грн. При цьому, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відповідачка мала сплачувати за послуги з управління гуртожитком саме за тарифом, що був встановлений наказом НК «Експоцентр України» № 198 від 20 грудня 2018 року, у розмірі 27,18грн. Відтак, питання стосовно нарахування їй заборгованості за послуги з утримання гуртожитку за вказаний період вже вирішено апеляційним судом у цивільній справі № 752/8009/21, а відтак позовні вимоги у цій частині підлягають виключенню.

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 15 травня 2024 року, занесеною до протоколу судового засідання, заяву позивачки про зменшення позовних вимог прийнято до розгляду.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 23 липня 2024 року позов задоволено частково. Визнано незаконними дії Національного комплексу «Експоцентр Україна» щодо визначення вартості послуг з управління будинком гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 , з 1 січня 2020 року у розмірі 86,65грн (у т.ч. з ПДВ) за 1 кв. м жилої площі з урахуванням площі місць загального користування за місяць, що встановлена Національним комплексом «Експоцентр Україна» наказом від 26 листопада 2019 року № 220. Визнати незаконним нарахування Національним комплексом «Експоцентр Україна» ОСОБА_1 за послуги з управління будинком у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 у розмірі 2 226,04грн (у т.ч. з ПДВ) за період з 1 січня 2020 року по 31 жовтня 2022 року. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Стягнуто з Національного комплексу «Експоцентр України» в дохід держави судовий збір у розмірі 1 984,80грн.

У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду змінити, а саме:

змінити мотивувальну частину задоволеної вимоги - визнати незаконними дії НК «Експоцентр Україна» щодо визначення вартості послуг з управління будинком гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 , з 1 січня 2020 року у розмірі

86,65грн (у т.ч. з ПДВ) за 1 кв. м жилої площі з урахуванням площі місць загального користування за місяць, що встановлена НК «Експоцентр Україна» наказом від 26 листопада 2019 року № 220;

частково змінити задоволену вимогу - визнати незаконним нарахування їй НК «Експоцентр Україна» за послуги з управління будинком у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 у розмірі 2 226,04грн (у т.ч. з ПДВ) за період з 1 січня 2020 року по 31 жовтня 2022 року, шляхом виключення з вказаного періоду рахунків за 2020 рік: № 684 від 29 лютого 2020 року; № 1317 від 31 березня 2020 року; № 2212 від 31 травня 2020 року; № 2900 від 30 червня 2020 року; № 3982 від 31 серпня 2020 року; № 4505 від 30 вересня 2020 року; № 5581 від 31 жовтня 2020 року; № 6263 від 30 листопада 2020 року; № 6895 від 31 грудня 2020 року, та за 2021 рік: № 52 від 31 січня 2021 року; № 543 від 28 лютого 2021 року, на які було зменшено розмір позовних вимог;

задовольнити позовну вимогу про скасування затвердженого наказом НК «Експоцентр Україна» № 220 від 26 листопада 2019 року тарифу з управління будинком гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 в розмірі 86,65грн (у т.ч. з ПДВ) за 1 кв. м жилої площі з урахуванням площі місць загального користування за місяць, що був введений в дію.

Позивачка зазначає, що позовні вимоги вона обґрунтовувала тим, що відповідач порушив положення частин першої - третьої статті 10 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», не узгодивши з нею та іншими мешканцями гуртожитку перелік послуг, що їм надається. Також, такі дії відповідача є порушенням статті 21 Закону України «Про захист прав споживачів». Разом з цим, суд першої інстанції застосував до спірних правовідносин Порядок інформування споживачів про намір зміни цін/тарифів на комунальні послуги з обґрунтуванням такої необхідності, затвердженим наказом Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України № 130 від 5 червня 2018 року (далі - Порядок), оскільки Порядок жодним чином не регулює формування (встановлення) чи зміну тарифів на послуги з управління багатоквартирним будинком або гуртожитком. Таким чином, суд першої інстанції безпідставно ототожнив поняття комунальної послуги та послуги з управління багатоквартирним будинком/гуртожитком, які є різними за своєю суттю у розмінні Закону України «Про житлово-комунальні послуги».

Також, позивачка вважає, що суд першої інстанції невірно зрозумів надані нею у судовому засіданні усні пояснення та дійшов помилкового висновку про те, що у 2023 році відповідач встановив тариф за послуги з управління гуртожитком у розмірі 12,13грн за 1 кв. м, а наразі діє тариф - 14,10грн за кв. м, при цьому суд зазначив, що вона повідомила, що раніше відповідач погоджував розміри тарифів з мешканцями за протоколом. Насправді, на 2023 рік тариф з управління будинком становив 12,30грн (у т.ч. ПДВ) за 1 кв. м, а на 2024 рік - 14,01грн (у т.ч. ПДВ) на 1 кв. м, при цьому відповідач до 2023 року не погоджував тариф з управління будинком гуртожитку з мешканцями за протоколом.

Крім цього, позивачка зазначала, що суд першої інстанції не врахував подану нею 2 березня 2023 року заяву про зменшення розміру позовних вимог, розглянувши первісні позовні вимоги.

Також, позивачка вважає, що суд першої інстанції необґрунтовано відмовив їй у задоволенні позову в частині скасування тарифу, пославшись на обрання нею неефективного способу судового захисту. Разом з цим, підстави для скасування самого наказу відсутні, оскільки в ньому містяться й інші пункти, які не стосуються її прав та законних інтересів. Крім цього, обрання нею неефективного способу судового захисту не може бути самостійною підставою для відмови у позові.

У відзиві на апеляційну скаргу представник НК «Експоцентр Україна» - Північук Л.І. просить прийняти законне та обґрунтоване рішення за наслідками розгляду

апеляційної скарги.

Представник відповідача вважає необґрунтованими доводи позивачки в частині зміни мотивувальної частини рішення суду, оскільки судом першої інстанції її позовна вимога була задоволена.

Водночас, рішенням суду у цивільній справі № 752/8009/21 дійсно було вирішено питання щодо стягнення з позивачки заборгованості за проживання в гуртожитку за період з січня 2020 року по лютий 2021 року, проте цей період відображено і в рішенні суду у даній справі.

Крім цього, представник відповідача вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у позовній вимозі про скасування тарифу, встановленого наказом НК «Експоцентр Україна» № 220 від 26 листопада 2019 року, через обрання позивачкою неефективного способу судового захисту, водночас позовна вимога про скасування зазначеного наказу позивачкою не була заявлена.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення ОСОБА_1 , яка підтримала доводи апеляційної скарги, пояснення представника відповідача - ОСОБА_4 , який просив залишити рішення суду без змін, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву до неї, вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Суд встановив, що 15 червня 2009 року ОСОБА_5 отримала ордер № 8 на кімнату АДРЕСА_5 , де зареєструвала своє місце проживання та отримала право на проживання чоловіка та доньки разом з нею.

Відповідач є балансоутримувачем зазначеного гуртожитку та надавачем житлово-комунальних послуг. Договір найму житлового приміщення між сторонами не укладався, договору на надання послуг з утримання будинку та прибудинкової території матеріали справи також не містять.

Наказом відповідача № 220 від 26 листопада 2019 року з 01 січня 2020 року запроваджено тариф з управління будинком гуртожитку - 86, 65грн (з ПДВ) за 1 м? житлової площі з урахуванням площі місць загального користування.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не надав доказів дотримання Порядку № 130 (наказ Мінрегіону від 05 червня 2018 року), а саме: не інформував мешканців про намір змінити тариф (через сайт, ЗМІ, інформаційні стенди тощо), не давав їм можливості подати зауваження/пропозиції протягом встановленого строку. Інформування шляхом зазначення цього в платіжних документах (рахунках) також не відбувалось.

Суд дійшов висновку, що дефектна процедура прийняття наказу № 220, тягне дефектність (незаконність) самого рішення про встановлення тарифу - незалежно від його економічної обґрунтованості. Суд прямо вказав, що не оцінює, чи був тариф економічно виправданим - значення має лише порушення процедури його запровадження та відповідні наслідки.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимоги про скасування встановленого наказом відповідача № 220 тарифу, оскільки, як зазначив суд, скасуванню підлягає не тариф як такий, а розпорядчий документ (наказ), а такої вимоги (про скасування наказу) позивачка не заявляла. У зв`язку з необхідністю дотримання принципу диспозитивності суд не міг вийти за межі заявлених вимог.

Переглядаючи рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає про наступне.

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Щодо вимоги апеляційної скарги про зміну мотивувальної частини рішення в частині задоволеної вимоги про визнання дій відповідача незаконними

Позивачка зазначає, що суд першої інстанції, визнаючи незаконними дії НК «Експоцентр Україна» щодо визначення вартості послуг з управління будинком гуртожитку, помилково застосував до спірних правовідносин Порядок інформування споживачів про намір зміни цін/тарифів на комунальні послуги з обґрунтуванням такої необхідності, затверджений наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 05 червня 2018 року № 130 (далі - Порядок № 130), оскільки цей Порядок не регулює відносини щодо формування (зміни) тарифів на послуги з управління багатоквартирним будинком або гуртожитком.

Колегія суддів погоджується з тим, що це посилання суду першої інстанції є неточним.

Відповідно до пункту 1 розділу I Порядку № 130 цей Порядок визначає механізм інформування споживачів про намір зміни цін/тарифів саме на комунальні послуги (крім послуг з постачання та розподілу природного газу і електричної енергії), тарифи для яких встановлюються органами місцевого самоврядування.

Натомість відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 та частини першої статті 5 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» житлово-комунальні послуги вичерпно поділяються на дві категорії: житлову послугу, якою є послуга з управління будинком, та комунальні послуги (постачання газу, електричної та теплової енергії, гарячої води, централізованого водопостачання, водовідведення, поводження з побутовими відходами).

Спірний тариф, як вбачається зі змісту наказу відповідача від 26 листопада 2019 року № 220 та структури його складових (заробітна плата, відрахування на соціальні заходи, амортизація, поточні ремонти, адміністративні витрати тощо), за своєю правовою природою є ціною послуги з управління будинком гуртожитку, тобто житловою послугою в розумінні статті 5 Закону, а не жодною з перелічених комунальних послуг.

На це опосередковано вказує і сам відповідач, визначивши предмет наказу № 220

як «зміну тарифу з управління будинком (гуртожиток НК «Експоцентр України»)». Такий правовий висновок узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною в постанові Касаційного господарського суду від 27 березня 2023 року у справі № 920/1343/21, відповідно до якої ототожнення судами комунальних послуг та житлової послуги з управління будинком, врегульованих різними нормами Закону, є неправильним застосуванням статті 5 Закону України «Про житлово-комунальні послуги».

Отже, Порядок № 130 поширюється виключно на комунальні послуги з тарифами, які встановлюються органами місцевого самоврядування, тоді як відповідач таким органом не є, не міг бути застосований судом першої інстанції до спірних правовідносин щодо тарифу на послугу з управління будинком гуртожитку.

Проте колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги в частині вимоги про заміну цієї підстави на висновок про порушення відповідачем частини першої статті 10 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (відсутність встановлення ціни послуги за домовленістю сторін), з огляду на таке.

Достеменно описаний у Законі та сталій практиці Верховного Суду механізм досягнення такої домовленості (рішення зборів співвласників багатоквартирного будинку, обов`язкове для всіх співвласників незалежно від результатів їх голосування, або визначення управителя за результатами конкурсу, проведеного органом місцевого самоврядування тощо) розрахований на правовідносини співвласників багатоквартирного будинку і не може бути механічно перенесений на правовідносини сторін у гуртожитку, мешканці якого не є співвласниками і в якому передбачений законодавством інститут зборів співвласників об`єктивно відсутній.

Судом установлено, що позивачка отримала житлову площу в гуртожитку на підставі ордера від 15 червня 2009 року № 08, договір найму жилого приміщення між сторонами за увесь час не укладався, а в судовому засіданні представник відповідача пояснив, що позивачка від укладення такого договору відмовляється. За таких обставин у матеріалах справи відсутні докази наявності між сторонами будь-якого договірного механізму, через який позивачка могла б реалізувати своє право на погодження ціни послуги, а сама вона цей механізм не використовує з власної волі.

Споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі (аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2018 року у справі № 750/12850/16-ц, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2019 року у справі № 642/2858/16, постанови Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 642/2858/16, від 25 березня 2024 року у справі № 462/1232/23, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі №712/8916/17).

Отже, колегія суддів звертає увагу на сталу судову практику, відповідно до якої сама відсутність договору про надання житлово-комунальних послуг не визнається правовою підставою для звільнення споживача від оплати спожитих послуг, якщо він фактично ними користувався. Водночас, відсутність договору про надання житлово-комунальних послуг не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг та не розглядається судами як обставина, що автоматично позбавляє чинності рішення виконавця послуг щодо визначення вартості самих послуг.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що за відсутності в сучасній судовій практиці висновків, які б дозволяли поширити вимогу частини першої статті 10 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» про досягнення домовленості сторін на правовідносини у гуртожитку в тому вигляді, в якому вони склалися між сторонами цієї справи (без укладеного договору найму, з огляду на відмову позивачки від його

укладення, та за відсутності в гуртожитку інституту, аналогічного зборам співвласників), самостійне формулювання апеляційним судом нової мотивувальної підстави про порушення відповідачем зазначеної норми становило б невиправданий вихід за межі встановлених і перевірених судом першої інстанції обставин справи і не відповідало б сталій судовій практиці, що склалась у подібних правовідносинах.

За таких обставин колегія суддів не вбачає підстав для самостійного підтвердження порушення відповідачем частини першої вказаної норми як окремої підстави для висновку про незаконність дій відповідача.

Однак, колегія суддів враховує, що основна вимога позовної заяви задоволена судом першої інстанції в повному обсязі на користь позивачки, яка є єдиною особою, що подала апеляційну скаргу. Відповідач рішення суду першої інстанції в цій частині не оскаржив, обмежившись поданням відзиву на апеляційну скаргу позивачки, в якому просив прийняти законне та обґрунтоване рішення.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу в межах доводів і вимог апеляційної скарги; скасування чи зміна рішення в частині задоволеної вимоги не на користь позивачки за відсутності відповідної апеляційної скарги відповідача суперечила б принципу заборони погіршення становища особи, яка подала апеляційну скаргу (non reformatio in peius), послідовно застосовуваному в практиці Верховного Суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2024 року у справі № 756/11081/20, постанови Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 24 травня 2023 року в справі № 179/363/21, від 21 червня 2023 року в справі № 757/42885/19-ц), відповідно до якого особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище порівняно з тим, якого вона досягла в суді першої інстанції в результаті розгляду свого позову.

За таких обставин колегія суддів зазначає, що посилання суду першої інстанції на Порядок № 130 є помилковим, однак ця помилка не вплинула і не могла вплинути на правильність кінцевого висновку суду першої інстанції про задоволення вимоги, а заявлена позивачкою альтернативна підстава не може бути визнана судом апеляційної інстанції встановленою з огляду на практику Верховного Суду та конкретних обставин цієї справи. Отже рішення суду першої інстанції в частині задоволеної вимоги про визнання дій відповідача щодо визначення ціни тарифу незаконними підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга в цій частині без задоволення.

Щодо доводів апеляційної скарги про часткову зміну задоволеної вимоги № 2 шляхом виключення рахунків за лютий, березень, травень, червень, серпень - грудень 2020 року та січень, лютий 2021 року

Позивачка зазначає, що судом першої інстанції не враховано задоволену ухвалою від 15 травня 2024 року заяву про зменшення позовних вимог від 02 березня 2023 року, внаслідок чого з періоду незаконного нарахування не було виключено рахунки, заборгованість за якими вже була предметом розгляду у справі № 752/8009/21.

Колегія суддів не погоджується з цим доводом.

Як убачається зі змісту оскаржуваного рішення, в його описовій частині наведено перелік рахунків, незаконність нарахувань за якими позивачка просила визнати з урахуванням зменшення позовних вимог, - саме той скорочений перелік із 23 рахунків, який було визначено в заяві позивачки від 02 березня 2023 року, а не первісний перелік з 34 рахунків. Сума незаконного нарахування, визнана судом першої інстанції в резолютивній частині рішення (2 226,04грн), повністю відповідає цьому скороченому переліку та незмінна протягом усього періоду розгляду справи після зменшення позовних вимог. Рахунки за лютий, березень, травень, червень, серпень - грудень 2020 року та січень, лютий 2021 року, стягнення заборгованості за якими вирішено постановою

Київського апеляційного суду від 19 липня 2022 року у справі № 752/8009/21, до цього переліку не входять і не входили на момент ухвалення оскаржуваного рішення.

Загальне формулювання резолютивної частини рішення («за період з 01 січня 2020 року по 31 жовтня 2022 року») визначає лише часові межі спору, тоді як дійсний обсяг задоволеної вимоги визначається конкретним переліком рахунків та сумою нарахування, встановленими судом в описовій та мотивувальній частинах рішення.

З огляду на це колегія суддів дійшла висновку про відсутність суперечності між оскаржуваним рішенням та постановою Київського апеляційного суду від 19 липня 2022 року у справі № 752/8009/21, а доводи апеляційної скарги в цій частині спрямовані на усунення неточності виключно в текстовому формулюванні резолютивної частини рішення, яка не впливає на його зміст і обсяг прав, захищених цим рішенням.

Зазначене не є підставою для зміни рішення суду першої інстанції в порядку апеляційного перегляду, а за наявності практичної потреби в деталізації переліку рахунків позивачка не позбавлена права звернутися до суду першої інстанції із заявою про роз`яснення рішення в порядку статті 271 ЦПК України.

Щодо вимоги про скасування тарифу з управління будинком гуртожитку

Позивачка вважає помилковим висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні вимоги про скасування тарифу з управління будинком гуртожитку, посилаючись на те, що обрання нею неефективного способу захисту не може бути самостійною підставою для відмови в позові.

Загальний принцип про те, що суд не повинен відмовляти в позові лише з формальних підстав неналежного формулювання способу захисту, якщо може застосувати належну юридичну кваліфікацію заявлених вимог, - є правильним по суті, однак незастосовний до обставин цієї справи, оскільки відсутні обґрунтовані підстави для скасування зазначеного тарифу. Оскільки немає підтвердженого матеріального порушення, яке могло б бути самостійною підставою для скасування тарифу чи пункту наказу, який його встановив, то й немає підстав для їх скасування.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення вимоги про скасування тарифу, хоча й з наведених вище уточнених мотивів, та не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги в цій частині.

Відтак, з урахуванням встановлених обставин справи, колегія суддів вважає, що відсутні підстави стверджувати, що позивач навів обставини, які б давали підстави для висновку про задоволення тієї частини позову, в задоволенні якої суд першої інстанції відмовив.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено з правильним застосуванням норм процесуального права та з правильним результатом по суті спору, а доводи апеляційної скарги, наведені вище, не спростовують висновків суду першої інстанції і не дають підстав для скасування чи зміни оскаржуваного рішення. Допущена судом першої інстанції неточність у мотивах (посилання на Порядок № 130) не призвела до ухвалення незаконного чи необґрунтованого рішення в розумінні частини першої статті 376 ЦПК України, оскільки не вплинула на правильність кінцевого висновку суду в межах вимог, заявлених і не оскаржених сторонами.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 29 травня 2024 року у справі № 752/25354/20 визнано незаконним наказ № 220 від 26 листопада 2019 року Національного комплексу «Експоцентр Україна» у частині затвердження та введення в дію з 01.01.2020 року розрахованого тарифу з управління будинком гуртожитку в розмірів 86, 65грн (в тому числі ПДВ) за 1 кв. м жилої

площі з урахуванням площі місць загального користування за місяць щодо застосування до мешканців гуртожитку, котрі не є працівниками Національного комплексу «Експоцентр Україна».

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Отже враховуючи, що оскаржуваним рішенням суду першої інстанції позов ОСОБА_1 задоволено частково, апеляційну скаргу подано позивачем, відповідач не оспорював рішення суду першої інстанції та визнання його дій незаконними, апеляційний суд не може погіршувати становище скаржника, а відтак, рішення Голосіївського районного суду від 23 липня 2024 року не підлягає зміні.

Інші доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують, не дають підстав для висновку про неправильне вирішення справи по суті спору.

Ураховуючи встановлені судом обставини та норми права, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду - без змін.

Враховуючи те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, апеляційний суд не здійснює перерозподіл судових витрат у суді апеляційної інстанції.

Керуючись статями 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 23 липня 2024 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Суддя-доповідач І.М. Рейнарт

Судді Г.М. Кирилюк

Т.І. Ящук