Постанова від 05 жовтня 2026 р. у справі №462/10530/25 — Львівський апеляційний суд

Справа № 462/10530/25 Головуючий у 1 інстанції: Іванюк І.Д.

Провадження № 22-ц/811/1613/26 Доповідач в 2-й інстанції: Савуляк Р. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 жовтня 2026 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:

головуючого судді: Савуляка Р.В.,

суддів: Крайник Н.П., Шандри М.М.,

без участі сторін, розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 23 березня 2026 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,-

ВСТАНОВИЛА:

У грудні 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Споживчий центр" звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

В обґрунтування позовних вимог покликалися на те, що між ТОВ «Споживчий центр» та ОСОБА_1 06 лютого 2025 року було укладено кредитний договір №06.02.2025-100000264. Відповідно до умов договору позичальнику надано кредит у розмірі – 10000,00 грн., що підтверджується квитанцією про видачу коштів від 06 лютого 2025 року, строком на 217 днів. Датою повернення кредиту є 10 вересня 2025 року. Процентна ставка – 1% за один день користування. В свою чергу ОСОБА_1 свої зобов`язання за договором належним чином не виконує, у зв`язку з чим у неї утворилась заборгованість у розмірі 31200 грн. 00 коп. з яких: 10000 грн – тіло кредиту; 13500 грн – сума заборгованості за відсотками, 900 грн – комісія, 1800 грн – додаткова комісія, 5000 грн – неустойка, чим порушуються права та інтереси ТОВ «Споживчий центр».

Таким чином, відповідач зобов`язання за вказаним кредитним договором належним чином не виконала та має заборгованість.

З врахуванням зазначених обставин, просили стягнути з ОСОБА_1 на їх користь заборгованість за кредитним договором №06.02.2025-100000264 від 06 лютого 2025 року в розмірі 31 200 грн. 00 коп. з яких: 10 000 грн – тіло кредиту; 13 500 грн – сума заборгованості за відсотками, 900 грн – комісія, 1800 грн – додаткова комісія, 5000 грн – неустойка, а також стягнути понесені судові витрати.

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 23 березня 2026 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» 23500 (двадцять три тисячі п`ятсот) грн 00 коп. заборгованості за кредитним договором №06.02.2025-100000264 від 06.02.2025 року, а також 1824 (одну тисячу вісімсот двадцять чотири) грн 56 коп. судового збору.

В решті вимог відмовлено.

Вищезгадане рішення в апеляційному порядку представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 .

В апеляційній скарзі вважає, що Позивачем не доведено укладання кредитного договору №06.02.2025-100000264 від 06 лютого 2025 року.

Покликається на те, що в матеріалах справи відсутнє належне підтвердження того, що Позичальнику була надана уся необхідна інформація відповідно до ст. 9 Закону України «Про споживче кредитування» та ст. 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та відсутня інформація про проведення будь-якої додаткової перевірки ідентичності Позичальника, яка б підтверджувала його право підписувати договір та брати на себе фінансові зобов`язання.

Окрім цього, вважає, що відсутня інформація про механізми підтвердження наміру клієнта діяти від свого імені, у власних інтересах, а не на користь третьої особи, що може спричинити неправомірне оформлення кредиту.

В апеляційній скарзі не визнає дійсність Кредитного договору, підписаного нібито за допомогою електронного підпису одноразовим ідентифікатором (ОТП), оскільки порядок і умови використання такого підпису не відповідають вимогам Закону України «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги».

Наголошує, що надіслання SMS із кодом не забезпечує належної ідентифікації, оскільки не підтверджує, що саме Позичальник, а не третя особа, використав цей код, натиснув кнопку «ТАК» і, таким чином, уклав договір.

Окрім цього, вважає недоведеним факт існування заборгованості Відповідачів за кредитним договором №06.02.2025-100000264 від 06 лютого 2025 року та факт перерахунку коштів.

Зазначає, що позивачем не надано у якості доказу розрахунку заборгованості за кредитним договором №06.02.2025-100000264 від 06 лютого 2025 року.

З покликанням на пункт 5 частини третьої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" вважає, що умови договору є несправедливими, а вимога про нарахування та сплату відсотків, які є явно завищеними, не відповідає передбаченим у частині третій статті 509, частинах першій, другій статті 627ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права.

Просить рішення Залізничного районного суду м. Львова від 23 березня 2026 року скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в позові.

30 червня 2026 року на адресу суду від представника ТОВ «Споживчий центр» надійшов відзив на апеляційну скаргу.

Зауважує, що відповідач подав апеляційну скаргу, в якій заперечує щодо укладення кредитного договору та видачі кредитних коштів, однак не надав жодного доказу на підтвердження своїх заперечень або на спростування доводів позивача.

Звертає увагу, що між відповідачем та позивачем було досягнуто згоди щодо усіх істотних умов правочину (кредитного договору), та підписано відповідачем одноразовим ідентифікатором, що підтверджується належними доказами.

Вказані обставини відповідач не спростував належними та допустимими доказами. Доказів протилежного матеріали справи не містять, позивачем таких не надано, що в силу положень статей 12, 81 ЦПК України є його процесуальним обов`язком.

Звертає увагу, що при проходженні автентифікації (введенні пароля до інтернет-банкінгу, обраного відповідачем та підтвердження надання даних через систему BankID від абонентаідентифікатора позивачу), було встановлено особу відповідача шляхом отримання відповідних даних, перелік якої визначено в електронній анкеті cпецифікації взаємодії абонентського вузла з центральним вузлом Системи BankID Національного банку.

При подачі позовної заяви додано Відомості щодо ідентифікації відповідача через систему Bank ID.

Стверджує, що позивач надав на підтвердження доказ видачі кредитних коштів, що є первинним платіжним документом у розумінні Закону України «Про платіжні послуги», оскільки містить усі відомості щодо платіжної операції у відповідності вищезазначеного закону, а відтак – належним та допустимим доказом видачі коштів відповідачу.

Зазначає, що ТОВ «Споживчий центр» не є банківською установою, а має статус фінансової установи, яка здійснює господарську діяльність з надання фінансових послуг, зокрема надання кредитів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту, без відкриття рахунку, тому не може надати первинні банківські документи, а відтак наданий суду позивачем розрахунок є належним та допустимим доказом заборгованості та її розміру у справі.

Стверджує, що загальні витрати за споживчим кредитом є співмірними, враховуючи строк кредитування.

Жодних нарахувань поза межами строку кредитування, зокрема, у порядку, передбаченому ст. 625 ЦК України, позивачем не здійснювалось, а позовні вимоги не заявлялись.

Просить рішення Залізничного районного суду м. Львова від 23 березня 2026 року залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.

Згідно з ч.2 ст.247 ЦПК України у разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Відповідно до вимог ч.13 ст.7 та ч.1 ст.369 ЦПК України, справу розглянуто апеляційним судом без повідомлення учасників справи в порядку письмового провадження.

Частиною четвертою статті 268 ЦПК України передбачено, що у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

У частині п`ятій статті 268 ЦПК України зазначено, що датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено – повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Отже, враховуючи наведені вище вимоги процесуального закону, датою ухвалення апеляційним судом судового рішення в даній справі, є дата складення повного судового рішення – 06 жовтня 2026 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно з частинами 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Судом та матеріалами справи встановлено, що 06 лютого 2025 року між ТОВ «Споживчий центр» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір (оферти) №06.02.2025-100000264 шляхом підписання Заявки, що є невід`ємною частиною даного Договору, згідно із яким ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 10000,00 грн, строком на 217 днів. Датою повернення кредиту є 10 вересня 2025 року. Процентна ставка – 1% за один день користування /а.с. 24-30/.

Як вбачається із матеріалів справи кредитний договір №06.02.2025-100000264 від 06 лютого 2025 року був укладений в письмовій формі у вигляді електронних документів, створеного згідно із вимогами, визначеними Законом України «Про електронні документи та електронний документообіг», а також із урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про електронну комерцію». Позичальнику було надано одноразовий ідентифікатор (номер пароля) Е474, для підписання кредитного договору №06.02.2025-100000264.

Крім того, факт перерахування грошових коштів на картковий рахунок відповідача підтверджується квитанцією від 23 жовтня 2025 року (а.с.21).

Таким чином, ТОВ «Споживчий центр» свої зобов`язання перед відповідачем за кредитним договором виконало та надало відповідачу кредит в сумі 10000,00 грн, шляхом зарахування кредитних коштів на платіжну картку відповідача.

З довідки - розрахунку про стан заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором №06.02.2025-100000264 від 06 лютого 2025 року вбачається, що заборгованість нею не сплачена і становить: 31200 грн. 00 коп. з яких: 10000 грн – тіло кредиту; 13500 грн – сума заборгованості за відсотками, 900 грн – комісія, 1800 грн – додаткова комісія, 5000 грн – неустойка (а.с.14,31-43).

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що із відповідача ОСОБА_1 на користь позивача підлягає стягненню заборгованість у розмірі 23500 грн, з яких 10000 грн – тіло кредиту; 13500 грн – сума заборгованості за відсотками.

З таким висновком колегія суддів погоджується виходячи із наступних підстав.

Відповідно до ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У ст. 3 Закону України «Про електронну комерцію» зазначено, що електронний договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.

Електронний договір укладається і виконується в порядку, передбаченому Цивільним та Господарським кодексами України, а також іншими актами законодавства.

Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі.

Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним ст. 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.

Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.

Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому ст. 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому ст. 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею.

Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може включати умови, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до нього. Особі, якій адресована пропозиція укласти електронний договір (оферта), має надаватися безперешкодний доступ до електронних документів, що включають умови договору, шляхом перенаправлення (відсилання) до них. Включення до електронного договору умов, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до такого документа, якщо сторони електронного договору мали змогу ознайомитися з ним, не може бути підставою для визнання правочину нікчемним (ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію»).

З матеріалів справи, вбачається, що 06 лютого 2025 року між ТОВ «Споживчий центр» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №06.02.2025-100000264 у електронній формі, шляхом підписання пропозиції про укладення кредитного договору (кредитної лінії) (оферти), заявки кредитного договору, графіку платежів, відповіді позичальника про прийняття пропозиції (акцепту), інформаційного повідомлення.

Договір підписано електронним підписом ОСОБА_1 , за допомогою використання позичальником одноразового ідентифікатора для підписання кредитного договору Е474, який був направлений позичальнику у вигляді смс-повідомлення на фінансовий номер телефону, вказаний безпосередньо позичальником, а саме - НОМЕР_1 .

Зі змісту за кредитним договором №06.02.2025-100000264 від 06 лютого 2025 року, встановлено, що ОСОБА_1 при його оформленні зазначила свої персональні дані, зокрема фінансовий номер телефону, електронну адресу, дату народження, реквізити паспорта, інформацію про запис в Єдиному державному демографічному реєстрі, адресу місця реєстрації та проживання, номер банківської карти для здійснення зарахування кредитних коштів.

Із зазначеного позивачем алгоритму укладення договору вбачається, що ОСОБА_1 здійснено усі необхідні дії, спрямовані на укладення кредитного договору №06.02.2025-100000264 від 06 лютого 2025 року.

Без здійснення вказаних дій відповідачкою, кредитний договір не був б укладений між первісним кредитором та позичальником, тому цей правочин відповідно до Закону України «Про електронну комерцію» вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюються до договору, укладеного у письмовій формі, та укладення цього договору у запропонованій формі відповідало внутрішній волі відповідача.

Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 28 квітня 2021 року у справі № 234/7160/20 (провадження № 61-2903св21), від 01 листопада 2021 року у справі № 234/8084/20 (провадження № 61-2303св21).

Відповідно до пункту 2.2., 2.2.1., 2.2.2., 2.2.3. розділу 2 пропозиції про укладання кредитного договору (оферта) електронний кредитний договір складається з наступних електронних документів, які містять всі його істотні умови: 2.2.1. дана пропозиція про укладення кредитного договору (оферта), розміщена на вебсайті Кредитодавця у загальному доступі, а також у особистому кабінеті позичальника на вебсайті Кредитодавця, 2.2.2. заявка, сформована на сайті Кредитодавця після ідентифікації Позичальника, обрання ним конкретних умов та їх схвалення Кредитодавцем, 2.2.3. відповідь позичальника про прийняття пропозиції (акцепт), сформована на сайті Кредитодавця, та підписана Позичальником за допомогою одноразового ідентифікатора (кода), отриманого Позичальником в повідомленні на номер телефону, вказаний при його ідентифікації на сайті.

Пунктом 2.3. розділу 2 пропозиції про укладання кредитного договору (оферта) встановлено Технологію (порядок) укладення електронного кредитного договору, порядок створення та накладання електронних підписів сторонами договору: 2.3.1. Кредитодавець розміщує на власному веб-сайті пропозицію укласти електронний договір (оферту); 2.3.2. Позичальник, який має намір укласти електронний кредитний договір, ідентифікується (реєструється) в особистому кабінеті на вебсайті Кредитодавця за допомогою електронного підпису одноразовим ідентифікатором, отриманим Позичальником в повідомленні на номер телефону, вказаний Позичальником при його ідентифікації (реєстрації) в особистому кабінеті на вебсайті; 2.3.3. Позичальник в особистому кабінеті на вебсайті Кредитодавця обирає умови, на яких бажає укласти електронний кредитний договір; 2.3.4. У випадку погодження Кредитодавця на обрані Позичальником умови Кредитодавець у особистому кабінеті на вебсайті Кредитодавця направляє Позичальнику пропозицію про укладення кредитного договору (оферту) та заявку, а також формує формуляр форми відповіді про прийняття пропозиції (акцепту) в електронній формі для її заповнення та підписання Позичальником 2.3.5. Також для підписання Позичальником відповіді про прийняття пропозиції (акцепту) позичальнику передається одноразовий ідентифікатор в повідомленні на номер телефону, вказаний Позичальником при його ідентифікації (реєстрації) в особистому кабінеті на вебсайті; 2.3.6. Позичальник, який прийняв (акцептував) пропозицію укласти електронний договір на умовах, викладених у вищевказаних пропозиції про укладення кредитного договору (оферту) та заявці, підписує відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) електронним підписом одноразовим ідентифікатором, отриманим ним у вищевказаному порядку. 2.3.7. Примірник договору споживача підписується кваліфікованим електронним підписом уповноваженого працівника кредитодавця із кваліфікованою електронною позначкою часу

Отже, порядок укладення електронного кредитного договору побудований таким чином, що без попереднього ознайомлення з умовами, на яких бажає укласти електронний кредитний договір позичальник, останній не міг перейти до наступного етапу підписання правочину.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про те, що в матеріалах справи відсутнє належне підтвердження того, що Позичальнику була надана уся необхідна інформація відповідно до ст. 9 Закону України «Про споживче кредитування» та ст. 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» не заслуговують на увагу.

Окрім цього, 06 лютого 2025 року сторони в електронній формі підписали заявку, яка є частиною кредитного договору та містить підтвердження позичальника про прийняття пропозиції (акцепт). Основними умовами кредитного договору є наступні:

1. Дата надання/видачі кредиту – 06/02/2025;

2. Сума Кредиту: 10 000 грн. 00 коп.

3. Строк, на який надається Кредит - 217 днів з дати його надання.;

4. Дата повернення (виплати) кредиту – 10 вересня 2025 року;

Також, до позову надано інформаційне повідомлення позичальника ОСОБА_3 , яке містить інформацію про місце роботи відповідачки та її контактні дані.

Якщо відповідач заперечує факт власного волевиявлення на укладення кредитного договору в електронній формі або стверджує, що електронний підпис був вчинений не ним, а іншою особою, тягар доведення цих обставин покладається саме на відповідача відповідно до ст.81 ЦПК України.

Таким чином, просте заперечення ОСОБА_1 в апеляційній скарзі факту підписання кредитного договору №06.02.2025-100000264 від 06 лютого 2025 року, без надання належних та допустимих доказів, які б підтверджували наявність вад волевиявлення або вчинення електронного підпису іншою особою, не є достатньою підставою для спростування презумпції дійсності правочину та вчинення електронного підпису саме відповідачем.

Заперечуючи проти укладеного кредитного договору, відповідачка не надала жодних доказів несанкціонованого доступу до її особистого кабінету, використання її персональних даних третіми особами чи будь-яких інших обставин, які б свідчили про відсутність її вільної волі на укладення договору або фальсифікацію електронного підпису.

Водночас апеляційний суд враховує також те, що відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру правові висновки ВС у постанові від 10.12.2025 у справі № 701/171/25.

З матеріалів справи встановлено, що ТОВ «Споживчий центр» на підтвердження своїх вимог надало суду першої інстанції електронні докази, зокрема, пропозицію про укладення кредитного договору (кредитної лінії) (оферти), заявку кредитного договору, графік платежів, відповідь позичальника про прийняття пропозиції (акцепту), інформаційне повідомлення.

У апеляційного суду немає сумнівів щодо відповідності поданих позивачем документів, підписаних одноразовим ідентифікатором їх оригіналу, зважаючи на сукупність досліджених судом доказів.

Обставини щодо яких у заявника є підстави у недостовірності наданих доказів, суд апеляційної інстанції вважає безпідставними.

Додатково слід врахувати, що персональні дані позичальника (ПІБ, РНКОПП, серії та номер паспорта, номер мобільного телефону, зареєстрована адреса місця проживання, номер банківського рахунку), необхідні для укладення кредитного договору, були отримані кредитором після самостійного повідомлення відповідачем.

Іншого способу отримати персональні дані позичальника кредитор не мав.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 не визнає дійсність кредитного договору.

Однак, варто зазначити, що відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

При цьому спірний договір, укладений між відповідачем ОСОБА_1 та ТОВ «Споживчий центр» в судовому порядку не оскаржувався, не визнавався недійсним, тобто, в силу положень статті 204 ЦК України діє презумпція правомірності указаного правочину.

За наведеного, колегія суддів вважає, що укладений між ТОВ «Споживчий центр» та ОСОБА_1 кредитний договір №06.02.2025-100000264 від 06 лютого 2025 року, відповідає вимогам статті 12 Закону України «Про електронну комерцію», при укладенні цього договору сторони досягли згоди щодо всіх істотних умов та у сторін, відповідно до приписів статті 11 ЦК України, виникли права та обов`язки, які витікають із кредитного договору.

ТОВ «Споживчий центр» на виконання укладеного договору 23 жовтня 2025 року здійснено переказ через сервіс онлайн платежів iPay.ua (номер трансакції в системі 645181107) у розмірі 10 000 грн. кредиту на карту відповідачки № НОМЕР_2 . Наведене підтверджується довідкою кредитодавця та відомостями ТОВ «УНІВЕРСАЛЬНІ ПЛАТІЖНІ РІШЕННЯ», що на підставі договору на переказ коштів № ФК-П-2024/01-2 від 01 квітня 2024 року надає кредитодавцю послуги з переказу коштів в національній валюті без відкриття рахунків.

Номер рахунку, на який перераховані кошти, відповідає номеру рахунку, зазначеному у кредитному договорі №06.02.2025-100000264 від 06 лютого 2025 року.

Отже, кредитні кошти відповідачці перераховувалися за допомогою платіжного провайдера, що має ліцензію Національного банку України на здійснення переказів коштів у національній валюті без відкриття рахунків та внесений в Державний реєстр фінансових установ, та у спосіб обумовлений умовами кредитного договору на банківську картку, вказану нею особисто в договорі, що відповідає вимогам чинного законодавства.

Доказів того, що банківська картка з відповідним номером відповідачці не належить, матеріали справи не містять.

Не надано відповідачкою і доказів того, що на картку № НОМЕР_2 не було перераховано 06 лютого 2025 року суму у розмірі 10 000 грн.

Враховуючи умови надання кредитних коштів, колегія суддів зазначає, що саме боржник має доступ до свого рахунку, і вона мала можливість представити суду виписку з свого рахунку в підтвердження відсутності надходження коштів від кредитора на виконання укладеного договору.

Аналізуючи вказані докази в їх сукупності, колегія суддів вважає доведеним факт перерахування коштів у розмірі 10 000 грн кредитором на рахунок ОСОБА_1 .

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив, що відповідачка отримала кредитні кошти, однак вчасно їх не повернула, та дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення заборгованості.

Відповідно до статті 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики).

Згідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.

Відповідно до ст. 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно достатті 625 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно достатті 1048 цього Кодексу.

За ст.1052 ЦК України, у разі невиконання позичальником обов`язків, встановлених договором позики, щодо забезпечення повернення позики, а також у разі втрати забезпечення виконання зобов`язання або погіршення його умов за обставин, за які позикодавець не несе відповідальності, позикодавець має право вимагати від позичальника дострокового повернення позики та сплати процентів, належних йому відповідно достатті 1048 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором.

Частиною 1 ст. 1054 ЦК України встановлено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

За приписами ст.ст. 610, 611 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Згідно ч. 1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Частиною 1 ст. 530 ЦК України, передбачено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

В обґрунтування наявності заборгованості відповідача, позивачем надано довідку-розрахунок про стан заборгованості за кредитним договором (а.с. – 14), розрахунок заборгованості за період з 06 лютого 2025 року по 24 жовтня 2025 року (а.с. – 31-43), відповідно до якої заборгованість за кредитним договором №06.02.2025-100000264 від 06 лютого 2025 року становить 31 200 грн., яка складається з 10 000 грн – тіло кредиту; 13 500 грн – сума заборгованості за відсотками, 900 грн – комісія, 1800 грн – додаткова комісія, 5000 грн – неустойка.

З кредитного договору №06.02.2025-100000264 від 06 лютого 2025 року вбачається, що сторонами погоджено сплату процентів за ставками «Економ»/«Стандарт». Зокрема, сторонами погоджено, що строк, на який надається кредит 217 днів. Ставка «Стандарт» – фіксована незмінна процентна ставка у розмірі 1% за 1 день користування кредитом, яка застосовується протягом перших трьох чергових періодів користування кредитом. Ставка «Економ» – фіксована незмінна процентна ставка у розмірі 0,5 % за 1 день користування кредитом, яка застосовується протягом чергових періодів, наступних за черговими періодами, в яких застосовується процентна ставка «Стандарт».

З розрахунку заборгованості вбачається, що проценти за користування кредитними коштами нараховувалися за процентною ставкою, що становить 1 % від суми наданого кредиту в день. Заборгованість за процентами нараховувалась за період з 06 лютого 2025 року по 10 вересня 2025 року (217 днів), в межах строку кредитування.

Нарахування процентів за користування кредитними коштами здійснювалося за визначеною умовами договору процентною ставкою, що не перевищує максимальний розмір денної процентної ставки, визначений частиною 5 статті 8 Закону України «Про споживче кредитування».

Таким чином, нарахування процентів здійснювалося позивачем у межах строку користування кредитом, передбаченого кредитним договором, та відповідно до погоджених сторонами умов щодо розміру процентної ставки і порядку її застосування. Такі проценти є платою за користування кредитними коштами, а не заходом відповідальності за порушення зобов`язання, і мають компенсаційний характер, передбачений умовами договору та нормами цивільного законодавства.

ОСОБА_1 , всупереч вимогам ст. 81 ЦПК України, не надала суду контррозрахунку на спростування розрахунку заборгованості, наданого позивачем. Разом з цим, не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження погашення нею тіла кредиту та відсотків.

Відповідачкою, у передбаченому ст. 12, 81 ЦПК України порядку, не спростовано, що під час укладення договору про надання грошових коштів у кредит вона діяла свідомо та вільно, враховуючи власні інтереси, добровільно погодилася з його умовами, визначивши при цьому характер правочину і всі його істотні умови, була належним чином ознайомлена з обсягом відповідальності за невиконання його умов та розміром.

В апеляційній скарзі відповідачка вважає, що умови договору є несправедливими, а вимога про нарахування та сплату відсотків, які є явно завищеними, не

відповідає передбаченим у частині третій статті 509, частинах першій, другій статті

627ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим

елементам загального конституційного принципу верховенства права.

Однак, покликання в апеляційній скарзі на пункт 5 частини третьої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" не заслуговує на увагу, з огляду на наступне.

У пункті 5 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів» вказано, що несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором.

Отже, наведене передбачає право суду зменшити розмір заборгованості за тими процентами, які нараховуються як міра відповідальності за неналежне виконання позичальником обов`язку щодо своєчасного повернення отриманих у кредит грошових коштів.

У справі, що переглядається позивач заявив вимогу про стягнення відсотків за правомірне користування кредитними коштами у розмірі 13 500 грн., відтак, суд не вправі зменшувати їх розмір.

Розмір процентів за користування кредитними коштами був визначений сторонами договору за їх взаємною згодою, що відповідає принципу свободи договору, закріпленому у статті 627 Цивільного кодексу України, при цьому волевиявлення сторін на укладення та підписання договору було усвідомленим і добровільним. Відповідачка, укладаючи кредитний договір, мала можливість самостійно обрати фінансову установу для отримання кредиту, оцінити запропоновані умови кредитування та зважити на можливість їх виконання з огляду на своє фінансове становище. Крім того, згідно з умовами договору, вона мав право відмовитися від договору протягом 14 днів з дня його укладення без пояснення причин, у тому числі після отримання грошових коштів (п. 10.3. договору), однак таким правом не скористався.

За таких обставин відсутні підстави вважати, що у справі, яка переглядається, нарахування кредитодавцем процентів за користування кредитом суперечить принципам справедливості, добросовісності та розумності.

Крім того, колегія суддів зауважує, що Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 07 вересня 2026 року по справі 552/672/23 відступила від висновків, які сформульовані у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2025 року у справі №679/1103/23, зазначивши, що: «суд без позовної вимоги споживача може застосовувати такий правовий засіб коригування процентів за користування кредитом в договорі про споживчий кредит як тлумачення умов договору про споживчий кредит, в разі наявності в договорі нечітких або двозначних положень, оскільки при застосуванні умов договору при вирішенні спору суд здійснює тлумачення змісту договору, навіть за відсутності позовної вимоги про тлумачення змісту договору.

Натомість, оспорюваність умови чи договору про споживчий кредит або зміну договору про споживчий кредит суд без відповідної позовної вимоги споживача застосувати не може. Тобто у разі, якщо споживач не пред`явив відповідних позовних вимог про оспорення умови чи договору про споживчий кредит або зміну договору про споживчий кредит, то суд не може самостійно зменшити розмір процентів за користування кредитом».

Враховуючи те, що ОСОБА_1 не пред`явила відповідних позовних вимог щодо оспорення кредитного договору №06.02.2025-100000264 від 06 лютого 2025 року, то у суду першої інстанції відсутні були підстави самостійно зменшити розмір процентів за користування кредитом.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 свої зобов`язання за вказаним договором у строки, передбачені договором щодо повернення суми позики та процентів за користування позикою не виконала, внаслідок чого у останньої виникла заборгованість за тілом кредиту та процентами.

З врахуванням встановлених обставин справи, колегія суддів вважає, що ОСОБА_1 , отримавши кредитні кошти у добровільному порядку та у встановлені договором строки, їх не повернула, відсотки у встановленому договором розмірі не сплатила, нею не надано суду доказів на підтвердження належного виконання зобов`язання за кредитним договором щодо повернення кредитних коштів, а також відсотків, тому позовні вимоги ТОВ «Споживчий центр» є законними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню у розмірі, встановленому судом першої інстанції, а саме у розмірі 23 500 грн, з яких 10000 грн – тіло кредиту; 13500 грн – сума заборгованості за відсотками.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Підстав для його скасування з мотивів, викладених у апеляційній скарзі, колегія суддів не знаходить.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Судом правильно встановлено фактичні обставини справи, вірно застосовано матеріальний закон та дотримано процедуру розгляду справи, встановлену ЦПК України, ухвалено справедливе рішення, тому підстав для його зміни чи скасування колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст. 367, ст. 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. 381, ст. 382, ст. 384 ЦПК України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 – залишити без задоволення.

Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 23 березня 2026 року – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених п.2 ч.3 ст. 389 ЦПК України.

Повний текст постанови складено 06 жовтня 2026 року.

Головуючий: Савуляк Р.В.

Судді: Крайник Н.П.

Шандра М.М.