Постанова від 30 вересня 2026 р. у справі №333/4782/24 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 01.10.2026

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

____________________________________________

Єдиний унікальний № 333/4782/24 Головуючий у 1 інстанції Ковальова Ю. В.

Провадження № 22-ц/807/2148/26 Суддя доповідач Салтан Лілія Геннадіївна

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 жовтня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого, судді-доповідача Салтан Л.Г.,

суддів: Гончар М.С., Сакояна Д.І.,

за участю секретаря судового засідання: Бєлової А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_2 , на ухвалу Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 04 серпня 2026 року у справі за заявою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мамедов Ільгар Рауф огли, про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на неповнолітню дитину та на утримання дружини до досягнення дитиною 3-х років, зацікавлена особа – Комунарський відділ державної виконавчої служби у м. Запоріжжі Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України,

ВСТАНОВИВ:

17 червня 2026 року в провадження Комунарського районного суду м. Запоріжжя надійшла заява ОСОБА_1 , в інтересах якого діяв адвокат Мамедов Ільгар Рауф огли, про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на неповнолітню дитину та на утримання дружини до досягнення дитиною 3-х років.

В обґрунтування заяви зазначено, що рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 18.07.2024 у справі № 333/4782/24 з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 були стягнуті аліменти на утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісяця, починаючи з 24 травня 2024 року і до досягнення дитиною повноліття.

На виконання вказаного рішення суду було видано виконавчий лист № 333/4782/24 від 30.08.2024.

20 квітня 2026 року Комунарським відділом державної виконавчої служби у місті Запоріжжі було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 80798699 за вказаним виконавчим листом.

Також рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 18.07.2024 у справі № 333/4782/24 з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 стягнуті аліменти на її утримання в розмірі 1/4 частки з усіх видів заробітку (доходу), щомісячно, починаючи з 24.05.2024 і до досягненню дитиною ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , трирічного віку.

05 травня 2026 року Комунарським відділом державної виконавчої служби у місті Запоріжжі було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 80915752 за вказаним виконавчим листом.

На підставі відкриття виконавчого провадження № 80798699, державним виконавцем складений розрахунок заборгованості зі сплати аліментів за період з травня 2024 року по березень (включно) 2026 року.

Заявник вважав, що вказані виконавчі листи не підлягають виконанню в частині стягнення аліментів за минулий період, а саме з квітня 2024 року по січень 2026 року включно, у зв`язку з добровільним, повним та системним виконанням ним свого обов`язку щодо утримання дитини та всієї сім`ї у цей проміжок часу, а також через відсутність у стягувача права вимоги за цей період з тих підстав, що з травня 2024 року по січень 2026 року сторони примирилися та проживали разом як одна сім`я, вели спільний побут, мали спільний бюджет та спільно виховували дитину.

Протягом усього цього часу (понад два роки) виконавчі листи стягувачем ОСОБА_3 до виконання не пред`являлися, оскільки між подружжям не існувало жодного спору щодо матеріального забезпечення дитини і сім`ї та ведення господарства. Увесь цей період заявник офіційно працював та отримував дохід, в добровільному порядку повністю забезпечував дитину та дружину коштами, фактично несучи на собі переважну більшість витрат. Більшість потреб дитини та сім`ї (купівля одягу, закупівля продуктів харчування, медичні та побутові витрати), а також щомісячна оплата житлово-комунальних послуг здебільшого здійснювалися за особисті кошти заявника.

Станом на квітень 2026 року відносини між подружжям остаточно погіршилися, у зв`язку з чим спільне проживання сторін було припинено, а шлюбні стосунки фактично завершилися. У січні 2026 року між подружжям знову відбулося погіршення відносин, і вони остаточно припинили спільне проживання.

Після цього ОСОБА_3 звернулася до суду з новим позовом про стягнення аліментів на другу дитину та 1/6 частки на себе через догляд за дитиною-інвалідом, та, зловживаючи своїм правом, 20.04.2026 пред`явила до виконання виконавчі листі від 2024 року.

Внаслідок цього старший державний виконавець Комунарського ВДВС Копач Яна нарахувала заявнику штучну заборгованість за 2 роки, протягом яких дитина фактично перебувала на його повному утриманні. Постановою державного виконавця Сулакова Е.І. відкрито ВП № 80915752 про стягнення аліментів на утримання самої ОСОБА_3 .

Стягнення аліментів за період з травня 2024 року по січень 2026 року призводить наразі до подвійного стягнення коштів та безпідставного збагачення стягувача, що прямо порушує засади справедливості та добросовісності.

Ухвалою Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 04 серпня 2026 року заяву ОСОБА_1 , в інтересах якого діяв адвокат Мамедов Ільгар Рауф огли, про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню залишено без задоволення.

Не погоджуючись із зазначеною ухвалою суду, 18 серпня 2026 року ОСОБА_1 , в особі свого представника, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, просить ухвалу від 04.08.2026 скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким заяву ОСОБА_1 задовольнити повністю, визнати виконавчий лист № 333/4782/24 від 30.08.2024, виданий Комунарським районним судом м.Запоріжжя про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 аліментів на утримання дитини ОСОБА_4 , таким, що не виконанню, частково, за період з 24 травня 2024 року по 31 січня 2026 року, включно; визнати виконавчий лист № 333/4782/24 від 30.08.2024 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 аліментів на її утримання до досягнення дитиною трирічного віку таким, що не підлягає виконанню частково, за період з 24 травня 2024 року по 31 січня 2026 року, включно.

В обґрунтування скарги зазначав, що при постановленні ухвали суд першої інстанції не врахував прохання заявника, не визначившись з предметом заяви, не надав правомірної оцінки наданим доказам - квитанціям, світлинам, листуванню, не в повному обсязі дослідив обставини справи, зокрема, в частині того, що сторони відновили шлюбні відносини, мали спільний бюджет, вели спільне господарство, разом виховували та утримували дітей. Суд першої інстанції невірно витлумачив предмет заяви та вимог боржника, тому дійшов помилкових висновків через неповне з`ясування обставин справи.

Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28 серпня 2026 року для розгляду цієї справи визначений склад колегії: головуючий суддя (суддя-доповідач) Салтан Л.Г. та члени колегії судді: Гончар М.С., Сакоян Д.І.

Ухвалою від 28 серпня 2026 року справу витребувано у суду першої інстанції.

04 вересня 2026 року вищезазначена справа надійшла до Запорізького апеляційного суду.

Ухвалою суду апеляційної інстанції від 08 вересня 2026 року відкрито провадження. При відкритті апеляційного провадження учасникам справи наданий строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.

У судовому засіданні ОСОБА_1 наполягав на задоволенні апеляційної скарги в повному обсязі.

Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися, причини неявки суд не повідомили, про час та місце судового розгляду апеляційної скарги повідомлені належним чином, з заявами про відкладення розгляду не зверталися, право на надання відзиву не використали.

Вирішуючи питання щодо розгляду скарги у відсутність учасників, які не з`явилися в судове засідання, колегія суддів враховує, що за змістом ч.1 ст. 371 ЦПК України апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції має бути розглянута протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження; відповідно положень ст.372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи; суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними

У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року по справі № 361/8331/18 зазначено, що Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» вказав, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Верховний Суд виходить з того, що якщо учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Оскільки учасники справи були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції (ст. 367 ЦПК України), колегія суддів не вбачала підстав для відкладення розгляду справи та вважала за доцільне розглянути справу в даному судовому засіданні, оскільки неявка учасників справи не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та не перешкоджає її розгляду.

Відводів, самовідводів у справі не заявлено.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи апелянта, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, в порядку, передбаченому ст. 367 ЦПК України, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає, зважаючи на таке:

Згідно з ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч.1 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави

Згідно з Конституцією України до основних засад судочинства віднесено, зокрема, обов`язковість судового рішення. Захист, утвердження та здійснення прав людини потребують передусім забезпечення реалізації права на судовий захист, а також дотримання основних засад судочинства, включно з конституційною вимогою щодо обов`язковості судового рішення, що гарантовано приписами ч.1 ст. 55, п.9 ч.2 ст 129, ст.129-1 Конституції України (Рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2023 року № 4-р(II)/2023).

Виконання судового рішення охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави.

Обов`язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов`язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов`язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання (Рішення КСУ від 15 травня 2019 року №2-р(II)/2019).

Стаття 129-1 Конституції України встановлює, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Стаття 6 Конвенції поширює свою дію і на таку стадію цивільного процесу як виконання судового рішення. У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини вказує, що право на судовий розгляд було б примарним, якщо б внутрішня судова система Договірної Держави дозволила б, щоб остаточне та обов`язкове судове рішення залишалось невиконаним відносно однієї зі сторін, і що виконання рішення або постанови будь-якого органу судової влади повинне розглядатися як невід`ємна частина «процесу» в розумінні статті 6 Конвенції (рішення від 28 липня 1999 року у справі «Іммобільяре Саффі проти Італії», заява № 22774/93; рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції», заява № 18357/91).

Частиною першою статті 18 ЦПК України визначено, що судові рішення, які набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, – і за її межами.

Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій визначених у цьому законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з ч. 1 ст. 431 ЦПК України виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції. Виконавчі листи в електронній формі викладаються з використанням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи, оприлюднюються в порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів), та підписуються електронним підписом судді (у разі колегіального розгляду – електронними підписами всіх суддів, які входять до складу колегії).

Відповідно до положень ч. 1 ст. 432 ЦПК України суд, який видав виконавчий документ, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню.

При цьому метою визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню є унеможливлення подальшого проведення виконавчих дій за цим виконавчим документом та закінчення виконавчого провадження (п. 5 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження»).

Суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов`язок боржника відсутній повністю чи частково у зв`язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин (ч. 2 ст. 432 ЦПК України).

Підстави для визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, можна поділити на дві групи: матеріально-правові та процесуально-правові.

До матеріально-правових підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, можна віднести ті обставини, що свідчать про припинення обов`язку боржника з передбачених законом підстав.

Процесуальними підставами для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, є обставини, що свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа, зокрема: видача виконавчого листа за рішенням, яке не набрало законної сили (крім тих, що підлягають негайному виконанню); коли виконавчий лист виданий помилково за рішенням, яке взагалі не підлягає примусовому виконанню; видача виконавчого листа на підставі ухвали суду про затвердження мирової угоди, яка не передбачала вжиття будь-яких примусових заходів або можливості її примусового виконання і, як наслідок, видачі виконавчого листа; помилкової видачі виконавчого листа, якщо вже після видачі виконавчого листа у справі рішення суду було скасоване; видачі виконавчого листа двічі з одного й того ж питання у разі віднайдення оригіналу виконавчого листа вже після видачі його дубліката; пред`явлення виконавчого листа до виконання вже після закінчення строку на пред`явлення цього листа до виконання.

Вказане узгоджується із правовою позицією Верховного Суду у постанові від 09.09.2021 у справі № 824/67/20.

У постанові Верховного Суду від 19.01.2023 у справі № 824/2/22 вказано, що законодавець не дав чіткого визначення «інших причин» для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, у ч. 2 ст. 432 ЦПК України. При цьому словосполучення «або з інших причин» не стосується припинення обов`язку боржника, який підлягає виконанню, а є іншими причинами, наприклад: в апеляційному чи касаційному порядку скасовано або змінено рішення суду, або ж у зв`язку з нововиявленими обставинами, а виконавчий лист ще не виконаний.

Загальні підстави припинення цивільно-правових зобов`язань містяться у главі 50 розділу І книги п`ятої ЦК України. Так, зобов`язання можуть припинятися внаслідок добровільного виконання обов`язку боржником поза межами виконавчого провадження, припинення зобов`язань переданням відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, неможливістю виконання.

Отже, перелік підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, за змістом ст. 432 ЦПК України, не є виключним, оскільки передбачає також інші підстави для прийняття такого рішення, ніж прямо зазначені у цій нормі процесуального права.

У зазначеній категорії справ саме на суд покладено обов`язок встановити, з яких підстав може бути визнано виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню, з урахуванням права стягувача на повне виконання рішення суду. Суд повинен вирішувати ці питання з урахуванням певних обставин справи, дотримуючись балансу інтересів обох сторін виконавчого провадження.

Сутність процедури визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню полягає, насамперед, у встановленні обставин та фактів, що свідчать про відсутність матеріального обов`язку боржника, які виникли після ухвалення судового рішення, або наявність процесуальних підстав, які свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа.

Відповідно до статті 141 Сімейного кодексу України мати та батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Розірвання шлюбу або проживання батьків окремо не впливає на обсяг цих обов`язків. Батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Аліменти є власністю дитини та мають використовуватися виключно за цільовим призначенням, тобто саме в її інтересах. До таких витрат можуть належати харчування, лікування, одяг, гігієнічні засоби, речі, необхідні для розвитку та виховання дитини, а також інші витрати, спрямовані на забезпечення її потреб.

Водночас стаття 181 СК України передбачає, що за рішенням суду аліменти присуджуються тому з батьків або інших законних представників, разом із ким проживає дитина. Однак ця норма не означає, що будь-яке фактичне проживання дитини з платником автоматично припиняє його аліментний обов`язок. Для цього необхідно встановити сукупність відповідних обставин.

Припинення стягнення аліментів можливе у разі, коли одержувач аліментів не витрачає отримані кошти на дитину, дитина проживає з іншим із батьків, а цей інший із батьків повністю її утримує. Для зміни встановленого судовим рішенням порядку сплати аліментів на утримання дитини недостатньо лише встановити, що дитина проживає з платником аліменти, з`ясуванню підлягають наступні обставини: з ким фактично проживає дитина; хто реально забезпечує її потреби; чи бере другий із батьків участь у вихованні та догляді; чи використовуються аліменти за цільовим призначенням; чи змінилися обставини після ухвалення попереднього рішення; чому саме склався такий порядок проживання дитини.

Саме сукупність цих обставин дозволяє зробити висновок про те, чи є підстави для припинення аліментних виплат.

У постанова Верховного Суду у справі № 334/4491/25, зазначено, що спір про припинення аліментів не зводиться до питання реєстрації чи навіть фактичного проживання дитини. Батькові або матері, які хочуть змінити порядок стягнення аліментів, необхідно довести, що обставини справді змінилися. Якщо платник стверджує, що дитина повністю перебуває на його утриманні, це має підтверджуватися конкретними доказами. Так само недостатньо просто заявити, що інший із батьків витрачає аліменти на себе. З іншого боку, для одержувача аліментів важливо підтвердити реальну участь у житті дитини та цільове використання коштів. При цьому суд може оцінювати не лише гроші. Догляд за дитиною, її виховання, забезпечення повсякденних потреб та фактична участь у її житті також мають значення.

За змістом ст. 197 СК України з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів суд може відстрочити або розстрочити сплату заборгованості за аліментами. За позовом платника аліментів суд може повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості за аліментами, якщо вона виникла у зв`язку з його тяжкою хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення.

У постанові від 03.02.2021 Верховний Суд у справі №125/2525/28 , провадження № 61-1352св20 зробив висновок, що спір щодо розміру заборгованості зі сплати аліментів вирішується судом за заявою заінтересованої особи. Залежно від предмета та суті вимог така заява може розглядатися у порядку, передбаченому розділом VII ЦПК, або у позовному провадженні.

Фактично метою подання заяви про часткове визнання виконавчого листа таким що не підлягає частковому виконанню є звільнення боржника ОСОБА_1 від сплати присуджених судовим рішенням періодичних платежів, якими є аліменти на утримання неповнолітньої дитини у період з 24 травня 2024 року по березень 2026 року та аліментів на утримання дружини у період з 24 травня 2024 року до 15 грудня 2024 року у розмірі заборгованості, яка утворилася до початку відкриття виконавчого провадження.

Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 18.07.2024 у справі № 333/4782/24 з ОСОБА_1 , на користь ОСОБА_3 стягнуті аліменти на утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісяця, починаючи з 24 травня 2024 року і до досягнення дитиною повноліття.

На виконання вказаного рішення суду було видано виконавчий лист № 333/4782/24 від 30.08.2024.

20 квітня 2026 року Комунарським відділом державної виконавчої служби у місті Запоріжжі було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 80798699 за вказаним виконавчим листом.

Крім того, рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 18.07.2024 у цій же справі з ОСОБА_1 , на користь ОСОБА_3 стягнуті аліменти на її утримання в розмірі 1/4 частки з усіх видів заробітку (доходу), щомісячно, починаючи з 24.05.2024 і до досягненню ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 трирічного віку.

05 травня 2026 року Комунарським відділом державної виконавчої служби у місті Запоріжжі було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 80915752 за вказаним виконавчим листом.

З розрахунку заборгованості зі сплати аліментів від 20.04.2026 за період з травня 2024 року по березень (включно) 2026 року, складеного державним виконавцем Комунарського ВДВС у м. Запоріжжі Копач Я.М., вбачається, що за виконавчим листом №333/4782/24 від 30.08.2024 наявна заборгованість у загальному розмірі 105899,84 грн.

Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції вважав, що твердження боржника про те, що у нього відсутній обов`язок сплачувати аліменти, починаючи з дня подачі заяви стягувачем, не доведені і не можуть бути підставою для визнання виконавчих листів такими, що не підлягають виконанню.

Колегія суддів погоджується з правильним висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

Право на отримання аліментів ОСОБА_3 та обов`язок зі сплати аліментів на утримання неповнолітньої дитини та дружини у заявника ОСОБА_1 виник на підставі заочного рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя, яке набрало законної сили та є обов`язковим для виконання.

З пояснень ОСОБА_1 , наданих у судовому засіданні під час розгляду апеляційної скарги, вбачається, що він був обізнаний з зазначеним рішенням суду, однак дій щодо його оскарження не вчинив, чим самим погодився з покладеним на нього обов`язком щодо сплати періодичних платежів у визначеному судом розмірі, починаючи з 24 травня 2024 року. Крім того, ОСОБА_1 зазначив, що дії виконавця щодо здійснення розрахунку заборгованості не оскаржував, лише надав йому квитанції про перерахування стягувачу переказів та наразі вирішується питання щодо складання державним виконавцем нового розрахунку заборгованості.

Отже, заявник не заперечує факту ухвалення судового рішення про стягнення аліментів та видачі на його виконання виконавчих листів. Його доводи стосуються переважно фактичного утримання сім`ї та добровільного виконання обов`язків у період, за який державним виконавцем визначено заборгованість, з розміром якої він не погоджується, вважаючи, що у певний проміжок часу наявні підстави щодо звільнення від сплати покладеного на нього обов`язку при примусовому виконанні рішення суду.

При цьому належним способом захисту, з урахуванням висновків постанови Верховного суду у справі № 125/2525/18, провадження № 61-13525св20, є звернення зі скаргою на дії виконавця, у тому числі і щодо встановлення розміру наявної заборгованості зі сплати аліментів в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України «Судовий контроль за виконанням рішень», або в позовному провадженні, у разі наявності підстав щодо повного або частково звільнення від сплати заборгованості за аліментами в порядку ст. 197 ЦПК України.

Щодо доводів апеляційної скарги про спільне проживання сторін та ведення ними спільного господарства, колегія суддів зазначає таке.

Навіть, якщо сторони в певний період проживали в одному будинку, мали спільний бюджет та спільно забезпечували побутові потреби, ці обставини не є тотожними факту припинення аліментного зобов`язання. Спільне проживання може бути одним із доказів фактичного утримання, однак не замінює необхідності встановити, у який спосіб, у якому розмірі та за який період виконано обов`язок, визначений судовим рішенням.

Саме по собі проживання стягувача ОСОБА_3 та боржника ОСОБА_1 однією сім`єю, ведення спільного господарства, навіть наявність спільного бюджету не свідчить автоматично про відсутність права стягувача на отримання аліментів або про наявність підстав для припинення зобов`язання ОСОБА_1 зі сплати аліментів, присуджених судовим рішенням.

При цьому наявність у сім`ї спільних дітей, ведення господарства та витрачання коштів на загальні потреби не дають підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню за певний період.

Такі обставини, при вирішенні спору щодо підстав звільнення боржника від заборгованості зі сплати аліментів на підставі ст. 197 СК України, можуть мати доказове значення, однак потребують оцінки у сукупності з іншими доказами, зокрема з огляду на призначення платежів, період їх здійснення, одержувача коштів та можливість установити, що відповідні витрати були спрямовані саме на виконання присудженого зобов`язання. Доводи апелянта про здійснення витрат на комунальні послуги, придбання продуктів харчування та інші потреби сім`ї не є безумовною підставою для висновку про відсутність заборгованості за виконавчими листами. Платіжні документи підлягають оцінці з урахуванням їхнього змісту та призначення. Наявні в матеріалах справи квитанції не містять жодного призначення платежу, частина переказів здійснювалася на ім`я сина стягувачки від першого шлюбу, тому підтверджують лише понесення заявником певних витрат. Здійснення побутових витрат, оплата комунальних послуг або придбання речей для сім`ї самі по собі не підтверджують, що заявник ОСОБА_1 виконав саме те грошове зобов`язання, яке присуджене судовим рішенням, у визначеному розмірі та за відповідний період.

Колегія суддів зауважує, що ОСОБА_1 має право надати такі квитанції виконавцю, який визначиться з можливістю зарахування здійсненних боржником платежів за певний період у загальний розмір визначеної ним заборгованості, та скласти відповідний розрахунок, у разі незгоди з яким ОСОБА_1 не позбавлений права на його оскарження в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України.

Колегія суддів наголошує на тому, що вимога про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, не може підміняти собою інший спосіб судового захисту, якщо заявник фактично прагне оспорити розрахунок заборгованості державного виконавця або звільнитися від сплати вже нарахованої заборгованості з інших підстав.

Інші доводи апелянта є формальними та такими, що не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та зводяться до власного тлумачення положень закону, переоцінки доказів.

У цілому доводи апеляційної скарги зводяться до повторень доводів скарги, незгоди з судовим рішенням, незгоди з наданою судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, тобто стосуються переоцінки доказів, яким була надана належна оцінка судом, і не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані обставини справи, доводи перевірені та їм дана належна оцінка.

Докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, апеляційний суд не встановив.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

При цьому апеляційний суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «РуїзТоріха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

З урахуванням вищенаведеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дав належну оцінку всім обставинам і доказам по справі в їх сукупності та постановив оскаржувану ухвалу з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому приходить до висновку про те, що підстави для скасування цієї ухвали відсутні і апеляційну скаргу на неї, доводи якої не спростовують висновків ухвали, слід залишити без задоволення.

Керуючись ст. 268, 367, 374, 375, 381, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_2 , – залишити без задоволення.

Ухвалу Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 04 серпня 2026 року – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови виготовлений 06 жовтня 2026 року. Копію постанови надіслати учасникам провадження для відома.

Головуючий суддя: Л.Г. Салтан

Члени колегії:

Суддя: М.С. Гончар

Суддя Д.І. Сакоян