Постанова від 04 жовтня 2026 р. у справі №727/10854/25 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 жовтня 2026 року місто Чернівці справа №726/10854/25

провадження №22-ц/822/1576/26

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Судді-доповідача Височанської Н.К.,

суддів: Кулянди М.І., Одинака О.О.,

за участю секретаря судових засідань Паучек І.І.

учасники справи:

позивач – Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредіт Партнерс»,

відповідачка – ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредіт Партнерс» на рішення Шевченківського районного суду м.Чернівців від 19 червня 2026 року, головуючий в суді першої інстанції суддя Дубець О.С.,

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2025 року позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредіт Партнерс» (далі по тексту ТОВ «Кредіт Партнерс») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу в порядку частини 2 статті 625 ЦК України.

Посилалися на те, що 29 вересня 2008 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі — АКІБ «УкрСиббанк») та ОСОБА_2 , яка згодом змінила прізвище на ОСОБА_3 , укладено договір про надання споживчого кредиту № 11398942000, за яким вона для придбання квартири отримала 126 400 доларів США. Для забезпечення виконання зобов`язання укладено договір іпотеки № 94542, предметом якого є квартира за адресою: АДРЕСА_1 .

У зв`язку з невиконанням зобов`язань за кредитним договором рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 28 січня 2010 року у справі №2-343/2010 солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь АКІБ «УкрСиббанк» стягнуто 1 098 811,42 грн заборгованість за кредитним договором, 1 700,00 грн судового збору та 120,00 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, а всього 1 100 631,42 грн.

На час звернення до суду це рішення відповідачами не виконане.

Позивач стверджував, що після ухвалення цього рішення право вимоги за кредитним договором неодноразово було предметом договорів купівлі-продажу, внаслідок чого змінилися кредитори: АКІБ «УкрСиббанк» - публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» - товариство з обмеженою відповідальністю «Стар Інвестмент Фаунд» - товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» - ТОВ «Кредіт Партнерс».

Право вимоги за кредитним договором та договором іпотеки ТОВ «Кредіт Партнерс» набуло на підставі договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитами від 08 грудня 2011 року, договорів купівлі-продажу майнових прав від 22 травня 2019 року № 1429/К та № 22052019 і договору купівлі-продажу прав вимоги від 30 липня 2021 року № 30072021.

Ці обставини, встановлені рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 11 квітня 2025 року у справі № 727/1320/24 і відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 82 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) не доказуються знову.

Крім того, позивач посилався на інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, за якою він є іпотекодержателем за договором іпотеки № 94542, та на статтю 24 Закону України «Про іпотеку», за змістом якої відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням.

Правовими підставами позову позивач називав статті 509, 525, 526, 625, 629, 1054 ЦК України і посилався на висновки Верховного Суду, зокрема на постанови об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 липня 2019 року у справі № 905/600/18, Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 (про акцесорний характер вимог про інфляційні втрати та проценти річні), від 24 квітня 2024 року у справі № 657/1024/16-ц (про те, що невиконання грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням і право на позов виникає за кожен місяць прострочення), від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 та від 04 липня 2018 року у справі №310/11534/13-ц (про те, що наявність судового рішення про стягнення боргу не припиняє грошового зобов`язання й не позбавляє кредитора права на суми, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України), від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц та від 02 липня 2025 року у справі № 903/602/24 (про позовну давність за такими вимогами).

Період нарахування позивач обґрунтовував тим, що позовна давність, яка не спливла станом на 02 квітня 2020 року, була продовжена на час дії карантину (пункт 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України) та воєнного стану (пункт 19 цього розділу), тому три роки, що передували початку такого продовження, обчислюються з 02 квітня 2017 року. Кінцеву дату нарахування - 23 лютого 2022 року - позивач визначив з урахуванням пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, яким у період дії воєнного стану позичальника звільнено від відповідальності за статтею 625 ЦК України за прострочення виконання грошового зобов`язання за кредитним договором.

До позову додано розрахунок, за яким інфляційні втрати становлять 528 609,38 грн, а три проценти річних - 161 747,59 грн (за формулою «сума боргу ? 3 % ? кількість днів / 365» за фактичну кількість календарних днів періоду), разом 690 356,97 грн; базою нарахування визначено 1 100 631,42 грн.

Просили стягнути з ОСОБА_6 на користь ТОВ «Кредіт Партнерс» суму у розмірі 690 356, 97 грн. за період з 02 квітня 2017 року по 23 лютого 2022 року, яка складається з інфляційних втрат у розмірі 528 609,38 грн та 3% річних у розмірі 161 747,59 грн за невиконання грошового зобов`язання за рішенням Шевченківського районного суду м.Чернівців у справі № 2-343/2010 від 28 січня 2010 року, та понесені судові витрати.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м.Чернівців від 19 червня 2026 року відмовлено в задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредіт Партнерс» до ОСОБА_1 про стягнення боргу.

Суд першої інстанції прийшов до висновку, що спірні правовідносини стосуються наслідків невиконання судового рішення, яким заборгованість стягнуто в солідарному порядку, однак позивач звернувся з позовом лише до ОСОБА_1 .

З огляду на це суд дійшов висновку, що позов пред`явлено не до всіх належних відповідачів: позивач у судовому засіданні клопотання про залучення інших співвідповідачів не заявляв, а суд за власною ініціативою цього зробити не може; суд зауважив, що позивач не позбавлений права звернутися з позовом до належних відповідачів.

Короткий зміст та узагальнені доводи апеляційної скарги та позиції інших учасників

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредіт Партнерс», інтереси якого представляє адвокат Лабік Г.І. подав через підсистему «Електронний Суд» апеляційну скаргу на вказане рішення суду, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову та стягнути з ОСОБА_1 690 356,97 грн (528 609,38 грн інфляційних втрат і 161 747,59 грн трьох процентів річних за період з 02 квітня 2017 року по 23 лютого 2022 року) та судові витрати, у тому числі судовий збір за подання позову, судовий збір за подання апеляційної скарги на ухвалу про зупинення провадження та витрати на правничу допомогу, розрахунок яких обіцяє подати протягом п`яти днів після ухвалення судового рішення.

Вважає, що рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права (статей 541, 543 ЦК України), порушенням норм процесуального права та невідповідністю висновків суду встановленим обставинам справи.

Суд першої інстанції відмовив у позові лише з тієї підстави, що позов пред`явлено до одного з трьох солідарних боржників, однак вважає такий висновок помилковим із таких причин.

У разі солідарного обов`язку кредитор має право вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Солідарність боржників, на думку скаржника, розширює можливості кредитора й не зобов`язує його звертатися до суду одночасно до всіх боржників; суд замінив передбачене законом право вибору неіснуючим обов`язком позиватися до всіх боржників.

Суд помилково ототожнив солідарний обов`язок із обов`язковою процесуальною співучастю. Правові висновки Верховного Суду про необхідність участі всіх належних відповідачів застосовуються, на думку скаржника, у спорах, де без участі певної особи неможливо вирішити питання про права та обов`язки сторін, а у справі про солідарний грошовий обов`язок закон прямо передбачає право кредитора звернутися до одного боржника окремо. Скаржник посилається на постанову Верховного Суду України від 19 грудня 2011 року у справі № 6-84цс11 та на інформаційний лист Вищого спеціалізованого суду України від 16 січня 2012 року, за змістом яких у такому разі обов`язкової процесуальної співучасті за законом немає.

Суд першої інстанції фактично встановив обставини, достатні для вирішення спору по суті: укладення кредитного договору № 11398942000 від 29 вересня 2008 року; стягнення заборгованості рішенням від 28 січня 2010 року у справі № 2-343/2010; те, що стягнення здійснено, зокрема, з ОСОБА_1 ; набуття позивачем права вимоги за кредитним договором і договором іпотеки № 94542; відсутність доказів визнання недійсними договорів, на підставі яких позивач набув право вимоги; те, що предметом спору є стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат за невиконання грошового зобов`язання, підтвердженого судовим рішенням. Проте суд відмовив у позові з «формальної та юридично помилкової підстави» і не перевірив ні розрахунку, ні періоду нарахування.

Вважає, що інші солідарні боржники не є обов`язковими співвідповідачами, оскільки предметом позову є не встановлення первісного боргу та складу боржників (що вирішено рішенням від 28 січня 2010 року), а застосування наслідків невиконання вже встановленого грошового зобов`язання.

ОСОБА_1 є боржником за цим зобов`язанням, її прострочення є підставою для застосування частини другої статті 625 ЦК України, а права інших боржників захищені правилами регресу за статтею 544 ЦК України.

Також, скаржник заперечує значення справи №727/3809/21-ц, у якій оспорюються окремі договори відступлення: суд першої інстанції сам встановив відсутність доказів визнання цих договорів недійсними, а наявність спору про недійсність правочину не тотожна встановленню його недійсності; ухвалу про зупинення провадження скасовано постановою Чернівецького апеляційного суду від 24 березня 2026 року.

Отож, наявність судового рішення про стягнення боргу не припиняє грошового зобов`язання, а його невиконання є підставою для застосування частини другої статті 625 ЦК України, посилаючись на постанову Верховного Суду від 05 листопада 2025 року у справі № 754/9673/24 (провадження № 61-5904св25).

Суд першої інстанції, на його думку, не спростував цих підстав, не встановив факту виконання рішення від 28 січня 2010 року й не встановив відсутності прострочення. Заперечення відповідачки щодо періоду нарахування та включення до бази судових витрат, навіть за часткової обґрунтованості, могли б впливати лише на розмір стягуваних сум, але не на повну відмову в позові; суд цього не перевірив і фактично ухилився від вирішення спору по суті.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

27 липня 2026 року ОСОБА_6 через представника - адвоката Скрипчука М.Є. подала відзив, у якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, судові витрати покласти на скаржника.

Відповідачка вважає висновок суду першої інстанції про пред`явлення позову не до всіх належних відповідачів правильним. Вона стверджує, що позивач штучно виокремив лише її та під час розгляду справи відмовився від залучення інших співвідповідачів - ОСОБА_4 і ОСОБА_5 .

На її думку, скаржник помилково ототожнює право кредитора обирати боржника для стягнення основного боргу з правом самостійно визначати коло осіб, які відповідають за прострочення виконання рішення суду; відповідальність за статтею 625 ЦК України, за її твердженням, є специфічною санкцією, а вимагаючи нарахування процентів і інфляційних втрат лише з неї, позивач перекладає на неї відповідальність за прострочення інших двох осіб. Суд першої інстанції, за її твердженням, правильно застосував актуальну й обов`язкову для застосування практику Великої Палати Верховного Суду, за якою пред`явлення позову не до всіх належних відповідачів є самостійною підставою для відмови в позові; скаржник, на її думку, лише формально цитує статтю 543 ЦК України й не вказує, яку саме норму порушив суд.

Щодо розрахунку відповідачка не погоджується з включенням до бази нарахування судового збору (1 700,00 грн) і витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (120,00 грн), стягнутих рішенням від 28 січня 2010 року: на її думку, стаття 625 ЦК України поширюється лише на порушення грошового зобов`язання, що виникло з договірних чи інших цивільно-правових відносин, а судові витрати є процесуальними витратами.

Відповідачка також зазначає, що в Печерському районному суді міста Києва триває розгляд справи № 727/3809/21-ц, предметом якої є договори відступлення прав вимоги, на підставі яких ТОВ «Кредіт Партнерс» набуло статусу кредитора; у разі визнання цих договорів недійсними позивач втратить матеріально-правову підставу для будь-яких вимог, у тому числі за статтею 625 ЦК України, а прагнення стягнути кошти до вирішення цього питання суперечить принципу добросовісності.

Відповідачка повідомила, що її витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції становлять 25 000,00 грн, докази буде подано в порядку та строки, передбачені ЦПК України.

Мотивувальна частина

Позиція апеляційного суду

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом апеляційної інстанції на підставі наявних у справі доказів установлено такі обставини.

29 вересня 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 (нині Матейко) укладено договір споживчого кредиту № 11398942000: кредит - 126 400 доларів США, 14,5 відсотка річних, кінцевий строк повернення - 27 квітня 2029 року, призначення - придбання квартири (встановлено рішенням суду першої інстанції; відповідає рішенню від 28 січня 2010 року у справі № 2-343/2010, згідно з яким кредит надавався «строком до 27 квітня 2029 року»). Те, що ця особа та відповідачка - одна й та сама особа, не заперечується: у справі №727/1320/24 ОСОБА_6 сама зазначала, що кредитний договір укладено нею.

Того ж дня, 29 вересня 2008 року, між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки № 94542, предметом якого є квартира АДРЕСА_2 (загальна площа 99,60 кв. м, житлова - 66,40 кв. м); іпотекою забезпечено повернення кредиту (встановлено рішенням суду першої інстанції; відомості про іпотеку наявні в Державному реєстрі іпотек - запис від 29 вересня 2008 року, реєстраційний номер 7992175; іпотекодавець - ОСОБА_2 ).

Як забезпечення виконання кредитних зобов`язань укладено договір поруки з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 28 січня 2010 року у справі № 2-343/2010 позов АКІБ «УкрСиббанк» задоволено, солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь банку стягнуто заборгованість за кредитним договором у сумі 1 098 811,42 грн (станом на 12 жовтня 2009 року), 1 700,00 грн судового збору та 120,00 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, всього 1 100 631,42 грн. Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_4 позов визнали.

Рішення від 28 січня 2010 року не виконане. Відповідачка у відзиві на позов і в апеляційному суді не стверджувала, що виконала рішення повністю чи частково, і доказів виконання не надала.

Право вимоги за кредитним договором та договором іпотеки перейшло від АКІБ «УкрСиббанк» до ПАТ «Дельта Банк», далі до ТОВ «Стар Інвестмент Фаунд», ТОВ «Фінансова компанія «Гефест» і, нарешті, до ТОВ «Кредіт Партнерс» на підставі договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитами від 08 грудня 2011 року, договорів купівлі-продажу майнових прав від 22 травня 2019 року № 1429/К і № 22052019 та договору купівлі-продажу прав вимоги від 30 липня 2021 року № 30072021, укладеного між ТОВ «Фінансова компанія «Гефест» і ТОВ «Кредіт Партнерс» (ці обставини наведено в рішенні Шевченківського районного суду міста Чернівці від 11 квітня 2025 року у справі № 727/1320/24, у якому відповідачка була позивачкою).

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна №440812435, сформованою 25 серпня 2025 року, іпотекодавцем за іпотекою №7992175 значиться ОСОБА_2 , іпотекодержателем — ТОВ «Кредіт Партнерс» (код ЄДРПОУ 42422521); серед документів, поданих для державної реєстрації, зазначено договір купівлі-продажу прав вимоги між ПАТ «Укрсиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» від 08 грудня 2011 року (запис внесено на підставі рішення про державну реєстрацію від 19 липня 2019 року).

Рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 11 квітня 2025 року у справі № 727/1320/24 за позовом ОСОБА_6 до ТОВ «Кредіт Партнерс» та ОСОБА_7 , у якому ті самі особи - ОСОБА_6 і ТОВ «Кредіт Партнерс» - були сторонами, судом встановлено, зокрема, таке: - ТОВ «Кредіт Партнерс» набуло право вимоги за кредитним договором № 11398942000 та договором іпотеки № 94542 на підставі договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитами від 08 грудня 2011 року, договорів купівлі-продажу майнових прав від 22 травня 2019 року № 1429/К і № 22052019 та договору купівлі-продажу прав вимоги від 30 липня 2021 року № 30072021 (з посиланням на аркуші справи №727/1320/24); - договір № 30072021, укладений між ТОВ «Фінансова компанія «Гефест» і ТОВ «Кредіт Партнерс», на час розгляду цієї справи є чинним; оцінка дійсності договорів № 22052019 та № 1429/К у частині передачі майнових прав за кредитним договором предметом розгляду не була, оскільки є предметом справи №727/3809/21; - 08 листопада 2021 року ТОВ «Кредіт Партнерс» як продавець, посилаючись на статтю 38 Закону України «Про іпотеку», продало квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_7 , а право на продаж обґрунтовувало іпотечним договором, договорами відступлення та договором про відступлення прав за договором іпотеки від 30 липня 2021 року між ТОВ «Фінансова компанія «Гефест» і ТОВ «Кредіт Партнерс»; ціну за договором визначено в 1 638 000 грн; - Національний банк України повідомив, що ліцензій на здійснення валютних операцій ТОВ «Кредіт Партнерс» не видавав; - за змістом рішення №4/11 учасника ТОВ «Кредіт Партнерс» від 08 листопада 2021 року ОСОБА_7 була єдиним учасником товариства і уповноважила особу, яка підписала договір від імені продавця; - звіт про оцінку майна було складено щодо квартири АДРЕСА_3 . На цій підставі суд дійшов висновку, що за відсутності окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя ТОВ «Кредіт Партнерс» не мало права продавати предмет іпотеки, квартира вибула з власності ОСОБА_6 поза її волею, і витребував її від ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 .

У справі №727/3809/21 (за позовом ОСОБА_6 до ТОВ «Стар Інвестмент Фаунд», ТОВ «Фінансова компанія «Гефест» та ПАТ «Дельта Банк») оспорюються договори № 22052019 і № 1429/К у частині передачі майнових прав за кредитним договором; ТОВ «Кредіт Партнерс» відповідачем у ній не значиться.

Ухвалу суду першої інстанції від 28 січня 2026 року про зупинення провадження у справі № 727/10854/25 до вирішення справи № 727/3809/21 скасовано постановою Чернівецького апеляційного суду від 24 березня 2026 року.

Мотиви, з яких виходив апеляційний суд та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення суду першої інстанції вказаним вимогам не відповідає.

Правове регулювання спірних правовідносин

Частиною першою статті 526 ЦК України визначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов`язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Тому норми розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).

Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Норми цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Такий правовий висновок зроблено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), у якій відступлено від правового висновку, зробленого Верховним Судом України у постановах від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, який полягав у тому, що правовідносини, що виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України); та правового висновку у постанові від 02 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15, який полягав у тому, що дія статті 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов`язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п`ята статті 11 ЦК України не дає підстав для застосування статті 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов`язальних правовідносин.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року у справі №910/10156/17 вказала, що норми статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов`язань, та погодилася з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 01 червня 2016 року у справі № 3-295гс16, за змістом яких грошове зобов`язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, а й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством.

Правовий аналіз статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).

За змістом частини другої статті 625 ЦК України три проценти річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Проценти, передбачені статтею 625 ЦК України, за своєю правовою природою є відшкодуванням кредитору понесених втрат за несвоєчасне повернення грошових коштів, а тому відрізняються від процентів, які підлягають сплаті за правомірне користування грошовими коштами, що свідчить про відсутність подвійного стягнення при нарахуванні трьох процентів річних від простроченої суми, включаючи нараховані проценти за користування коштами, встановленими договором.

Враховуючи наведене, 3 % річних, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, підлягають застосуванню до порушеного грошового зобов`язання.

У постанові Об`єднаної палати Верховного Суду від 05 липня 2019 року у справі № 905/600/18 зроблено правовий висновок про те, що, враховуючи положення частини другої статті 625 ЦК України, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Вимагати сплати суми боргу з урахуванням індексу інфляції, а також 3 % річних є правом кредитора, яким він наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу.

Ухвалення судового рішення про стягнення боргу не змінює природи зобов`язання, а лише підтверджує його та надає можливість примусового виконання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20, пункти 98, 99, на яку посилався Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 05 лютого 2026 року у справі № 922/4754/24). У постанові від 05 листопада 2025 року у справі № 754/9673/24 (провадження № 61-5904св25) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду розглядав стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат у зв`язку з невиконанням грошових зобов`язань, що виникли на підставі судових рішень, і застосував до таких правовідносин статтю 625 ЦК України.

Суд першої інстанції сам виходив з цього, зазначивши, що спір стосується наслідків невиконання судового рішення, і не спростував правових підстав застосування статті 625 ЦК України.

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Суд першої інстанції відмовив у позові лише тому, що, на його думку, позов пред`явлено не до всіх належних відповідачів - не до всіх осіб, з яких рішенням від 28 січня 2010 року заборгованість стягнуто солідарно. Колегія суддів із цим висновком не погоджується.

Відповідно до статті 175 ЦПК України саме позивач у позовній заяві визначає відповідача, до якого заявляє вимоги. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) вказала, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, а встановлення належності відповідачів та обґрунтованості позову - обов`язком суду. Залучення співвідповідача та заміна неналежного відповідача здійснюються за клопотанням позивача (стаття 51 ЦПК України). У постанові від 12 грудня 2018 року у справі №372/51/16-ц (провадження № 14-511цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що в разі пред`явлення позову не до всіх належних відповідачів суд не вправі з власної ініціативи й без згоди позивача залучати інших співвідповідачів і зобов`язаний вирішити справу за пред`явленим позовом та щодо тих відповідачів, які в ньому зазначені.

Однак висновок про відмову в позові через незалучення співвідповідача зроблено у справах, де обов`язкова участь кількох відповідачів випливає зі специфіки спірних правовідносин, тобто коли питання про обов`язки відповідача не може бути вирішене без вирішення питання про обов`язки особи, яку не залучено до участі у справі. Це підтверджує і зміст цитати з постанови Великої Палати Верховного Суду, наведеної самим судом першої інстанції: відмова застосовується, якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача або «залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин». Суд першої інстанції не з`ясував, чи є участь решти солідарних боржників обов`язковою за природою спірних правовідносин, і не навів жодних мотивів на користь такого висновку.

Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом. Згідно з частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлена додаткова (субсидіарна) відповідальність поручителя. Частина перша статті 543 ЦК України прямо визначає, що в разі солідарного обов`язку боржників кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Виконання солідарного обов`язку в повному обсязі одним із боржників припиняє обов`язок решти солідарних боржників перед кредитором (частина четверта статті 543 ЦК України), а боржник, який виконав такий обов`язок, має право зворотної вимоги (регресу) до кожного з решти боржників (стаття 544 ЦК України).

Верховний Суд України в постанові від 19 грудня 2011 року у справі № 6-84цс11 зазначив, що за частиною першою статті 543 ЦК України за законом немає обов`язкової процесуальної співучасті, тобто закон передбачає право позивача звернутися до суду з вимогою до кожного з боржників окремо, у тому числі лише до поручителів. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16 також виходив із того, що закон не містить вимоги щодо обов`язкової процесуальної співучасті, а право звернутися до кожного з боржників окремо належить позивачеві. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 01 вересня 2020 року у справі №198/305/15-ц вказала, що кредитор має право вибору звернення з вимогою до боржника і поручителя разом чи до будь-кого з них окремо.

Постанови Великої Палати Верховного Суду, на які послався суд першої інстанції, таких висновків не спростовують: за їх змістом, наведеним у рішенні суду першої інстанції, вони стосуються неналежного відповідача та складу відповідачів у спорах, де співучасть зумовлена специфікою правовідносин, а не права кредитора за статтею 543 ЦК України.

Як установлено судом апеляційної інстанції, ОСОБА_1 є позичальницею за кредитним договором, а рішенням від 28 січня 2010 року заборгованість стягнуто з неї, а також з ОСОБА_4 і ОСОБА_5 солідарно; останні двоє, за змістом цього рішення, є поручителями.

Суд першої інстанції в мотивувальній частині сам навів частини першу, четверту статті 543 та статтю 544 ЦК України, однак не пояснив, чому ці норми не дозволяють кредитору пред`явити вимогу лише до однієї з осіб, які відповідають солідарно, і чому відповідачка, яка є боржником у зобов`язанні, підтвердженому судовим рішенням, є неналежним відповідачем. Спір у цій справі стосується не встановлення складу боржників чи розміру основного боргу, які вирішено рішенням від 28 січня 2010 року, а наслідків прострочення виконання вже встановленого грошового зобов`язання. Відповідальність за статтею 625 ЦК України настає для боржника, який прострочив виконання, тому саме до відповідачки як позичальниці, зобов`язаної за рішенням суду сплатити 1 100 631,42 грн, і може бути заявлено вимогу про сплату інфляційних втрат та трьох процентів річних. Вирішення спору без участі поручителів можливе, їхні права та інтереси цим не порушуються, а в разі виконання зобов`язання відповідачкою вона може реалізувати право регресу за статтею 544 ЦК України.

Доводи відзиву про те, що позивач штучно виокремив відповідачку й тим самим переклав на неї відповідальність за прострочення інших осіб, суперечать частині першій статті 543 ЦК України: солідарний боржник відповідає перед кредитором у повному обсязі за невиконане зобов`язання незалежно від того, чи пред`явлено вимогу до інших боржників.

Твердження відзиву про відмову позивача від залучення інших співвідповідачів у рішенні суду не встановлено; суд лише зазначив, що клопотання про залучення не заявлялося. За відсутності такого клопотання суд не міг залучити співвідповідачів за власною ініціативою, а закон не зобов`язує позивача цього вимагати.

Посилання суду першої інстанції на те, що позивач не позбавлений права звернутися з позовом до належних відповідачів, не змінює висновку: відповідачка вже є належною, а вимога до позивача подавати нові позови до інших солідарних боржників була б нерозумною з огляду на завдання цивільного судочинства (стаття 2 ЦПК України) та право на ефективний судовий захист (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

За таких обставин висновок суду першої інстанції про відмову в позові з підстави пред`явлення позову не до всіх належних відповідачів ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права (статті 541, 543, 554 ЦК України) та норм процесуального права (статті 51, 175 ЦПК України). Доводи апеляційної скарги в цій частині є обґрунтованими.

Щодо повноважень апеляційного суду

Суд першої інстанції спір по суті не вирішив, відмовивши в позові з підстави, яку колегія суддів визнала помилковою. Стаття 374 ЦПК України не передбачає повноваження апеляційного суду скасувати рішення, ухвалене за результатами розгляду справи по суті, і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції (така можливість існує лише щодо ухвал, які перешкоджають подальшому провадженню, та у разі порушення правил підсудності). Тому колегія суддів, скасувавши рішення, ухвалює нове рішення (пункт 2 частини першої статті 374, пункт 4 частини першої статті 376 ЦПК України) за наявними у справі доказами та в межах заявлених позовних вимог (частина друга статті 13 ЦПК України). Доводи сторін, які суд першої інстанції по суті не оцінював, колегія розглядає нижче.

Щодо суті розгляду позовних вимог

Щодо права вимоги позивача, то відповідно до частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином, а за частиною першою статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) вказала, що за договором відступлення права вимоги первісний кредитор у конкретному зобов`язанні замінюється новим кредитором, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов`язання. Позивач стверджує, що набув права кредитора за кредитним договором № 11398942000 і договором іпотеки № 94542 у ланцюгу від АКІБ «УкрСиббанк» через ПАТ «Дельта Банк», ТОВ «Стар Інвестмент Фаунд» та ТОВ «Фінансова компанія «Гефест».

Ці обставини установлено судом першої інстанції, а також рішенням від 11 квітня 2025 року у справі № 727/1320/24, у якій ТОВ «Кредіт Партнерс» і ОСОБА_6 були сторонами.

Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи. Тому ланцюг відступлення та набуття позивачем права вимоги за кредитним договором і договором іпотеки, встановлені в справі № 727/1320/24, повторному доказуванню не підлягають, рішення набрало законної сили. При цьому колегія враховує межі встановленого в тій справі: суд не оцінював дійсності договорів № 22052019 та №1429/К, а лише зазначив, що договір №30072021 є чинним.

Відповідачка заперечує проти статусу позивача як кредитора, посилаючись на справу №727/3809/21, у якій оспорюються договори № 22052019 та № 1429/К у частині передачі майнових прав за кредитним договором.

Однак відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність не встановлена законом або судом. Рішення про визнання цих договорів недійсними в матеріалах відсутнє, а сам по собі спір про недійсність правочину не свідчить про його недійсність. ТОВ «Кредіт Партнерс» не є відповідачем у справі № 727/3809/21, а договір № 30072021, за яким право вимоги перейшло безпосередньо до позивача, цим спором не охоплений. Сама відповідачка у справі № 727/1320/24 стверджувала, що ТОВ «Кредіт Партнерс» набуло статус кредитора за кредитним договором, і оспорювала лише законність такого набуття. Ухвалу про зупинення провадження до вирішення справи № 727/3809/21 скасовано постановою Чернівецького апеляційного суду від 24 березня 2026 року, і колегія виходить із того, що розгляд цієї справи не унеможливлює вирішення спору.

Наявність судового рішення про стягнення боргу за кредитним договором не припиняє правовідносин сторін цього договору й не позбавляє кредитора права на суми, передбачені статтею 625 ЦК України, за весь час прострочення (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 та від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц). Після ухвалення рішення зобов`язання боржника, за висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 12 лютого 2025 року у справі № 758/5318/23 (провадження № 61-15103св24), далі випливає з кредитного договору, у якому рішенням суду визначено розмір заборгованості. Тому відступлення права вимоги за кредитним договором охоплює й право вимагати наслідків прострочення виконання цього зобов`язання.

У справі №758/5318/23 позов про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних за невиконання рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором ПАТ «УкрСиббанк» подав новий кредитор - ТОВ «Фінансова компанія «Гефест», яке набуло права за договором відступлення майнових прав від 14 червня 2019 року № 1517/К, за яким передавалися майнові права, що виникли та (або) можуть виникнути в майбутньому, зокрема право вимоги до боржника та поручителів; Верховний Суд залишив у силі присудження на користь цього кредитора (змінивши розмір з урахуванням пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України), хоча апеляційний суд відмовив йому в заміні сторони виконавчого провадження. У постанові від 21 травня 2025 року у справі № 514/1582/22 (провадження № 61-9633св24) Верховний Суд розглядав позов нового кредитора про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних за період, що починався до укладення договору відступлення, за яким той набув усіх прав кредитора за основними договорами, включаючи права, що випливають із судових справ і виконавчих проваджень; суд касаційної інстанції не ставив під сумнів право нового кредитора на ці суми, а виснував, що зобов`язання, основну вимогу в якому захищено судовим рішенням, що набрало законної сили, не є натуральним, і кредитор має право на суми за статтею 625 ЦК України.

З огляду на викладене, а також на те, що рішенням у справі №727/1320/24 установлено набуття позивачем права вимоги за кредитним договором і договором іпотеки без будь-яких застережень щодо обсягу цього права, відповідачка не стверджувала, що договори відступлення виключають передання прав на суми за статтею 625 ЦК України, нараховані до відступлення, і не навела доказів на підтвердження цього, колегія суддів виходить із того, що до позивача в ланцюгу відступлення перейшли права кредитора в зобов`язанні в повному обсязі, у тому числі право на інфляційні втрати та три проценти річних за весь період прострочення, що заявлений у позові.

Щодо доводів про продаж квартири 08 листопада 2021 року.

Установлено, що ТОВ «Кредіт Партнерс» продало предмет іпотеки ОСОБА_7 , проте за рішенням у справі №727/1320/24 воно не мало права цього робити, оскільки між сторонами іпотеки не було договору про задоволення вимог іпотекодержателя, а квартиру витребувано від покупця на користь відповідачки. Такий продаж не є правомірним зверненням стягнення на предмет іпотеки і сам по собі не свідчить про припинення основного зобов`язання виконанням (стаття 599 ЦК України). Відповідачка не заявляла, що борг погашено за рахунок продажу квартири, і доказів цього не надала.

Щодо доводів про заміну стягувача.

Відповідачка зазначала, що на час подання відзиву не було розглянуто заяву позивача про заміну стягувача у виконавчому провадженні за дублікатом виконавчого листа, виданого 14 червня 2017 року. Результат розгляду заяви, дані про відкриття виконавчого провадження і про будь-які стягнення за ним у матеріалах відсутні. Заміна сторони виконавчого провадження є процесуальною дією в стадії виконання рішення (стаття 442 ЦПК України) і сама по собі не вирішує питання про матеріальне право кредитора вимагати суми за статтею 625 ЦК України, яке виникає із зобов`язання та його порушення. У справі №758/5318/23 Верховний Суд присудив суми за статтею 625 ЦК України новому кредитору, якому раніше було відмовлено в заміні сторони виконавчого провадження; у справі № 514/1582/22 заміну стягувача було здійснено до пред`явлення позову. Висновку про те, що заміна стягувача є обов`язковою умовою розгляду позову за частиною другою статті 625 ЦК України, у цих постановах немає (повні тексти звірено лише за публікаціями).

Щодо застосування статті 625 ЦК України до зобов`язання, підтвердженого рішенням суду.

З наведених вище висновків Великої Палати Верховного Суду випливає, що наявність рішення від 28 січня 2010 року про стягнення заборгованості не припиняє грошового зобов`язання відповідачки та не позбавляє кредитора права на інфляційні втрати і три проценти річних за час прострочення його виконання. Відповідачка доказів виконання рішення не надала. Тому позивач має право на ці суми. Відповідно до пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у період дії воєнного стану позичальник звільняється від відповідальності за статтею 625 ЦК України, але позивач сам обмежив період нарахування до 23 лютого 2022 року, тому питання про застосування цього пункту в цій справі не виникає, а суд за вимогами позивача не виходить.

Щодо доводів про позовну давність.

Відповідачка у відзиві на позов вважала, що стягнення можливе лише за три роки, що передують пред`явленню позову.

Загальна позовна давність становить три роки (стаття 257 ЦК України); невиконання грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних виникає за кожен місяць прострочення й за загальним правилом обмежується останніми трьома роками до подання позову. Водночас з 02 квітня 2020 року (набрання чинності Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX) пунктом 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України строки, визначені, зокрема, статтями 257, 258 ЦК України, продовжено на строк дії карантину, який скасовано з 30 червня 2023 року (постанова Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651); з 17 березня 2022 року (Закон України від 15 березня 2022 року № 2120-IX) пунктом 19 цього розділу їх продовжено на строк дії воєнного стану; з 30 січня 2024 року (Закон України від 08 листопада 2023 року № 3450-IX) цим пунктом перебіг позовної давності зупинено на строк дії воєнного стану; пункт 19 виключено Законом України від 14 травня 2025 року № 4434-IX, який набрав чинності 04 вересня 2025 року.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 02 липня 2025 року у справі № 903/602/24 (провадження № 12-19гс25) виснувала, що в разі, якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, цей строк спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг строку зупинився на строк дії воєнного стану; тому вимоги про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних, нарахованих за період із 02 квітня 2017 року, без обмеження останніми трьома роками, що передували поданню позову, є обґрунтованими. Такий самий висновок міститься в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 квітня 2026 року у справі №751/4086/24 (провадження № 61-3138свп25). Початок заявленого періоду (02 квітня 2017 року) збігається з межею, визначеною Великою Палатою Верховного Суду: три роки за вимогою від цієї дати спливали б 02 квітня 2020 року, тобто на день набрання чинності Законом № 540-IX давність ще не спливла. Позов подано 27 серпня 2025 року, тобто до 04 вересня 2025 року, коли зупинення перебігу давності діяло. За таких обставин на дату подання позову давність не спливла за жодним місяцем заявленого періоду, а доводи відповідачки про обмеження періоду трьома роками до дати подання позову є необґрунтованими.

Щодо бази нарахування.

Відповідачка заперечує проти включення до бази 1 700,00 грн судового збору та 120,00 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, посилаючись на те, що це процесуальні витрати. Грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати сплати коштів кореспондує обов`язок боржника їх сплатити, тому присуджені судовим рішенням судові витрати є грошовим зобов`язанням боржника, невиконання якого тягне наслідки, передбачені статтею 625 ЦК України. Такого підходу дотримується Верховний Суд у постанові Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі №320/7215/16-ц, застосованій у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 лютого 2026 року у справі №922/4754/24. Відповідачка не навела конкретних постанов на користь протилежної позиції. Тому доводи відзиву в цій частині є необґрунтованими.

Щодо розрахунку.

Інфляційні втрати розраховуються шляхом множення суми боргу на сукупний індекс споживчих цін за весь період прострочення за офіційними даними Державної служби статистики України з урахуванням усіх місяців, у тому числі з дефляцією (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19; постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26 червня 2020 року у справі № 905/21/19), а неповний місяць прострочення, що перевищує 15 днів, враховується як повний (постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 910/13071/19.

Колегія суддів зіставила таблицю індексів споживчих цін, додану позивачем, з офіційними даними Державної служби статистики України і встановила чотири розбіжності: березень 2020 року - 99,9 замість 100,8; липень 2020 року - 100,4 замість 99,4; серпень 2020 року - 99,9 замість 99,8; серпень 2021 року - 99,9 замість 99,8. Прострочення в квітні 2017 року (29 днів) і в лютому 2022 року (23 дні) перевищує 15 днів, тому враховано 59 місяців - з квітня 2017 року по лютий 2022 року. За офіційними індексами сукупний коефіцієнт становить 1,484924, а інфляційні втрати на базу 1 100 631,42 грн - 533 722,10 грн, що більше заявлених позивачем 528 609,38 грн. Три проценти річних за 1789 днів (з 02 квітня 2017 року по 23 лютого 2022 року включно) за фактичної тривалості років становлять 161 747,59 грн і збігаються із заявленою сумою. Оскільки суд розглядає справу в межах заявлених вимог (частина друга статті 13 ЦПК України), стягненню підлягають заявлені 528 609,38 грн інфляційних втрат і 161 747,59 грн трьох процентів річних, разом 690 356,97 грн. Індекси за місяці, окрім чотирьох названих, звірено за зведеними таблицями, а не за кожним повідомленням Державної служби статистики України.

За таких обставин позовні вимоги підлягають задоволенню повністю - на суму 690 356,97 грн (528 609,38 грн інфляційних втрат і 161 747,59 грн трьох процентів річних).

Відповідачка наданий позивачем розрахунок не спростувала та контр розрахунок відповідачка не надала.

Щодо судових витрат

Постанова суду апеляційної інстанції складається, крім іншого з нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення (підпункту б пункту 4 частини 1статті 382 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За подання позову позивач сплатив 8 285,00 грн судового збору (платіжна інструкція від 27 серпня 2025 року; розмір, розрахований за статтею 4 Закону України «Про судовий збір» - 1,5 відсотка ціни позову з коефіцієнтом 0,8, - становить 8 284,28 грн, а.с.15), за подання апеляційної скарги сплачено - 12 426,43 грн. (а.с.158).

Також, за подання апеляційної скарги на ухвалу від 28 січня 2026 року про зупинення провадження у справі, позивачем сплачено судовий збір в розмірі 3328 грн (а.с.97). Ухвалу скасовано постановою Чернівецького апеляційного суду від 24 березня 2026 року, питання про розподіл витрат на апеляційний перегляд ухвали, що перешкоджала подальшому провадженню, вирішується судом, який ухвалює рішення за результатами розгляду справи по суті. Оскільки позов задоволено повністю, ці витрати також підлягають стягненню з відповідачки.

Отож, оскільки позов задоволено повністю, з відповідачки на користь позивача підлягає стягненню судовий збір: 8 284,28 грн за подання позову, 12 426,43 грн за подання апеляційної скарги на рішення, 3 328,00 грн за подання апеляційної скарги на ухвалу - разом 24 039,43 грн (8 285,00 + 12 426,43 + 3 328,00).

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України).

Відповідно до п.3 ч.3 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.

Ураховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції постановлене з порушенням норм матеріального права, тому підлягає скасуванню з постановленням нового рішення, яким позов слід задовольнити.

Керуючись ст. ст. 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Кредіт Партнерс» – задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 19 червня 2026 року – скасувати та ухвалити нове.

Позов товариства з обмеженою відповідальністю «Кредіт Партнерс» до ОСОБА_1 про стягнення боргу задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Кредіт Партнерс» (код ЄДРПОУ 42422521) 690 356,97 грн, з яких 528 609,38 грн інфляційних втрат та 161 747,59 грн трьох процентів річних, нарахованих за період з 02 квітня 2017 року по 23 лютого 2022 року на заборгованість у розмірі 1 100 631,42 грн, стягнуту рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 28 січня 2010 року у справі № 2-343/2010.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Кредіт Партнерс» судовий збір: 8 285,00 грн за подання позову, 12 426,43 грн за подання апеляційної скарги на рішення та 3 328,00 грн за подання апеляційної скарги на ухвалу про зупинення провадження, разом 24 039,43 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена судом 06 жовтня 2026 року.

Суддя-доповідач: Н.К. Височанська

Судді: М.І. Кулянда

О.О. Одинак