Постанова від 30 вересня 2026 р. у справі №643/11274/25 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

Справа № 643/11274/25 Головуючий суддя І інстанції Мельникова І. Д.

Провадження № 22-ц/818/3356/26 Суддя доповідач Яцина В.Б.

Категорія: купівлі-продажу

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 жовтня 2026 року м. Харків.

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого Яцини В.Б.

суддів колегії Маміної О.В., Тичкової О.Ю.,

за участю секретаря судового засідання Шевцової К.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 -адвоката Ципліцького Дмитра Олеговича на рішення Салтівського районного суду м. Харкова від 16 лютого 2026 року, у цивільній справі №643/11274/25, за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та стягнення заборгованості,

в с т а н о в и в:

У липні 2025 року представник позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та стягнення заборгованості.

Позовна заява мотивована тим, що 15.09.2024 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір позики грошових коштів, який оформлено власноруч написаною розпискою, відповідно до умов якого позичальник отримав у борг грошові кошти в сумі 14000 доларів США, які зобов`язався повернути в строк до 01.10.2024 року. Станом на 01.10.2024 року, та на час подання цього позову до суду відповідачем позика не повернута. На момент надання грошових коштів в позику ОСОБА_3 належав на праві власності транспортний засіб CHEVROLET VOLT, Тип ТЗ ЗАГАЛЬНИЙ ЛЕГКОВИЙ ХЕТЧБЕК-В, Рік випуску 2014, колір чорний, VIN код НОМЕР_1 , вартість якого близька до розміру позики. Між сторонами договору позики було досягнуто усної домовленості, що у разі неповернення грошових коштів у визначений строк, вказаний транспортний засіб буде переданий у власність позикодавця в рахунок погашення боргу або реалізований зі спрямуванням коштів на його користь.

Проте, 15.10.2024 року ОСОБА_3 на підставі договору №3245/2024/4935538 було відчужено вказаний вище транспортний засіб за 10000 грн. на користь своєї дружини ОСОБА_1 . Згідно відомостей державних реєстрів, іншого рухомого чи нерухомого майна за ОСОБА_3 на праві власності не зареєстровано.

Укладення угоди 15.10.2024 року щодо відчуження єдиного належного боржнику майна, на яке можна звернути стягнення, після настання строку виконання зобов`язання, на користь дружини боржника, за ціною значно нижче ринкової, свідчить про фраудаторність (шахрайський, недобросовісний характер) вказаного правочину

Посилаючись на вказані обставини ОСОБА_2 просив суд стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 борг в сумі 14000 доларів США, визнати недійсним Договір купівлі-продажу транспортного засобу (CHEVROLET VOLT, Тип ТЗ ЗАГАЛЬНИЙ ЛЕГКОВИЙ ХЕТЧБЕК-В, Рік випуску 2014, колір чорний, VIN код НОМЕР_1 ) від 15.10.2024 року, №3245/2024/4935538, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , стягнути судові витрати.

Відповідач ОСОБА_3 подав до суду заяву, в якій зазначив, що він визнає обставини, якими обґрунтовані позовні вимоги, не заперечує проти задоволення позовних вимог в частині стягнення боргу у розмірі 14 000 доларів США, в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу покладався на розсуд суду.

Рішенням Салтівського районного суду м. Харкова від 16 лютого 2026 року позов ОСОБА_2 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 борг в сумі 14000,00 доларів США.

Визнано недійсним Договір купівлі-продажу транспортного засобу (CHEVROLET VOLT, Тип ТЗ ЗАГАЛЬНИЙ ЛЕГКОВИЙ ХЕТЧБЕК-В, Рік випуску 2014, колір чорний, VIN код НОМЕР_1 ) від 15.10.2024 року, №3245/2024/4935538, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 4674,22 грн.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 , судовий збір в розмірі 968,96 грн. в рівних частках по 484,48 грн. з кожного.

Не погоджуючись з таким рішенням представник ОСОБА_1 – адвокат Ципліцький Дмитро Олегович подав апеляційну скаргу у якій просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі- продажу транспортного засобу, у зв`язку зі зловживанням матеріальними та процесуальними правами Позивачем ОСОБА_2 та Відповідачем ОСОБА_3 .

Вказав, що суд першої інстанції не вжив всіх можливих заходів щодо спростування виявлених сумнівів у достовірності розписки, яка існує у двох майже ідентичних редакціях і відрізняється лише у даті повернення грошових коштів, не задовольнив клопотання Відповідача ОСОБА_1 про витребування оригіналів обох розписок від 15.09.2024, які були подані в рамках справ № 643/11274/25, № 643/10099/25 та № 643/10702/25, не витребував відповідні докази самостійно, чим допустив неповне з`ясування обставин справи та порушення норм процесуального права, що є підставою для скасування рішення Салтівського районного суду міста Харкова по справі №643/11274/25 від 16 лютого 2026 року.

Зазначив, що під час розгляду справи в суді першої інстанції крім зловживання процесуальними правами з боку Позивача, були ознаки зловживання матеріальними правами Позивачем ОСОБА_2 та Відповідачем ОСОБА_3 , які суд першої інстанції залишив поза увагою та без належного реагування.

Вказує про наявність вищевказаних ознак зловживання матеріальними правами у діях Позивача ОСОБА_2 та Відповідача ОСОБА_3 , а саме: відсутність реальності виникнення договірних відносин позики між Позивачем та Відповідачем (підтвердженням чого є відсутність єдиної автентичної редакції розписки); спрямованість дій Позивача не на реальне повернення коштів, а на позбавлення відповідного права власності на транспортний засіб Відповідача ОСОБА_1 (підтвердженням чого є зокрема листування між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ); відсутність у матеріалах справи доказів на підтвердження джерела обізнаності Позивача про факт укладення оспорюваного договору купівлі-продажу, крім як безпосередньо від самого Відповідача ОСОБА_3 ; штучність доводів щодо належної перевірки майнового стану Відповідача ОСОБА_3 та посилання на наявність такої інформації в реєстрах, оскільки відсутній будь-який витяг з електронного реєстру рухомого майна. До того ж Позивачем не надано жодного витягу, довідки або іншого релевантного доказу перевірки майна, що підлягає реєстрації, зокрема Єдиного державного реєстру транспортних засобів; подальше визнання Відповідачем ОСОБА_3 позовних вимог (заява Відповідача від 02 грудня 2025 року). Наведені вище обставини свідчать про штучність позову, зловживання Позивачем та Відповідачем ОСОБА_3 матеріальним правом на судовий захист, з метою позбавлення ОСОБА_1 права власності на належний їй транспортний засіб. Як неодноразово зазначав Верховний Суд у своїх постановах, правовим наслідком зловживання матеріальними (цивільними) правами може бути, зокрема, відмова у захисті цивільного права та інтересу, тобто відмова в позові (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року в справі № 318/89/18 (провадження № 61-128св19), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19 лютого 2021 року в справі № 904/2979/20, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2021 року в справі № 757/30424/18 (провадження № 61-993св20), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 серпня 2023 року у справі № 932/4154/22 (провадження № 61-10679св22), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2024 року в справі № 686/16569/22 (провадження № 61-1306св23)).

Також, у апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 -адвокат Ципліцький Дмитро Олегович просить у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду, на підставі пункту 6 частини 1 статті 365 ЦПК України, витребувати:

- у Позивача ОСОБА_2 оригінали обох розписок від 15.09.2024, які були подані в рамках справи № 643/11274/25, № 643/10099/25 та № 643/10702/25;

-з Салтівського районного суду міста Харкова матеріали судових справ № 643/10099/25 та № 643/10702/25;

-з Солом`янського районного суду міста Києва копію вироку від 21 листопада 2024 року по справі № 760/24222/24.

Розгляд даної апеляційної скарги та справи № 643/11274/25 в суді апеляційної інстанції здійснювати в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, за участю представника ОСОБА_1 адвоката Ципліцького Дмитра Олеговича.

Зазначає, що як стало відомо з матеріалів позовних заяв усіх трьох цивільних справ, які ініціювала ОСОБА_2 (№ 643/10099/25, № 643/10702/25 та № 643/11274/25) існують дві розписки, які є ідентичними щодо дати складення (15.09.2024), сторін ( ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ), суми позики (14 000 дол. США), проте є різними в частині дати повернення грошових коштів. Згідно з однією редакцією розписки дата повернення позики становить 01 жовтня 2024 року. Згідно з редакцією іншої, дата повернення позики становить 01 жовтня 2025 року. Вказані обставини викликали обґрунтовані сумніви щодо достовірності вказаного доказу, про що було зазначено Відповідачем ОСОБА_1 у відзиві та з метою з`ясування справжності доказу було подане відповідне клопотання про витребування доказів, а саме: витребування у Позивача ОСОБА_2 оригіналів обох розписок від 15.09.2024, які були подані в рамках справи № 643/11274/25, № 643/10099/25 та № 643/10702/25; з Салтівського районного суду міста Харкова матеріалів судових справ № 643/10099/25 та № 643/10702/25. Проте, ухвалою Салтівського районного суду міста Харкова від 07 листопада 2025 року по справі № 643/11274/25, клопотання представника Відповідача ОСОБА_1 про витребування доказів задоволено частково. Витребувано у позивача ОСОБА_2 , оригінал розписки від 15.09.2024, яка була подана до позовної заяви в рамках справи №643/11274/25. В задоволенні іншої частини вимог клопотань відмовлено.

Вказує, що внаслідок порушень судом першої інстанції норм процесуального права, було необґрунтовано залишено без задоволення клопотання про витребування доказів.

Відзиву на апеляційну скаргу не надходило.

Колегія суддів, заслухала доповідь судді-доповідача, розглянула справу за відсутності учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, які не з`явилися у судове засідання, що відповідно до ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду скарги.

Відповідно до ст.ст. 367, 368 ЦПК України колегія суддів перевірила законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги і вважає, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

У статті 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Вказаним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає.

Рішення мотивовано наступним.

Відповідач ОСОБА_3 зобов`язаний повернути позивачу грошові кошти за договором у розмірі 14 000 доларів США. Сам факт укладання договору боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. ОСОБА_3 , будучи обізнаним про наявність боргу перед позивачем ОСОБА_2 здійснив відчуження транспортного засобу за 10 000 грн на користь своєї дружини ОСОБА_1 .

При цьому, беручи до уваги момент (дату 15.10.2024) вчинення спірного правочину, суб`єктів такого договору, є всі підстави стверджувати, що Боржник діяв недобросовісно, оскільки уклав оспорюваний договір купівлі-продажу, який порушує майнові інтереси позивача, та направлений на уникнення сплати боргу та звернення стягнення на таке майно, шляхом відчуження його на користь позивача. Укладення угоди 15.10.2024 року щодо відчуження єдиного належного боржнику майна, на яке можна звернути стягнення, на користь дружини боржника, за ціною значно нижче ринкової, свідчить про фраудаторність вказаного правочину.

Суд не прийняв до уваги докази представника відповідача ОСОБА_1 , скріншоти листування, оскільки неможливо встановити їх походження, авторів повідомлень, дату та час створення, а також цілісність і незмінність відображеної інформації. Крім того, стороною не надано електронного файлу у первісному форматі, підтвердження з відповідного сервісу обміну повідомленнями або інших доказів, які б підтверджували справжність та цілісність такого листування.

Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно з частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (частина перша статті 717 ЦК України).

Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Виходячи зі змісту статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки, від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (див. пункт 53 постанови Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19 лютого 2021 року у справі № 904/2979/20, постанови Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16).

Частинами першою, другою статті 234 ЦК України встановлено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Він може бути як одностороннім, так і багатостороннім за складом учасників, які об`єднуються спільною метою щодо вчинення юридично значущих дій.

Учинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів.

Подібні висновки Велика Палата Верховного Суду зробила і в постанові

від 07 вересня 2022 року в справі № 910/16579/20 (провадження № 12-60гс21).

Отже, Верховний Суд сформував усталену судову практику про підстави оспорення фраудаторного правочину особою (не стороною правочину), чиї майнові інтереси порушує такий правочин, якщо ця особа доведе, що особа, яка уклала договір та відчужила за ним майно, свідомо погіршила свій майновий стан з метою уникнення відповідальності перед кредитором.

Зазначене відповідає висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року в справі № 2-591/11, про те, що оспорити фраудаторний правочин в судовому порядку може кредитор, якщо правочин призвів до неможливості задовольнити його вимоги за рахунок такого майна.

У постановах Верховного Суду від 09 серпня 2024 року у справі

№ 361/155/21, від 29 червня 2022 року в справі № 750/11492/19 вказано, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. Водночас та обставина, що правочин з третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Відповідно до положень статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

За пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

Частиною третьою статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Правочини, які укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Відтак будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам).

Обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісне виконання усіх своїх зобов`язань, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора.

Наведені висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 20 травня 2020 року у справі № 922/1903/18.

У постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 182/2214/16-ц Верховним Судом зроблено висновок, що не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом.

Суд звертає увагу на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц про те, що позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Критеріями, для кваліфікації договору як фраудаторного є, зокрема: відчуження майна за наявності значної непогашеної заборгованості; відчуження майна боржником після пред`явлення до нього позову про стягнення такої заборгованості (хоча є і виключення з цього правила, головне довести, що боржник розумів, що має заборгованість і ухилявся таким чином від її сплати); майно відчужено на підставі безвідплатного правочину (з цього правила є також виключення, зокрема, якщо ціна за оплатним договором занижена тощо); майно відчужене на користь пов`язаної особи (родичу або на користь власної юридичної особи); після відчуження майна у боржника відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

Саме ці обставини і є вирішальними при доведенні фраудаторності, а отже й недійсності відповідного договору, адже наявність вказаних обставин свідчить про те, що боржник діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

Аналогічний висновок наведений у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 та від 14 липня 2020 року у справі № 754/2450/18.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Матеріалами справи підтверджується та судом встановлено, що 15.09.2024 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір позики грошових коштів, який оформлено власноруч написаною розпискою, відповідно до умов якого позичальник отримав у борг грошові кошти в сумі 14000 доларів США, які зобов?язався повернути в строк до 01.10.2024 року.

Факт отримання позики підтверджується розпискою від 15.09.2024, написаною власноруч позичальником ОСОБА_3 (а.с.142).

Цього ж дня, 15.10.2024 року ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу транспортного засобу №3245/2024/4935538 було відчужено вказаний вище транспортний засіб за 10000 грн на користь своєї дружини - ОСОБА_1 .

Представник відповідача ОСОБА_1 , адвокат Ципліцький Д.О., зазначив, що між відповідачами було досягнуто взаємної домовленості, відповідно до якої ОСОБА_3 зобов`язався передати у власність своїй дружині — ОСОБА_1 належний йому транспортний засіб на знак вдячності та з метою компенсації всіх витрат, які вона понесла під час його тривалого перебування під вартою. Вказав, що оспорюваний позивачем правочин за своєю суттю не може розцінюватися як фраудаторний, тобто як такий, що був вчинений з метою ухилення від виконання зобов`язань чи приховування активів.

Крім того, представником до матеріалів судової справи №643/11274/25 надані додаткові докази у вигляді файлу з листуванням в месенджері Телеграм між відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , що стосується спірного транспортного засобу.

Згідно вказаної розписки відповідач зобов`язався повернути борг до 01 жовтня 2024 року, однак у зазначений строк позику позивачу не повернув.

Аналізуючи укладений між сторонами договір позики, який оформлено у вигляді розписки, обсяг та зміст прав і обов`язків сторін, які передбачені зазначеним договором позики, суд першої інстанції правильно встановив, що при оформлені розписки відповідач погодився з його умовами, факт передачі грошових коштів здійснено під час оформлення відповідної розписки, що підтверджується її змістом.

Доказів на спростування вказаних обставин відповідачем не надано, а навпаки підтверджено.

Повно та всебічно дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції враховуючи таке.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики).

Згідно із статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Таким чином, оскільки договір позики це односторонній договір, то у відповідача виник обов`язок повернути позикодавцю грошові кошти у такій самій сумі відповідно до статті 1049 ЦК України, якою передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 22 серпня 2019 року по справі № 369/3340/16-ц за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. При цьому факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця.

У постанові Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі №143/280/17 додатково звернуто увагу судів на те, що наявність у позивача боргового документа – розписки відповідача свідчить про невиконання ним взятих на себе зобов`язань.

Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргової розписки в позивача підтверджує наявність боргу (постанова Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 483/1953/16-ц, провадження №61-33891св18).

Із наданої позивачем до позовної заяви копії розписки вбачається, що відповідач отримав від нього 14 000 доларів США із зобов`язанням їх повернення 01 жовтня 2024 року. Ця розписка підтверджує укладення договору позики між сторонами і отримання останнім коштів у визначеній сумі.

Відповідач ОСОБА_3 зміст розписки в суді не оспорював, навпаки визнав позов в частині стягнення на користь ОСОБА_2 боргу у розмірі 14000,00 доларів США.

Слід відмітити, що письмова форма договору позики, з огляду на його реальний характер, є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.

Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом, зокрема, у постановах від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16 та від 23 квітня 2020 року у справі № 501/1773/16-ц.

Суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що із наданої позивачем розписки вбачаються сторони договору позики, суть договору, оскільки ОСОБА_3 зазначив, що взяв кошти і зобов`язується їх повернути, що свідчить про те, що кошти були взяті у борг тимчасово, строк повернення коштів був визначений сторонами.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За приписами статей 530, 610, 611, 612 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

У справі, яка переглядається, встановивши, що відповідач взяті на себе договірні зобов`язання не виконав, суд першої інстанції за вимогою позивача дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на його користь суму неповернутих грошових коштів, переданих за договором позики, тобто 14 000 доларів США, що відповідає вимогам статті 1046 ЦК України і статті 533 ЦК України.

Наявність оригіналу боргової розписки у позивача, кредитора, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане.

Зазначене також відповідає правовим висновкам, викладеним у постановах Першої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від); Першої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 26 вересня 2018 року, справа № 483/1953/16-ц (провадження № 61-33891св18); Першої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 27 червня 2018 року, справа №712/14562/17-ц (провадження № 61-26174ск18).

Тому, колегія суддів відхиляє доводи скарги про відсутність реальності виникнення договірних відносин позики між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та зловживання матеріальними правами, оскільки належних та допустимих доказів виконання договору та повернення позики відповідач не надав.

Належним чином дослідивши надані сторонами докази, з`ясувавши фактичні обставини справи суд першої інстанції установив справжню правову природу правовідносин сторін, факт передання ОСОБА_3 у позику коштів, невиконання ним зобов`язання з повернення коштів, що підтверджується перебуванням оригіналу розписки у позивача та відповідно до вимог закону та законно й обґрунтовано задовольнив позов ОСОБА_2 .

Твердження скарги про штучність позову, зловживання Позивачем та Відповідачем ОСОБА_3 матеріальним правом на судовий захист, з метою позбавлення ОСОБА_1 права власності на належний їй транспортний засіб, колегія відхиляє.

Щодо заявленої позовної вимоги про визнання недійсним Договору купівлі-продажу транспортного засобу, колегія зазначає наступне.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач ОСОБА_3 подав до суду заяву, в якій зазначив, що він визнає обставини, якими обґрунтовані позовні вимоги, не заперечує проти задоволення позовних вимог в частині стягнення боргу у розмірі 14 000 доларів США, в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу покладався на розсуд суду (а.с.144-145).

Оскаржуваний договір купівлі-продажу автомобіля був укладений в один день із отриманням відповідачем коштів від 15.10.2024 укладеною позикою за написаною відповідачем розпискою. Автомобіль перейшов у власність дружини відповідача у день написання ОСОБА_3 розписки про отримання грошових коштів у борг.

Статтею 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Велика Палата Верховного Суду, у постанові від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19) дійшла висновку про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Відповідно до статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.

За змістом статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь- яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі №755/17944/18 зроблено висновок, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції фраудаторності при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.

Сам факт укладання договору боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (аналогічні позиції викладені Верховним Судом у постановах від 24.07.2019 у справах № 405/1820/17, №372/3541/16-ц від 13.05.2020, №910/8357/18 від 28.11.2019, №922/1903/18 від 20.05.2020, №619/82/19 від 11.11.2020).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. Очевидно, що для мотивування кваліфікації оплатного правочину як фраудаторного недостатньо ствердження про наявність зловживання правом і наявність права вимоги. Таке мотивування має відбуватися через обґрунтування наявності/відсутності тих обставин, які дозволяють кваліфікувати правочин як вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору (наприклад, після пред`явлення позову про стягнення коштів та повернення заяви про забезпечення позову); контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов`язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (це, зокрема потребує з`ясування того, чи відповідала ціна вказана в договорі ринковим цінам на момент вчинення договору, чи взагалі відбувався розрахунок між боржником і кредитором, яким чином відбувався розрахунок) (див.: постанова Верховного Суду від 05 лютого 2025 року у справі № 757/52379/21-ц, провадження № 61-3339св24).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) зазначено, що «однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19) зроблено висновок, що «однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).

Також відповідно до позиції, викладеної у постанові Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі №693/624/19, приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди).

Боржник, який відчужує майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості або виникнення у нього обов`язку зі сплати боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц).

Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18, від 07 лютого 2024 року у справі № 753/11680/20, від 23 жовтня 2024 у справі № 601/2035/23 будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності.

Як вказав Верховний Суд у постанові від 23.05.2023 у справі № 936/721/21, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

Застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (постанова Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18).

Такі ознаки спірного договору встановлені у даній справі.

Отже, уклавши договір позики у вигляді розписки 15.10.2024 відповідач ОСОБА_3 , будучи обізнаним про наявність боргу перед позивачем ОСОБА_2 та цього ж дня 15.10.2024 здійснив відчуження транспортного засобу за 10 000 грн, яка не є ринковою на користь своєї дружини ОСОБА_1 , а тому боржник діяв недобросовісно, оскільки уклав оспорюваний договір-купівлі продажу, який порушує майнові інтереси позивача, та направлений на уникнення сплати боргу та звернення стягнення на таке майно, шляхом відчуження його на користь позивача. Укладення угоди 15.10.2024 року щодо відчуження єдиного належного боржнику майна, на яке можна звернути стягнення, на користь дружини боржника, за ціною значно нижче ринкової, свідчить про фраудаторність вказаного правочину.

Колегія суддів звертає увагу, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності (див. постанову Верховного Суду від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18).

Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах;

цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування, купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення коштів, що набрало законної сили. Правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Правочини, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Зокрема, дії спрямовані на відчуження майна, особою, яка достеменно обізнана про необхідність виконання грошового зобов`язання, заниження нею вартості майна при відчуженні, а також невжиття протягом тривалого часу до відчуження майна заходів, спрямованих на належне виконання своїх зобов`язань перед кредитором, свідчать про недобросовісність цієї особи при укладенні договору відчуження майна та про зловживання своїми правами.

Укладення угоди 15.10.2024 року щодо відчуження єдиного належного боржнику майна, згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.12), на яке можна звернути стягнення, після настання строку виконання зобов`язання, на користь дружини боржника, за ціною значно нижче ринкової, свідчить про фраудаторність вказаного правочину.

Отже, ОСОБА_3 , будучи обізнаним про наявність боргу перед позивачем ОСОБА_2 здійснив відчуження транспортного засобу за 10 000 грн на користь своєї дружини ОСОБА_1

Таким чином взяті кошти у борг відповідачем на не повернуті на момент розгляду справи, визнання позову у частині позовних вимог про стягнення боргу свідчать про те, що відповідач хоче уникнути відповідальності, а тому уклав договір купівлі-продажу автомобіля який продав за 10000,00 грн, що не є ринковою ціною автомобіля. З чого слідує, що відповідач мав на меті уникнути відповідальності по сплаті своїх боргових зобов`язань.

Доводи апеляційної скарги щодо зловживання матеріальними та процесуальними правами Позивачем ОСОБА_2 та Відповідачем ОСОБА_3 , колегія суддів не приймає.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 вересня 2024 року у справі № 490/9587/18 (провадження № 14-29цс24) зазначила, що на осіб, які беруть участь у справі, покладається обов`язок добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. Під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків у межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами.

Частиною 7 ст.185 ЦПК України передбачено, що повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви.

Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України "Про доступ до судових рішень" суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.

Як вбачається з тексту ухвали від 26.06.2025 у справі № 643/10099/25 позовну заяву було повернуто з підстав порушення правил об`єднання позовних вимог, тому позовна заява повернута позивачці на підставі п. 2 ч. 4 ст.185 ЦПК України, а з ухвали від 07.07.2025 у справі № 643/10702/25 до відкриття провадження у справі позивач подав заяву, згідно з якою просить повернути позовну заяву, а отже повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду.

Ураховуючи зазначене, у колегії суддів немає підстав виснувати, що за встановлених обставин та доводів апеляційної скарги підтвердилося порушення процесуальних прав ОСОБА_1 .

Відповідач безпідставно покликається на те, що внаслідок відмови у витребуванні оригіналів боргових розписок та судових рішень з інших справ, він не зміг довести наведені на спростування доводів позову аргументи, оскільки ці аргументи само по собі є безпідставні. Сторона відповідача не оспорювала дійсність боргової розписки, а тому наведені з цього приводу доводи скарги також є безпідставними.

Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, шо доводи апеляційної скарги є необґрунтованими, вони не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що районним судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.

З наведених підстав судова колегія вважає, що рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду - без змін.

Апеляційну скаргу залишено без задоволення, тому підстав для перерозподілу судового збору судом апеляційної інстанції не вбачається.

Керуючись ст.ст. 259, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд апеляційної інстанції

постановив :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 -адвоката Ципліцького Дмитра Олеговича – залишити без задоволення.

Рішення Салтівського районного суду м. Харкова від 16 лютого 2026 року-залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня ухвалення, і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови виготовлений 06 жовтня 2026 року.

Головуючий В.Б.Яцина.

Судді колегії О.В.Маміна.

О.Ю.Тичкова.