Постанова від 05 жовтня 2026 р. у справі №562/1539/26 — Рівненський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 жовтня 2026 року

м. Рівне

Справа № 562/1539/26

Провадження № 22-ц/4815/1696/26

Головуючий у Здолбунівському районному суді

Рівненської області: суддя Ковалик Ю.А.

Час, дата і місце ухвалення рішення суду першої інстанції:

о 10 год. 34 хв. 05 червня 2026 року

у м. Здолбунів Рівненської області

Повне рішення складено 08 червня 2026 року

Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючий: Хилевич С.В.

судді: Гордійчук С.О., Шимків С.С.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Грабар Валерії Володимирівни на рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 05 червня 2026 року у цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Укр Кредит Фінанс" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,

в с т а н о в и в:

У лютому 2026 року в суд звернулося Товариство з обмеженою відповідальністю "Укр кредит фінанс" (далі – ТОВ "Укр Кредит Фінанс") з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором про відкриття кредитної лінії №1487-0557 від 21 грудня 2024 року в розмірі 55 504,02 гривень.

Мотивуючи свої вимоги, ТОВ "Укр Кредит Фінанс" зазначалося про те, що за умовами кредитного договору відповідач отримав в кредит 8 700 гривень на строк тривалістю у 300 днів, базовий період складав 14 днів, знижена відсоткова ставка – 0,9 %, стандартна відсоткова ставка – 1 % за кожен день користування кредитними коштами.

Кредитний договір було укладено в електронному вигляді шляхом подання позичальником заяви на отримання кредиту і виконання інших відповідних дій, що відповідало вимогам Закону України "Про споживче кредитування", Закону України "Про електронну комерцію" та ст.ст. ст.207, 208, 639, 1047, 1055 ЦК України.

Кредитодавець виконав свої зобов`язання, проте ОСОБА_1 не повернув суму кредиту, чим порушив умови договору і внаслідок цього утворилася заборгованість, яка станом на 27 березня 2026 року становила спірну суму і складалася з: 6 843 гривень тіла кредиту; 39 860,22 гривень нарахованих процентів, 8 800 гривень нарахованих трьох процентів річних в порядку ст. 625 ЦК України.

Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 05 червня 2026 року позов ТОВ "Укр Кредит Фінанс" задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Укр Кредит Фінанс" заборгованість за кредитним договором № 1487-0557 від 21 грудня 2024 року на загальну суму 46 704,02 гривень, в тому числі заборгованість за тілом кредиту 6 843,80 гривень, заборгованість за відсотками 39 860,22 гривень, а також витрати зі сплати судового збору в сумі 2 240,28 гривень, а всього на загальну суму 48 944,30 гривень.

В решті позовних вимог відмовлено.

На рішення суду представником ОСОБА_1 – адвокатом Грабар В.В. подано апеляційну скаргу, в якій покликалася на його незаконність та необґрунтованість, що полягали у неповному з`ясуванні обставин справи, порушенні норма процесуального права, неправильному застосуванні норм матеріального права, а тому просила змінити його та відмовити в частині позову щодо стягнення процентів у розмірі 39 860,22 гривень.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, стверджувала про те, що за кредитним договором та додатковими угодами відповідач фактично отримав 17 600 гривень кредиту, однак згідно з розрахунком самого позивача погашено було 20 056,09 гривень, чим повністю поглинуто суму отриманих коштів. Натомість додаткове стягнення 39 860,22 гривень процентів є очевидно неспівмірним і створює істотний фінансовий дисбаланс.

Посилаючись на практику Великої Палати Верховного Суду у справах № 363/1834/17 та № 910/12876/19, зазначала, що свобода договору не є абсолютною, а підписання договору не означає безспірності його умов, якщо вони порушують права споживача та призводять до безпідставного збагачення кредитора. Тим паче, відповідно до ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів" несправедливі та двозначні умови договору тлумачаться на користь споживача і підлягають зміні або визнанню недійсними. Також вказувалося про те, що невиконання відповідачем зобов`язань за кредитним договором було зумовлено тяжким станом здоров`я та значними витратами на лікування, а не небажанням не сплачувати борг, що суд першої інстанції залишив поза увагою.

Згідно із ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Рішення оскаржується в частині стягнення відсотків, тому в іншій частині не переглядається.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи заявника, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги.

З матеріалів справи вбачається, що 21 грудня 2024 року між ТОВ "Укр Кредит Фінанс" та відповідачем ОСОБА_1 укладено договір про відкриття кредитної лінії №1487-0557 у порядку, визначеному статтею 12 Закону України "Про електронну комерцію".

Відповідно до умов вказаного договору позичальнику було надано кредит у розмірі 8 700 гривень. Строк кредитування склав 300 календарних днів, базовий період — 14 днів. Стандартна процентна ставка становить 1,00% за кожен день користування кредитом, комісія за видачу кредиту — 20%. Орієнтовна загальна вартість кредиту за весь строк користування складає 33 390,77 гривень та включає в себе суму кредиту, комісію та проценти за користування кредитом. Дату повернення кредиту визначено до 16 жовтня 2025 року.

Додатковою угодою №1 від 22 грудня 2024 року до договору про відкриття кредитної лінії №1487-0557 від 21 грудня 2024 року кредитодавець та позичальник домовилися про надання додаткових коштів у кредит у сумі 3 500 гривень.

Додатковою угодою №2 від 17 лютого 2025 року до договору про відкриття кредитної лінії №1487-0557 від 21 грудня 2024 року кредитодавець та позичальник домовилися про надання додаткових коштів у кредит у сумі 5 400 гривень.

Факти отримання кредитних коштів ОСОБА_1 визнаються і не оспорюються.

Позивачем звернуто увагу, що у порушення умов кредитного договору ОСОБА_1 свої зобов`язання за кредитним договором своєчасно не виконав, унаслідок чого утворилася заборгованість, яка станом на 27 березня 2026 року становила 55 504,02 гривень, з яких: за кредитом — 6 843,80 гривень; за нарахованими процентами — 39 860,22 гривень; за трьома процентами річних на підставі ст. 625 ЦК — 8 800 гривень.

При цьому судом відмовлено у стягненні з ОСОБА_1 відсотків за період із 21 грудня 2024 року по 27 березня 2026 року, нарахованих в порядку ст. 625 ЦК України, оскільки на час дії воєнного стану боржник звільняється від такої відповідальності.

Разом з тим суд погодився з правомірністю укладеного електронного договору та підтвердив право ТОВ "Укр Кредит Фінанс" вимагати від позичальника обов`язкового повернення фактично отриманих кредитних коштів та відсотків за користування ними у розмірі 39 860,22 гривень.

Переглядаючи справу в межах доводів і вимог апеляційних скарг, колегія суддів відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України застосовує висновки Верховного Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, які викладені в постанові від 07 вересня 2026 року у справі № 552/672/23, де зазначено таке.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).

Тлумачення правочину - це з`ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). З урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)).

Як передбачено частиною першою статті 637 ЦК України, тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при безрезультативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення. Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)).

При застосуванні умов договору при вирішенні спору суд здійснює тлумачення змісту договору, навіть за відсутності позовної вимоги про тлумачення змісту договору (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 листопада 2022 року в справі № 146/1094/21 (провадження № 61-8990св22)).

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті "нівелювання" правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

У Цивільному кодексі України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вже наголошував, що застосування позову про оспорення правочину (ресцисорного позову) потребує не лише встановлення підстав для оспорення, але й порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду (див. постанову Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2024 року в справі № 229/7156/19 (провадження № 61-4283св24)).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними (частина п`ята статті 12 Закону України "Про споживче кредитування").

У статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" встановлено, що цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України "Про споживче кредитування".

У статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів", яка має назву "Визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача, передбачено, що продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими (частина перша статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів")

Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача (частина друга статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів").

Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним (абзац 1 частини четвертої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів").

Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним (частина п`ята статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів").

У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача: 1) такі положення також підлягають зміні; або 2) договір може бути визнаним недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів").

Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Якщо до положення вносяться зміни, такі зміни вважаються чинними з моменту їх внесення (частина сьома статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів").

Нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача (частина восьма статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів").

У справі, яка була об`єктом перегляду Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, апеляційний суд при задоволенні вимоги про стягнення процентів за користування кредитом міркував так, що проценти нараховані протягом орієнтовного строку повернення кредиту, що становить 15 календарних днів з моменту отримання кредиту, та відповідно до пункту 1.4.2. договору у разі, якщо сума кредиту лишається неповернутою після орієнтовного строку повернення кредиту, проценти підлягають обов`язковій сплаті кожні 15 днів у сумі, нарахованій за фактичний строк користування кредитом, граничний строк якого згідно пункту 1.9. договору становить 1 рік; строк, протягом якого відповідач міг правомірно користуватися кредитними коштами - строк кредитування, встановлено тривалістю в 1 рік (пункт 1.9 Договору) і протягом цього строку позивач має право на одержання процентів за користування кредитом на умовах, визначених кредитним договором. Оскільки у зазначений у договорі строк кредитування одержані за кредитним договором кошти відповідачем повернуті не були, відмова суду у стягненні заявлених позивачем процентів за кредитом є необґрунтованою.

Натомість суд касаційної інстанції вказав, що апеляційний суд не звернув уваги на таке: нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача (частина восьма статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів"); суд без позовної вимоги споживача може застосовувати такий правовий засіб коригування процентів за користування кредитом в договорі про споживчий кредит як тлумачення умов договору про споживчий кредит, в разі наявності в договорі нечітких або двозначних положень. Оскільки при застосуванні умов договору при вирішенні спору суд здійснює тлумачення змісту договору, навіть за відсутності позовної вимоги про тлумачення змісту договору.

Крім цього, суд касаційної інстанції зазначив й про те, що рішення суду першої інстанції в частині стягнення процентів підлягає зміні, оскільки суд першої інстанції застосував пункт 5 частини 3 статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів", що не підлягав застосуванню, оскільки оспорюваність умови чи договору про споживчий кредит або зміну договору про споживчий кредит суд без відповідної позовної вимоги споживача застосувати не може. Тобто у разі, якщо споживач не пред`явив відповідних позовних вимог про оспорення умови чи договору про споживчий кредит або зміну договору про споживчий кредит, то суд не може самостійно зменшити розмір процентів за користування кредитом.

На переконання колегії суддів обставини цієї справи та справи, що переглядалася Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, є подібними, оскільки між кредитором і позичальником укладено подібні за змістом кредитні договори, а саме з такими ж механізмами нарахування відсотків - тобто поділом на базовий та спеціальний/штрафний періоди із суперечливим визначенням загальної вартості кредиту та змінюваною відсотковою ставкою, а не фіксованою.

Спірна заборгованість за відсотками в межах правовідносин виникла внаслідок недобросовісних дій первинного кредитора та запропонування позичальнику неповної інформації про продукцію, в подальшому їхнє нарахування спочатку за однією ставкою та в межах одного строку, а згодом — за іншою та упродовж збільшеного періоду, істотно ускладнило для пересічного споживача розуміння реальних умов користування кредитом. Очевидно, що зміст кредитного договору є перенавантаженим спеціальною інформацією (понад 50 сторінок кредитного договору та його складових), фінансовими формулами тощо, а це об`єктивно позбавило споживача можливості належним чином оцінити фінансові наслідки зміни відсоткових ставок. У таких умовах споживач лишився незахищеним від потенційних зловживань з боку кредитора, який має інформаційну та професійну перевагу. З огляду на це обґрунтованим та справедливим є підхід, за яким відсотки повинні нараховуватися за однією та в межах одного строку. Такий спосіб розрахунку забезпечує передбачуваність зобов`язання для споживача, унеможливлює приховане збільшення фінансового навантаження та відповідає принципам добросовісності, прозорості та справедливості у сфері споживчого кредитування.

Сама собою вказівка в договорі на загальний строк кредитування 300 днів не усуває неоднозначності його умов щодо розміру та порядку нарахування процентів.

Тому колегія суддів погоджується із аргументами автора апеляційної скарги щодо відсутності підстав для стягнення з її довірителя заявленої позивачем суми процентів.

Підставою для часткового задоволення апеляційної скарги відповідно до пунктів 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є невідповідність висновків суду обставинам справи, внаслідок чого було неправильно застосовано норми матеріального права.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Грабар Валерії Володимирівни частково задовольнити.

Скасувати рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 05 червня 2026 року у частині стягнення з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Укр Кредит Фінанс" заборгованості за відсотками у розмірі 39 860 (тридцять дев`ять тисяч вісімсот шістдесят) гривень 22 копійки.

Товариству з обмеженою відповідальністю "Укр Кредит Фінанс" відмовити у задоволенні цієї вимоги до ОСОБА_1 .

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Головуючий: С.В. Хилевич

Судді: С.О. Гордійчук

С.С. Шимків