Постанова від 02 вересня 2026 р. у справі №165/3105/25 — Волинський апеляційний суд

Справа № 165/3105/25Головуючий у 1 інстанції: Гайворонський О. В.

Провадження № 22-ц/802/1012/26 Доповідач: Осіпук В. В.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 вересня 2026 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Осіпука В. В.,

суддів - Матвійчук Л. В., Федонюк С. Ю.,

з участю секретаря судового засідання Трикош Н. І.,

представника позивача ОСОБА_1 ,

відповідача ОСОБА_2 ,

представника відповідача ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 , треті особи на стороні позивача, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , до Виконавчого комітету Нововолинської міської ради, ОСОБА_2 , Житлово-комунального об`єднання Нововолинської міської ради, треті особи на стороні відповідача без самостійних вимог щодо предмету спору: Нововолинська державна нотаріальна контора, Служба у справах дітей виконавчого комітету Нововолинської міської ради, про визнання недійсним договору про поділ жилого приміщення, визнання недійсним та скасування розпорядження органу приватизації та виданого свідоцтва про право власності, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом та скасування запису про право власності, за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_4 – ОСОБА_1 на рішення Нововолинського міського суду Волинської області від 11 травня 2026 року,

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2025 року позивач ОСОБА_4 звернувся до суду із зазначеним позовом.

Покликався на те, що він з часу свого народження, а після одруження разом із дружиною ОСОБА_5 , дітьми ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_7 тривалий час проживає у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .

Крім того вказував, що у цій же квартирі разом із його матір`ю ОСОБА_10 до розірвання шлюбу проживали її бувший чоловік ОСОБА_11 та їх син відповідач ОСОБА_2 , які пізніше змінили місце проживання.

Квартира АДРЕСА_2 складається із двох жилих кімнат, площею 14,5 та 12,1 кв.м., перша з яких є прохідною, коридору 1 площею 3,8 кв. м., коридору 2 площею 1,9 кв.м., кухні площею 7,1 кв.м. та вбиральні площею 3,6 кв.м.

Також зазначав, що у 1996 році було укладено договір про розподіл квартири на два особових рахунки, затверджений протоколом № 173 від 13 червня 1996 року. Після цього батько відповідача ОСОБА_11 у 2010 році приватизував приміщення № 1а у вищевказаній квартирі спільного заселення, на яке отримав свідоцтво про право власності. Після його смерті у 2021 році відповідач ОСОБА_2 отримав свідоцтво про право на спадщину за законом на це ж приміщення.

Вважаючи, що поділ і приватизація частини спірної квартири відбулися з порушенням вимог чинного законодавства і без згоди інших її мешканців, позивач ОСОБА_4 просив суд: визнати недійсним та скасувати договір про поділ жилого приміщення, затверджений протоколом № 173 від 13 червня 1996 року; визнати недійсним та скасувати розпорядження органу приватизації № 204 від 23 листопада 2010 року та видане на його підставі свідоцтво про право власності; визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 29 листопада 2021 року та скасувати запис про право власності № 45324087 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно – приміщення квартири спільного заселення АДРЕСА_2 .

Рішенням Нововолинського міського суду Волинської області від 11 травня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.

Вважаючи рішення суду першої інстанції незаконним, прийнятим з порушенням норм матеріального та процесуального права, представник позивача ОСОБА_4 - ОСОБА_1 просила його скасувати і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення, дав невірну правову оцінку зібраним доказам та дійшов помилкового висновку про недоведеність позивачем заявлених позовних вимог.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , вважаючи оскаржуване рішення законним і обґрунтованим, просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає з таких підстав.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження порушення його житлових прав діями відповідачів зокрема ОСОБА_2 .

Такий висновок суду є правильним.

Встановлено та підтверджується матеріалами справи, що батько відповідача ОСОБА_11 та мати сторін спору ОСОБА_12 перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб від 27 грудня 1964 року та є батьками відповідача ОСОБА_2 .

Після розірвання шлюбу з ОСОБА_11 . ОСОБА_13 29 грудня 1981 року одружилася з батьком позивача ОСОБА_14 та змінила прізвище на ОСОБА_15 . ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_4 , який від народження і на час звернення до суду проживає у спірному житлі, як член сім`ї наймача ОСОБА_12 .

Згідно наявної в матеріалах справи довідки про склад сім`ї, виданої КП «УЖК № 1», позивач ОСОБА_4 разом із дружиною ОСОБА_5 та дітьми ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 .

Також з приєднаних до матеріалів справи письмових доказів встановлено, що 08 жовтня 2010 року батько відповідача ОСОБА_11 звертався до органу приватизації із заявою про передачу йому у приватну власність квартири АДРЕСА_2 , наймачем якої він був.

До зазначеної заяви ним було додано довідку про склад сім`ї наймача ізольованої квартири (одноквартирного будинку) та займані ним приміщення, складену за формою додатка 4 до Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 396. Зі змісту довідки вбачається, що ця квартира є комунальною, складається з 1 кімнати, житловою площею 14,5 кв.м, загальною площею 22,7 кв.м. і підставою зайняття ОСОБА_11 квартири АДРЕСА_3 , вказано протокол № 173 від 13 червня 1996 року про розподіл квартири на два особових рахунки. На підставі вищезазначеної заяви було виготовлено технічний паспорт на квартиру АДРЕСА_3 .

Також встановлено, що відповідно до розпорядження органу приватизації Житлово-комунального об`єднання Нововолинської міської ради № 204 від 23 листопада 2010 року ОСОБА_11 , за його заявою було передано квартиру АДРЕСА_3 у приватну власність. На підставі цього розпорядження 23 листопада 2010 року органом приватизації ОСОБА_11 було видано свідоцтво про право власності на приміщення квартири спільного заселення за вказаною адресою: АДРЕСА_1 . Право власності за останнім на вказану квартиру було зареєстровано у Волинському обласному бюро технічної інвентаризації 23 грудня 2010 року за № 1946.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_11 помер, що підтверджується матеріалами спадкової справи № 67/2021. Після його смерті відповідач ОСОБА_2 став власником вказаної квартири на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 29 листопада 2021 року державним нотаріусом Нововолинської державної нотаріальної контори Кацевич Т.М. за реєстровим номером № 2-819, у якому зазначено, що жиле приміщення належало спадкодавцю на підставі свідоцтва про право власності від 23 листопада 2010 року, виданого згідно з розпорядженням органу приватизації № 204 від 23 листопада 2010 року.

З наявної в матеріалах справи відповіді Виконавчого комітету Нововолинської міської ради від 30 вересня 2025 року слідує, що договір про поділ житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , затверджений протоколом № 173 від 13 червня 1996 року, у виконавчому комітеті відсутній.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Статтею 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно із ст.204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч. 1, ч. 3 ст. 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

До спірних правовідносин суд застосовує також наступне законодавство, яке діяло на момент їх виникнення.

Згідно із ст. 9 ЖК Української РСР громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або в будинках житлово-будівельних кооперативів. Громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законодавством України. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Відповідно до ст. 32 ЖК Української РСР громадяни самостійно здійснюють право на одержання жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду з настанням повноліття, тобто після досягнення вісімнадцятирічного віку, а такі, що одружилися або влаштувалися на роботу у передбачених законом випадках до досягнення вісімнадцятирічного віку, - відповідно з часу одруження або влаштування на роботу. Інші неповнолітні (віком від п`ятнадцяти до вісімнадцяти років) здійснюють право на одержання жилого приміщення за згодою батьків або піклувальників.

Згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 61 ЖК Української РСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Відповідно до ст. 104 ЖК Української РСР член сім`ї наймача вправі вимагати, за згодою інших членів сім`ї, які проживають разом з ним, укладення з ним окремого договору найму, якщо жилу площу, що припадає на нього, може бути виділено у вигляді приміщення, яке відповідає вимогам статті 63 цього Кодексу.

Згідно із ст. 1, ч. 1 ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду це відчуження квартир (будинків), квартир у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб (далі - жилої площі у гуртожитках) (з урахуванням положення частини другої статті 2 цього Закону), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. До об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати у гуртожитках, кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму.

Відповідно до ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно вимог ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).

Таким чином, встановивши наведені вище обставини справи та врахувавши зазначені норми матеріального і процесуального права, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про недоведеність порушення житлових прав позивача діями відповідачів.

Посилання позивача в апеляційній скарзі на статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини у справах «Прокопович проти Росії» від 18 листопада 2004 року (пункт 36) та «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року (пункт 63), згідно з якою тривалі та сталі зв`язки особи з конкретним житлом є достатньою підставою для визнання його «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції, колегія суддів відхиляє, оскільки зазначена практика стосується захисту особи від втручання у право на мирне користування займаним нею житлом, тоді як предметом цього спору є дійсність договору щодо іншого приміщення іншої квартири за АДРЕСА_3 , право користування чи проживання в якій позивач не доводить і на яке не претендує. Тривале проживання позивача в квартирі АДРЕСА_3 , яка не є предметом спору, само по собі не свідчить про порушення його прав умовами поділу квартири АДРЕСА_3 .

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Водночас колегія суддів враховує, що, як неодноразово відзначав Європейський суд з прав людини, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони. Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Отже, на думку колегії суддів, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, не свідчать про порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели б до неправильного вирішення спору і не впливають на законність та обґрунтованість прийнятого ним рішення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі наведеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його зміни чи скасування не вбачає.

Керуючись ст. ст. 268, 367-369, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_4 – ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Нововолинського міського суду Волинської області від 11 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку упродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий

Судді