Постанова від 05 жовтня 2026 р. у справі №580/5088/25 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 580/5088/25 суддя першої інстанції: Василь ГАВРИЛЮК

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 жовтня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: судді-доповідача Воловика С.В., суддів Кравченка Є.Д., Осіпової О.О., розглянувши у письмовому провадженні в приміщенні суду в місті Києві апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2026 року у справі № 580/5088/25 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі – позивач, ОСОБА_1 ) звернувся з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 (далі – апелянт, відповідач, військова частина НОМЕР_1 ), у якій просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу за період з 24 лютого 2022 року по 01 квітня 2023 року грошового забезпечення, а також грошової допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, одноразової грошової допомоги при звільненні та премії у розмірі, визначеному виходячи з посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2022 року та на 01 січня 2023 року, на відповідні тарифні коефіцієнти згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі – Постанова № 704);

- зобов`язати відповідача здійснити перерахунок та виплату зазначених сум з урахуванням раніше виплачених сум та з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44 (далі – Порядок № 44);

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо відмови у видачі оновленої довідки про розмір грошового забезпечення, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії для перерахунку пенсії відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі – Закон № 2262-XII);

- зобов`язати відповідача видати позивачу таку довідку з урахуванням перерахунку грошового забезпечення та подати її до відповідного органу Пенсійного фонду України.

Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2026 року позов задоволено частково, визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати позивачу грошового забезпечення за період з 24 лютого 2022 року до 01 квітня 2023 року із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року; зобов`язано відповідача здійснити перерахунок та виплату позивачу грошового забезпечення за період з 24 лютого 2022 року до 31 грудня 2022 року із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2022 року, а за період з 01 січня 2023 року до 01 квітня 2023 року – на 01 січня 2023 року, а також перерахунок та виплату грошової допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2022, 2023 роки та одноразової грошової допомоги при звільненні з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку № 44.

Крім того, відповідача зобов`язано видати позивачу оновлену довідку про розміри щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії за останні 24 календарні місяці служби, обчислені із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2022 року та на 01 січня 2023 року. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Підставою для часткового задоволення позову суд першої інстанції визначив те, що з дня набрання законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18 відновлено дію пункту 4 Постанови № 704 у первісній редакції, а тому посадовий оклад та оклад за військовим званням позивача у спірному періоді мали визначатися із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня відповідного календарного року, що зумовлює перерахунок похідних виплат та видачу оновленої довідки.

Вирішуючи питання дотримання строку звернення до суду, суд першої інстанції виходив з того, що за період до 19 липня 2022 року право на звернення до суду з вимогами про стягнення грошового забезпечення не обмежувалося будь-яким строком, а щодо періоду з 19 липня 2022 року до 01 квітня 2023 року відповідач не довів виконання обов`язку, передбаченого статтею 110 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України), повідомляти позивача про складові його грошового забезпечення, у зв`язку з чим позов подано в межах строку звернення до суду.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, військова частина НОМЕР_1 звернулася з апеляційною скаргою, у якій вказує на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, у зв`язку з чим просить апеляційний суд скасувати рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2026 року в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, відповідач зазначає про те, що позивач пропустив тримісячний строк звернення до суду з вимогами за період з 19 липня 2022 року до 01 квітня 2023 року, оскільки грошове забезпечення є щомісячним платежем, про розмір якого позивач дізнавався під час кожного його зарахування на банківський рахунок із призначенням платежу «заробітна плата в/ч НОМЕР_1 », а розрахунок при звільненні не змінює моменту, з якого позивач повинен був дізнатися про порушення своїх прав.

На підтвердження такої позиції апелянт посилається на постанову Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 240/12017/19 та на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 31 липня 2025 року у справі № 580/10178/24.

Крім того, військова частина НОМЕР_1 наголосила на тому, що встановлення розмірів грошового забезпечення військовослужбовців належить до виключної компетенції Кабінету Міністрів України, а суди не наділені повноваженнями відновлювати дію попередніх редакцій його актів, тому визнання нечинним пункту 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» (далі – Постанова № 103) не відновило дію пункту 4 Постанови № 704 у первісній редакції, а похідні вимоги про перерахунок додаткових виплат та видачу оновленої довідки задоволенню не підлягали.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 20.03.2026 відкрито апеляційне провадження, встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, витребувано справу із Черкаського окружного адміністративного суду.

Позивач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що відповідно до частини четвертої статті 304 КАС України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.04.2026 апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 призначено до розгляду в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини та об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для вирішення апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів встановила наступне.

У період з 24 лютого 2022 року до 01 квітня 2023 року ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 , що підтверджується відомостями військового квитка серії НОМЕР_3 .

Згідно з листом ІНФОРМАЦІЯ_1 від 04 серпня 2022 року № 760/15/7877 військову частину НОМЕР_2 зараховано на фінансове забезпечення до військової частини НОМЕР_1 , яка здійснювала нарахування та виплату позивачу грошового забезпечення.

01 квітня 2023 року позивача виключено зі списків особового складу військової частини, що підтверджено копією наказу від 01.04.2023 № 91.

У спірний період посадовий оклад та оклад за військовим званням позивача визначалися із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року, у розмірі 1762,00 грн, що відповідачем не заперечується.

У відповідь на заяву представника позивача про перерахунок грошового забезпечення військова частина НОМЕР_2 листом від 13 січня 2025 року № 6178 повідомила про відсутність підстав для такого перерахунку, пославшись на те, що грошове забезпечення виплачується в межах асигнувань, передбачених кошторисом військової частини.

Позовну заяву подано до суду 07.05.2025, а ухвалою від 13 травня 2025 року суд першої інстанції відкрив провадження у справі. Втім, ухвалою від 15 липня 2025 року позовна заява була залишена без руху для подання заяви про поновлення строку звернення до суду, а після надходження 18 липня 2025 року такої заяви ухвалою від 21 липня 2025 року суд продовжив розгляд справи.

Матеріали справи не містять доказів видачі чи направлення позивачу розрахункових листів або інших документів із розшифровкою складових нарахованого та виплаченого грошового забезпечення за період з 19 липня 2022 року до 01 квітня 2023 року, як і доказів вручення позивачу грошового атестата чи іншого письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, а відповідач на наявність таких доказів не посилався ні в суді першої інстанції, ні в апеляційній скарзі.

Перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права й дотримання норм процесуального права, повноту встановлення фактичних обставин справи та їх правову оцінку в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає, що відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Частиною другою статті 2 КАС України встановлено, що у справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Надаючи оцінку доводам апелянта щодо пропуску позивачем строку звернення до суду, колегія суддів зазначає, що відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно з частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Верховний Суд у постанові від 25 квітня 2023 року у справі № 380/15245/22 виснував, що положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною п`ятою статті 122 КАС України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23 зазначила, що стаття 233 КЗпП України є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю, та поширює свою дію на всіх працівників і службовців незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну службу.

Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник мав право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в новій редакції.

Так, згідно з частиною першою статті 233 КЗпП України (у редакції Закону № 2352-IX) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Водночас частиною другою статті 233 КЗпП України (у редакції Закону № 2352-IX) визначено, що у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, працівник має право звернутися до суду у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в постанові від 21 березня 2025 року у справі № 460/21394/23 дійшла висновку, що у тривалих правовідносинах, які виникли до 19 липня 2022 року та були припинені після цієї дати, правовідносини, що мали місце до 19 липня 2022 року, регулюються статтею 233 КЗпП України у попередній редакції, а з 19 липня 2022 року – у редакції Закону № 2352-IX.

У цій же постанові Судова палата зазначила, що з урахуванням пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651, якою з 24:00 год 30 червня 2023 року скасовано карантин, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП України, почався 01 липня 2023 року.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги за період з 24 лютого 2022 року до 18 липня 2022 року не обмежені будь-яким строком звернення до суду, з чим, по суті, погоджується і сам апелянт.

Водночас щодо періоду з 19 липня 2022 року до 01 квітня 2023 року колегія суддів зауважує, що визначальним для вирішення питання дотримання строку є встановлення події, з якою закон пов`язує початок його перебігу.

Верховний Суд у постанові від 29 грудня 2025 року у справі № 580/9034/24 зазначив, що, ураховуючи щомісячний характер нарахування та виплати грошового забезпечення, правовідносини щодо його невиплати за період проходження служби регулюються частиною першою статті 233 КЗпП України, а основним орієнтиром для визначення моменту, з якого особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права, є дата її ознайомлення з документом, що відображає фактичні суми нарахувань та виплат.

У цій же постанові Верховний Суд виснував, що спеціальне законодавство не встановлює обов`язку інформувати військовослужбовця про суму нарахованого та виплаченого грошового забезпечення з розшифруванням за видами виплат, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи статті 110 КЗпП України.

Відповідно до статті 110 КЗпП України при кожній виплаті заробітної плати роботодавець повинен повідомити працівника про загальну суму заробітної плати з розшифровкою за видами виплат, розміри і підстави відрахувань та утримань із заробітної плати, а також суму заробітної плати, що належить до виплати.

Таким чином, для встановлення дати, з якою частина перша статті 233 КЗпП України пов`язує початок обчислення строку звернення до суду, суд повинен з`ясувати, чи виконав відповідач передбачений статтею 110 КЗпП України обов`язок, у якій формі, та коли позивач набув документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум за кожен місяць спірного періоду.

Разом з тим, щодо сум, які належали позивачу при звільненні, зокрема грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та одноразової грошової допомоги при звільненні, початок перебігу строку частина друга статті 233 КЗпП України пов`язує з днем одержання письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні, обов`язок надання якого покладено на роботодавця статтею 116 КЗпП України.

Верховний Суд у постанові від 25 червня 2026 року у справі № 520/25416/25 зазначив, що грошовий атестат є письмовим повідомленням про суми, нараховані та виплачені при звільненні, з яким частина друга статті 233 КЗпП України пов`язує початок перебігу тримісячного строку звернення до суду.

При цьому, відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду, відповідач не надав доказів повідомлення позивача про складові його грошового забезпечення за період з 19 липня 2022 року до 01 квітня 2023 року, як і доказів вручення йому грошового атестата чи іншого письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні.

За таких обставин, незалежно від того, чи застосовується до спірних виплат частина перша чи частина друга статті 233 КЗпП України, подія, з якою закон пов`язує початок перебігу строку звернення до суду, відповідачем не доведена, а тому підстави для висновку про пропуск позивачем цього строку відсутні.

Відхиляючи доводи апелянта про те, що про розмір грошового забезпечення позивач дізнавався щоразу під час його зарахування на банківський рахунок, колегія суддів зауважує, що повідомлення банку про надходження коштів із призначенням платежу «заробітна плата» не містить розшифровки складових грошового забезпечення та застосованої розрахункової величини, а отже, не є документом, з якого позивач міг об`єктивно встановити можливу неповноту виплат.

Посилання апелянта на постанову Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 240/12017/19 колегія суддів вважає таким, що не заслуговує уваги, оскільки висновки у цій справі сформовано щодо застосування статті 122 КАС України у спорах про перерахунок пенсії, тоді як до спірних правовідносин застосовуються спеціальні приписи статті 233 КЗпП України, щодо яких Верховний Суд сформував окремі висновки, наведені вище.

Не впливає на такий висновок і посилання апелянта на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 31 липня 2025 року у справі № 580/10178/24, оскільки частина п`ята статті 242 КАС України зобов`язує суд враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені саме в постановах Верховного Суду, а подальша практика Верховного Суду конкретизувала підхід до визначення початку перебігу строку звернення до суду в цій категорії спорів.

Колегія суддів також враховує, що Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 частину першу статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат визнано такою, що не відповідає Конституції України, та такою, що втрачає чинність з дня ухвалення цього Рішення.

Однак з огляду на висновок про недоведеність відповідачем початку перебігу строку звернення до суду питання впливу зазначеного Рішення на спірні правовідносини не має вирішального значення для цієї справи.

Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про звернення позивача до суду в межах строку, встановленого законом, а тому доводи військової частини НОМЕР_1 в цій частині не знайшли свого підтвердження.

Надаючи оцінку доводам відповідача щодо суті спору, колегія суддів зазначає, що відповідно до частин першої – третьої статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби.

До складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням, щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія) та одноразові додаткові види грошового забезпечення.

На виконання наведених приписів Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 704, яка набрала чинності 01 березня 2018 року.

Пунктом 4 Постанови № 704 у первісній редакції встановлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.

Пунктом 6 Постанови № 103, яка набрала чинності 24 лютого 2018 року, пункт 4 Постанови № 704 викладено в редакції, згідно з якою розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт.

Водночас постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18 пункт 6 Постанови № 103 визнано протиправним, а тому з дня набрання законної сили цим судовим рішенням він втратив чинність.

Відповідно до частини другої статті 265 КАС України нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Верховний Суд у постановах від 02 серпня 2022 року у справі № 440/6017/21, від 19 жовтня 2022 року у справі № 400/6214/21, від 25 квітня 2024 року у справі № 240/16735/21 та від 05 червня 2024 року у справі № 420/18318/23 дійшов висновку, що з дня набрання законної сили судовим рішенням у справі № 826/6453/18 відновлено дію пункту 4 Постанови № 704 у первісній редакції, яка визначала розміри посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, а не на 01 січня 2018 року.

Крім того, у постанові від 02 серпня 2022 року у справі № 440/6017/21 Верховний Суд виснував, що з 01 січня 2020 року положення пункту 4 Постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно з якими прожитковий мінімум як базовий державний соціальний стандарт змінено на відповідний рік.

Відповідно до частини третьої статті 7 КАС України у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Статтею 7 Закону України від 02 грудня 2021 року № 1928-IX «Про Державний бюджет України на 2022 рік» прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01 січня 2022 року встановлено у розмірі 2481 грн, а статтею 7 Закону України від 03 листопада 2022 року № 2710-IX «Про Державний бюджет України на 2023 рік» з 01 січня 2023 року – у розмірі 2684 грн.

Зазначені закони не містять застережень щодо застосування для визначення грошового забезпечення військовослужбовців прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня 2018 року.

Отже, у період з 24 лютого 2022 року до 01 квітня 2023 року посадовий оклад та оклад за військовим званням позивача мали визначатися із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2022 року та на 01 січня 2023 року відповідно.

Не приймаючи до уваги доводи апелянта про втручання суду в дискреційні повноваження Кабінету Міністрів України, колегія суддів зауважує, що суд першої інстанції не встановлював розмір грошового забезпечення позивача, а застосував норму, визначену самим Кабінетом Міністрів України в пункті 4 Постанови № 704, у редакції, яка діяла у спірний період, та узгоджується з актами вищої юридичної сили.

При цьому колегія суддів зазначає, що зміни до пункту 4 Постанови № 704, внесені постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 2023 року № 481, набрали чинності 20 травня 2023 року, тобто після закінчення спірного періоду, а тому не впливають на вирішення цієї справи.

Посилання відповідача на здійснення виплат у межах кошторисних призначень колегія суддів також не враховує, оскільки Європейський суд з прав людини у рішенні від 08 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України» (заява № 63134/00) зазначив, що органи влади не можуть посилатися на відсутність бюджетних коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

З огляду на те, що розміри грошової допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та одноразової грошової допомоги при звільненні залежать від розміру грошового забезпечення, неправильне визначення посадового окладу та окладу за військовим званням вплинуло і на розмір цих виплат.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 05 червня 2024 року у справі № 420/18318/23.

Перерахунок грошового забезпечення зумовлює й одночасну компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку № 44, а будь-яких самостійних доводів щодо цієї частини рішення апеляційна скарга не містить.

З приводу зобов`язання відповідача видати оновлену довідку колегія суддів зазначає, що відповідно до пункту 7 постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393 розмір щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії, з яких обчислюється пенсія відповідно до Закону № 2262-XII, визначається за 24 останні календарні місяці служби підряд перед звільненням.

Оскільки перерахунок посадового окладу та окладу за військовим званням змінює розмір щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, які обчислюються від них, суд першої інстанції правильно зобов`язав відповідача видати позивачу оновлену довідку з урахуванням перерахованих сум.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, а наведена у ній вказівка на спірний період з 01 серпня 2022 року до 19 травня 2023 року не відповідає ні предмету позову, ні змісту оскаржуваного рішення.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04) зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Частинами першою – третьою статті 242 КАС України встановлено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Порушень норм процесуального права, які відповідно до частини третьої статті 317 КАС України є обов`язковими підставами для скасування рішення суду першої інстанції, під час апеляційного розгляду не встановлено.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, всебічно і повно дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку, правильно застосував норми матеріального права та дотримався норм процесуального права при ухваленні оскаржуваного рішення, що свідчить про необґрунтованість апеляційної скарги та відсутність підстав для її задоволення.

Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2026 року у справі № 580/5088/25 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії – залишити без задоволення.

Рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2026 року у справі № 580/5088/25 – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до статей 328– 329 КАС України.

Суддя-доповідач С.В. Воловик

Судді Є.Д. Кравченко

О.О. Осіпова