Рішення від 23 серпня 2026 р. у справі №205/18159/25 — Новокодацький районний суд міста Дніпра

Єдиний унікальний номер 205/18159/25

Номер провадження2/205/1468/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 серпня 2026 року м. Дніпро

Новокодацький районний суд міста Дніпра у складі:

головуючого судді Мовчан Д.В.

при секретарі Волкобоєвої А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі суду у м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Друга Дніпровська державна нотаріальна контора Дніпропетровської області про визнання права власності на спадкове майно,-

ВСТАНОВИВ:

І. Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача.

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Дніпровської міської ради, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, — Другої Дніпровської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області, про анулювання свідоцтва про право особистої власності та визнання права власності на житловий будинок.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що з народження проживала разом із родиною в будинку за адресою: АДРЕСА_1 , колишня назва провулок — Дальнеуральський. За її твердженням, у 1960 році її батьки — ОСОБА_2 та ОСОБА_3 — збудували цей будинок на місці знесеного будинку, який належав її діду ОСОБА_4 . Однак право власності на новозбудований будинок батьки належним чином не оформили.

ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , а ОСОБА_3 — ІНФОРМАЦІЯ_2 . За життя мати позивачки склала заповіт, за яким усе належне їй майно заповіла дочці ОСОБА_1 та сину ОСОБА_5 в рівних частках. Позивачка у встановлений строк подала до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини після смерті матері. Водночас, за її поясненнями, через пандемію COVID-19, а згодом — повномасштабне вторгнення Російської Федерації в Україну вона та її брат не звернулися за отриманням свідоцтв про право на спадщину.

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 , мобілізований до лав Збройних Сил України, загинув. Позивачка зазначила, що брат не перебував у шлюбі, дітей не мав, до мобілізації постійно проживав разом із її сім`єю в батьківському будинку, а інших спадкоємців, крім неї, немає. 27 листопада 2024 року вона звернулася до Другої Дніпровської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за законом після його смерті.

У квітні 2025 року позивачка отримала постанову нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на спірний будинок. Відмову мотивовано відсутністю підтвердження права власності на спадкове майно та неможливістю встановити його власника і склад.

Позивачка посилається на наведені в постанові нотаріуса відомості КП «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації», згідно з якими право власності на будинок 1937 року побудови зареєстровано за ОСОБА_4 на підставі свідоцтва від 25 травня 1957 року. Надалі цей будинок було знесено, а у 1960 році на його місці збудовано новий будинок. При цьому попереднє право власності не анульовано, а право власності на новий будинок не оформлено. Саме збереження попереднього оформлення права власності позивачка вважає підставою для анулювання свідоцтва 1957 року.

На підтвердження належності нового будинку її батькам позивачка посилається на документи справи домоволодіння, зокрема матеріали інвентаризації 1971 року, акт приймання індивідуального житлового будинку від 25 січня 1972 року та технічний паспорт від 2 листопада 2007 року. За її твердженням, у справі домоволодіння власником зазначено ОСОБА_2 . Також позивачка надала технічний паспорт, виготовлений у березні 2025 року, та акт про поточні зміни починаючи з 1960 року.

Позивачка зазначила, що її батьки постійно проживали в цьому домоволодінні, а вона та її брат - з народження. Після одруження вона продовжила проживати в будинку разом із чоловіком, матір`ю та братом. Родина спільним коштом утримувала й ремонтувала будинок, зокрема перекрила дах, замінила вікна, огорожу та ворота.

На думку позивачки, будівництво здійснювалося без зміни цільового призначення земельної ділянки та відповідало законодавству, чинному на той час. Вона також вважає, що до будинку, зведеного до 5 серпня 1992 року, не можуть застосовуватися вимоги щодо введення в експлуатацію, встановлені пізнішим законодавством.

Представник позивачки також додатково послалася на документи витребуваної судом інвентаризаційної справи № 10054, зокрема оцінювальний акт домоволодіння від 19 серпня 1940 року, схему подвір`я із зазначенням городу та саду, а також рішення від 22 травня 1957 року про встановлення права власності на домоволодіння за ОСОБА_4 . На думку позивачки, ці документи підтверджують, що її діду було виділено земельну ділянку не лише для забудови, а й для ведення господарства. У зв`язку із цим представник позивачки просила прийняти позовну заяву в новій редакції з додатковим обґрунтуванням та зміненою прохальною частиною.

Таким чином, посилаючись на фактичне прийняття спадщини та неможливість оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку через відсутність належних правовстановлюючих документів, позивачка просить: 1) анулювати свідоцтво про право особистої власності на будівлі від 25 травня 1957 року № НОМЕР_1 , видане Житловим управлінням Дніпропетровського відділу комунального господарства на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради депутатів трудящих від 22 травня 1957 року № 601, параграф 36, зареєстроване в реєстровій книзі № 80 за реєстровим № 18; б) визнати за нею право власності на житловий будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 .

Представник Дніпровської міської ради подала відзив на позовну заяву, в якому просила відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. У відзиві на позов Дніпровська міська рада просить відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Відповідач зазначає, що до складу спадщини можуть входити лише ті права, які належали спадкодавцеві на момент її відкриття. На думку відповідача, ОСОБА_3 не набула права власності на спірний будинок, оскільки не оформила та не зареєструвала його відповідно до вимог законодавства. Тому будинок не міг увійти до складу її спадщини, а ОСОБА_5 - успадкувати частку в ньому за заповітом.

На підтвердження своїх заперечень відповідач посилається на постанову нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину та наведені в ній відомості КП «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації». Згідно із цими відомостями, право власності на будинок 1937 року побудови зареєстровано за ОСОБА_4 на підставі свідоцтва від 25 травня 1957 року. Після знесення цього будинку у 1960 році на його місці збудовано новий будинок, який не було введено в експлуатацію, а попереднє право власності не анульовано. Відповідач вважає, що за таких обставин належність спірного будинку спадкодавцям і склад спадкового майна не підтверджені.

Крім того, відповідач зазначає, що позивачка не надала доказів звернення до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину після смерті матері ОСОБА_3 . Натомість надана нею відмова нотаріуса стосується оформлення спадщини після смерті брата, тоді як у первісному позові право власності заявлено в порядку спадкування після смерті матері.

Позивачем було подано відповідь на відзив, у якій зазначено, що будинок із господарськими будівлями зведений її батьками у 1960 році на місці знесеного будинку, право власності на який у 1957 році було зареєстровано за її дідом по материнській лінії — ОСОБА_4 . Позивачка наголосила, що з народження проживає в цьому будинку, та послалася на документи, додані до позову.

На думку позивачки, відсутність свідоцтва про право на спадщину та державної реєстрації успадкованих прав сама собою не свідчить про відсутність права на спадщину. Вона вважає, що прийняті спадкові права можуть переходити до спадкоємців особи, яка за життя не завершила їх оформлення, а за наявності перешкод для нотаріального оформлення підлягають судовому захисту.

Позивачка також зазначила, що зверталася до Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради за роз`ясненнями щодо узаконення будинку та оформлення документів на нього. За її поясненнями, у відповіді на це звернення їй рекомендовано вирішити питання визнання права власності в судовому порядку.

Крім того, позивачка вказала на недоліки відзиву щодо зазначення відомостей про учасників справи та їхні електронні кабінети. Пропуск строку подання відповіді на відзив пояснила перебоями з електропостачанням і мобільним зв`язком, через які змогла передати отриманий відзив представнику лише 5 січня 2026 року, а також тим, що відповідач не надіслав його безпосередньо представнику та не завантажив до електронних матеріалів справи.

Будь-яких інших заяв по суті справи до суду не надходило.

ІІ. Заяви (клопотання) учасників справи.

Представник позивачки в судовому засіданні підтримала позовні вимоги в повному обсязі та просила їх задовольнити, про що подала суду окрему письмову заяву.

Представник відповідача Дніпровської міської ради у судовому засіданні заперечувала проти задоволення позову та просила відмовити в позовних вимогах у повному обсязі, у зв`язку із чим також подала суду окрему письмову заяву.

Від третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, — Другої дніпровської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області — заяв чи клопотань не надходило.

ІІІ. Процесуальні дії у справі.

Ухвалою суду від 9 грудня 2025 року витребувано у Другої Дніпровської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області належним чином засвідчені копії спадкових справ № 379/2019 та № 740/2024, заведених на підставі заяв ОСОБА_1 . Цією ж ухвалою витребувано у КП «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» копії інвентаризаційної справи на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 (колишня адреса: АДРЕСА_2 ), право власності на який було зареєстровано за ОСОБА_4 .

Протокольною ухвалою від 17 березня 2026 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Ухвалою суду від 10 червня 2026 року повернуто справу на стадію підготовчого провадження.

Іншою ухвалою від 10 червня 2026 року прийнято заяву представника позивачки — адвоката Зайцевої Олени Петрівни про зміну предмета позову, яка надійшла до суду 08 червня 2026 року, та визначено здійснювати подальший розгляд справи з урахуванням змінених позовних вимог про анулювання свідоцтва про право особистої власності та визнання права власності на спадкове майно.

Ухвалою суду від 20 серпня 2026 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

ІV. Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.

Матеріалами справи підтверджено, що ІНФОРМАЦІЯ_4 народилася позивач ОСОБА_6 , прізвище після укладення шлюбу — ОСОБА_7 , батьками якої записані ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Згідно зі свідоцтвом про одруження ОСОБА_2 29.11.1954 року уклав шлюб з ОСОБА_8 .

Згідно з посвідкою про народження, ІНФОРМАЦІЯ_5 народилася ОСОБА_9 , батьком якої записаний ОСОБА_4 .

З повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян вбачається, що ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_6 .

Матеріалами інвентаризаційної справи на домоволодіння, яке на час її первісного ведення мало адресу: АДРЕСА_2 , а у подальшому — АДРЕСА_1 , встановлено таке.

Судовим розглядом також встановлено, що за ОСОБА_4 було зареєстровано право особистої власності на житловий будинок літ. А-1, 1937 року побудови. Підставою для реєстрації зазначено свідоцтво про право особистої власності на будівлі від 25.05.1957 року № 6373, видане житловим управлінням Дніпропетровського відділу комунального господарства на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради депутатів трудящих від 22.05.1957 року № 601 § 36. Відомості про право власності були внесені до реєстрової книги № 80 за реєстровим № 18.

Водночас з матеріалів інвентаризаційної справи вбачається, що житловий будинок літ. А-1, 1937 року побудови, на який було оформлено право власності за ОСОБА_4 , у подальшому був знесений.

Матеріалами справи також підтверджено, що замість знесеного будинку на території домоволодіння було збудовано новий житловий будинок літ. А-1, 1960 року побудови, житловою площею 30,5 кв. м, загальною площею 54,6 кв. м, а також інші господарські будівлі та споруди, зокрема літню кухню літ. Б, погріб з шийкою літ. В, сараї, вбиральню, навіс, душ та інші споруди.

У матеріалах інвентаризаційної справи містяться пояснення осіб, надані під час обстеження домоволодіння у 1971 році, з яких вбачається, що первісний житловий будинок був зведений ОСОБА_4 , а у 1959–1960 роках ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звели на території домоволодіння новий житловий будинок, у якому проживали.

Зі зведеного оціночного акта по домоволодінню АДРЕСА_1 , складеного у 1971 році, вбачається, що користувачем домоволодіння зазначений ОСОБА_2 , а до складу домоволодіння входили житловий будинок та господарські будівлі і споруди.

Крім того, актом обстеження домоволодіння 1977 року за адресою: АДРЕСА_1 зафіксовано, що домоволодіння розташоване на земельній ділянці площею 900 кв. м та складається з одного житлового будинку. У зазначеному акті як особи, пов`язані з домоволодінням, зазначені ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Матеріалами технічної інвентаризації наступних років також підтверджується облік домоволодіння за ОСОБА_2 та наявність у його складі житлового будинку і господарських будівель та споруд.

Інвентаризацією, проведеною 02.11.2007 року на замовлення ОСОБА_3 , встановлено, що первісний житловий будинок літ. А-1 1937 року побудови, на який було оформлено право власності, знесений, а замість нього збудовано новий житловий будинок літ. А-1 1960 року побудови, житловою площею 30,5 кв. м. та загальною площею 54,6 кв.м., а також господарські будівлі та споруди.

Згідно з відомостями інвентаризаційної справи, житловий будинок літ. А-1, літня кухня літ. Б, сараї літ. Г та літ. Д були збудовані самочинно та підлягали узаконенню і введенню в експлуатацію.

Відомості про анулювання правовстановлюючих документів на знесений житловий будинок 1937 року побудови та оформлення права власності на новозбудований житловий будинок 1960 року побудови, а також на господарські будівлі та споруди, станом на 31.12.2012 року в матеріалах інвентаризаційної справи відсутні.

Судом також встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_7 померла ОСОБА_3 і після її смерті органом нотаріату заведено спадкову справу № 379/2019.

З матеріалів спадкової справи вбачається, що ОСОБА_3 за життя склала заповіт на користь своїх дітей - ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , після укладення шлюбу - ОСОБА_1 .

Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_1 у встановлений законом строк звернулася із заявою про прийняття спадщини після смерті матері.

Оскільки матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_5 на час смерті ОСОБА_3 був зареєстрований разом зі спадкодавцем, то за загальним правилом вважається таким, що прийняв спадщину.

Судом також встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_8 ОСОБА_5 помер, і після його смерті органом нотаріату заведено спадкову справу № 740/2024.

Із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 звернулася його сестра ОСОБА_1 . Інших спадкоємців, які прийняли спадщину, матеріали спадкової справи не містять.

Постановою державного нотаріуса Другої Дніпровської державної нотаріальної контори від 12.04.2025 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .

Підставою для відмови зазначено відсутність належних документів, які б підтверджували право власності спадкодавців на зазначене нерухоме майно, а також неможливість встановити склад спадкового майна.

У постанові нотаріуса також зазначено, що у позивачки наявний акт приймання індивідуального житлового будинку, підписаний у 1972 році, в якому забудовником зазначений ОСОБА_2 , однак інших документів, які б посвідчували право власності на спірний житловий будинок, до спадкової справи не надано.

Таким чином, спірні правовідносини виникли у зв`язку з неможливістю оформлення позивачкою в нотаріальному порядку спадкових прав на житловий будинок та господарські будівлі і споруди за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на які за життя осіб, що фактично володіли та користувалися домоволодінням, належним чином оформлено не було.

V. Оцінка суду доказів та аргументів сторін. Мотиви застосування норм права судом.

Вирішуючи даний спір по суті, суд виходить із необхідності застосування до спірних правовідносин норм матеріального права, чинних на час виникнення відповідних прав та обов`язків.

Згідно частин першої та другої статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності, та не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують цивільну відповідальність особи.

Аналогічного підходу дотримується Верховний Суд. Так, у постанові від 13 травня 2020 року у справі № 726/989/19 Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що для визначення правового режиму майна застосуванню підлягають акти цивільного та сімейного законодавства, чинні на момент виникнення відповідних майнових прав. У цій справі Верховний Суд, зокрема, застосував положення Кодексу законів про сім`ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР 1926 року до майна, набутого до введення в дію Кодексу про шлюб та сім`ю УРСР 1969 року.

В даному випадку судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_8 перебували у зареєстрованому шлюбі з 29 листопада 1954 року.

Новий житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , було зведено у 1959–1960 роках, тобто під час перебування ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі.

На час виникнення цих правовідносин правовий режим майна подружжя визначався Кодексом законів про сім`ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР 1926 року.

Згідно статті 125 зазначеного Кодексу майно, нажите подружжям спільною працею в період шлюбу, вважалося належним обом членам подружжя на засадах спільної власності у рівних частках, тоді як інше майно становило окрему власність кожного з них. Саме такий зміст зазначеної норми наведений Верховним Судом у постанові від 13 травня 2020 року у справі № 726/989/19.

Отже, для вирішення питання про належність спірного будинку визначальним є не лише факт його спорудження у період шлюбу, а й встановлення того, чи створений він спільною працею подружжя.

Досліджені судом докази у своїй сукупності підтверджують саме такі обставини.

З матеріалів інвентаризаційної справи та пояснень, складених під час обстеження домоволодіння у 1971 році, вбачається, що первісний житловий будинок, збудований ОСОБА_4 у 1937 році, був знесений, а у 1959–1960 роках ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звели на території цього домоволодіння новий житловий будинок, у якому надалі проживали.

Так, зведеним оціночним актом 1971 року користувачем домоволодіння зазначено ОСОБА_2 , при цьому до складу домоволодіння вже входили житловий будинок та господарські будівлі і споруди.

Далі, актом обстеження 1977 року з домоволодінням за адресою: АДРЕСА_1 , пов`язані ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Матеріали наступних технічних інвентаризацій послідовно підтверджують користування домоволодінням сім`єю ОСОБА_10 .

Крім того, у постанові державного нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії зазначено про наявність акта приймання індивідуального житлового будинку, підписаного у 1972 році, в якому забудовником зазначений ОСОБА_2 .

Наведені докази є за своєю сутті достатніми, допустимими та належними, взаємопов`язаними, стосуються одного об`єкта нерухомості, узгоджуються за часом його створення та подальшого використання та в сукупності дають суду підстави для висновку, що спірний житловий будинок був зведений ОСОБА_2 та ОСОБА_3 спільною працею під час шлюбу.

За таких обставин відповідно до статті 125 Кодексу законів про сім`ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР 1926 року спірний житловий будинок належав ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на засадах спільної власності у рівних частках.

При цьому суд відмежовує спірний житловий будинок від первісного житлового будинку 1937 року побудови, право особистої власності на який було зареєстровано за ОСОБА_4 .

Так, за матеріалами інвентаризаційної справи первісний будинок був знесений. Отже, зареєстроване за ОСОБА_4 право стосувалося іншого, фізично припиненого об`єкта нерухомості і не може саме по собі визначати правовий режим нового житлового будинку, збудованого у 1959–1960 роках Барановими.

Оцінюючи ту обставину, що у матеріалах БТІ новий житловий будинок та частина господарських споруд зазначені як самочинно збудовані, суд виходить із законодавства, чинного на час створення такого майна, та практики Верховного Суду щодо об`єктів, зведених до 05 серпня 1992 року.

У постанові від 30 жовтня 2019 року у справі № 289/1818/16-ц Верховний Суд звернув увагу на особливості правового режиму житлових будинків, споруджених до 05 серпня 1992 року, та на необхідність встановлення обставин їх спорудження, користування земельною ділянкою, прийняття будинку в експлуатацію відповідно до правил, які діяли на той час, а також інших доказів належності об`єкта певній особі.

Отже, сам по собі запис у технічній документації БТІ про самочинне будівництво не може оцінюватися ізольовано від усієї сукупності доказів та із застосуванням вимог законодавства, яке було прийнято значно пізніше.

У цій справі наявні багаторічні матеріали технічної інвентаризації, оціночні акти, акти обстеження домоволодіння, пояснення щодо спорудження будинку, відомості про забудовників, а також докази фактичного тривалого володіння та користування спірним домоволодінням сім`єю ОСОБА_10 .

Сукупність зазначених доказів дає суду підстави для висновку, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у період перебування у шлюбі спільною працею збудували спірний житловий будинок і за законодавством, чинним на час його спорудження, набули майнові права на цей об`єкт.

Таким чином, відсутність подальшого завершення формального оформлення та реєстрації права власності на новозбудований житловий будинок не припинила і не спростувала вже набуті ними майнові права, оскільки виникнення таких прав на той час пов`язувалося насамперед із фактом створення майна на законних підставах та його належністю відповідним особам, а не виключно з державною реєстрацією у сучасному її розумінні.

За таких обставин суд доходить висновку, що спірний житловий будинок належав ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на праві спільної власності відповідно до законодавства, чинного на час його створення, а належні їм майнові права на цей об`єкт не припинилися та могли входити до складу спадщини після їх смерті.

Відповідно, відсутність окремого правовстановлюючого документа на новозбудований будинок не виключає можливості включення такого майна до складу спадщини, якщо судом на підставі належних, достатніх і допустимих доказів встановлено факт набуття спадкодавцями відповідних майнових прав.

Щодо підстав та обставин спадкування після смерті ОСОБА_2 , суд зазначає про наступне.

Так, спадщина після смерті ОСОБА_2 відкрилася до набрання чинності Цивільним кодексом України 2003 року, тому до цих правовідносин підлягають застосуванню положення Цивільного кодексу Української РСР 1963 року.

Відповідно до статті 529 ЦК Української РСР при спадкуванні за законом спадкоємцями першої черги в рівних частках були діти, дружина та батьки померлого.

За статтею 548 ЦК Української РСР для придбання спадщини необхідно було, щоб спадкоємець її прийняв; прийнята спадщина визнавалася належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Згідно зі статтею 549 цього Кодексу спадкоємець визнавався таким, що прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном або подав державній нотаріальній конторі заяву про прийняття спадщини.

Матеріали справи не містять відомостей про інших спадкоємців ОСОБА_2 , які у встановлений законом строк прийняли спадщину шляхом подання заяви до нотаріальної контори або фактичного вступу в управління чи володіння спадковим майном.

Доказів набуття будь-якими іншими особами прав на спірне домоволодіння після смерті ОСОБА_2 суду не надано.

Суд відповідно до статей 12, 81 ЦПК України вирішує справу на підставі доказів, поданих учасниками справи, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Тому сама теоретична можливість існування інших спадкоємців ОСОБА_2 за відсутності будь-яких доказів прийняття ними спадщини чи набуття ними прав на спірне майно не може бути підставою для висновку про наявність у таких осіб майнових прав на домоволодіння.

Натомість подальші матеріали технічної інвентаризації свідчать про збереження зв`язку спірного домоволодіння саме із сім`єю ОСОБА_10 . Зокрема, інвентаризація домоволодіння у 2007 році здійснювалася на замовлення ОСОБА_3 . Жодних відомостей про оформлення права на спірний будинок за іншими особами інвентаризаційна справа не містить.

Щодо підстав та обставин спадкування після смерті ОСОБА_3 , суд вказує на наступне.

Після смерті ОСОБА_3 23 грудня 2018 року спадкові правовідносини регулюються Цивільним кодексом України.

За статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків від фізичної особи, яка померла, до інших осіб - спадкоємців.

Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно зі статтями 1220, 1223 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи, а право на спадкування мають особи, визначені у заповіті, а у випадках, установлених законом, — спадкоємці за законом.

Судом в даному випадку встановлено, що ОСОБА_3 за життя склала заповіт на користь своїх дітей - ОСОБА_5 та ОСОБА_1 .

При цьому матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 у встановлений законом строк подала заяву про прийняття спадщини.

Одночасно з цим судом також було встановлено, що ОСОБА_5 на момент смерті матері проживав разом із нею, а тому відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України вважається таким, що прийняв спадщину, оскільки протягом установленого законом строку не заявив про відмову від неї.

Згідно частини п`ятої статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу її відкриття.

Верховний Суд у постанові від 30 жовтня 2019 року у справі № 289/1818/16-ц наголосив, що не оформлення спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину саме по собі не означає, що прийняте ним майно не увійшло до складу його власної спадщини. Якщо спадщина була прийнята у встановлений законом спосіб, права на неї належать спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Цей висновок має безпосереднє значення для спірних правовідносин, оскільки відсутність оформленого свідоцтва на спірний житловий будинок не припинила майнових прав, які були набуті спадкоємцями внаслідок прийняття спадщини.

Як вказувалось судом вище, ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 помер.

Після його смерті із заявою про прийняття спадщини звернулася його сестра ОСОБА_1 .

Матеріали спадкової справи не містять відомостей про інших спадкоємців ОСОБА_5 , які прийняли спадщину.

Таким чином, права, які ОСОБА_5 набув у складі прийнятої ним спадщини після смерті ОСОБА_3 , увійшли до складу спадщини після його смерті та могли бути успадковані ОСОБА_1 .

Щодо відсутності правовстановлюючого документа та обраного способу захисту.

Постановою державного нотаріуса Шичковій С.І. відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на спірний житловий будинок не у зв`язку з відсутністю у неї права на спадкування або неприйняттям спадщини, а через відсутність документів, які дозволяли б нотаріусу безспірно встановити належність спірного майна спадкодавцям та склад спадщини.

Отже, позивачка позбавлена можливості оформити спадкові права у нотаріальному порядку.

За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на судовий захист свого цивільного права або інтересу, а одним зі способів такого захисту є визнання права.

За статтею 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує право власності.

У спадкових правовідносинах визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту та застосовується у разі існування перешкод для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку.

Такий правовий висновок викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 235/1040/19 та від 22 вересня 2021 року у справі № 227/3750/19. Верховний Суд виходив із того, що у разі обґрунтованої відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину виникає цивільно-правовий спір, який підлягає вирішенню судом у позовному провадженні, а визнання права власності на спадкове майно є належним способом захисту за наявності перешкод для нотаріального оформлення спадщини.

У цій справі така перешкода підтверджується постановою державного нотаріуса про відмову у видачі ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину у зв`язку з відсутністю документів, які б підтверджували право власності спадкодавців на спірне нерухоме майно та дозволяли встановити склад спадщини.

Отже, позивачка позбавлена можливості оформити свої спадкові права у нотаріальному порядку, а тому звернення до суду з вимогою про визнання права власності на спадкове майно відповідає характеру порушеного права та є належним і ефективним способом його захисту.

Суд також враховує, що відповідно до частини п`ятої статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу її відкриття. Аналогічний за змістом підхід містився й у статті 548 ЦК Української РСР 1963 року, відповідно до якої прийнята спадщина визнавалася належною спадкоємцеві з моменту її відкриття.

Отже, право спадкоємця на прийняте спадкове майно виникає в силу закону з моменту відкриття спадщини, а не з моменту видачі свідоцтва про право на спадщину чи державної реєстрації такого права.

У цій справі судом встановлено, що після смерті ОСОБА_3 спадщину прийняли ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , а після смерті ОСОБА_5 належні йому спадкові права були прийняті ОСОБА_1 .

Відтак відсутність оформленого свідоцтва про право на спадщину на спірний житловий будинок та відсутність державної реєстрації права власності за спадкоємцями не свідчать про відсутність у них самого права на спадкове майно і не можуть перешкоджати судовому захисту цього права.

Нотаріальне оформлення та державна реєстрація у цьому випадку мають підтверджувальний характер щодо вже набутого спадкового права, тоді як неможливість їх здійснення через відсутність належного правовстановлюючого документа на будинок є саме тією перешкодою, яка зумовлює необхідність судового захисту.

Щодо анулювання правовстановлюючого документа та реєстрового запису на припинений об`єкт нерухомості, суд вказує на такі обставини.

Так, судом установлено, що свідоцтво про право особистої власності на будівлі від 25 травня 1957 року № НОМЕР_1 , видане на ім`я ОСОБА_4 , стосувалося житлового будинку 1937 року побудови, який у подальшому був знесений.

Матеріалами інвентаризаційної справи підтверджується, що після знесення зазначеного будинку на території домоволодіння у 1959–1960 роках було збудовано інший житловий будинок, який є самостійним об`єктом нерухомого майна та не є тим самим об`єктом, право на який було посвідчено свідоцтвом від 25 травня 1957 року № 6373.

Водночас відомості про анулювання зазначеного свідоцтва та відповідного запису у реєстровій книзі № 80 за реєстровим № 18 відсутні.

За таких обставин збереження чинності правовстановлюючого документа та реєстрового запису щодо об`єкта нерухомості, який фактично припинив існування, створює правову невизначеність щодо тотожності об`єкта та перешкоджає належному оформленню права на житловий будинок, який фактично існує на даний час.

Оскільки свідоцтво від 25 травня 1957 року № 6373 посвідчує право на інший, припинений в натурі об`єкт нерухомості, а не на спірний житловий будинок 1960 року побудови, суд доходить висновку про наявність підстав для припинення правового значення такого документа та відповідного реєстрового запису.

Враховуючи, що саме наявність неанульованого старого правовстановлюючого документа та реєстрового запису щодо неіснуючого об`єкта унеможливлює однозначне визначення правового статусу спірного домоволодіння, вимога про анулювання свідоцтва про право особистої власності на будівлі від 25 травня 1957 року № 6373 та пов`язаного з ним запису у реєстровій книзі є похідною від вимоги про визнання права власності на фактично існуючий житловий будинок та спрямована на усунення правової невизначеності.

Щодо належного відповідача Дніпровської міської ради, суд зазначає про наступне.

Так, матеріали спадкової справи після смерті ОСОБА_5 не містять відомостей про інших спадкоємців, які прийняли спадщину.

Згідно статті 1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування зобов`язаний звернутися до суду із заявою про визнання спадщини відумерлою.

Верховний Суд зазначає, що територіальна громада не є спадкоємцем, однак за відсутності осіб, які прийняли спадщину, має законний інтерес щодо можливого набуття відумерлої спадщини у комунальну власність. Зокрема, об`єднана палата Касаційного цивільного суду у постанові від 07 вересня 2026 року у справі № 644/2440/24 окремо наголосила, що до визнання спадщини відумерлою територіальна громада не набуває цивільного права на спадкове майно, однак має процесуальну та публічно-правову заінтересованість у вирішенні питання щодо такого майна.

Оскільки спірне нерухоме майно розташоване в межах територіальної громади міста Дніпра, її інтереси у відповідних майнових правовідносинах представляє Дніпровська міська рада.

За таких обставин Дніпровська міська рада є належним відповідачем у цій справі, оскільки саме відповідна територіальна громада могла б претендувати на спірне майно в порядку, передбаченому статтею 1277 ЦК України, у разі відсутності спадкоємців, які прийняли спадщину.

Водночас у цій справі встановлено наявність спадкоємиці, яка у встановленому законом порядку прийняла спадщину, а тому правові підстави для набуття спірного майна територіальною громадою як відумерлої спадщини відсутні.

Таким чином, оцінюючи досліджені докази у їх сукупності та взаємному зв`язку, суд доходить висновку, що позов пред`явлено до належного відповідача, а позивачкою доведено належність спірного житлового будинку сім`ї ОСОБА_10 , виникнення та подальший перехід спадкових прав на нього, прийняття нею відповідних спадщин та відсутність можливості оформити ці права в нотаріальному порядку.

Зокрема, досліджені судом докази формують послідовний та взаємоузгоджений ланцюг обставин: 1) первісний будинок 1937 року належав ОСОБА_4 та у подальшому був знесений; 2) у 1959–1960 роках під час шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 спільною працею збудували новий житловий будинок; 3) протягом наступних десятиліть домоволодіння перебувало у фактичному володінні та користуванні сім`ї ОСОБА_10 і обліковувалося органами технічної інвентаризації; 4) матеріали справи не містять відомостей про набуття прав на спірне домоволодіння будь-якими іншими особами після смерті ОСОБА_2 ; 5) після смерті ОСОБА_3 спадщину прийняли її діти — ОСОБА_1 та ОСОБА_5 ; 6) після смерті ОСОБА_5 його спадщину прийняла ОСОБА_1 , при цьому відомостей про інших спадкоємців, які прийняли спадщину, матеріали спадкової справи не містять; 7) нотаріальне оформлення спадкового права позивачки стало неможливим виключно внаслідок відсутності належно оформленого правовстановлюючого документа на новий житловий будинок.

З огляду на викладене суд доходить висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 , які заявлені до належного відповідача, та наявність правових підстав для їх задоволення в їх повному обсязі.

VІ. Розподіл судових витрат між сторонами.

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі, сплачений позивачкою судовий збір підлягає стягненню з відповідача на її користь у повному розмірі.

З матеріалів справи вбачається, що при зверненні до суду позивачкою сплачено судовий збір у розмірі 968 грн 96 коп.

За таких обставин з Дніпровської міської ради на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню витрати зі сплати судового збору в розмірі 968 грн 96 коп.

На підставі викладеного, керуючись статтею 125 Кодексу законів про сім`ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР 1926 року, статтями 529, 548, 549 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року, статтями 5, 15, 16, 1216, 1218, 1220, 1223, 1268, 1277, 392 Цивільного кодексу України, статтями 12, 13, 76, 77, 81, 82, 89, 141, 259, 263–265 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Друга Дніпровська державна нотаріальна контора Дніпропетровської області про визнання права власності на спадкове майно,- – задовольнити в повному обсязі.

2. Анулювати свідоцтво про право особистої власності на будівлі від 25 травня 1957 року № 6373, видане Житловим управлінням Дніпропетровського відділу комунального господарства на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради депутатів трудящих від 22 травня 1957 року № 601 § 36, а також анулювати відповідний запис про право особистої власності ОСОБА_4 , внесений до реєстрової книги № 80 за реєстровим № 18 у КП «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» Дніпровської міської ради.

3. Визнати за ОСОБА_1 , ( ІНФОРМАЦІЯ_9 , РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 ) право власності в порядку спадкування на житловий будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

4. Стягнути з Дніпровської міської ради (місцезнаходження: 49000, м. Дніпро, пр. Дмитра Яворницького, буд. 75, код ЄДРПОУ 26510514) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_9 , РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 ) судовий збір у розмірі 968 грн. 96 коп.

Рішення може бути оскаржено до Дніпровського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту рішення.

Суддя: Д.В. Мовчан