Рішення від 21 вересня 2026 р. у справі №175/8388/25 — Дніпровський районний суд Дніпропетровської області

Справа № 175/8388/25

Провадження № 2/175/1873/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2026 року с-ще. Слобожанське

Дніпровський районний суд Дніпропетровської області

в складі: головуючого судді – Бойко О.М.

із секретарем судового засідання – Грицай К.С.

за участі:

позивача – ОСОБА_1 ,

представника позивача – ОСОБА_2 ,

представника відповідача – Перепилиці В.М.,

свідка – ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Новоолександрівської сільської об`єднаної територіальної громади, третя особа: Громадська організація «Корінь», про визнання дійсним Договору купівлі-продажу нерухомого майна та встановлення права власності на гараж,–

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Дніпровського районного суду Дніпропетровської області знаходиться цивільна справа за позовною заявою ОСОБА_1 до Новоолександрівської сільської об`єднаної територіальної громади, третя особа: Громадська організація «Корінь», про визнання дійсним Договору купівлі-продажу нерухомого майна та встановлення права власності на гараж.

30 червня 2025 року до Дніпровського районного суду Дніпропетровської області надійшла позовна заява.

Згідно до автоматизованого розподілу судової справи між суддями цивільну справу за вищевказаним позовом розподілено до провадження судді Бойка О.М.

Ухвалою суду від 25 липня 2025 року дану справу прийнято до розгляду судді Бойка О.М.

В позовних вимогах просить суд:

-Визнати дійсним договір купівлі-продажу гаража №113, загальною площею 23,4 м2, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , укладений в формі розписки від 10 лютого 2014 р.

-Визнати за ОСОБА_1 право власності на гараж № НОМЕР_1 , загальною площею 23,4 м2, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 в порядку спадкування після смерті ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Обґрунтовує свої вимоги тим, що 10 лютого 2014 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 був укладений договір купівлі-продажу гаражу № НОМЕР_1 , загальною площею 23,4 м2, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Стверджує, що вище зазначена угода купівлі-продажу гаражу між сторонами була укладена у вигляді розписки за домашнім правочином у простій письмовій формі у присутності свідка ОСОБА_3 , про що свідчить його підпис проставлений на розписці від 10.02.2014 р.

Разом з тим, до підписання розписки 10.02.2014 р. покупець ОСОБА_4 передав продавцю ОСОБА_5 грошові кошти в розмірі 3000 доларів США, а продавець ОСОБА_5 передав покупцю ОСОБА_4 . Будівельний паспорт на будівництво гаража № НОМЕР_1 виданий Громадською організацією «Корінь» 2001 року та ключі від гаражу.

Так, на підставі договору купівлі-продажу від 10.02.2014р. ОСОБА_4 став власником гаража № НОМЕР_1 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 , який приходився Позивачу батьком, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 від 22.02.2024р.

Отже, станом на сьогоднішній день Позивач є єдиним спадкоємцем після смерті свого батька ОСОБА_4 .

Приписами п.4.5.8 Статуту Громадської організації «Корінь» передбачено, що право на користування гаражем померлого Організації переходить його спадкоємцям згідно черговості визначеної законом (ст. 1258-1267 ЦК України) за їх заявою.

Так, після смерті свого батька Позивач звернувся до голови правління Громадської організації «Корінь» Надольного В.М. із заявою про переоформлення на нього, як на спадкоємця документів на гараж № НОМЕР_1 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Проте, головою правління Громадської організації «Корінь» Надольним В.М. було відмовлено Позивачу у переоформленні документів на нерухоме майно, посилаючись на наступні підстави.

Станом на сьогоднішній день за гаражем № НОМЕР_1 існує заборгованість по оплаті членських внесків за період з 2016 року по 2024 рік.

Розписка, яка наявна у Позивача про купівлю-продаж гаражу № НОМЕР_1 , яку було укладено між ОСОБА_5 та його батьком ІНФОРМАЦІЯ_2 не є документом, що посвідчує право власності на нерухоме майно.

Також, що у Громадської організації «Корінь» відсутній документ, що підтверджує факт смерті ОСОБА_5 .

Окремо головою правління Громадської організації «Корінь» Позивачу було зазначено, що переоформлення гаражу № НОМЕР_1 з померлого ОСОБА_4 на його сина ОСОБА_1 буде можливим у разі приведення документів на нерухоме майно у відповідність до вимог чинного законодавства України.

На пропозицію Позивача сплатити борг за батька по оплаті членських внесків за гараж № НОМЕР_1 голова громадської організації відмовився прийняти грошові кошти через касу організації та видати відповідну квитанцію з невідомих на це причин ОСОБА_1 , що в свою чергу призводить до несвоєчасної оплати членських внесків за гараж № НОМЕР_1 та до збільшення суми заборгованості по оплаті відповідних членських внесків.

На підставі зазначеного вище та з метою подальшого оформлення ОСОБА_1 права власності на гараж № НОМЕР_1 , що знаходиться на території Громадської організації «Корінь» 24.02.2025р. на адресу КП Дніпровського районного комунального підприємства «БТІ» було надіслано адвокатський запит щодо надання інформації хто та на підставі яких правовстановлюючих документів станом на сьогоднішній день є власником гаража № НОМЕР_1 .

У відповідь на адвокатський запит Комунальна архівна установа Слобожанської селищної ради листом №260 від 18.03.2025р. повідомила, що згідно даних КАУ ССР станом на 31.12.2012р. за адресою: АДРЕСА_1 , архівна справа та інформація про реєстрацію права власності на нерухоме майно відсутні.

Також, відомості про реєстрацію прав власності на гараж № НОМЕР_1 станом на 2025р. відсутні і в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Отже, з вищезазначених відповідей вбачається, що на даний час державна реєстрація речових прав на гараж № НОМЕР_1 будь-яким органом державної реєстрації не проводилась та жодною особою не оформлювалося право власності на цей гараж.

27.02.2025 року на адресу Соборного відділу РАЦС у місті Дніпрі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) було надіслано адвокатський запит 2711/24 щодо надання відомостей про дату смерті ОСОБА_5 , який мешкав та був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .

Так, за результатами розгляду адвокатського запиту №2711/24 від 27.02.2025p. Дніпровським відділом державної РАЦС Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) була надана відповідь №746/31.03.26 від 21.03.2025р. згідно з якої: «Державна реєстрація смерті ОСОБА_5 , (дата смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 ), проведена відділом державної реєстрації смерті реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції (нова назва: Центрально-Міський відділ державної РАЦС у місті Дніпрі), про що складено актовий запис про смерть №5359 від 01.08.2014 року».

На підставі зазначено вище, позивач вважає, що голова правління громадської організації Навальний В.М. своїми діями чинить перешкоди Позивачу у переоформлені гаражу №113 з його померлого батька на ОСОБА_1 під приводом будь-яких підстав.

Стверджує, що йому відомо, що батько Позивача користувався гаражем №113, доглядав за ним, мав ключі від гаражу, зберігав у гаражі власні свої речі, з 2014 року по 2016 рік сплачував членські внески за цей гараж.

Разом з тим, з метою приведення документів на нерухоме майно у відповідність до вимог чинного законодавства, 11.04.2025 року фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6 на замовлення Позивача був виготовлений технічний паспорт на гараж № НОМЕР_1 , загальною площею 23,4 м2, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Також, Позивач звернувся до приватного нотаріуса із заявою про переоформлення права власності на гараж № НОМЕР_1 з його батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 , на себе як на спадкоємця. На що приватним нотаріусом Кузьмінову Д.Г. були надані усні роз`яснення та зокрема зазначено: «Що станом на даний час переоформити документи на гараж № НОМЕР_1 не вбачається можливим, оскільки договір купівлі-продажу від 10.02.2014р. який був укладений між його батьком ОСОБА_7 та ОСОБА_5 у вигляді розписки не був посвідчений нотаріально, а відтак, переоформити право власності на гараж № НОМЕР_1 з померлого бать на його сина як на спадкоємця буде можливим лише за наявності відповідного судового рішення суду про визнання договору купівлі-продажу гаражу №113 дійсним».

Отже, на даний час належним чином оформити правовстановлюючі документи на гараж № НОМЕР_1 не вбачається можливим, у зв`язку з тим, що чинне законодавство не передбачає можливості реєстрації права власності на нерухоме майно за померлою особою.

Це змушує Позивача звернутися до суду з позовом про визнання дійсним Договору купівлі-продажу від 10.02.2014 року та встановлення права власності на гараж № НОМЕР_1 , що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідач, ознайомившись із позовною заявою, надали відзив на позову заяву в якому позовні вимоги не визнають та просять відмовити у повному обсязі за необґрунтованістю позовних вимог та просять суд застосувати строки позовної давності.

У судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги та просив суд їх задовольнити.

Представник відповідача просив суд відмовити в задоволенні позову за його необґрунтованості.

Всебічно та повно з`ясувавши обставини справи, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи, давши їм оцінку, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для залишення без задоволення позовних вимог.

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Статтею 55 Конституції України установлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-яким не забороненим законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Частиною 1 статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції», кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За змістом ч. 1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Дослідивши наданні докази, суд встановив, що наявні підстави для залишення без задоволення позовних вимог.

Судом фактично встановлено, що 10 лютого 2014 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 була укладена домовленість, яку сторони цієї домовленості вважали, договором купівлі-продажу гаражу № НОМЕР_1 , загальною площею 23,4 м2, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач стверджує, що зазначена угода між сторонами була укладена у вигляді розписки за домашнім правочином у простій письмовій формі у присутності свідка ОСОБА_3 , про що свідчить його підпис проставлений на розписці від 10.02.2014 р.

За розпискою від 10.02.2014 р. ОСОБА_4 передав ОСОБА_5 грошові кошти в розмірі 3000 доларів США, а ОСОБА_5 передав ОСОБА_4 . Будівельний паспорт на будівництво гаража № НОМЕР_1 виданий Громадською організацією «Корінь» 2001 року та ключі від гаражу.

Тому позивач вважає, що ОСОБА_4 став власником гаража № НОМЕР_1 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 , який приходився Позивачу батьком, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 від 22.02.2024р.

Отже, станом на сьогоднішній день Позивач є єдиним спадкоємцем після смерті свого батька ОСОБА_4 .

Приписами п.4.5.8 Статуту Громадської організації «Корінь» передбачено, що право на користування гаражем померлого Організації переходить його спадкоємцям згідно черговості визначеної законом (ст. 1258-1267 ЦК України) за їх заявою.

Так, після смерті свого батька Позивач звернувся до голови правління Громадської організації «Корінь» Надольного В.М. із заявою про переоформлення на нього, як на спадкоємця документів на гараж № НОМЕР_1 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Проте, головою правління Громадської організації «Корінь» Надольним В.М. було відмовлено Позивачу у переоформленні документів на нерухоме майно.

На даний час державна реєстрація речових прав на гараж № НОМЕР_1 будь-яким органом державної реєстрації не проводилась та жодною особою не оформлювалося право власності на цей гараж.

На даний час належним чином оформити правовстановлюючі документи на гараж № НОМЕР_1 не вбачається можливим, у зв`язку з тим, що чинне законодавство не передбачає можливості реєстрації права власності на нерухоме майно за померлою особою.

Відповідно до ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або с необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Приписами ст.655 ЦК України передбачено, що договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 657 ЦК України встановлено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Відповідно до ст.662 ЦК України, продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу, а також, одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

Згідно ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Статтею 640 ЦК України визначається момент з якого договір вважається укладеним. Так відповідно до ч.2 вказаної статті, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Відповідно до ч.3 цієї ж статті, договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, с укладеним з дня такого посвідчення.

Відповідно до ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно зі ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати, його внутрішній волі внутрішній волі. Правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Положеннями ст.204 ЦК України передбачено, що правочин е правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Відповідно до ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Приписами ч.1 ст.207 ЦК України встановлено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-телекомунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або інших технічного засобу зв`язку.

Згідно з ч.2 ст.207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Відповідно до ст.216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Правові наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору визначені ст. 220 ЦК України відповідно до якої у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. В той же час, частиною 2 цієї ж статті передбачено, що якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Відповідно до ч.3 ст.334 ЦК України, право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

Статтями 657, 210, 220 ЦК України встановлено, що договори купівлі-продажу нерухомого майна укладаються в письмовій формі й підлягають нотаріальному посвідченню. У разі недодержання вимоги про нотаріальне посвідчення договір є нікчемним.

Верховний Суд у постанові від 29.09.2025 (справа №142/681/23) наголосив, що якщо сторони домовилися про всі істотні умови, але одна з них безповоротно ухиляється від нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. При цьому потрібно довести: досягнення згоди щодо всіх істотних умов; наявність письмових доказів; повне або часткове виконання; ухилення однієї сторони від нотаріального посвідчення.

Верховний Суд підкреслив, що самі по собі відсутність коштів на сплату податків чи небажання оформлювати договір не є підставою для застосування ч. 2 ст. 220 ЦК.

У справі не встановлено жодного з наведених умов. Розписка не містить істотних умов договору (опис об`єкта, ціна, строки), а отже не є договором купівлі-продажу. Розписка лише підтверджує передачу певної суми, але не створює права власності.

Також, Позивачем не доведено фактів передачі гаража у користування (фактичного володіння); здійснення будь-яких поліпшень чи утримання нерухомості; ухилення відповідача від нотаріального оформлення.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, суд зобов`язаний з`ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений і чи втрачена така можливість.

Згідно зі ст. 182 ЦК та Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно», право власності на об`єкти, які підлягають реєстрації, виникає з моменту такої реєстрації. Державний реєстр речових прав не містить записів про право власності позивача або його батька. Визнання права власності у судовому порядку без наявності право встановлюючих документів фактично означало б створення права, що виходить за межі судового захисту.

Посилання в позові позивача на розписку не підтверджує факту існування договору.

Верховний Суд у зазначеній постанові (справа №142/681/23) прямо вказав, що розписка, якою підтверджується передача коштів за житловий будинок, не є договором купівлі-продажу, оскільки не містить істотних умов.

Розписка, на яку посилається позивач, не встановлює обов`язку продавця передати гараж і не передбачає перехід права власності. Вона лише підтверджує факт отримання коштів, що може свідчити про інше наприклад, позику.

Також, слід вказати, що статут ГО «Корінь» передбачає, що користування гаражами можливе виключно для членів організації. Прийняття до членів здійснюється за письмовою заявою та рішенням загальних зборів. Ці вимоги збігаються з положеннями Закону України «Про кооперацію».

Верховним Судом у Постанові від 05.02.2025 (справа №643/1810/19, щодо автогаражного кооперативу) зазначено, що прийняття громадян до членів кооперативу здійснюється лише за письмовою заявою і рішенням загальних зборів. Сплата членських внесків чи користування гаражем самі по собі не підтверджують членства потрібен відповідний протокол.

У справі відсутні будь-які заяви про вступ до ГО «Корінь» і не були прийняті рішенням зборів. Відповідно, підстав для набуття чи спадкування гаража всередині організації не існує. Такий гараж є власністю організації (балансовим майном), і члени користуються ним у межах статуту.

Згідно статтей 1216, 1218 ЦК України до складу спадщини входять права та обов`язки, що належали спадкодавцю на момент смерті.

Оскільки батько позивача не набув права власності на гараж у встановленому порядку, цей об`єкт не може входити до спадщини.

Відсутність державної реєстрації та членства виключає можливість спадкового переходу.

Щодо стверджень представника відповідача, про необхідність застосування строків позовної давності, суд вважає за доцільне зазначити наступне.

Згідно із статтею 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Частиною четвертою статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Stubbings and Others v. the United Kingdom» («Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»), пункт 51).

У постанові від 27 червня 2018 року в справі № 61-/894/16-ц (провадження № 61-5386св18) Верховний Суд сформулював такі висновки щодо застосування статті 261 ЦК України: «аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо».

Проте, слід також зазначити, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. У разі, коли суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги, є необґрунтованими, суд повинен відмовити у задоволенні такого позову саме з підстав необґрунтованості позову.

Аналогічний висновок встановлено у Постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року по справі № 509/3589/16-ц та роз`ясненнях Касаційного Цивільного Суду Верховного суду від 30 жовтня 2020 року.

Тобто, враховуючи, що судом встановленні інші обставини за яких позовні вимоги не підлягають задоволенню, то суд не може задовольнити клопотання представника відповідача, щодо застосування строків позовної давності.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов?язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці. зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року, заява №38722/02). Ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен

забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування; питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно ст.82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК України, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст.43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Слід також зазначити, що позивач в разі наявності труднощів щодо витребування доказів по справі, відповідно до статті 84 ЦПК України, могла би скористатися своїм процесуальним правом та звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів.

Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд, дослідивши матеріали справи, надані до неї докази та посилання на докази, прослухавши ствердження сторін по справі, свідків, вважає, що позовні вимоги слід залишити без задоволення.

Отже, на підставі вищезазначеного, та керуючись ст.ст. 2, 4, 76, 80, 81, 89, 263, 265, 268, 272, 273 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Новоолександрівської сільської об`єднаної територіальної громади, третя особа: Громадська організація «Корінь», про визнання дійсним Договору купівлі-продажу нерухомого майна та встановлення права власності на гараж – залишити без задоволення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційну скаргу на рішення може бути подано протягом тридцяти днів до Дніпровського апеляційного суду з дня складання повного судового рішення.

Суддя Бойко О.М.