Рішення від 15 лютого 2026 р. у справі №175/2171/23 — Шевченківський районний суд міста Дніпра

Справа № 175/2171/23

Провадження № 2-а/932/17/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 лютого 2026 року м. Дніпро

Шевченківський районний суд міста Дніпра в складі головуючого судді Сітнікова Т.Б., за участі секретаря судового засідання Кривошеєнко В.С., позивача ОСОБА_1 , представника відповідача Попенко Ю.К., третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судового засідання адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області (ЄДРПОУ 37806243) про визнання протиправним та скасування рішення № 6 від 24.03.2023 року про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства, –

ВСТАНОВИВ:

08.05.2023 ОСОБА_1 звернулася до Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області (далі ГУ ДМС у Дніпропетровській області), третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, ОСОБА_2 , в якому просила визнати протиправним та скасувати рішення № 6 від 24.03.2023 про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства, прийняте щодо неї.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовувала тим, що вона є громадянкою російської федерації, народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Челябінську і в 2004 році, будучи малолітньою, прибула в Україну через пункт пропуску «Харків-пасажирський» за свідоцтвом про народження. Переїзд відбувся разом з матір`ю ОСОБА_2 , громадянкою російської федерації, яка проживає в Україні на підставі посвідки на постійне проживання, виданої 31.05.2011 ГУМВС України в Дніпропетровській області.

15.10.2021, коли позивачу було сімнадцять років, мати як законний представник подала до Слобожанського відділу ГУ ДМС у Дніпропетровській області документи на отримання для неї дозволу на імміграцію. Рішення за цією заявою позивач не отримувала. Лише з відповіді відповідача на адвокатський запит від 27.03.2023 їй стало відомо, що 11.01.2023 у наданні дозволу на імміграцію відмовлено на підставі п. 6 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про імміграцію».

24.03.2023 Слобожанський відділ ГУ ДМС у Дніпропетровській області прийняв рішення № 6 про її примусове повернення до країни походження або третьої країни та зобов`язав її покинути територію України до 23.04.2023. Того ж дня постановою серії ПН МДН № 004903 її притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 203 КУпАП України; цю постанову позивач оскаржила в окремому провадженні.

Позивач послалася на ст. 26, 33 Конституції України, п. 3 ч. 1 ст. 1 та ч. 14 ст. 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», які стосуються возз`єднання сім`ї, і вважає, що прибула в Україну саме з цією метою, а тому має право на отримання дозволу на імміграцію. Її батьком є громадянин України ОСОБА_3 , з яким мати 13.01.2006 зареєструвала шлюб; на час звернення до суду позов про визнання його батьківства перебував на розгляді Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області у справі № 175/1461/23. На думку позивача, до дитини громадянина України заходи примусового повернення до країни походження застосовані бути не можуть. Посилалася вона також на ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) і ст. 6 КАС України.

Відповідач проти позову заперечував. У відзиві на позовну заяву зазначив, що позивач в`їхала в Україну у 2004 році через пункт пропуску «Харків-пасажирський» за свідоцтвом про народження і відтоді за межі України не виїжджала, що підтверджується відомостями інформаційно-телекомунікаційної системи «Аркан». В`їзд відбувся без візи на підставі ч. 16 ст. 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про безвізові поїздки громадян України і Російської Федерації від 16.01.1997, тому позивач, за твердженням відповідача, мала право тимчасово перебувати в Україні не більш як 90 днів протягом 180 днів.

Із заявою про продовження строку перебування, про оформлення посвідки на тимчасове або постійне проживання, про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач до ГУ ДМС у Дніпропетровській області не зверталася, що підтверджується службовими записками відділів ГУ ДМС у Дніпропетровській області від 17.07.2023 № 1201.3.3/33728-23, від 18.07.2023 № 1201.3.1/33948-23 і від 19.07.2023 № 1201.3.4/34284-23. Тривале перебування в Україні без дозвільних документів відповідач розцінив як нелегальне становище; порушення зафіксовано протоколом про адміністративне правопорушення серії ПР МДН № 004912 від 24.03.2023, за яким постановою серії ПН МДН № 004903 від 24.03.2023 на позивача накладено штраф.

Рішення № 6 прийнято з метою виконання ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», заборона подальшого в`їзду в Україну не застосовувалася. Позивач, на переконання відповідача, може виїхати до будь-якої країни і повернутися в Україну після виконання формальностей щодо законності перебування. Відповідач також послався на Інструкцію про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затверджену наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України від 23.04.2012 № 353/271/150, на Стратегію національної безпеки України, на правовий режим воєнного стану і постанову Кабінету Міністрів України від 21.10.2022 № 1202, а також на практику Верховного Суду, зокрема на постанову від 12.08.2020 у справі № 755/14023/17, і наголосив, що наявність родинних зв`язків в Україні не звільняє іноземця від обов`язку дотримуватися правил перебування. Просив у задоволенні позову відмовити.

02.08.2023 представник позивача адвокат Стрижак Є.Ю. подав відповідь на відзив, у якій із запереченнями відповідача не погодився. Він звернув увагу на те, що 15.10.2021 позивач через законного представника звернулася за дозволом на імміграцію, тобто вчиняла дії для легалізації свого перебування, а відповідач вирішив її заяву лише 11.01.2023, після чого рішенням № 6 фактично позбавив її можливості звернутися повторно. Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 08.05.2023 у справі № 175/1461/23 громадянина України ОСОБА_3 визнано батьком позивача; рішення не оскаржувалося і набрало законної сили 08.06.2023. Як дитина громадянина України позивач має право на дозвіл на імміграцію поза квотою відповідно до ст. 4 Закону України «Про імміграцію».

Крім того, позивач проживає в Україні з 2004 року, навчалася в українській школі й у 2021 році здобула повну загальну середню освіту, фактичного зв`язку з державою громадянства не має і повертатися до неї не має наміру. Доказів асоціальної поведінки позивача, переховування від міграційного органу чи інших протиправних дій відповідач не надав.

Під час розгляду справи відповідач подав копію рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26.09.2023 у справі № 160/9819/23 та службову записку відділу імміграції та обробки заяв про оформлення посвідки на постійне проживання ГУ ДМС у Дніпропетровській області від 24.02.2025 № 1201.3.4/6128-25. Позивач подала копію постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 29.04.2024 у справі № 160/9819/23.

Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 15.05.2023 справу передано за підсудністю до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська. Ухвалою судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська Кудрявцевої Т.О. від 23.06.2023 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

Ухвалою від 23.02.2024 за клопотанням представника позивача провадження у справі зупинено до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 160/9819/23, а ухвалою від 15.05.2024 провадження поновлено.

Рішенням Вищої ради правосуддя від 08.04.2025 № 746/0/15-25 суддю ОСОБА_4 звільнено з посади у зв`язку з поданням заяви про відставку. За протоколом повторного автоматизованого розподілу від 13.05.2025 справу передано судді Сітнікову Т.Б., який ухвалою від 16.05.2025 прийняв її до свого провадження та визначив розгляд за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

У судовому засіданні позивач позов підтримала і просила його задовольнити. Третя особа ОСОБА_2 позов підтримала. Представник відповідача проти задоволення позову заперечувала з підстав, наведених у відзиві.

Суд, вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши докази та оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, доходить наступних висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою російської федерації. Вона народилася в м. Челябінську, про що 16.03.2004 складено актовий запис про народження № 413, і в 2004 році прибула в Україну разом з матір`ю ОСОБА_2 через пункт пропуску «Харків-пасажирський» за свідоцтвом про народження. Ці обставини зазначені в самому оскаржуваному рішенні № 6 і не заперечуються відповідачем.

Мати позивача ОСОБА_2 , громадянка російської федерації, проживає в Україні на підставі посвідки на постійне проживання, виданої 31.05.2011 ГУМВС України в Дніпропетровській області.

Позивач з першого класу навчалася в комунальному закладі «Підгородненська загальноосвітня школа № 3 І-ІІІ ступенів» Підгородненської міської ради Дніпровського району Дніпропетровської області і 30.06.2021 отримала свідоцтво про здобуття повної загальної середньої освіти, що підтверджується копією свідоцтва та характеристикою закладу освіти, у якій зазначено, що позивач не схильна до протиправної поведінки.

15.10.2021 ОСОБА_2 як законний представник неповнолітньої на той час позивача звернулася до Слобожанського відділу ГУ ДМС у Дніпропетровській області із заявою про надання їй дозволу на імміграцію в Україну. Цей факт викладено у відповіді ГУ ДМС у Дніпропетровській області на адвокатський запит, у службовій записці від 19.07.2023 № 1201.3.4/34284-23 та в рішенні № 6.

11.01.2023 ГУ ДМС у Дніпропетровській області прийняло рішення № 12034300017758 про відмову позивачу в наданні дозволу на імміграцію на підставі п. 6 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про імміграцію».

24.03.2023 головним спеціалістом Слобожанського відділу ГУ ДМС у Дніпропетровській області складено щодо позивача протокол про адміністративне правопорушення серії ПР МДН № 004912 за ч. 1 ст. 203 КУпАП України і того ж дня начальником відділу винесено постанову серії ПН МДН № 004903 про накладення на неї штрафу в розмірі 1700 грн.

Рішенням № 6 від 24.03.2023, затвердженим начальником Слобожанського відділу ГУ ДМС у Дніпропетровській області, позивача вирішено примусово повернути до країни походження або третьої країни та зобов`язано покинути територію України у термін до 23.04.2023. У констатуючій частині рішення зазначено, що позивач прибула в Україну в неповнолітньому віці разом з матір`ю, яка проживає в Україні за посвідкою на постійне проживання; що 15.10.2021 мати подала як законний представник документи на отримання дозволу на імміграцію на доньку; що з моменту подачі заяви позивач перебувала на території України та вчасно її не покинула, а з клопотанням про продовження терміну перебування не зверталася. Таким чином, на думку органу, позивач порушила правила перебування іноземців на території України та вимоги ч. 1, 3 ст. 3, ст. 9 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Заборона подальшого в`їзду в Україну рішенням не встановлювалася.

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 08.05.2023 у справі № 175/1461/23 громадянина України ОСОБА_3 визнано батьком позивача.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26.09.2023 у справі № 160/9819/23 позивачу відмовлено в задоволенні позову про визнання протиправним та скасування рішення про відмову в наданні дозволу на імміграцію. Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 29.04.2024 це рішення скасовано, позов задоволено: визнано протиправним та скасовано рішення ГУ ДМС у Дніпропетровській області від 11.01.2023 № 12034300017758 і зобов`язано відповідача повторно розглянути заяву від 15.10.2021 про надання позивачу дозволу на імміграцію. Апеляційний суд виходив з того, що рішення про відмову не містить конкретних причин і обставин, які стали його підставою, а оцінка «недоцільності», якою оперував лист регіонального органу Служби безпеки України, має рекомендаційний характер і такою підставою бути не може; крім того, оскаржене рішення має ознаки непропорційного втручання у право позивача на повагу до приватного та сімейного життя, гарантоване ст. 8 Конвенції. Постанова набрала законної сили з дати її прийняття.

Відповідно до службової записки ГУ ДМС у Дніпропетровській області від 24.02.2025 № 1201.3.4/6128-25, поданої до суду самим відповідачем, 03.05.2024 розпочато повторний розгляд заяви позивача від 15.10.2021, а 23.10.2024 ГУ ДМС у Дніпропетровській області прийняло рішення № 12034200097724 про надання їй дозволу на імміграцію в Україну на підставі п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про імміграцію». Станом на 24.02.2025 рішення про скасування, відкликання або визнання недійсним цього дозволу не приймалося.

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04.07.2024 у справі № 175/1748/23 за позовом ОСОБА_1 до ГУ ДМС у Дніпропетровській області, Слобожанського відділу ГУ ДМС у Дніпропетровській області скасовано постанову серії ПН МДН № 004903 від 24.03.2023 і закрито провадження у справі про адміністративне правопорушення за ч. 1 ст. 203 КУпАП України у зв`язку з відсутністю в діях позивача складу адміністративного правопорушення. Згідно з відміткою на копії рішення воно набрало законної сили 21.08.2024.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. За ч. 2 цієї статті органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, визначає Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 № 3773-VI (далі Закон № 3773-VI). За ч. 3 ст. 3 цього Закону іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону № 3773-VI іноземці в`їжджають в Україну за наявності визначеного законом чи міжнародним договором паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України, а за ч. 3 цієї статті строк перебування іноземців в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.

Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України «Про імміграцію» іммігрувати в Україну на постійне проживання. За ч. 16 ст. 4 цього Закону іноземці, які в`їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в`їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.

Відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону № 3773-VI іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство України з прикордонних питань про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України, за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону. У рішенні зазначається строк виїзду, який не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення. Відповідно до ч. 3 ст. 26 цього Закону вимагається,, щоб у рішенні про примусове повернення були зазначені підстави його прийняття, порядок оскарження та наслідки невиконання, а ч. 4 передбачає, що таке рішення може бути оскаржене до суду.

За ст. 1 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію є рішенням, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію, тобто на прибуття в Україну чи залишення в Україні на постійне проживання. Пунктом 1 ч. 3 ст. 4 цього Закону передбачено надання дозволу на імміграцію поза квотою імміграції, зокрема, дітям громадян України.

Згідно з ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, серед іншого, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права і застосовує його з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

За ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача. Згідно з ч. 4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду в адміністративній справі, яке набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи, а за ч. 7 цієї статті правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, для суду не є обов`язковою.

У постанові Верховного Суду від 12.09.2024 у справі № 299/2749/23, ухваленій у спорі щодо рішення про примусове повернення громадянки російської федерації, яка має сім`ю в Україні, зазначено, що обов`язку іноземця дотримуватися строків звернення щодо легалізації перебування кореспондує обов`язок органу міграційної служби прийняти документи, розглянути їх та вирішити питання щодо подальшої легалізації перебування особи в Україні. Верховний Суд наголосив, що навіть в умовах воєнного стану обов`язок суб`єкта владних повноважень застосовувати принципи ст. 2 КАС України не скасовується, а під час перевірки рішення міграційного органу про примусове повернення суди повинні враховувати справедливий баланс інтересів держави і заявника, наявність тривалих сімейних зв`язків і наслідки для сімейного життя, а також наявність чи відсутність антисоціальної поведінки, правопорушень та кримінально караних діянь.

Оцінюючи оскаржуване рішення з урахуванням наведених норм, суд виходить з того, що єдиною підставою його прийняття відповідач назвав перебування позивача в Україні після подання 15.10.2021 заяви про надання дозволу на імміграцію та невиїзд з України. Будь-яких інших порушень, дій, що суперечать інтересам національної безпеки чи охорони громадського порядку, рішення № 6 не містить, і відповідач на них не посилався.

Водночас, сам відповідач у рішенні № 6 зафіксував, що позивач прибула в Україну малолітньою разом з матір`ю, яка проживає в Україні на підставі посвідки на постійне проживання, і що мати як законний представник звернулася за дозволом на імміграцію для доньки. Цю заяву орган міграційної служби прийняв і розглядав понад чотирнадцять місяців. Отже, позивач не ухилялася від легалізації свого перебування: процедура, яку закон для цього передбачає, була нею розпочата ще в неповнолітньому віці, і її перебіг залежав від відповідача.

Рішення про відмову в наданні дозволу на імміграцію від 11.01.2023, що передувало рішенню № 6, постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 29.04.2024 визнано протиправним та скасовано як необґрунтоване. Ця постанова ухвалена у справі, в якій брали участь ті самі особи, тому встановлені нею обставини відповідно до ч. 4 ст. 78 КАС України не потребують доказування. Після повторного розгляду тієї самої заяви від 15.10.2021 відповідач 23.10.2024 надав позивачу дозвіл на імміграцію в Україну. Таким чином, негативний для позивача результат процедури легалізації, на тлі якого прийнято рішення № 6, був наслідком протиправного рішення самого відповідача.

Рішення № 6 жодної оцінки цим обставинам не дає. Зазначивши у констатуючій частині, що позивач проживає в Україні з 2004 року разом з матір`ю і що щодо неї подано заяву про надання дозволу на імміграцію, відповідач не з`ясував, як примусове повернення вплине на її приватне і сімейне життя, і не зважив несприятливі для неї наслідки з метою, заради якої рішення ухвалювалося. Обов`язок довести правомірність рішення, у тому числі його обґрунтованість і пропорційність, покладено на відповідача ч. 2 ст. 77 КАС України, однак доказів такої оцінки суду не надано.

Примусове повернення зобов`язувало позивача, яка з малолітнього віку проживає в Україні, навчалася в українській школі й має тут матір і батька, громадянина України, протягом місяця залишити країну. Таке рішення є втручанням у її право на повагу до приватного і сімейного життя в розумінні ст. 8 Конвенції. Відповідач не навів обставин, які б свідчили, що це втручання було необхідним для захисту національної чи громадської безпеки або прав інших осіб: матеріали справи не містять відомостей про антисоціальну поведінку позивача, вчинення нею правопорушень чи кримінально караних діянь. Постанову про притягнення її до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 203 КУпАП України, складену за тих самих обставин, що й рішення № 6, скасовано судовим рішенням, яке набрало законної сили, а провадження закрито у зв`язку з відсутністю складу правопорушення.

З огляду на це суд дійшов висновку, що рішення № 6 від 24.03.2023 прийняте без урахування всіх обставин, що мають значення для його прийняття, та без дотримання необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав позивача і цілями, на досягнення яких воно спрямоване, тобто не відповідає критеріям, визначеним п. 3 і 8 ч. 2 ст. 2 КАС України.

Доводи відповідача про те, що позивач мала право перебувати в Україні лише 90 днів протягом 180 днів і не зверталася з клопотанням про продовження строку перебування чи за посвідкою на тимчасове проживання, висновку суду не спростовують. Службові записки від 17.07.2023, 18.07.2023 і 19.07.2023 підтверджують лише відсутність звернень за іншими процедурами; водночас службова записка від 19.07.2023 № 1201.3.4/34284-23 сама засвідчує звернення 15.10.2021 за дозволом на імміграцію, тобто за постійним проживанням, яке є метою легалізації позивача і яке відповідач урешті надав.

Посилання відповідача на відсутність заборони в`їзду та можливість повернутися в Україну після виїзду суд відхиляє. Відсутність заборони не усуває самого втручання: рішення № 6 зобов`язувало позивача залишити країну, де вона проживає з 2004 року, і виїхати до країни громадянської належності, яка здійснює збройну агресію проти України, або до третьої країни.

Постанова Кабінету Міністрів України від 21.10.2022 № 1202 стосується посвідок на тимчасове чи постійне проживання, строк дії яких закінчився або які підлягають обміну; позивач такої посвідки не мала, тому ці положення до спірних правовідносин не застосовні. Загальні положення Стратегії національної безпеки України та законодавства про правовий режим воєнного стану, на які послався відповідач, не містять відомостей про позивача і самі по собі не звільняють орган від обов`язку обґрунтувати індивідуальне рішення щодо конкретної особи.

Практика Верховного Суду, на яку послався відповідач, не є релевантною. У постанові від 12.08.2020 у справі № 755/14023/17 Верховний Суд виходив з того, що позивач тривалий час проживав в Україні без документів і не вчиняв дій з легалізації перебування. У цій справі встановлено протилежне: заява про надання дозволу на імміграцію була подана задовго до прийняття рішення № 6, а дозвіл позивачу врешті надано.

Разом з тим, суд не погоджується з доводом позивача про те, що сам факт походження від громадянина України виключає можливість її примусового повернення. Відповідно до ч. 8 ст. 26 Закону № 3773-VI примусове повернення не застосовується, зокрема, до осіб, які не досягли 18-річного віку, тоді як на дату рішення № 6 позивачу виповнилося дев`ятнадцять років. Не стосується позивача і ч. 14 ст. 4 цього Закону, яка поширюється на іноземців, що уклали шлюб з громадянами України та отримали посвідку на тимчасове проживання. Батьківство ОСОБА_3 встановлено судом 08.05.2023, тобто після прийняття оскаржуваного рішення. Ці обставини суд враховує не як окрему заборону повернення, а як складову сімейного життя позивача, яку відповідач мав зважити. На висновок про протиправність рішення № 6 вони не впливають.

За таких обставин відповідач не довів правомірності рішення № 6 від 24.03.2023 про примусове повернення позивача до країни походження або третьої країни. Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 245 КАС України позов підлягає задоволенню шляхом визнання цього рішення протиправним та його скасування.

Відповідно до ч. 5 ст. 288 КАС України за подання позовної заяви в цій категорії справ судовий збір не сплачується. Про інші судові витрати учасники справи не заявляли, тому підстави для їх розподілу за ст. 139 КАС України відсутні.

Керуючись статтями 250, 251 КАС України, суд, –

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області (ЄДРПОУ 37806243) про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства від 24.03.2023 року № 6 задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області від 24.03.2023 року № 6 про примусове повернення ОСОБА_1 до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства .

Рішення може бути оскаржене до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Суддя Т.Б. Сітніков