Рішення від 05 жовтня 2026 р. у справі №160/5139/26 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 жовтня 2026 рокуСправа №160/5139/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Єфанової О.В.

розглянувши у спрощеному позовному провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити дії,-

УСТАНОВИВ:

До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , в якій позивач просить:

визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 15.08.2024, але не більш як шість місяців за затримку розрахунку при звільненні, терміном 180 календарних днів, а саме по 15.02.2025 року (включно);

зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні але не більш як шість місяців за затримку розрахунку при звільненні, терміном 180 календарних днів, а саме за період з 15.08.2024 по 15.02.2025 року (включно) у розмірі 268272 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач з 14 січня 2022 року по 14 серпня 2024 року проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 і 14 серпня 2024 року був виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, однак станом на цей день відповідач не провів з ним розрахунку в повному обсязі. Належне позивачеві грошове забезпечення за період з 14 січня 2022 року по 19 травня 2023 року виплачено лише 27 січня 2026 року на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 серпня 2025 року у справі № 160/14837/25. Позивач вважає, що за таких обставин він має право на середній заробіток за час затримки розрахунку в межах шести місяців, обчислений за правилами Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100. На підтвердження наведених обставин позивач долучив до позовної заяви довідку про нараховане грошове забезпечення за 2024 рік, докази зарахування коштів та інші документи.

Ухвалою суду позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, відповідачу встановлено строк для подання відзиву.

Відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому просив у задоволенні позову відмовити. Свою позицію відповідач обґрунтовує тим, що позивача не звільнено з військової служби: наказом Головнокомандувача Збройних Сил України (по особовому складу) від 07 серпня 2024 року № 1183 його призначено на посаду в іншій військовій частині, а наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 14 серпня 2024 року № 295 його виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення у зв`язку з вибуттям до нового місця служби. На думку відповідача, за відсутності звільнення з військової служби відсутній юридичний склад, з яким стаття 117 Кодексу законів про працю України пов`язує відповідальність за затримку розрахунку, а грошове забезпечення з дня, наступного за днем виключення зі списків особового складу, виплачується за новим місцем служби. Крім того, відповідач вважає, що позивач пропустив місячний строк звернення до суду, встановлений частиною п`ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки кошти в розмірі 188566,07 грн виплачено позивачеві 27 січня 2026 року, а позов подано 04 березня 2026 року. На підтвердження своїх доводів відповідач долучив до відзиву копії наказів, платіжної інструкції.

Розгляд справи здійснено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами (частина перша статті 257, частина п`ята статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України).

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 14 січня 2022 року проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 на посаді начальника відділу персоналу штабу.

Наказом Головнокомандувача Збройних Сил України (по особовому складу) від 07 серпня 2024 року № 1183 позивача призначено на посаду начальника групи з питань визначення учасників бойових дій штабу військової частини НОМЕР_2 .

Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 14 серпня 2024 року № 295 позивача визнано таким, що справи та посаду здав і вибув до нового місця служби, та з 14 серпня 2024 року виключено із списків особового складу частини і всіх видів забезпечення.

Наказу про звільнення позивача з військової служби матеріали справи не містять. Жодна зі сторін на існування такого наказу не посилається, а позивач у позовній заяві прямо зазначив, що у зв`язку з переміщенням він продовжує проходити військову службу в іншій військовій частині.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 серпня 2025 року у справі № 160/14837/25 визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо нездійснення нарахування та виплати ОСОБА_1 щомісячних основних видів грошового забезпечення, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та одноразових додаткових видів грошового забезпечення за період з 14 січня 2022 року по 19 травня 2023 року з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб на відповідні тарифні коефіцієнти, і зобов`язано відповідача здійснити відповідний перерахунок та виплату.

На виконання цього рішення суду відповідач 27 січня 2026 року виплатив позивачеві 188566,07 грн, що підтверджується платіжною інструкцією від 26 січня 2026 року № 105 і випискою по картковому рахунку позивача та не заперечується сторонами.

Згідно з довідкою про нараховане та утримане грошове забезпечення позивача за період з 01 січня 2024 року по 14 серпня 2024 року позивачеві нараховано грошового забезпечення за червень 2024 року 45456,88 грн та за липень 2024 року 45456,88 грн.

Вважаючи, що відповідач не провів з ним розрахунку в день виключення зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи справу по суті, надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з такого.

Передусім суд перевіряє доводи відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду. Частиною п`ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк. З тотожними вимогами позивач звернувся до суду 26 лютого 2026 року, тобто в межах місячного строку, перебіг якого розпочався наступного дня після отримання ним коштів 27 січня 2026 року. Ухвалою суду від 02 березня 2026 року цю позовну заяву повернуто з підстав, що стосувалися оформлення документа про повноваження представника, а не суті спору; копію ухвали позивач отримав 03 березня 2026 року і вже 04 березня 2026 року звернувся до суду повторно. Відповідно до частини восьмої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом. Позивач реалізував право на судовий захист добросовісно, без невиправданих затримок і зайвих зволікань, а тому підстав вважати строк звернення до суду пропущеним немає. Водночас додержання цього строку саме по собі не свідчить про обґрунтованість заявлених вимог, які підлягають перевірці по суті.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Згідно з пунктом 1 статті 9 цього Закону держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Частиною четвертою цієї статті визначено, що порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з частиною третьою статті 24 Закону № 2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Частиною першою статті 26 Закону № 2232-XII встановлено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється: у запас, якщо військовослужбовці не досягли граничного віку перебування в запасі і за станом здоров`я придатні до військової служби або під час дії воєнного стану визнані військово-лікарськими комісіями тимчасово непридатними за станом здоров`я до військової служби з переоглядом через 6-12 місяців; у відставку, якщо військовослужбовці досягли граничного віку перебування в запасі або визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров`я до військової служби. Частиною сьомою цієї статті визначено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України затверджено Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008. Згідно з пунктом 12 цього Положення встановлення, зміна або припинення правових відносин військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом та за призовом осіб офіцерського складу, зокрема призначення на посади та звільнення з посад, переміщення по службі, звільнення з військової служби, укладення та припинення (розірвання) контракту, оформлюється письмовими наказами по особовому складу. Таким чином, саме Положення розмежовує переміщення по службі і звільнення з військової служби як окремі підстави зміни та припинення правових відносин військовослужбовця.

Відповідно до пункту 40 Положення у разі переміщення по службі військовослужбовця з однієї військової частини до іншої для дальшого проходження військової служби дія контракту про проходження військової служби не припиняється; окремі умови контракту за новим місцем служби можуть бути переглянуті та засвідчені підписами сторін контракту.

Пунктом 109 Положення, вміщеним у розділі IV «Призначення на посади та звільнення з посад», передбачено, що вибуття до нового місця служби військовослужбовця здійснюється після надходження витягу з наказу відповідного командира (начальника) військової частини про призначення; виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини має відбутися після здавання посади, але не пізніше ніж через місяць від дня одержання військовою частиною зазначеного витягу з наказу або іншого письмового повідомлення про переміщення по службі військовослужбовця.

Порядок звільнення з військової служби визначено окремим розділом XII Положення. Згідно з абзацом першим пункту 242 цього розділу після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік. Абзацом третім цього ж пункту встановлено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням; військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Системний аналіз наведених норм свідчить, що переміщення по службі з однієї військової частини до іншої і звільнення з військової служби є різними за змістом, процедурою та правовими наслідками інститутами. Переміщення по службі врегульовано розділом IV Положення, не припиняє ні контракту про проходження військової служби, ні статусу військовослужбовця і має наслідком лише зміну місця проходження служби. Звільнення з військової служби врегульовано розділом XII Положення, здійснюється виключно з підстав, вичерпно визначених статтею 26 Закону № 2232-XII, і має наслідком припинення військової служби та статусу військовослужбовця з узяттям особи на військовий облік. Виключення зі списків особового складу відбувається в обох випадках, проте в першому воно супроводжує вибуття до нового місця служби (пункт 109 Положення), а в другому є завершальною дією процедури звільнення (пункт 242 Положення). Показово й те, що пункт 242 Положення, який вимагає повного забезпечення грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням на день виключення зі списків особового складу, адресований саме особі, звільненій з військової служби, і на випадки переміщення по службі не поширюється.

У цій справі наказ командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 14 серпня 2024 року № 295 видано у зв`язку з призначенням позивача наказом Головнокомандувача Збройних Сил України (по особовому складу) від 07 серпня 2024 року № 1183 на посаду в іншій військовій частині і прямо містить вказівку про те, що позивач вибув до нового місця служби. Наказу про звільнення позивача з військової служби з будь-якої з підстав, передбачених статтею 26 Закону № 2232-XII, матеріали справи не містять, і позивач на існування такого наказу не посилається, а навпаки підтверджує, що продовжує проходити військову службу в іншій військовій частині. Отже, позивача не звільнено з військової служби, а переміщено по службі, і 14 серпня 2024 року припинилися лише службові відносини позивача з Військовою частиною НОМЕР_1 , а не військова служба як така.

Пунктом 7 розділу I Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року № 260, передбачено, що військовослужбовцям, які виключаються зі списків особового складу військової частини, грошове забезпечення виплачується до дня виключення включно; в наказах про виключення зі списків особового складу обов`язково зазначається про виплату одноразових додаткових видів грошового забезпечення. Виплата грошового забезпечення в разі вибуття військовослужбовців до нового місця служби за строк із дня, наступного за днем виключення зі списків особового складу військової частини, і до дня прийняття посади здійснюється за новим місцем служби в розмірі, встановленому за попереднім місцем служби, після зарахування їх на грошове забезпечення до цієї військової частини. Цим же пунктом визначено, що у разі виникнення спірних питань щодо нарахування грошового забезпечення виплата здійснюється у безспірному розмірі до вирішення питань у встановленому чинним законодавством порядку.

Зміст наведеного пункту не дає підстав вважати, що він установлює обов`язок військової частини провести з військовослужбовцем остаточний розрахунок у день виключення його зі списків особового складу. Цей пункт визначає інше: період, за який грошове забезпечення нараховує і виплачує попередня військова частина (до дня виключення включно), та розподіляє між військовими частинами обов`язок із виплати грошового забезпечення за час після виключення зі списків і до дня прийняття посади за новим місцем служби. Жодного строку остаточного розрахунку в розумінні статті 116 Кодексу законів про працю України і жодного правового наслідку його недодержання цей пункт не встановлює. Навпаки, спеціальне законодавство окремо врегулювало ситуацію спірного нарахування грошового забезпечення, передбачивши виплату безспірної суми до вирішення спору, і не пов`язало з таким спором відповідальності у вигляді середнього заробітку. Крім того, за пунктом 8 розділу I Порядку № 260 щомісячні основні та додаткові види грошового забезпечення виплачуються в поточному місяці за минулий, що також не узгоджується з тлумаченням дня виключення зі списків особового складу як граничного дня розрахунку.

Статтею 116 Кодексу законів про працю України, яка має назву «Строки розрахунку при звільненні», у редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 цього Кодексу, яка має назву «Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні», у редакції того самого Закону № 2352-IX визначено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Межі дії диспозиції частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України визначені її гіпотезою. Із буквального змісту цієї норми, її назви та відсильного зв`язку зі статтею 116 цього Кодексу випливає, що юридичний склад, з яким закон пов`язує обов`язок виплатити середній заробіток за час затримки, утворюють такі елементи: звільнення працівника; наявність станом на день звільнення не виплачених йому сум; сплив визначеного статтею 116 цього Кодексу строку, який обчислюється саме від дня звільнення або від дня пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок; вина роботодавця в невиплаті. Усі без винятку елементи цього складу прив`язані до факту звільнення: стаття 116 оперує поняттями «при звільненні» та «в день звільнення», а стаття 117 - поняттям «належні звільненому працівникові суми».

Оскільки позивача з військової служби не звільнено, дня звільнення у спірних правовідносинах не настало, статусу звільненого працівника позивач не набув, а відповідно не розпочався і передбачений статтею 116 Кодексу законів про працю України строк, недодержання якого є умовою відповідальності за статтею 117 цього Кодексу. Юридичний склад, з яким закон пов`язує обов`язок виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, у цій справі відсутній. Застосування статті 117 Кодексу законів про працю України до відносин, що виникли внаслідок переміщення військовослужбовця по службі, означало б поширення норми на випадки, не охоплені ні її змістом, ні метою запровадження, тобто застосування норми про відповідальність за аналогією, що є неприпустимим.

Доводи позивача, наведені на обґрунтування протилежної позиції, суд оцінює таким чином.

Довід про те, що днем закінчення проходження позивачем військової служби є 14 серпня 2024 року, оскільки саме цього дня його виключено зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 та всіх видів забезпечення, є помилковим. Наведена позивачем норма (у позовній заяві вона зазначена як частина друга статті 24 Закону № 2232-XII, тоді як відповідне правило вміщене в частині третій цієї статті) визначає закінчення проходження військової служби як такої, тобто припинення статусу військовослужбовця, а не припинення службових відносин із конкретною військовою частиною. Виключення зі списків особового складу є обов`язковим елементом і процедури звільнення з військової служби, і процедури вибуття до нового місця служби, а тому саме по собі про закінчення військової служби не свідчить. Позивач після 14 серпня 2024 року статусу військовослужбовця не втратив і військову службу не припинив, що він підтверджує і сам.

Довід про недодержання відповідачем строків розрахунку, встановлених статтею 116 Кодексу законів про працю України, є безпідставним. Ця стаття визначає строк виплати всіх належних сум днем звільнення, а за умови, що працівник у цей день не працював, - наступним днем після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Жодна з цих подій у спірних правовідносинах не настала: позивача не звільняли, а вимоги про розрахунок як звільнений працівник він не пред`являв. Відтак строк, недодержання якого позивач ставить відповідачеві за провину, не розпочався і не міг бути порушений.

Довід про наявність у позивача права на середній заробіток за частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України, а за наявності спору про розмір належних сум - за частиною другою цієї статті, суд відхиляє з тих самих підстав. Обидві частини статті 117 оперують поняттям належних звільненому працівникові сум і стосуються відшкодування за затримку розрахунку саме при звільненні. Частина друга цієї статті не створює самостійної підстави відповідальності, а лише визначає особливості її застосування за наявності спору про розмір, тобто передбачає той самий юридичний склад, що й частина перша. Та обставина, що спір про розмір належного позивачеві грошового забезпечення вирішено на його користь у справі № 160/14837/25, за відсутності факту звільнення обов`язку, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, не породжує.

Не змінюють наведених висновків і загальні підходи до застосування статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України, сформульовані в Рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 та в пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці». Конституційний Суд України роз`яснив порядок обчислення строку звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні, пов`язавши початок перебігу цього строку з днем, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що роботодавець, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався. Пленум Верховного Суду України в пункті 20 названої постанови так само виходив із того, що середній заробіток за весь період затримки розрахунку стягується, якщо працівникові не були виплачені належні йому суми в день звільнення, а коли він у цей день не був на роботі - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок. Обидва роз`яснення стосуються порядку застосування статті 117 Кодексу законів про працю України за наявності факту звільнення і дії цієї норми на випадки, коли звільнення не відбулося, не поширюють.

Посилання позивача на те, що належне йому грошове забезпечення за період з 14 січня 2022 року по 19 травня 2023 року виплачено лише 27 січня 2026 року на виконання судового рішення, суд без уваги не залишає. Ця обставина підтверджена матеріалами справи і відповідачем не заперечується. Водночас сама по собі несвоєчасність виплати не створює передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України юридичного складу і не перетворює переміщення позивача по службі на звільнення з військової служби. Протиправність бездіяльності відповідача щодо нарахування та виплати цих сум уже встановлено рішенням суду у справі № 160/14837/25, і це рішення виконано, а обраний позивачем у цій справі спосіб захисту ґрунтується на нормі, яка до спірних правовідносин не застосовується.

За наведених обставин бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати позивачеві середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не може бути визнана протиправною, оскільки обов`язку вчинити такі дії у відповідача не виникло. Вимога про зобов`язання нарахувати та виплатити цей середній заробіток є похідною від вимоги про визнання бездіяльності протиправною, а тому також задоволенню не підлягає.

Отже, позовні вимоги є необґрунтованими, і в задоволенні позову належить відмовити повністю.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно зі статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Відповідно до частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно зі статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Керуючись ст. ст. 243-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.В. Єфанова