Постанова від 29 вересня 2026 р. у справі №348/1746/24 — Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 348/1746/24

провадження № 51-2298км26

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

у режимі відеоконференції:

захисника ОСОБА_6 ,

засудженого ОСОБА_7 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_7 та його захисника - адвоката ОСОБА_6 , на вирок Івано-Франківського апеляційного суду від 20 квітня 2026 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12024091200000139, за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частинами 1, 2 ст. 307, ч. 2 ст. 310 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Надвірнянський районний суд Івано-Франківської області вироком від 26 грудня 2025 року визнав винуватим та засудив ОСОБА_7 до покарання у виді позбавлення волі за: ч. 1 ст. 307 КК - на строк 4 роки 6 місяців; ч. 2 ст. 307 цього Кодексу із застосуванням ст. 69 КК на строк 5 років; ч. 2 ст. 310 цього Кодексу - на строк 3 роки 6 місяців.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим призначив ОСОБА_7 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.

Відповідно до ст. 75 цього Кодексу звільнив ОСОБА_7 від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки та поклав на нього обов`язки, визначені ст. 76 цього Кодексу.

Також суд вирішив питання щодо процесуальних витрат та арешту майна у кримінальному провадженні.

Згідно з вироком суду ОСОБА_7 визнано винуватим і засуджено за незаконне придбання, зберігання з метою збуту, а також незаконний збут психотропної речовини (ч. 1 ст. 307 КК), незаконне придбання, зберігання з метою збуту, а також незаконний збут психотропної речовини, вчинений повторно (ч. 2 ст. 307 КК), а також за незаконний посів та вирощування конопель особою, яка раніше вчинила кримінальне правопорушення, передбачене ст. 307 КК, у кількості 106 рослин (ч. 2 ст. 310 КК) за таких обставин.

Так, ОСОБА_7 за невстановлених органом досудового розслідування місці, час та обставин, діючи умисно, з метою незаконного збуту, незаконно придбав психотропну речовину, обіг якої обмежено, - амфетамін, яку зберігав за місцем свого проживання ( АДРЕСА_1 ).

26 вересня 2023 року у період з 16:40 до 17:20 ОСОБА_7 , діючи умисно, перебуваючи за місцем свого проживання збув ОСОБА_8 (анкетні дані якого змінені) за 500 грн психотропну речовину, обіг якої обмежено, - амфетамін масою 0,1362 г.

До того ж, ОСОБА_7 у невстановлені органом досудового розслідування місці, час та обставин, діючи умисно, з метою незаконного збуту, незаконно придбав психотропну речовину, обіг якої обмежено, - амфетамін яку зберігав при собі.

08 жовтня 2023 року у період з 17:45 до 18:30, перебуваючи неподалік будинку АДРЕСА_2 , ОСОБА_7 , діючи умисно, повторно, збув ОСОБА_8 за 500 грн психотропну речовину, обіг якої обмежено, - амфетамін масою 0,3973 г.

Крім того, весною 2024 року, більш точної дати та часу органом досудового розслідування не встановлено, ОСОБА_7 придбав насіння рослин роду коноплі, які незаконно посіяв у облаштованому місці у житловому будинку, за місцем свого проживання ( АДРЕСА_1 ), та виростив 106 рослин коноплі, які 20 квітня 2024 року вилучили працівники правоохоронного органу під час обшуку.

Івано-Франківський апеляційний суд 20 квітня 2026 року за результатом розгляду кримінального провадження за апеляційною скаргою прокурора скасував вирок районного суду в частині призначеного покарання та ухвалив свій, за яким визнав ОСОБА_7 винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частинами 1, 2 ст. 307, ч. 2 ст. 310 КК, і призначив йому покарання у виді позбавлення волі за: ч. 1 ст. 307 КК із застосуванням ст. 69 цього Кодексу - на строк 2 роки; ч. 2 ст. 307 КК із застосування ст. 69 цього Кодексу - на строк 3 роки з конфіскацією майна; ч. 2 ст. 310 КК із застосуванням ст. 69 цього Кодексу - на строк 1 рік 6 місяців.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим призначив ОСОБА_7 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з конфіскацією майна.

Постановив строк покарання рахувати з часу затримання ОСОБА_7 в порядку виконання вироку.

У решті вирок місцевого суду залишив без змін.

Вимоги та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Захисник ОСОБА_6 та засуджений ОСОБА_7 , не оспорюючи доведеності винуватості та правильності кваліфікації діяння засудженого, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність й невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість, просять скасувати вирок апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Не погоджуються з рішенням апеляційного суду, яким засудженому ОСОБА_7 постановлено відбувати призначене покарання реально.

За твердженням касаторів, застосовуючи ст. 69 КК, місцевий суд урахував щире каяття засудженого, вчинення кримінальних правопорушень унаслідок збігу тяжких особистих обставин, які істотно знижували ступінь тяжкості вчиненого. Водночас, вирішуючи питання про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК, суд виходив також із даних про його особу, ставлення до вчиненого, поведінки після вчинення кримінальних правопорушень, відсутності обставин, що обтяжують покарання, та можливості його виправлення без ізоляції від суспільства, а тому висновок апеляційного суду про відсутність підстав для одночасного застосування статей 69 і 75 КК є необґрунтованим.

Крім того, указують, що апеляційний суд усупереч вимогам частин 1, 2 ст. 404 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) вийшов за межі апеляційної скарги прокурора з тих підстав, що прокурор не оспорював правомірність застосування ст. 75 КК, не посилався на недопустимість урахування одних і тих самих обставин під час застосування статей 69 і 75 КК та не ставив питання про безпідставність звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням.

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні захисник ОСОБА_6 й засуджений ОСОБА_7 підтримали подану касаційну скаргу в повному обсязі.

Прокурор ОСОБА_5 , надавши відповідні пояснення, заперечила проти задоволення касаційної скарги захисту.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження і доводи, викладені в касаційній скарзі, Суд дійшов висновку, що цю скаргу необхідно залишити без задоволення з огляду на таке.

Згідно з ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Висновку суду про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення за обставин, установлених та перевірених місцевим судом, а також правильності кваліфікації його діяння за частинами 1, 2 ст. 307, ч. 2 ст. 310 КК Верховний Суд не перевіряє, оскільки законності й обґрунтованості судового рішення в цій частині захисник і засуджений не оскаржують.

Частиною 1 ст. 420 КПК установлено, що суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції і ухвалює свій вирок, зокрема, в разі необхідності застосування більш суворого покарання, неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання.

Водночас за приписами ч. 1 ст. 421 КПК обвинувальний вирок, ухвалений судом першої інстанції, може бути скасовано у зв`язку з необхідністю застосувати суворіше покарання, скасувати неправильне звільнення обвинуваченого від відбування покарання або в інших випадках, коли це погіршує становище обвинуваченого, лише у разі, якщо з цих підстав апеляційну скаргу подали прокурор, потерпілий чи його представник.

Відповідно до статей 404, 407 КПК апеляційний суд переглядає судові рішення в межах апеляційної скарги і за наслідками її розгляду має право скасувати вирок суду першої інстанції повністю або частково та ухвалити новий, у якому зобов`язаний навести належні й достатні мотиви та підстави прийнятого рішення з урахуванням вимог ст. 409 указаного Кодексу.

Під час касаційного перегляду оскаржуваного вироку встановлено, що апеляційний суд дотримався цих приписів закону.

Згідно зі статтями 50 і 65 КК особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових кримінальних правопорушень. Виходячи з указаної мети і принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винуватій особі необхідного й доцільного заходу примусу, який би ґрунтувався на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяв досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини й захистом інтересів держави та суспільства.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 69 КК (у редакції, чинній на момент учинення засудженим кримінального правопорушення) за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків, визначених цим Кодексом, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення.

Згідно з приписами ч. 1 ст. 75 КК (у редакції, чинній на час скоєння діяння), якщо суд, крім визначених у цій нормі випадків, при призначенні покарання у виді, серед інших, позбавлення волі, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може ухвалити рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується лише в тому разі, коли для цього наявні умови і підстави, визначені приписами ст. 75 КК. Підставою для звільнення особи від відбування покарання з випробуванням закон визначає переконання суду, викладене в мотивованому висновку про можливість її виправлення без відбування покарання, яке ґрунтується на оцінці даних про вчинене кримінальне правопорушення, мету й мотиви, тривалість та інтенсивність протиправної поведінки тощо. Істотне значення для вирішення питання про звільнення особи від відбування покарання з випробуванням мають відомості, що характеризують: особистісні прояви винуватого в основних сферах життєдіяльності; його соціально-демографічні властивості; спосіб життя; соціальні зв`язки; посткримінальну поведінку; наявність джерел правомірного отримання доходів; наскільки його ціннісні орієнтири та поведінка збігаються із загальнопоширеними в суспільстві нормами моралі; соціально-психологічну характеристику винуватого та інше.

Статті 65-75 КК є кримінально-правовими нормами, що встановлюють загальні засади і правила призначення покарання, звільнення від його відбування.

Питання, які стосуються призначення покарання, визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер кримінального правопорушення, обставини справи, особу винуватого, а також обставини, які пом`якшують або обтяжують покарання, тощо.

Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.

За правилами ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або суворість.

Так, під час призначення ОСОБА_7 покарання суд першої інстанції врахував дані про його особу, зокрема тяжке особисте становище, те, що він є особою з інвалідністю II групи, не має кінцівок, отримує мінімальну пенсію по інвалідності та має на утриманні матір-пенсіонерку. Крім того, щире каяття та вчинення кримінального правопорушення внаслідок збігу тяжких особистих обставин місцевий суд визнав обставинами, що пом`якшують покарання, а обставин, які його обтяжують, не встановив. Зважив суд і на те, що засуджений діяв під контролем правоохоронних органів, а також на надані ним документи, відповідно до яких він не є особою, яка вживає наркотичні засоби. Крім того, суд урахував, що під час проведення обшуку засуджений добровільно видав усі наявні в нього наркотичні засоби, що дало змогу вилучити їх у повному обсязі та запобігти їх потраплянню до кінцевого споживача внаслідок тих злочинних дій, у вчиненні яких йому висунуто обвинувачення. З огляду на це суд констатував відсутність шкідливих наслідків його дій для інших осіб.

З урахуванням наведеного, а саме даних про особу засудженого та обставин, що пом`якшують його покарання, суд першої інстанції дійшов висновку про можливість призначення засудженому покарання за ч. 2 ст. 307 КК із застосуванням ст. 69 КК нижчого від найнижчої межі, встановленої санкцією цієї норми, та призначив остаточне покарання на підставі ч. 1 ст. 70 КК у виді позбавлення волі на строк 5 років.

Водночас, урахувавши конкретні обставини, досліджені під час судового розгляду, дані про особу засудженого, визнання ним винуватості та його ставлення до вчиненого, суд першої інстанції дійшов висновку, що виправлення ОСОБА_7 можливе без ізоляції від суспільства, у зв`язку із чим застосував до нього положення статей 75, 76 КК та звільнив його від відбування призначеного покарання з випробуванням, установивши іспитовий строк.

Прокурор не погодився з вироком місцевого суду й подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного ОСОБА_7 покарання тяжкості вчинених ним кримінальних правопорушень через м`якість, просив скасувати вирок суду першої інстанції в частині призначеного покарання та ухвалити новий, яким призначити засудженому покарання у виді позбавлення волі за: ч. 2 ст. 310 КК - на строк 4 роки; ч. 1 ст. 307 КК - на строк 5 років; ч. 2 ст. 307 КК - на строк 6 років 6 місяців з конфіскацією майна та на підставі ч. 1 ст. 70 КК призначив ОСОБА_7 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років 6 місяців з конфіскацією майна.

У поданій скарзі сторона обвинувачення вказувала, що суд першої інстанції під час ухвалення вироку стосовно ОСОБА_7 не обґрунтував зв`язку обставин, що пом`якшують покарання, з обставинами вчиненого кримінального правопорушення та не пояснив, чому вони істотно знижують ступінь його тяжкості. Наголошувала, що місцевий суд безпідставно врахував одні й ті самі обставини під час застосування як ст. 69 КК, так і ст. 75 КК. Зазначала, що наведені судом дані про особу засудженого не знижують ступеня тяжкості вчинених ним кримінальних правопорушень, а тому з урахуванням фактичних обставин справи суд не навів переконливих підстав для звільнення засудженого від відбування покарання на підставі ст. 75 КК.

Апеляційний суд, переглядаючи кримінальне провадження стосовно ОСОБА_7 в апеляційному порядку, погодився з висновком місцевого суду в частині застосування положень ст. 69 КК під час призначення засудженому покарання та встановив відсутність підстав для звільнення засудженого від відбування покарання за ст. 75 КК, а тому частково задовольнив апеляційну скаргу прокурора, скасував вирок суду в частині призначеного покарання і постановив свій.

На обґрунтування цього суд апеляційної інстанції зазначив, що місцевий суд, застосовуючи до призначеного ОСОБА_7 покарання положення ст. 75 КК, не повною мірою врахував обставини справи і ступінь тяжкості вчинених засудженим кримінальних правопорушень, які відповідно до ст. 12 КК є тяжкими.

З урахуванням наведеного вище, даних про особу засудженого, а саме того, що ОСОБА_7 є особою з інвалідністю II групи, не має кінцівок, на обліку в лікарів нарколога та психіатра не перебуває, є безробітним, неодруженим, попередня судимість знята та погашена, кримінальні правопорушення вчинив через тяжке матеріальне становище, отримує мінімальну пенсію по інвалідності, має на утриманні матір-пенсіонерку та позитивно характеризується, а також щирого каяття, повного визнання винуватості, вчинення кримінальних правопорушень унаслідок збігу тяжких особистих обставин і відсутності обставин, що обтяжують покарання, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для призначення засудженому покарання за частинами 1, 2 ст. 307, ч. 2 ст. 310 КК із застосуванням ст. 69 цього Кодексу та призначив йому остаточне покарання на підставі ч. 1 ст. 70 КК у виді позбавлення волі на строк 3 роки з конфіскацією майна.

На переконання Верховного Суду, апеляційний суд не порушив загальних засад призначення покарання, установлених КК, і дійшов обґрунтованого висновку про безпідставність застосування місцевим судом до ОСОБА_7 звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Доводи сторони захисту про те, що апеляційний суд вийшов за межі апеляційної скарги прокурора, є необґрунтованими.

Як убачається зі змісту апеляційної скарги, прокурор оспорював не лише обґрунтованість застосування до призначеного засудженому покарання положень ст. 69 КК, а й правомірність звільнення його від відбування призначеного покарання з випробуванням. Зокрема, прокурор посилався на те, що місцевий суд не навів достатніх і належно вмотивованих підстав для застосування цього інституту та не обґрунтував висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

Отже, питання про обґрунтованість застосування ст. 75 КК безпосередньо становило предмет апеляційного оскарження. Тому твердження касаторів про порушення вимог ст. 404 КПК не ґрунтуються на матеріалах кримінального провадження.

Не свідчать про неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність і посилання захисту на те, що місцевий суд урахував різні обставини під час застосування статей 69 і 75 КК. Як установив апеляційний суд, обґрунтовуючи застосування ст. 69 КК, місцевий суд послався на тяжке особисте становище засудженого, наявність у нього інвалідності, визнання винуватості, щире каяття, відсутність тяжких наслідків та інші пом`якшуючі обставини. Водночас, вирішуючи питання про звільнення від відбування покарання з випробуванням, суд послався на конкретні обставини справи, дані про особу засудженого, визнання ним винуватості та його ставлення до вчиненого, тобто переважно на ті самі обставини, які вже були враховані під час застосування положень ст. 69 КК.

Водночас апеляційний суд не керувався тим, що одночасне застосування статей 69 і 75 КК саме по собі є недопустимим. Його висновок полягав у тому, що застосування кожного із цих самостійних інститутів кримінального права має ґрунтуватися на передбачених законом підставах та бути належно вмотивованим. Посилання під час вирішення питання про застосування ст. 75 КК на обставини, які вже були враховані під час призначення покарання на підставі ст. 69 КК, не звільняло місцевий суд від обов`язку обґрунтувати, чому тяжкість кримінальних правопорушень, дані про особу засудженого та інші обставини справи дають підстави для висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

Апеляційний суд не заперечив наявності обставин, які давали підстави для застосування ст. 69 КК, та, врахувавши повне визнання винуватості ОСОБА_7 , щире каяття, тяжке особисте становище, наявність у нього інвалідності та інші дані про його особу, призначив покарання із застосуванням положень цієї статті. Водночас, оцінивши тяжкість кримінальних правопорушень та інші обставини справи, апеляційний суд не знайшов достатніх підстав для висновку про можливість його виправлення без відбування призначеного покарання з випробуванням.

Колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду і вважає, що звільнення ОСОБА_7 від відбування покарання з випробуванням, за встановлених обставин, не зможе забезпечити реалізації цілей покарання, зокрема запобігання вчиненню злочинів іншими особами у сфері обігу психотропних речовин.

Вирок апеляційного суду узгоджується з правилами статей 370, 420 КПК, містить достатні мотиви, з яких суд виходив під час постановлення рішення.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були підставами для скасування або зміни судового рішення, під час розгляду кримінального провадження в суді касаційної інстанції не встановлено.

Зважаючи на наведене вище, колегія суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу захисника і засудженого необхідно залишити без задоволення, а вирок Івано-Франківського апеляційного суду від 20 квітня 2026 року стосовно ОСОБА_7 - без зміни.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу засудженого ОСОБА_7 та його захисника ОСОБА_6 залишити без задоволення, а вирок Івано-Франківського апеляційного суду від 20 квітня 2026 року стосовно ОСОБА_7 - без зміни.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3