Постанова від 27 вересня 2026 р. у справі №322/320/24 — Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 322/320/24

провадження № 51-2739км26

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурорів ОСОБА_5

і (у режимі відеоконференції) ОСОБА_6 ,

виправданого ОСОБА_7 (у режимі відеоконференції),

захисника ОСОБА_8 (у режимі відеоконференції),

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора Запорізької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону ОСОБА_6 на ухвалу Запорізького апеляційного суду від 09 квітня 2026 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 62023080100001091, стосовно

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та мешканця АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 402 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 19 вересня 2025 року ОСОБА_7 за ч. 4 ст. 402 КК визнано невинуватим та виправдано за відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення.

Ухвалено внесену в розмірі 60 560, 00 грн заставу повернути ОСОБА_9 .

Згідно з обвинувальним актом у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань 28 грудня 2023 року за № 62023080100001091, ОСОБА_7 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч. 4 ст. 402 КК, за таких обставин.

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 08 листопада 2023 року № 319 солдата військової служби за мобілізацією ОСОБА_7 призначено на посаду старшого стрільця 3 десантно-штурмового відділення 1 десантно-штурмового взводу 9 десантно-штурмової роти 3 десантно-штурмового батальйону військової частини НОМЕР_1 , зараховано до списків особового складу частини та на всі види забезпечення.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 і Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-XI «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» введено воєнний стан на всій території України.

Надалі відповідними указами Президента України правовий режим воєнного стану в Україні продовжувався та діє до цього часу.

Згідно з вимогами ст. 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Як регламентовано ст. 65 Конституції України, ст. 17 Закону України «Про оборону України», ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України, які проходять військову службу відповідно до законодавства.

Будучи військовослужбовцем військової служби за мобілізацією, солдат ОСОБА_7 , згідно з вимогами статей 9, 11, 16, 28, 30, 37 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, статей 3, 4, 6 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, зобов`язаний свято і непорушно додержуватися Конституції та законів України, Військової присяги, віддано служити Українському народові, сумлінно і чесно виконувати військовий обов`язок, бути дисциплінованим та виявляти повагу до командирів (начальників), беззастережно, неухильно точно та у встановлений строк виконувати їх накази, знати й виконувати свої обов`язки, додержуватися вимог військових статутів, поводитися з гідністю і честю, не допускати самому і стримувати інших від негідних вчинків.

Відповідно до вимог статей 28, 30 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. 6 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України єдиноначальність є одним із принципів будівництва і керівництва Збройними Силами України і полягає в наділенні командира (начальника) всією повнотою розпорядчої влади стосовно підлеглих, наданні командирові (начальникові) права одноособово приймати рішення та віддавати накази, забезпеченні виконання зазначених рішень (наказів), виходячи із всебічної оцінки обстановки та керуючись вимогами законів і статутів Збройних Сил України. Командир (начальник) має право віддавати підлеглому накази, а підлеглий зобов`язаний їх виконати сумлінно, точно та у встановлений строк. У разі непокори чи опору підлеглого командир зобов`язаний для відновлення порядку вжити всіх передбачених статутами Збройних Сил України заходів примусу аж до притягнення його до кримінальної відповідальності.

Статтями 29, 31 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил також передбачено, що за своїм службовим становищем і військовим званням військовослужбовці можуть бути начальниками або підлеглими стосовно інших військовослужбовців. Начальники, яким військовослужбовці підпорядковані за службою, у тому числі і тимчасово, є прямими начальниками для цих військовослужбовців. Найближчий до підлеглого прямий начальник є безпосереднім начальником.

Статтею 32 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил також передбачено, що за своїми військовими званнями начальниками є військовослужбовці молодшого офіцерського складу для військовослужбовців молодшого сержантського і старшинського складу однієї з ними військової частини та військовослужбовців рядового складу.

У свою чергу, солдат ОСОБА_7 , достовірно знаючи свої обов`язки, передбачені зазначеним вище законодавством, яке регламентує порядок виконання військового обов`язку і проходження військової служби, маючи можливість належно їх виконувати, свідомо допустив їх порушення, вчинивши військовий злочин за наведених нижче обставин.

28 грудня 2023 року приблизно о 10:05 заступник командира батальйону з морально-психологічного забезпечення 3 десантно-штурмового батальйону військової частини НОМЕР_1 майор ОСОБА_10 , перебуваючи в місці тимчасової дислокації військової частини НОМЕР_1 , поблизу АДРЕСА_2 , під час шикування особового складу військової частини зачитав бойове розпорядження командира 3 десантно-штурмового батальйону військової частини НОМЕР_1 майора ОСОБА_11 від 17 грудня 2023 року № 397дск, щодо зайняття оборонних позицій на визначених рубежах на території Запорізької області, а також ведення оборонного бою в разі необхідності та надав наказ про його виконання.

Після цього солдат ОСОБА_7 , в умовах воєнного стану, з прямим умислом та з мотивів небажання виконувати обов`язки військової служби, з метою тимчасово незаконно ухилитися від неї, вирішив стати на злочинний шлях і, порушуючи зазначені вище статутні вимоги, відмовитися виконувати наказ начальника.

Продовжуючи реалізовувати свій злочинний умисел, солдат ОСОБА_7 в умовах воєнного стану, всупереч положенням ст. 65 Конституції України, статей 9, 11, 16, 28- 32, 37 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, статей 3, 4, 6 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, відкрито у присутності заступника командира батальйону з морально-психологічного забезпечення 3 десантно-штурмового батальйону військової частини НОМЕР_1 майора ОСОБА_10 , який відповідно до вимог статей 29, 31, 32 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України є для нього начальником за службовим становищем і військовим званням, та інших військовослужбовців зазначеної військової частини не виконав наказу заступника командира батальйону з морально-психологічного забезпечення 3 десантно-штурмового батальйону військової частини НОМЕР_1 майора ОСОБА_10 , спрямований на реалізацію згаданого вище бойового розпорядження, хоча об`єктивно міг та зобов`язаний був його виконати.

Зазначені дії ОСОБА_7 під час досудового розслідування кваліфіковано за ч. 4 ст. 402 КК, а саме як непокора, тобто інше умисне невиконання наказу, вчинене в умовах воєнного стану.

Запорізький апеляційний суд ухвалою від 09 квітня 2026 року апеляційну скаргу представника публічного обвинувачення у кримінальному провадженні - прокурора Запорізької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону ОСОБА_6 залишив без задоволення, а вирок місцевого суду стосовно ОСОБА_7 - без змін.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та істотні порушення положень кримінального процесуального закону, просить скасувати оскаржувану ухвалу і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Стверджує, що апеляційний суд, погоджуючись із вироком місцевого суду, не дотримався вимог статей 370, 374, 405, 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги прокурора та не навів мотивів їх відхилення. Вважає неспроможним висновок суду апеляційної інстанції про те, що доводи прокурора не містили переконливих даних про незаконність вироку і зводилися до переоцінки доказів.

На думку сторони обвинувачення, оскільки прокурор в апеляційній скарзі оспорював оцінку доказів, наданих судом першої інстанції, і просив ухвалити обвинувальний вирок, апеляційний суд відповідно до ч. 6 ст. 22 КПК зобов`язаний був повторно дослідити оскаржувані обставини, однак всупереч п. 16 ч. 1 ст. 7, статтям 22, 23, 91, 94 КПК безпосередньо не дослідив доказів, взявши до уваги показання свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та інші письмові докази в обсязі, викладеному у вироку. Зазначає, що невиконання цього обов`язку порушило засади змагальності (рішення ЄСПЛ у справі «Бельзюк проти Польщі», постанова Верховного Суду у справі № 382/1058/15-к).

Обґрунтовуючи свої вимоги, прокурор вказує, що апеляційний суд, залишаючи вирок суду першої інстанції без змін, дійшов неправильного висновку про недоведеність чіткого змісту та зрозумілості наказу, відданого ОСОБА_7 28 грудня 2023 року. Зауважує, що наказ майора ОСОБА_10 передбачав виконання бойового завдання із зайняття визначених позицій і переходу до оборони у складі штурмової групи. На підтвердження його змісту та доведення до ОСОБА_7 сторона обвинувачення посилається на витяг із бойового розпорядження й показання свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_12 і ОСОБА_13 . Вважає помилковим ототожнення судами наказу з бойовим розпорядженням від 17 грудня 2023 року та довідкою від 28 грудня 2023 року, розбіжності між якими, на його думку, не спростовують конкретності відданого ОСОБА_7 наказу.

Надання витягу замість оригіналу бойового розпорядження прокурор у касаційній скарзі пояснює обмеженнями щодо розголошення державної таємниці, наголошуючи, що наявний у матеріалах кримінального провадження дозвіл командира на розголошення інформації стосувався лише відомостей наданого військовою частиною витягу з бойового розпорядження.

Також вважає необґрунтованим посилання судів на відсутність відеозапису доведення наказу, оскільки обов`язкової відеофіксації не передбачено законодавством, а відповідні обставини підтверджуються іншими доказами.

Не погоджується сторона обвинувачення і з висновком судів про недоведеність здатності ОСОБА_7 виконати наказ за станом здоров`я. На підтвердження таких доводів прокурор посилається на довідку ВЛК від 12 грудня 2023 року № 9019 про придатність ОСОБА_7 до служби в десантно-штурмових військах з урахуванням наслідків травми колінного суглоба та запис у медичній картці від 28 грудня 2023 року про можливість виконувати службові обов`язки, а тому висновки судів про те, що сторона обвинувачення не надала належних і та допустимих доказів, які б підтверджували здатність ОСОБА_7 виконати бойове завдання, вважає безпідставними. На думку прокурора, рекомендації щодо обмеження фізичних навантажень ОСОБА_7 не доводять неможливості виконання ним конкретного наказу. Додатково сторона обвинувачення звертає увагу на показання свідка ОСОБА_12 про відмову ОСОБА_7 діяти у складі групи забезпечення.

Також прокурор не погоджується з висновками судів щодо сумнівів у статусі ОСОБА_7 як військовослужбовця на час події. Обґрунтовуючи свої вимоги, посилається на наказ про звільнення його зі Збройних Сил України від 26 квітня 2024 року № 121, у якому зазначено період самовільного залишення частини лише із 16 до 24 листопада 2023 року, а також показання свідків, дані про проходження ОСОБА_7 ВЛК та його звернення до командування у грудні 2023 року. Сторона обвинувачення наголошує, що суперечностей між документами військової частини про періоди самовільного залишення військової частини ОСОБА_7 суди не усунули, клопотання прокурора про долучення документів для з`ясування цих обставин суд першої інстанції відхилив, а апеляційний суд відповідні доводи залишив поза увагою.

Вважає, що допущені судом апеляційної інстанції зазначені порушення вимог кримінального процесуального закону є істотними та призвели до незастосування ч. 4 ст. 402 КК, яка, за позицією сторони обвинувачення, підлягала застосуванню до дій ОСОБА_7 .

Захисник виправданого ОСОБА_7 - адвокат ОСОБА_8 подала заперечення, у яких, посилаючись на необґрунтованість доводів касаційної скарги прокурора, просить ухвалу Запорізького апеляційного суду від 09 квітня 2026 року стосовно ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні прокурори ОСОБА_6 та ОСОБА_5 підтримали подану касаційну скаргу і просили її задовольнити.

Виправданий ОСОБА_7 і його захисник ОСОБА_8 заперечували щодо задоволення касаційної скарги прокурора.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, позиції виправданого, захисника, прокурорів, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи касаційної скарги і заперечення на неї, Суд дійшов таких висновків.

Згідно з вимогами ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Під час розгляду касаційної скарги Суд виходить із фактичних обставин, установлених в оскаржуваному судовому рішенні, а невідповідність висновків апеляційного суду фактичним обставинам справи, однобічність та неповнота судового розгляду, не можуть бути предметом перегляду в касаційному суді.

Відповідно до приписів ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Отже, доводи касаційної скарги прокурора, які стосуються незгоди зі встановленими судами фактичними обставинами та з оцінкою достовірності окремих доказів, не можуть бути предметом касаційного перегляду по суті. Суд перевіряє лише, чи дотрималися суди попередніх інстанцій вимог кримінального процесуального закону, досліджуючи й оцінюючи докази, та чи правильно застосували закон про кримінальну відповідальність.

У частині 1 ст. 412 КПК визначено, що істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення.

За нормами п. 1 ч. 1 ст. 413 КПК неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою скасування або зміну судового рішення, є незастосування судом закону, який підлягає застосуванню.

Правилами статті 370 КПК встановлено, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК. Вмотивованим є рішення, у якому наведені належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення.

З огляду на завдання і загальні засади кримінального провадження, визначені в статтях 2, 7 КПК, функція апеляційного суду полягає в об`єктивному, неупередженому перегляді вироків та ухвал суду першої інстанції, справедливому вирішенні поданих апеляційних скарг із додержанням усіх вимог чинного законодавства і з урахуванням особливостей, передбачених статтями 404, 405 КПК.

Згідно із ч. 1 ст. 404 КПК суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Ухвала апеляційного суду є рішенням вищого суду щодо відповідності нормам матеріального та процесуального права вироку, що перевіряється в апеляційному порядку, і повинна бути законною, обґрунтованою та вмотивованою. Крім того, ухвала апеляційного суду за своїм змістом має відповідати вимогам ст. 419 КПК.

Як визначено положеннями ст. 419 КПК, в ухвалі апеляційного суду повинні бути зазначені мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, а також положення закону, яким він керувався. При залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.

Ухвала апеляційного суду про залишення без змін виправдувального вироку стосовно ОСОБА_7 згаданим вимогам закону відповідає.

Доводи касаційної скарги прокурора про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність судом апеляційної інстанції є безпідставними з огляду на наступне.

Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу прокурора, у якій порушувалися питання щодо незаконності виправдувального вироку суду стосовно ОСОБА_7 через невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, хибну, на думку прокурора, оцінку доказів, наданих стороною обвинувачення, істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, що полягало в незастосуванні судом закону (ч. 4 ст. 402 КК), який підлягав застосуванню, апеляційний суд навів докладні мотиви прийнятого рішення. Не встановивши, передбачених ст. 409 КПК підстав для скасування або зміни судового рішення, які могли вплинути на правильність вироку місцевого суду, апеляційний суд обґрунтовано залишив його без змін.

Згідно з п. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 62 Конституції України, статтями 17, 373 КПК особа вважається невинуватою у вчиненні злочину й не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її винуватість не буде доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком, який не може ґрунтуватися на припущеннях; при цьому ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість й особа підлягає виправданню, якщо сторона обвинувачення не доведе її винуватості поза розумним сумнівом.

Усі сумніви стосовно доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.

Конституційний Суд України в Рішенні від 26 лютого 2019 року № 1-р/2019 у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) ст. 368-2 КК зазначив, що елементом принципу презумпції невинуватості є принцип «in dubio pro reo», відповідно до якого під час оцінювання доказів усі сумніви стосовно вини особи тлумачаться на користь її невинуватості. Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов`язок доведення вини особи покладається на державу.

Тобто, дотримуючись засади змагальності й виконуючи свій професійний обов`язок, передбачений ст. 92 КПК, сторона обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія події, якою розумна й безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме винуватість особи у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення.

Отже, у достовірності факту (винуватості особи) не повинно залишитися розумних сумнівів. Це не означає, що в його достовірності взагалі немає сумнівів, а означає, що всі альтернативні можливості пояснення наданих доказів є надмірно малоймовірними.

За правилами ст. 91 КПК доказуванню в кримінальному провадженні підлягає, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини його вчинення), а також винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

Положеннями ст. 94 КПК встановлено, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

За приписами ст. 22 КПК кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.

Дотримання зазначених вимог є необхідним елементом процесуальної форми судового розгляду, забезпечує реалізацію закріплених у ст. 7 КПК таких засад кримінального провадження, як верховенство права, законність, презумпція невинуватості, забезпечення доведеності вини та право на захист.

З матеріалів провадження вбачається, що суд першої інстанції обґрунтував своє рішення про невинуватість ОСОБА_7 і його виправдання на підставі аналізу запропонованих сторонами доказів.

Ухвалюючи виправдувальний вирок, суд першої інстанції виходив із того, що сукупність досліджених доказів свідчить про недоведеність факту віддання ОСОБА_7 чітко сформульованого наказу на виконання бойового розпорядження командира 3 десантно-штурмового батальйону військової частини НОМЕР_1 майора ОСОБА_11 від 28 грудня 2023 року. На підтвердження цього висновку суд послався на аналіз витягу із зазначеного бойового розпорядження; довідку свідка ОСОБА_10 про зміст його наказу; показання ОСОБА_7 , який послідовно стверджував про незрозумілість наказу; ненадання стороною обвинувачення відеозапису фіксації оголошення змісту бойового розпорядження та наказу; показання свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_12 та ОСОБА_13 , які, попри твердження про зрозумілість оголошеного ОСОБА_7 наказу, не змогли чітко пояснити суду, яке саме завдання та в якому районі мав виконати обвинувачений згідно з бойовим розпорядженням.

З огляду на викладене суд першої інстанції наголосив, що без чітко сформульованого наказу військовослужбовець позбавлений можливості дотриматися вимог ст. 6 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України щодо його сумлінного, точного та своєчасного виконання.

Суд також звернув увагу, що сторона обвинувачення у цьому кримінальному провадженні не надала належних і допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_7 , зважаючи на наявний у нього больовий синдром та підвищену рухливість правого колінного суглоба, за своїм фізичним станом у день віддання наказу був здатний діяти у складі штурмової групи, зайняти визначену позицію і перейти до оборони.

Також місцевий суд зважив на наявність обґрунтованого сумніву щодо статусу ОСОБА_7 станом на 28 грудня 2023 року (момент віддання наказу). Такі висновки суд мотивував тим, що бойове розпорядження оголошено ОСОБА_7 після подання ним 20 грудня 2023 року рапорту на звільнення з військової служби. У листі командира військової частини НОМЕР_1 від 19 лютого 2024 року у відповідь на адвокатський запит захисника від 02 січня 2024 року вказано, що процедура звільнення не розпочата через перебування ОСОБА_7 з 05 грудня 2023 року у самовільному залишенні військової частини, тоді як згідно з наказом командира від 26 квітня 2024 року № 121 період самовільного залишення військової частини тривав із 16 листопада по 24 листопада 2023 року.

Дослідивши та оцінивши зібрані у кримінальному провадженні докази, місцевий суд дійшов висновку про недоведення стороною обвинувачення поза розумним сумнівом винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 402 КК, і відсутність у його діях складу злочину. У зв`язку із цим суд ухвалив виправдувальний вирок у порядку ч. 1 ст. 373 КПК.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок суду першої інстанції за апеляційною скаргою прокурора, яка за змістом фактично збігається з доводами касаційної скарги, з дотриманням вимог статей 404, 405, 407, 412-413 КПК перевірив викладені в ній доводи, проаналізував їх, надав на них вичерпну відповідь і, навівши в ухвалі достатні мотиви постановленого рішення, визнав ці доводи необґрунтованими та спростував.

Так, погоджуючись із вироком місцевого суду, апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції дійшов аргументованого висновку про необхідність виправдання ОСОБА_7 , оскільки сторона обвинувачення не довела наявності в діях обвинуваченого під час події складу кримінального правопорушення.

Суд апеляційної інстанції наголосив, що з аналізу вироку та матеріалів провадження вбачається дотримання місцевим судом вимог ст. 94 КПК. Зокрема, районний суд безпосередньо дослідив усі зібрані в матеріалах справи докази в їх сукупності, надав їм правильну юридичну оцінку і достатньо вмотивував свої висновки у вироку. Водночас доводи прокурора щодо неналежної оцінки місцевим судом доказів апеляційний суд визнав безпідставними і такими, що не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду.

Аргументи прокурора в касаційній скарзі про те, що апеляційний суд, залишаючи вирок суду першої інстанції без змін, дійшов неправильного висновку про недоведеність змісту та зрозумілості наказу, відданого ОСОБА_7 28 грудня 2023 року, стосуються оцінки доказів і встановлення фактичних обставин, що відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Поряд із цим, колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, що обов`язок підлеглого уточнити зміст наказу виникає виключно за умови, якщо сторона обвинувачення довела факт віддання чіткого, конкретного й такого, що не допускає подвійного тлумачення, наказу.

Суд апеляційної інстанції слушно зазначив, що, відповідно до стандарту доведення поза розумним сумнівом, саме на прокурора покладався обов`язок довести, який саме наказ (за змістом, обсягом, часом, місцем та способом виконання) було оголошено до відома ОСОБА_7 28 грудня 2023 року. Однак дослідженими судом доказами підтверджено істотну суперечливість обвинувачення в цій частині.

Щодо доводів прокурора про те, що суди попередніх інстанцій помилково ототожнили відданий ОСОБА_7 наказ майора ОСОБА_10 на виконання бойового завдання з бойовим розпорядженням від 17 грудня 2023 року та довідкою від 28 грудня 2023 року, а розбіжності між цими документами не спростовують конкретності самого наказу, колегія суддів зазначає наступне.

Висновки судів попередніх інстанцій не ґрунтуються на такому ототожненні, а розбіжності між розпорядженням від 17 грудня 2023 року та довідкою від 28 грудня 2023 року належним чином оцінені під час встановлення саме конкретності відданого ОСОБА_7 наказу.

Так, суди з`ясували, що витяг із бойового розпорядження від 17 грудня 2023 року містить бойове завдання діяти у складі штурмової групи № 2 у складі 11 десантно- штурмової роти із зайняттям позиції та перейти до оборони в районі орієнтира, тоді як довідка майора ОСОБА_10 від 28 грудня 2023 року описує інше завдання - діяти у складі штурмової групи 19 десантно-штурмової роти для посилення бойових порядків та утримання позицій, а також містить іншу дату бойового розпорядження.

Колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, що наявність істотних змістовних розбіжностей, а саме різних дат бойового розпорядження, залучених підрозділів, груп та опису самого завдання, а не лише посилання захисту на незрозумілість наказу, стали підставою для висновків місцевого суду.

Апеляційний суд також зазначив, що прокурор не надав суду оригіналу або належним чином завіреної копії бойового розпорядження, хоча в матеріалах справи міститься заява командира батальйону про дозвіл на розголошення його відомостей з метою перевірки і встановлення обставин у цьому кримінальному провадженні.

З огляду на викладене, оскільки сторона обвинувачення не усунула розбіжностей між розпорядженням від 17 грудня 2023 року та довідкою від 28 грудня 2023 року і не підтвердила належними та допустимими доказами, який саме зміст бойового завдання був доведений до обвинуваченого, апеляційний суд вважав висновок суду першої інстанції в цій частині обґрунтованим.

З такими висновками погоджується і колегія суддів.

Стосовно тверджень прокурора про безпідставність висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо надання стороною обвинувачення як доказу витягу бойового розпорядження, а не його оригіналу колегія суддів зазначає наступне.

Прокурор у касаційній скарзі пояснює ненадання оригіналу бойового розпорядження обмеженнями, пов`язаними з державною таємницею, та зазначає, що дозвіл командира стосувався виключно відомостей, відображених у витягу.

Колегія суддів звертає увагу, що обмеження режиму секретності не звільняють сторону обвинувачення від обов`язку доказування (ч. 1 ст. 92 КПК) і не створюють презумпції достовірності тієї частини документа, яку вона вирішила розкрити. Кримінальний процесуальний закон визначає особливий порядок розгляду справ, що містять державну таємницю (ст. 517 КПК), проте прокурор цим правом не скористався. Ризик неповноти наданих суду доказів у таких випадках покладається на сторону обвинувачення.

Необґрунтованими є і доводи прокурора щодо безпідставності посилань судів попередніх інстанцій на відсутність у матеріалах провадження відеозапису, який би підтверджував факт доведення наказу до відома ОСОБА_7 .

Колегія суддів зауважує, що аргументи сторони обвинувачення в касаційній скарзі про відсутність законодавчої вимоги щодо обов`язкової відеофіксації доведення наказу ОСОБА_7 суперечать змісту судових рішень, оскільки таких висновків вирок та ухвала не містять.

Зокрема, суд першої інстанції виходив з того, що всі три свідки обвинувачення підтвердили проведення відеофіксації. Свідок ОСОБА_13 пояснив, що здійснював відеозйомку на свій смартфон і передав запис працівникам ДБР, після чого видалив його. Отже, відеозапис, який міг об`єктивно засвідчити зміст і обсяг оголошеного ОСОБА_7 завдання, його поведінку та інші обставини, існував і перебував у розпорядженні органу досудового розслідування, але суду наданий не був.

Твердження прокурора про те, що доведення наказу ОСОБА_7 підтверджується іншими доказами, зводиться до переоцінки цих доказів, які суди визнали суперечливими, і, як уже зазначалося, відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Не підтверджені матеріалами провадження і доводи сторони обвинувачення про безпідставність висновків судів про недоведеність здатності ОСОБА_7 виконати бойове завдання за станом здоров`я, оскільки його здатність виконати наказ, на думку прокурора, підтверджується довідкою ВЛК від 12 грудня 2023 року № 9019 про придатність ОСОБА_7 до служби в десантно-штурмових військах та записом у медичній картці від 28 грудня 2023 року.

Колегія суддів зазначає, що зі змісту судових рішень вбачається, що суди не ставили під сумнів довідку ВЛК і не вважали, що наявність захворювання сама собою звільняє ОСОБА_7 від кримінальної відповідальності за ст. 402 КК. Суди правильно розмежували два різні питання: загальну придатність до військової служби, встановлену ВЛК, і доведеність об`єктивної можливості ОСОБА_7 виконати конкретне бойове завдання станом на 28 грудня 2023 року, яка є елементом об`єктивної сторони кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 402 КК, і підлягає доказуванню стороною обвинувачення.

При цьому суди взяли до уваги, що довідка ВЛК від 12 грудня 2023 року № 9019 містить відомості про віддалені наслідки закритої травми правого колінного суглоба 2012 року, зокрема розрив передньої хрестоподібної зв`язки, комбінований розрив латерального меніска, підвищену рухливість суглоба і больовий синдром під час фізичних навантажень, а консультативні висновки від 08 та 09 грудня 2023 року і висновок травматолога від 10 січня 2024 року містять рекомендації відповідно обмежити фізичні навантаження і вказівки щодо носіння наколінника піч час навантажень та, за потреби, направлення на ВЛК для визначення ступеня придатності до військової служби.

Крім того, колегія суддів зауважує, що оцінка цих медичних документів у сукупності з іншими доказами належить до компетенції судів факту, а не суду касаційної інстанції.

До того ж фактичні дані запису у медичній картці від 28 грудня 2023 року суд першої інстанції визнав недопустимими доказами, із чим погодився апеляційний суд, оскільки засвідчений підписом невстановленої особи, без зазначення імені та посади.

У касаційній скарзі прокурор не наводить жодних доводів, які б спростовували висновки судів у цій частині, а лише посилається на зміст запису.

Показання свідка ОСОБА_12 щодо відмови ОСОБА_7 діяти у складі групи забезпечення, на які посилається прокурор у касаційній скарзі, належним чином дослідив суд першої інстанції та врахував апеляційний суд під час апеляційного перегляду.

Колегія суддів зауважує, що ця обставина не входить до формулювання обвинувачення, згідно з яким ОСОБА_7 інкримінувалося невиконання наказу щодо зайняття оборонних позицій у складі штурмової групи, і не усуває недоведеності змісту саме того наказу, про який ідеться в обвинувальному акті.

Також колегія суддів відхиляє доводи прокурора щодо незгоди з висновками судів попередніх інстанцій, у яких поставлено під сумнів наявність у ОСОБА_7 статусу військовослужбовця.

Зокрема, аргумент прокурора про те, що наказ від 26 квітня 2024 року № 121 визначає період самовільного залишення частини лише із 16 по 24 листопада 2023 року, не спростовує, а підтверджує висновки судів про суперечливість офіційних документів військової частини щодо статусу ОСОБА_7 .

Суди встановили, що в листі командира частини від 19 лютого 2024 року № 693/3850 зазначено про перебування ОСОБА_7 у самовільному залишенні частини з 05 грудня 2023 року, а в наказі від 26 квітня 2024 року № 121 - із 16 по 24 листопада 2023 року.

Суд апеляційної інстанції правильно погодився з висновком місцевого суду, що ці взаємовиключні відомості від одного й того ж органу військового управління об`єктивно породжують сумнів у тому, який статус мав ОСОБА_7 у військовій частині саме 28 грудня 2023 року.

Твердження про те, що суд першої інстанції відхилив клопотання прокурора про долучення документів для з`ясування цих обставин, а апеляційний суд залишив цей довід поза увагою, у касаційній скарзі не конкретизовано, зокрема прокурор не зазначає, які саме документи він просив долучити, чому вони не були надані під час досудового розслідування та чи заявлено відповідне клопотання в суді апеляційної інстанції згідно з ч. 3 ст. 404 КПК. За відсутності таких відомостей Суд позбавлений можливості перевірити ці доводи і не вбачає в цій частині істотного порушення кримінального процесуального закону.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що суперечності щодо статусу ОСОБА_7 не були єдиною і самостійною підставою для його виправдання.

Суди дійшли висновку про недоведеність складу кримінального правопорушення насамперед через недоведеність змісту наказу та об`єктивної можливості його виконання. Тому навіть у разі усунення сумнівів у статусі ОСОБА_7 як військовослужбовця це б не вплинуло на висновки судів.

Доводи прокурора про неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність, яке полягає в незастосуванні ч. 4 ст. 402 КК, є похідним від доводів про неправильну оцінку доказів.

З огляду на викладене неправильного застосування закону про кримінальну відповідальність у розумінні ст. 413 КПК колегія суддів не вбачає.

Твердження прокурора про те, що апеляційний суд, всупереч вимогам статей 370, 374, 405, 419 КПК, належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги і не навів мотивів їх відхилення, не відповідають змісту оскаржуваної ухвали та матеріалам провадження.

В ухвалі апеляційний суд виклав доводи апеляційної скарги, позиції учасників, зміст досліджених місцевим судом доказів і надав окрему, розгорнуту відповідь на кожен аргумент прокурора: щодо обов`язку підлеглого уточнити наказ (статті 30, 35, 37 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України), щодо дії бойового розпорядження від 17 грудня 2023 року № 397дск, стану здоров`я ОСОБА_7 , довідки від 12 грудня 2023 року ВЛК № 9019, неоскарження ОСОБА_7 висновку ВЛК та відсутності звернень останнього за медичною допомогою протягом 12 років, щодо реагування командування на скарги і відсутності відеозапису, стосовно статусу обвинуваченого як військовослужбовця та посилань сторони захисту на практику Верховного Суду. Апеляційний суд мотивовано пояснив, чому кожен із цих доводів не спростовує висновків місцевого суду.

Колегія суддів зауважує, що висновок апеляційного суду про те, що доводи прокурора зводяться до переоцінки доказів, не є формальною відпискою, як стверджує касатор, а є підсумком проведеного судом аналізу. Незгода прокурора з результатом цього аналізу не свідчить про відсутність мотивів у судовому рішенні.

Аргументи прокурора про те, що апеляційний суд, з огляду на положення ч. 6 ст. 22 КПК, зобов`язаний був безпосередньо дослідити докази, оскільки в апеляційній скарзі оспорювалася їх оцінка та ставилося питання про ухвалення обвинувального вироку, позбавлені підстав і ґрунтуються на неправильному тлумаченні закону.

Обсяг перегляду судових рішень судом апеляційної інстанції визначений ст. 404 КПК. Відповідно до ч. 3 цієї статті суд апеляційної інстанції зобов`язаний за клопотанням учасників судового провадження повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повно або з порушеннями, а також може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, якщо про дослідження таких доказів учасники заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення оскаржуваного рішення.

Таким чином, обов`язок повторного дослідження доказів не є безумовним і не виникає із самого лише факту оскарження оцінки доказів. Він пов`язаний із двома умовами: наявністю відповідного клопотання та обґрунтуванням того, що суд першої інстанції дослідив обставини неповно або з порушеннями.

У касаційній скарзі прокурор не посилається на те, що в суді апеляційної інстанції заявляв клопотання про повторне дослідження доказів і що суд його безпідставно відхилив. Матеріали провадження також не містять таких відомостей. Не вказує сторона обвинувачення і того, які саме обставини місцевий суд дослідив неповно або з порушенням процесуального порядку. Фактично зазначені доводи зводяться до того, що апеляційний суд мав оцінити докази у провадженні інакше, ніж суд першої інстанції.

За усталеною практикою Верховного Суду обов`язок апеляційного суду безпосередньо дослідити докази виникає тоді, коли він дає їм іншу оцінку, ніж суд першої інстанції, і на цій підставі змінює або скасовує судове рішення, зокрема ухвалює новий вирок (ст. 420 КПК). Якщо ж апеляційний суд погоджується з оцінкою доказів, наданою місцевим судом, який дослідив їх безпосередньо, повторне дослідження не є обов`язковим.

У цьому провадженні апеляційний суд не встановлював нових обставин і не давав доказам оцінки, відмінної від оцінки суду першої інстанції, а перевірив вирок у межах доводів апеляційної скарги, відповідно до вимог ч. 1 ст. 404 КПК, і визнав, що місцевий суд дотримався положень ст. 94 КПК.

Той факт, що суд апеляційної інстанції виклав показання свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та письмові докази в обсязі, викладеному у вироку, є наслідком перевірки вироку, а не свідченням порушення засади безпосередності.

Є неприйнятними і посилання прокурора на рішення ЄСПЛ у справі «Бельзюк проти Польщі». У вказаній справі порушення ст. 6 Конвенції констатовано через те, що заявник був позбавлений можливості брати участь в апеляційному розгляді та викласти свою позицію, тоді як прокурор таку можливість мав. У провадженні стосовно ОСОБА_7 прокурори ОСОБА_6 та ОСОБА_14 брали участь у судовому засіданні апеляційного суду, підтримали скаргу, брали участь у дебатах і жодного обмеження змагальності сторони обвинувачення апеляційним судом не допущено.

Посилання сторони обвинувачення на правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 19 березня 2019 року у справі № 382/1058/15-к, позбавлені підстав. Зазначеним рішенням касаційну скаргу прокурора на судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без задоволення. Своє рішення суд мотивував так: «Враховуючи те, що ні в апеляційній скарзі, ні в судовому засіданні апеляційного суду, прокурор не заявляв клопотання про дослідження доказів, суд апеляційної інстанції був позбавлений процесуальної можливості скасувати виправдувальний вирок та постановити обвинувальний вирок. Зважаючи на те, що судочинство як найдієвіший інститут забезпечення верховенства права має ґрунтуватись, зокрема, на такому принципі, як диспозитивність, а згідно з ч. 1 ст. 22 КПК кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими КПК, апеляційний суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, був зобов`язаний створити необхідні рівні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків. За таких обставин, враховуючи вищенаведену позицію прокурора та, як наслідок, відсутність процесуальної можливості скасувати виправдувальний вирок, підстав для скасування рішення апеляційного суду колегія не вбачає».

Також слід зазначити, що, оскаржуючи ухвалу апеляційного суду, прокурор не конкретизує, які саме доводи апеляційної скарги цей суд усупереч вимогам кримінального процесуального закону не дослідив, не перевірив, не оцінив або на які з них не надав відповіді.

Указані в касаційній скарзі доводи, які за своєю суттю майже аналогічні тим, що були предметом апеляційної перевірки, не містять нових даних, які би ставили під сумнів законність та обґрунтованість ухвали апеляційного суду і давали підстави для її скасування.

Оскільки обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, а всі сумніви щодо доведеності винуватості особи тлумачаться на її користь, суд апеляційної інстанції погодився з вироком місцевого суду, який ухвалив законне та обґрунтоване рішення про виправдання ОСОБА_7 у зв`язку з відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 402 КК.

Суд поділяє висновок апеляційного суду у цьому конкретному кримінальному провадженні про те, що рішення суду першої інстанції щодо відсутності в діянні ОСОБА_7 складу кримінального правопорушення є належним чином аргументованим і вмотивованим.

У цілому доводи касаційної скарги прокурора зводяться до незгоди з оцінкою доказів та встановлених судами обставин кримінального провадження. Однак така незгода, з урахуванням положень ч. 1 ст. 433 КПК, не є предметом перегляду суду касаційної інстанції.

Оскаржувана ухвала апеляційного суду є належним чином обґрунтованою та вмотивованою і за змістом відповідає вимогам статей 370 та 419 КПК, у ній наведено відповідні мотиви, з яких виходив цей суд, ухвалюючи рішення, та положення закону, якими він керувався.

Під час перевірки оскаржуваного рішення суд касаційної інстанції не встановив порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли би зумовити його скасування. Отже, підстав для задоволення касаційної скарги прокурора колегія суддів не вбачає.

Керуючись статтями 441, 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу прокурора Запорізької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону ОСОБА_6 залишити без задоволення, а ухвалу Запорізького апеляційного суду від 09 квітня 2026 року стосовно ОСОБА_7 - без зміни.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3