Окрема думка від 11 серпня 2026 р. у справі №722/1735/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Окрема думка (розбіжна)

суддів Верховного Суду у Касаційному цивільному суді

Крата В. І., Гудими Д. А.

12 серпня 2026 року

м. Київ

справа № 722/1735/24

провадження № 61-12442св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І. касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Рішення Сокирянського районного суду Чернівецької області від 19 червня 2025 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 24 вересня 2025 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та її вихованні скасував, а справу у відповідній частині позовних вимог направив на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішення Сокирянського районного суду Чернівецької області від 19 червня 2025 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 24 вересня 2025 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та її вихованні залишив без змін.

Не можемо погодитися із постановою касаційного суду з таких мотивів.

1. Фізична особа, яка є громадянином України, має право на безперешкодне повернення в Україну. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом (частина третя статті 313 ЦК України).

2. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 листопада 2022 року у справі № 686/17187/21 (провадження № 61-4036св22) зазначено, що:

«Верховний Суд звертає увагу, що 24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 в Україні введено воєнний стан, дія якого продовжена і дотепер.

Згідно із чинним правовим регулюванням, а саме положеннями абзацу тринадцятого пункту 23 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (зі змінами та доповненнями) виїзд за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків, баби, діда, повнолітніх брата, сестри, мачухи, вітчима або інших осіб, уповноважених одним з батьків письмовою заявою, завіреною органом опіки та піклування, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків та за наявності паспорта громадянина України або свідоцтва про народження дитини (за відсутності паспорта громадянина України)/документів, що містять відомості про особу, на підставі яких Держприкордонслужба дозволить перетин державного кордону».

3. Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу (далі - закон). Якщо суб`єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов`язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Зміни до цього Кодексу можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Цивільного кодексу України (частина друга статті 4 ЦК України).

3.1. Актами цивільного законодавства України є також постанови Кабінету Міністрів України. Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону (частина четверта статті 4 ЦК України).

3.2. У доктрині приватного права зауважується, що ієрархія актів цивільного законодавства може базуватися на їх юридичній силі (вимір по вертикалі). Вона поширюється, по-перше, на співвідношення закону та підзаконних актів та, по-друге, на співвідношення Конституції та законів (як кодексів, так і інших (поточних)). Одночасно слід визнати існування ієрархії між ЦК та іншими (поточними) законами, що регулюють цивільні відносини. Ця ієрархія базується на визнанні ЦК основним актом цивільного законодавства (вимір ієрархії по горизонталі) (див. Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар. Т. 1: Загальні положення. Особи / за ред. І. В. Спасибо-Фатєєвої. - Харків: ЕКУС, 2020. - С. 45).

3.3. Такий спосіб вирішення колізії норм ЦК з нормами інших законів із констатацією пріоритету норм ЦК над нормами інших законів підтримував, зокрема, Конституційний Суд України (див. рішення від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012), Верховний Суд України, Велика Палата Верховного Суду, касаційні суди (див. постанови Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13, Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2023цс15, Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року в справі № 676/47/21 (провадження № 61-8014св22), Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 753/95/21 (провадження № 61-3800сво23)).

3.4. Щодо виміру ієрархії актів цивільного законодавства по вертикалі, то в статті 4 ЦК України встановлено повний перелік нормативно-правових актів, якими можуть регулюватися цивільні відносини. Крім Конституції України, ЦК України та інших законів України, цивільні відносини можуть регулюватися, за загальним правилом, лише такими підзаконними актами як акти Президента України, видані у випадках, установлених виключно Конституцією України; постанови Кабінету Міністрів України, що не суперечать положенням ЦК України та інших законів України. Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням ЦК України, або іншому закону, мають застосовуватися відповідні положення ЦК або іншого закону. Інші органи державної влади України та органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативні акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, установлених Конституцією України та законом. Таким чином, можливість видання актів цивільного законодавства на підзаконному рівні для зазначених органів суттєвим чином обмежена (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2019 року в справі № 490/7071/16-ц (провадження № 61-25815св18)).

3.5. У разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили (частина сьома статті 10 ЦПК України).

3.6. За змістом норм щодо виїзду за межі України дитини, яка не досягла шістнадцяти років, з урахуванням виміру ієрархії актів цивільного законодавства по вертикалі:

за загальним правилом фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними;

правила такого виїзду за згодою батьків та в їх супроводі визначає Цивільний кодекс України, який прийняла Верховна Рада України і є основним актом цивільного законодавства України;

випадки, коли фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, можуть бути передбачені виключно на рівні закону (абзац третій частини третьої статті 313 ЦК України);

пункт 23 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (зі змінами та доповненнями) суперечить абзацу третьому частини третьої статті 313 ЦК України, а тому незастосовний до регулювання відповідних правовідносин;

положення постанови Кабінету Міністрів можуть регулювати процедуру реалізації вже гарантованого законом (ЦК України) права, але не можуть змінювати його зміст або встановлювати інші справила, які ним не передбачені.

3.7. Глибша проблема полягає у тому, чи має держава право через адміністративно-процедурне регулювання на рівні уряду фактично змінювати баланс між двома групами прав: правом дитини на безпеку і правом батьків на спільне здійснення батьківської відповідальності. У центрі цієї проблеми перебуває питання про межі допустимого втручання органу виконавчої влади у сферу цивільних правовідносин, а також про те, наскільки далеко держава може відступати від звичайної моделі здійснення батьківських прав, обґрунтовуючи це умовами воєнного стану в підзаконному нормативному акті, який суперечить закону.

Такий стан може змінювати баланс прав та інтересів учасників цивільних відносин, але не перетворює підзаконний нормативний акт на закон і не впливає на ієрархію джерел права. Конституційна вимога про те, що органи державної влади мають діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, прямо передбачена у частині другій статті 19 Конституції України та відповідає засадам функціонування правової (правної) держави, якою є Україна згідно зі статтею 1 її Конституції. Тому означену проблему слід розглядати не у контексті того, чи потрібна була державі оперативність у захисті інтересів дітей, які тікали від війни у 2022 році після початку повномасштабного вторгнення, а у тому, чи можна було досягнути оперативного результату шляхом підзаконної зміни балансу цивільних прав, якщо ЦК України передбачив, що винятки може встановлювати лише закон.

3.8. Виїзд за кордон потенційно змінює фактичне місце проживання дитини, доступ до освіти й медицини, соціальне середовище, можливість другого з батьків підтримувати особисті контакти з дитиною і навіть перспективу її повернення. Тому згода другого з батьків у конструкції абзацу третього частини третьої статті 313 ЦК України виконує не стільки функцію «дозволу на перетин кордону», скільки функцію юридичного запобіжника від односторонньої зміни життєвого середовища дитини одним із батьків, можливо, всупереч якнайкращим інтересам дитини.

Із 24 лютого 2022 року такий запобіжник міг потенційно конфліктувати з обов`язком держави максимально захистити дитину від воєнної небезпеки. На той час вимогу отримати згоду другого з батьків уряд фактично розглядав як адміністративну перешкоду евакуації дитини. Проте можливе гуманітарне значення у період воєнного стану спрощеної урядом процедури перетинання кордону фізичною особою, яка не досягла шістнадцяти років, не може бути підставою для багаторічного нехтування приписами актів вищої юридичної сили - абзацу третього частини третьої статті 313 ЦК України, частини сьомої статті 10 ЦПК України. Суспільна необхідність спрощення виїзду за межі України дітей, які не досягнули 16 років, і юридична форма такого спрощення - це два різні питання. За більш як 4,5 роки воєнного стану в Україні парламент не змінив імперативне положення абзацу третього частини третьої статті 313 ЦК України, яке вказує на джерело можливих винятків із нього, - закон. Воно залишається обов`язковим до застосування як судами, так і органами Державної прикордонної служби України.

Тому безпідставним є можливий аргумент про те, що під час війни держава нібито змінила пріоритет: у надзвичайній ситуації оперативне забезпечення фізичної безпеки дитини було поставлене вище за передбачену законом звичайну модель спільного здійснення батьківських прав. Інакше кажучи, уряд усупереч закону не міг запроваджувати воєнну модель захисту дитини (пріоритету відносної безпеки дитини шляхом її транскордонного переміщення одним із батьків) над сімейною автономією.

Означена спрощена урядова процедура породила соціально-правові наслідки, зокрема, одноосібне прийняття одним із батьків рішення про фактичне переміщення дитини, яка не досягнула 16-річного віку, за межі України без участі другого з батьків, що не завжди в інтересах дитини та не завжди пов`язано з намаганням забезпечити їй безпеку від війни. Механізм, створений нібито для того, щоб дитина могла швидко втекти від війни, одночасно створив можливість для того, щоб вона опинилася за межами України всупереч волі другого з батьків. Це виглядає особливо проблемно у випадках конфлікту батьків щодо місця проживання дитини, яка не досягла 14 років, її повернення в Україну, подальшого виховання тощо.

3.9. Для України вищевказана проблема має значення, яке виходить далеко за межі цивільного права, оскільки виїзд дитини за кордон - це не просто перетин державного кордону. У довгостроковій перспективі це питання демографічного відтворення, майбутнього людського капіталу, освітньої інтеграції дітей, формування їхньої громадянської ідентичності, майбутнього повернення населення, спроможності держави відновлюватися після війни.

Держава фактично має вирішити два, на перший погляд, суперечливі, завдання: (1) сприяти дитині, яка не досягнула 16-річного віку, у можливості залишити небезпечну територію; (2) не стимулювати довготривале відокремлення дитини від іншого з батьків, який залишився в Україні, без достатніх гарантій їхнього зв`язку з українським правопорядком і суспільством.

Держава відповідно до закону, а не всупереч йому може спростити заради безпеки дитини, яка не досягнула 16-річного віку, її виїзд за межі України, але повинна передбачити дієві механізм контролю того, що відбувається з дитиною після такого виїзду. Інакше кажучи, проблема не закінчується на пункті пропуску через державний кордон України. Якщо держава дозволяє дитині законно залишити Україну без згоди другого з батьків, але потім не має ефективного механізму (1) встановлення місця перебування дитини, (2) підтримання зв`язку з другим із батьків, (3) реагування на незаконне утримання, (4) повернення дитини у випадках, коли це відповідає її найкращим інтересам, (5) вирішення транскордонних сімейних спорів, то виникає асиметрія державної політики: з одного боку, - максимальне спрощення переміщення дитини через кордон, з іншого - недостатнє регулювання наслідків такого переміщення. І те, й інше може суперечити якнайкращим інтересам дитини.

Модель регулювання відносин, орієнтована на безпеку дитини та контроль наслідків її переміщення за межі України, потребує складнішої інституційної конструкції, ніж зафіксоване у пункті 23 Правил перетинання державного кордону громадянами України «просте рішення», що є процедурним за формою, але створює матеріально-правові наслідки для цивільних правовідносин. Така модель передбачає, що держава не просто дозволяє дитині виїхати з одним із батьків, а забезпечує можливості транскордонного юридичного захисту її інтересів: зв`язок із батьками, консульський супровід, захист від незаконного утримання, доступ до української освіти та культури, механізми вирішення спорів, а за необхідності - повернення дитини в Україну. Це забезпечення має вирішувати питання, які виходять далі, ніж інтереси дитини та її батьків, - про те, як в умовах війни держава одночасно захищає людське життя, сім`ю, права людини, демографічний потенціал і власну довгострокову спроможність до відновлення.

4. З огляду на викладене вважаємо, що Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду мав передати справу на розгляд Об`єднаної палати для відступу від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 листопада 2022 року у справі № 686/17187/21 (провадження № 61-4036св22).

Судді В. І. Крат

Д. А. Гудима