Постанова від 22 вересня 2026 р. у справі №642/2475/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 642/2475/24

провадження № 61-4863св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючий - Крат В. І.

судді: Гудима Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 29 жовтня 2024 року у складі судді Гримайло А. М. та постанову Харківського апеляційного суду від 12 березня 2025 року у складі колегії суддів: Пилипчук Н. П., Маміної О. В., Тичкової О. Ю.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2024 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про припинення сервітуту на право користування половиною домоволодіння, витребування нерухомого майна та визнання права власності на домоволодіння одноособово.

Позов обґрунтований тим, що вона є правонаступником у порядку спадкування через отримання спадщини від ОСОБА_3 та хоче повернути право повного володіння домоволодінням за адресою на АДРЕСА_1 , яке належало ОСОБА_4 , та частину якого було передано в користування з 1964 року за рішенням суду для ОСОБА_5 , тобто встановлено особистий сервітут, через те, що його правонаступник у порядку спадкування ОСОБА_2 є недобросовісним співвласником та не використовує майно за цільовим призначенням більше 10 (десяти) років, наслідком чого половина домоволодіння доведена до занепаду. Через відсутність у неї повних прав власника через рішення суду 1964 року про надання у користування за сервітутом на правах співвласника другої половини домоволодіння для ОСОБА_5 , вона не може без рішення суду про повернення їй всіх прав володільця підтримувати в належному стані все домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 .

На підставі вищевикладеного позивачка просила:

задовольнити її право витребування нерухомого майна, як особи, яка має право на цю власність;

припинити право користування нерухомим майном для ОСОБА_2 через смерть ОСОБА_5 , з котрим було створено особистий сервітут; припинити право користування нерухомим майном для ОСОБА_2 через порушення рішення суду 1964 року та через невиконання обов`язку утримання нерухомого майна;

зобов`язати ОСОБА_2 негайно повернути власнику половину домоволодіння через невикористання його більше 3-х років за цільовим призначенням та невиконання обов`язку утримання нерухомого майна в належному стані;

визнати за ОСОБА_1 одноосібне право власності на домоволодіння за адресою на АДРЕСА_1 , як правонаступника в порядку спадкування.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Ленінського районного суду м.Харкова від 29 жовтня 2024 року, яке залишене без змін постановою Харківського апеляційного суду від 12 березня 2025 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що суд визнає неналежними доказами довідку про склад сім`ї ОСОБА_1 від 03 серпня 2021 року, довідку квартального комітету «Крутогірський» від 05 серпня 2021 року, а також копії фотографій домоволодіння, оскільки вони не містять інформацію щодо предмета доказування та з їх змісту не можливо встановити їх належність до предмету позову. Розглядаючи справу в межах заявлених позовних вимог, суд прийшов до висновку, що позивачем не надано достовірних, належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження його позовних вимог, тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Додатковим рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 18 листопада 2024 року заяву ОСОБА_2 , в особі свого представника ОСОБА_6 , задоволено частково. Компенсовано ОСОБА_2 витрати на професійну правничу (правову) допомогу у розмірі 15 000 грн за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Суд першої інстанції зазначив, що з урахуванням категорії справи, рівня складності юридичної кваліфікації правовідносин, обсягу наданих відповідачу послуг з правничої допомоги, змісту поданих процесуальних документів, принципів співмірності та розумності судових витрат, критерію реальності адвокатських витрат, їхньої дійсності та необхідності, суд дійшов висновку, що справедливим буде стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 у рахунок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу 15 000,00 грн, надану в ході розгляду справи у суді першої інстанції.

Позивачка ОСОБА_1 належить до громадян, віднесених до 1 категорії постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи та відповідно звільняється від сплати судового збору відповідно пункту 10 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір». Отже, відповідачу ОСОБА_2 підлягають відшкодуванню витрати на професійну правничу (правову) допомогу у розмірі 15 000 грн за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 12 березня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в особі представника ОСОБА_6 задоволено частково. Рішення Ленінського районного суду м.Харкова від 29 жовтня 2024 року залишено без змін. Додаткове рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 18 листопада 2024 року змінено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу (правову) допомогу у розмірі 5 000 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що оскільки відповідач є співвласником спірного володіння, а не користувачем, як зазначає позивачка, матеріали справи не місять доказів того, що право спільної часткової власності відповідача на спірне домоволодіння було припинено або скасовано у передбачений законом спосіб, колегія суддів вважає, що у позивача відсутнє право вимагати у відповідача повернення 1/2 частки в праві власності на спірне домоволодіння на підставі статті 400 ЦК України, на яку посилається позивач. З урахуванням викладеного, підстава для задоволення позову не вбачається. Суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи скарги цього висновку не спростували.

Разом з тим, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо компенсації відповідачеві понесених ним витрат на правову допомогу за рахунок держави. Матеріали справи свідчать, що позивачка дійсно має статус учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (категорія), що є підставою для звільнення її саме від сплати судового збору, а не від понесених відповідачем витрат на правову допомогу у зв`язку з даним позовом. В даному випадку, понесені відповідачем витрати на правову допомогу підлягають стягненню саме з позивача. Разом з тим, з урахуванням доводів позивача щодо зменшення розміру витрат на правничу допомогу, категорії справи, рівня складності юридичної кваліфікації правовідносин, обсягу наданих відповідачу послуг з правничої допомоги, змісту поданих процесуальних документів, принципів співмірності та розумності судових витрат, критерію реальності адвокатських витрат, їхньої дійсності та необхідності, колегія суддів вважає, що розмір понесених позивачем витрат на правову допомогу підлягає зменшенню з 15 000 грн до 5 000грн.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

10 квітня 2025 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подала до Верховного суду касаційну скаргу, у якій просила рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 29 жовтня 2024 року, постанову Харківського апеляційного суду від 12 березня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не розглядали сукупність доказів по справі; не дослідили та не зіставили отриману інформацію з матеріалів справи, відповідно до наданих доказів обома сторонами; проігнорували докази правочину на право власності, надані позивачкою ОСОБА_1 ; проігнорували факт відсутності доказу правочину, нотаріально засвідченого договору про відчуження для підтвердження права власності від відповідача ОСОБА_2 ; встановили «співвласники» на підставі свідоцтва від виконкому, наданого без правочину відчуження, яке є доказом негласної експропріації нерухомого майна родини позивачки ОСОБА_1 та на припущеннях, висловлених відповідачем ОСОБА_2 ; не врахували висновки Верховного Суду в подібних правовідносинах, тим самим не виконали вимоги зазначені в статті 263 ЦПК України; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

У позові ОСОБА_1 були надані докази на право власності (володіння) її родиною домоволодінням по АДРЕСА_1 , відповідно, як правонаступниця позивачка зберігає таке право, тому право витребування свого майна є обґрунтованим.

Жодного обґрунтування суду не було, чому докази від відповідача ОСОБА_2 , як доказ особистої власності ОСОБА_7 на правах співвласника від виконкому без встановленого правочину відчуження, визнані належними, а не доказом репресивних дій з позбавленням житла згідно Закону «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», як зазначила позивачка ОСОБА_1 або доказом позбавлення частки нерухомого майна без укладеного договору, що є порушенням прав людини та принципу законності зазначений в Протоколі 1 статті 1 Європейської Конвенції з прав людини. Саме ці докази відповідача стали визначальними у відмові позивачці ОСОБА_1 для поновлення її майнових прав відповідно до наявних у неї документів на право володіння домоволодінням за адресою АДРЕСА_1 , копії яких були надані у позові як доказ. Жодного обґрунтування суду не було, чому численні докази, які надані позивачкою ОСОБА_1 , як доказ особистої власності судом визнані такими, які не спростовують рівноправну співвласність відповідача, чому договір купівлі-продаж 1948 року, як правочин не спростовує свідоцтво від виконкому без правочину.

Суд не розглядав сервітут користування, про яке зазначено в рішенні народного суду Ленінського району м. Харків від 20 жовтня 1964 року, відповідно це стало підґрунтям для відмови позивачці у задоволенні позовної вимоги про припинення сервітуту.

Згідно з доказами наданими позивачкою ОСОБА_1 та відсутність факту правочину відчуження нерухомого майна за адресою по АДРЕСА_1 , відповідач, як спадкоємець не набув права спільної часткової власності з правом володіння. В постанові суду зазначається, що «матеріали справи не містять доказів того, що право спільної часткової власності відповідача на спірне домоволодіння було припинено або скасовано у передбачений законом спосіб», хоча цей позов подано з такою вимогою (одна з вимог).

Апеляційним судом було змінено додаткове рішення. Позивачка згодна з частиною про зменшення суми на компенсацію правничої допомоги відповідачу, але не згодна з тим, що ОСОБА_1 за своїм статусом ліквідатора аварії на ЧАЕС в 1986 році, 1 категорії немає права на компенсацію витрат відповідача за рахунок держави, як прописано в законі.

Короткий зміст відзивів на касаційну скаргу

У червні 2025 року ОСОБА_2 , через представника ОСОБА_8 , подав до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, у яких просив касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Відзиви мотивовані тим, що зі змісту позовних вимог у справі у наведеному позивачем формулюванні взагалі не вбачається, що нею заявлено саме позов про витребування майна з чужого незаконного володіння (тобто віндикаційний позов), оскільки відсутнє формулювання, яке саме індивідуально визначене нерухоме майно слід витребувати, у кого його слід витребувати та на чию користь. Крім того, витребування майна з чужого незаконного володіння, як було зазначено вище, на тій підставі, що таке майно вибуло із володіння власника майна безпідставно та незаконно. Отже, основним критерієм для встановлення обґрунтованості вимог про віндикацію є доведення позивачем, по перше, того факту, що він є власником майна, а, по-друге, факту незаконності та безпідставно.

Надані позивачем на підтвердження права власності ОСОБА_4 на все домоволодіння АДРЕСА_1 документи, датовані до 1964 року, можуть підтверджувати її право власності лише на житловий будинок, що було знесено під час будівництва нового будинку у період з 1957 до 1964 року. При цьому, зі змісту наявних в матеріалах справи документів вбачається, що ОСОБА_4 було прийнято рішення про спільне із ОСОБА_7 будівництво нового будинку по АДРЕСА_1 з подальшим перерозподілом часток у праві власності по частині між нею та ОСОБА_7 . Крім того, позивачем разом з позовною заявою надано Інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 20 липня 2021 року, отриману щодо житлового будинку АДРЕСА_1 . Відповідно до цієї інформації ОСОБА_1 є власником частки у праві власності на житловий будинок АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину р. № 3-816 від 27 серпня 2003 року.

Відповідач же у справі ОСОБА_2 набув частину житлового будинку АДРЕСА_1 у спадщину, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 24 лютого 2021 року, право власності зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Вказані документи є чинними, в судовому порядку не скасовані та не визнані недійсними.

Враховуючи той факт, що ані позивач, ані її правопопередники не мають та не мали у власності домоволодіння АДРЕСА_1 , побудоване у період з 1957 по 1964 роки, в цілому, а завжди були лише власниками частки у праві власності, витребувати з володіння відповідача іншої частки вказаного домоволодіння, відсутні правові підстави. Окремо необхідно звернути увагу на ту обставину, що у касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що вибуття з власності ОСОБА_4 частини домоволодіння АДРЕСА_1 було негласною експропріацією цього нерухомого майна комуністичним тоталітарним режимом без правочину. Проте, таке твердження касатора є безпідставним та спростовується матеріалами справи, а також приписами відповідних нормативно-правових актів.

У касаційній скарзі не знайшов підтвердження той факт, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду.

У касаційній скарзі не зазначається, висновок щодо питання застосування якої саме норми права відсутній, весь зміст касаційної скарги присвячено повторенню доводів, які були викладені позивачем в позовній заяві, відповіді на відзив, а також в апеляційній скарзі. Таким чином, вказана підстава для касаційного перегляду справи також не знайшла свого підтвердження.

Надані позивачем докази як окремо, так і в їх сукупності не підтвердили обставини та факти, що обґрунтовували вимоги позивача у справі. Цей факт не означає, що суди порушили права позивача.

Відповідачем не було порушено строку для прийняття спадщини.

У касаційній скарзі підтримується позиція позивача, викладена в позовній заяві, що між її правопопередниками та правопопередниками відповідача, у 1964 році виникли відносини сервітуту. Вказана позиція ґрунтується на тому, що рішенням суду 1964 року ОСОБА_5 , на думку касатора, було надано за сервітутом «на правах співвласника другої половини домоволодіння». Проте, зі змісту рішення народного суду Ленінського району міста Харкова від 20 жовтня 1964 року вбачається, що судом в порядку статей 112 та 113 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року, які передбачали, що володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди - спір вирішується судом, було визначено порядок фактичного користування приміщеннями домоволодіння АДРЕСА_1 . Слід відзначити, що у рішенні народного суду Ленінського району міста Харкова від 20 жовтня 1964 року не йшла мова про встановлення особистого сервітуту чи будь-якого іншого речового права на нерухоме майно, відмінного від права власності. Вказане рішення також не стосувалося питання визнання чи припинення права власності щодо домоволодіння АДРЕСА_1 , а лише встановлення порядку фактичного користування цим домоволодінням між його співвласниками.

Касатором не наведена правова підстава, за якою відповідач може бути позбавлений як права власності на належну йому частину домоволодіння АДРЕСА_1 , так і права користування нею.

Позивач у цій справі звільнена лише від сплати судового збору відповідно до пункту 10 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір». У той саме час, жодний нормативно-правовий акт України не передбачає, що така категорія громадян, як 1 категорія постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, до якої відноситься позивачка, звільняється від сплати витрат, пов`язаних з розглядом справи судом, зокрема, від витрат на професійну правничу допомогу. Крім того, додаткові рішення, винесені як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, в касаційній скарзі не оскаржуються.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 квітня 2025 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків. Особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 25 квітня 2025 року указані недоліки було усунуто.

Ухвалою Верховного Суду від 26 травня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі № 642/2475/24 та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У липні 2025 року матеріали справи № 642/2475/24 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 26 травня 2025 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 21 серпня 2018 року у справі № 757/32440/15-ц, від 05 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16-ц, від 20 січня 2021 року у справі № 2-4440/11, від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17, відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини справи

Судами встановлено, що рішенням народного суду Ленінського району м. Харкова від 20 жовтня 1964 року було проведено реальний поділ права користування домоволодінням та земельною ділянкою, розташованих у АДРЕСА_1 , між співвласниками ОСОБА_4 та ОСОБА_7 , наступним чином:

- виділено в користування ОСОБА_4 приміщення під №1-1 розміром 9 кв. м, 1-2 розміром 5,20 кв. ., 1-3 розміром 10,60 кв. м, 1-5 розміром 14,90 кв. м и 1-4 розміром 9,20 кв. м, сарай літер «Б», погріб літер «В», вбиральню літер «Е», паркан №2 та №4, ворота літер №3 та земельну ділянку розміром 479,6 кв. м з боку сусіднього домоволодіння АДРЕСА_2 ;

- виділено в користування ОСОБА_7 приміщення під № 2-5 розміром 6,50 кв. м, 2-1 розмиром 3,70 кв. м, 2-2 розміром 9,70 кв. м, 2-4 розміром 9,20 кв. м і 2-3 розміром 14,70 кв. м, сарай літер «Г», погріб літер «Д», вбиральню літер «Ж», паркан літер «1», паркан літер «5» та земельну ділянку розміром 430,4 кв. м з боку сусіднього домоволодіння АДРЕСА_3 .

Рішенням виконавчого комітету Ленінської районної Ради депутатів трудящих м. Харків від 1964 року, яким вирішено перерозподілити ідеальні частки права власності поміж співвласниками домоволодіння по АДРЕСА_4 , встановивши їх :

а) за співвласником ОСОБА_4 1/2 частину домоволодіння, замість цілого домоволодіння;

б) за співвласником ОСОБА_7 1/2 частину домоволодіння.

Зобов`язано Райжитлоуправління зазначеним співвласникам видати свідоцтва про право власності по перерозподіленим часткам.

Із викладеного вбачається, що ОСОБА_4 та ОСОБА_7 належало по, 1/2 частині домоволодіння розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Дана обставина також підтверджується копією свідоцтва про право особистої власності на будову, видане 12 березня 1964 року ВК Ленінського районної ради депутатів трудящих, згідно якого ОСОБА_7 , у зв`язку з будівництвом нового житлового будинку, належала 1/2 частка в праві власності на домоволодіння розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Як свідчать матеріали справи у подальшому 1/2 частка в праві власності на житловий будинок з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходиться у АДРЕСА_1 належала на праві власності ОСОБА_9 на підставі договору дарування, посвідченого Другою Харківською державною нотаріальною конторою 06 жовтня 2004 року, договору про розірвання договору довічного утримання, посвідченого Другою Харківською державною нотаріальною конторою 05 березня 2008 року.

Інша 1/2 частка в праві власності на житловий будинок з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходиться в АДРЕСА_1 , належала ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, виданого 11 квітня 1975 року Другою Харківською державною нотаріальною конторою за реєстровим №2-2156 та Свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 11 квітня 1975 року Другою Харківською державною нотаріальною конторою за реєстровим №2-2158, зареєстрованих в Харківському міському бюро технічної інвентаризації 19 квітня 1975 року за реєстровим №1657.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

27 серпня 2003 року Другою Харківською державною нотаріальною конторою було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, №3-816.

Зі змісту вказаного свідоцтва вбачається, що на підставі заповіту, посвідченого 07 лютого 1975 року Другою Харківською державною нотаріальною конторою за реєстровим №2-884, спадкоємицею зазначеного в заповіті майна ОСОБА_3 є ОСОБА_1 .

Спадкове майно, на яке видано це свідоцтво складається з 1/2 частки в праві власності на житловий будинок з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходиться в АДРЕСА_1 .

На земельній ділянці розміром 910 кв. м розташований житловий будинок літ. «А-1» дерев?яний, обкладений цеглою, житловою площею 61,1 кв. м та надвірні будівлі: сарай літ. «Б», «Г», льох літ. «В», «Д», вбиральня літ. «Е», «Ж», огорожа 1, 2, 4, 5, 7, 8.

Ця 1/2 частка в праві власності на житловий будинок з відповідною частиною надвірних будівель належали померлому на підставі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, виданого 11 квітня 1975 року Другою Харківською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 2-2156 та Свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 11 квітня 1975 року Другою Харківською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 2-2158, зареєстрованих в Харківському міському бюро технічної інвентаризації 19 квітня 1975 року за реєстровим № 1657.

Згідно з Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданим 26 вересня 2003 року КП «ХМ БТІ» ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину №3-816 від 27 серпня 2013 року на праві власності належить 1/2 частка в праві власності на житловий будинок з надвірними будівлями розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_9 померла.

З витягу про реєстрацію у спадковому реєстрі від 04 листопада 2013 року вбачається, що Другою Харківською державною нотаріальною конторою 04 листопада 2013 року до Спадкового реєстру внесено запис про реєстрацію спадкової справи № 55250581 після смерті спадкодавця ОСОБА_9 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 .

24 лютого 2021 року Другою Харківською міською державною нотаріальною конторою було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом.

Зі змісту вказаного свідоцтва вбачається, що на підставі заповіту, посвідченого Другою Харківською державною нотаріальною конторою 02 червня 2008 року за № 3-576, спадкоємцем зазначеного у заповіті майна ОСОБА_9 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 є ОСОБА_2 (відповідач по справі), спадщина складається з 1/2 частка в праві власності на житловий будинок з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходиться у АДРЕСА_1 , яка належала померлій на підставі договору дарування, посвідченого Другою Харківською державною нотаріальною конторою 06 жовтня 2004 року, договору про розірвання договору довічного утримання, посвідченого Другою Харківською державною нотаріальною конторою 05 березня 2008 року.

Як вбачається з рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 27 вересня 2021 року по справі № 642/2608/21 постановою державного нотаріуса Другої Харківської нотаріальної контори від 13 квітня 2021 року ОСОБА_2 відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, а саме у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на частину земельної ділянки по АДРЕСА_1 , у зв`язку з тим, що неможливо визначити склад спадкового майна у вказаній земельній ділянці, оскільки частки співвласників не визначені.

На даний час право спільної сумісної власності на земельну ділянку по АДРЕСА_1 , площею 0,878га зареєстровано за ОСОБА_9 та ОСОБА_1 .

Як вбачається з відомостей з реєстру прав власності на нерухоме майно, витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 24 лютого 2021 року право власності на житловий будинок з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано за реєстровим № 1657 за ОСОБА_2 на 1/2 частку в праві власності на домоволодіння на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого Другою Харківською державною нотаріальною конторою 27 серпня 2003 року, № 3-756 та за ОСОБА_1 на 1/2 частка в праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого Другою Харківською державною нотаріальною конторою 27 серпня 2003 року, № 3-816, зареєстровано земельну ділянку, площею 910 кв. м, згідно квартальної зйомки, затвердженої рішенням Ленінського РВК від 28 лютого 1956 року № 6.

Таким чином, на даний час власниками спірного домоволодіння по 1/2 частці в праві власності, є ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Позиція Верховного Суду

Щодо позовних вимог про припинення права користування нерухомим майном, зобов`язання відповідача повернути власнику половину домоволодіння, визнання за ОСОБА_1 одноосібного права власності на домоволодіння

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження№ 61-2417сво19)).

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 155).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19)).

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18)).

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння,є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. пункти 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20)).

У справі, що переглядається:

ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 у якому просила: задовольнити її право витребування нерухомого майна, як особи, яка має право на цю власність; припинити право користування нерухомим майном для ОСОБА_2 через смерть ОСОБА_5 , з котрим було створено особистий сервітут; припинити право користування нерухомим майном для ОСОБА_2 через порушення рішення суду 1964 року та через невиконання обов`язку утримання нерухомого майна; зобов`язати ОСОБА_2 негайно повернути власнику половину домоволодіння через невикористання його більше 3-х років за цільовим призначенням та невиконання обов`язку утримання нерухомого майна в належному стані; визнати за ОСОБА_1 одноосібне право власності на домоволодіння за адресою на АДРЕСА_1 , як правонаступника в порядку спадкування;

позовні вимоги обгрунтовувала тим, що вона є правонаступником у порядку спадкування через отримання спадщини від ОСОБА_3 та хоче повернути право повного володіння спірним домоволодінням, частину якого було передано в користування з 1964 року за рішенням суду, тобто встановлено особистий сервітут, через те, що його правонаступник у порядку спадкування ОСОБА_2 є недобросовісним співвласником та не використовує майно за цільовим призначенням більше 10 (десяти) років, наслідком чого половина домоволодіння доведена до занепаду. Через відсутність у неї повних прав власника через рішення суду 1964 року про надання у користування за сервітутом на правах співвласника другої половини домоволодіння для ОСОБА_5 , вона не може без рішення суду про повернення їй всіх прав володільця підтримувати в належному стані все домоволодіння;

відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, прийшов до висновку, що позивачкою не надано достовірних, належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження її позовних вимог, тому позовні вимоги задоволенню не підлягають;

проте, суди не звернули уваги на те, що у зв`язку з оспорюванням права власності відповідача на спірне майно, належним та ефективним способом захисту порушеного права позивачки у цих правовідносинах є пред`явлення віндикаційного позову про витребування на свою користь 1/2 частки в праві власності на нерухоме майно. Вимоги про припинення права користування нерухомим майном, зобов`язання відповідача повернути власнику половину домоволодіння, визнання за ОСОБА_1 одноосібного права власності на домоволодіння не є ефективним способом захисту порушених прав позивачки;

враховуючи викладене, суди зробили правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині припинення права користування нерухомим майном, зобов`язання відповідача повернути власнику половину домоволодіння, визнання за ОСОБА_1 одноосібного права власності на домоволодіння, однак помилилися щодо мотивів такої відмови, а тому оскаржені судові рішення необхідно змінити у вказаній частині, виклавши їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Щодо позовної вимоги про витребування нерухового майна

Згідно зі статтею 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно із частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Стаття 325 ЦК України передбачає, що суб`єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом. (стаття 328 ЦК України).

Відповідно до статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Відповідно до вимог статті 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Статтею 400 ЦК України передбачено, що недобросовісний володілець зобов`язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частини перша, третя статті 13 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

У справі що переглядається:

відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, прийшов до висновку, що позивачкою не надано достовірних, належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження її позовних вимог, тому позовні вимоги задоволенню не підлягають;

встановлено, що спірне домоволодіння належить сторонам по справі на праві спільної часткової власності, зокрема по 1/2 частці в праві власності;

докази, на які посилається позивачка, зокрема: копія головної виписки з кріпосного Харківського нотаріального Архіву, книги по городу Харкову за 1917 рік на купівлю земель для розширення земельної ділянки домоволодіння, копію від 20 серпня 1927 року; копія «Завещательное распоряжение» на ОСОБА_3 від 19 лютого 1942 року; копія договору купівлі-продажу домоволодіння по АДРЕСА_1 1948 року на ОСОБА_10 , копія з архіву від 15 липня 1957 року; копія генерального плану від 09 січня 1957 року; копія сторінки з будинкової книги з реєстрацією з 1919 року ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , з 1941 року ОСОБА_11 ( ОСОБА_12 ); копія документу з реєстрації новобудови у 1963 році; копія генерального плану 20 липня 1964 року; копія рішення суду від 20 жовтня 1964 року; копія довідки №46852585 від 20 липня 2021 року - вказаних висновків не спростовують;

таким чином, встановивши, що відповідач є співвласником спірного домоволодіння, а не його користувачем, як зазначає позивачка, та врахувавши, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів припинення чи скасування у встановленому законом порядку права спільної часткової власності відповідача на спірне домоволодіння, суди зробили правильний висновок про відсутність правових підстав для витребування у відповідача належної йому частки в праві власності на домоволодіння;

За таких обставин оскаржені судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про витребування нерухомого майна необхідно залишити без змін.

Доводи касаційної скарги про те, що позивачка має статус учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та має права на компенсацію витрат відповідача на правову допомогу за рахунок держави є безпідставними.

Так, пунктом 10 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються, в тому числі, позивачі - громадяни, віднесені до 1 та 2 категорій постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 19 травня 2022 року у справі № 295/7653/20 (провадження № 61-1480св21) зазначив:

«Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції неправомірно стягнув з позивача витрати на правову допомогу, оскільки позивач є учасником ліквідації аварії на ЧАЕС 1 категорії, особою з інвалідністю внаслідок війни ІІ групи, особою з інвалідністю ІІ групи за захворюванням, пов`язаним із ліквідацією аварії на ЧАЕС, та він звільнений від сплати судового збору, не може бути прийнято колегією суддів до уваги з огляду на таке.

Відповідно до частини першої, другої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Згідно із пунктом 1 частини третьої цієї статті до витрат, пов`язаних із розглядом судової справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Положеннями частини першої статті 137 ЦПК України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Відповідно до частини сьомої статті 141 ЦПК України якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Пунктами 9, 10, 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються: особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю; позивачі - громадяни, віднесені до 1 та 2 категорій постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, учасники бойових дій, постраждалі учасники Революції Гідності, Герої України - у справах, пов`язаних з порушенням їхніх прав.

Проте позивач, будучи звільненим від сплати судового збору, не звільняється від сплати решти судових витрат, у тому числі і витрат на правничу допомогу.

Враховуючи зазначені положення законодавства, якими встановлено, що витрати, пов`язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, а також той факт, що відповідач у справі належним чином документально підтвердив такі витрати, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про їх стягнення з позивача на користь відповідача».

З матеріалів справи вбачається, що позивачка дійсно має статус учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (категорія), що є підставою для звільнення її саме від сплати судового збору, а не від понесених відповідачем витрат на правову допомогу.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про припинення права користування нерухомим майном, зобов`язання відповідача повернути власнику половину домоволодіння, визнання одноосібного права власності на домоволодіння змінити, виклавши їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині оскаржені судові рішення слід залишити без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 29 жовтня 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 12 березня 2025 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення права користування нерухомим майном, зобов`язання повернути власнику половину домоволодіння, визнання одноосібного права власності на домоволодіння змінити, виклавши їх мотивувальні частині в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 29 жовтня 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 12 березня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко