Постанова від 22 вересня 2026 р. у справі №161/22273/23 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 161/22273/23

провадження № 61-5142св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючий - Крат В. І.

судді: Гудима Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,

учасники справи:

позивач - Волинська обласна рада,

відповідач - ОСОБА_1 ,

треті особи: Приватний нотаріус Луцького районного нотаріального округу Галькевич Юлія Євгеніївна, Департамент державної реєстрації Луцької міської ради, Комунальне підприємство «Волинський обласний інформаційно-аналітичний центр медичної статистики» Волинської обласної ради,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2, на постанову Волинського апеляційного суду від 18 березня 2025 року у складі колегії суддів: Данилюк В. А., Киці С. І., Шевчук Л. Я.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2023 року Волинська обласна рада звернулася з позовом до ОСОБА_1 , треті особи: Приватний нотаріус Луцького районного нотаріального округу Галькевич Ю. Є., Департамент державної реєстрації Луцької міської ради, Комунальне підприємство «Волинський обласний інформаційно-аналітичний центр медичної статистики» Волинської обласної ради (далі - КП "ВОІАЦМС"), про визнання протиправним і незаконним рішення та скасування запису щодо реєстрації права власності на нерухоме майно.

Позов обґрунтований тим, що Волинська обласна рада відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 29 листопада 2018 року є власником земельної ділянки за кадастровим номером № 0710100000:11:027:0004 та реєстраційним номером № 1707034607101 площею 0,1719 га за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з державним актом на право постійного користування землею, серія та номер: ІІ-ВЛ №000029, виданим 05 червня 1998 року Луцькою міською радою право постійного користування землею 0,17 га на АДРЕСА_1 , надано Волинському обласному центру здоров`я. Його правонаступником станом на дату звернення є КП "ВОІАЦМС".

Цільове призначення вищезазначеної земельної ділянки - для будівництва та обслуговування будівель закладів охорони здоров`я та соціальної допомоги.

18 лютого 1999 року укладений договір суборенди земельної ділянки № 1 на загальну площу 12 кв. м з ОСОБА_1 терміном на 5 років.

Під час того, коли власником земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 була Луцька міська рада, 25 березня 1999 року Виконавчим комітетом Луцької міської ради прийнято рішення № 123 «Про погодження побудованого гаража», пунктом 1 якого встановлено: «погодити тимчасово побудований цегляний гараж на території обласного центру здоров`я ОСОБА_1 на АДРЕСА_1 , терміном на 5 років».

Пунктом 2 даного рішення зобов`язано гр. ОСОБА_1 після закінчення угоди на оренду земельної ділянки подати в міськвиконком документи для розгляду питання щодо продовження терміну користування земельною ділянкою та у випадку відмови міськвиконкомом у користуванні земельною ділянкою гараж знести та благоустроїти земельну ділянку.

Таким чином, на земельній ділянці № 0710100000:11:027:0004, що станом на 1999 рік перебувала на праві постійного користування в Обласного центру громадського здоров`я був тимчасового побудований цегляний гараж літера Б-1 площею 14 кв. м.

Позивачу не відомо, щоб договір оренди земельної ділянки від 18 лютого 1999 року № 1 на 12,0 кв. м по АДРЕСА_1 громадянці ОСОБА_1 у 2004 році був продовжений. Відтак орендар на виконання підпункту 2.2 пункту 2 рішення Луцької міської ради від 25 березня 1999 року мала на той момент гараж знести та благоустроїти земельну ділянку.

В ході проведення Волинською обласною радою інвентаризації земельних ділянок, що перебувають у спільній власності територіальних громад, сіл, селищ, міст області 13 липня 2023 року виявлено факт здійснення реєстрації права власності 23 жовтня 2020 року приватним нотаріусом Галькевич Ю. Є. на нежитлове приміщення літера Б-1, гараж, загальною площею 14 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_1 .

Волинська обласна рада відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 29 листопада 2018 року є власником земельної ділянки за кадастровим номером 0710100000:11:027:0004, реєстрація права власності на гараж ОСОБА_1 вчинена 23 жовтня 2020 року, отже вже після реєстрації права власності на земельну ділянку за Волинською обласною радою.

Реєстрація права власності на гараж відповідачем порушує права територіальних громад, сіл, селищ, міст області в особі Волинської обласної ради, як власника земельної ділянки за кадастровим № 0710100000:11:027:0004, оскільки остання позбавлена права володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, яка знаходиться під вказаною забудовою.

За таких обставин, враховуючи заяву про уточнення позовних вимог, позивач просив:

визнати протиправним та незаконним рішення, прийняте приватним нотаріусом Галькевич Ю. Є. від 27 жовтня 2020 року № 54788928 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на нерухоме майно - гараж Літера Б-1 площею 14 кв.м., за адресою АДРЕСА_1 ;

скасувати запис про право власності в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо реєстрації за ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно - гараж Літера Б-1 площею 14 кв.м., за адресою АДРЕСА_1 , що знаходиться на земельній ділянці за кадастровим № 0710100000:11:027:0004, внесений на підставі рішення приватного нотаріуса Галькевич Ю. Є. від 27 жовтня 2020 року (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2203927407101);

зобов`язати державного реєстратора Луцької міської ради в особі Департаменту державної реєстрації Луцької міської ради вчинити дії зі скасування запису щодо реєстрації права власності за ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно - гараж Літера Б-1 площею 14 кв. м, за адресою АДРЕСА_1 , що знаходиться на земельній ділянці за кадастровим № 0710100000:11:027:0004, (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2203927407101).

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 грудня 2024 року відмовлено Волинській обласній раді у задоволенні позову.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у відповідності до положень статі 764 ЦК України договір суборенди земельної ділянки від 01 грудня 1998 року є продовженим строком на 16 років та є чинним. Рішенням виконавчого комітету Луцької міської ради від 25 березня 1999 року № 123 погоджено тимчасово побудований цегляний гараж на території обласного центру здоров`я ОСОБА_1 на АДРЕСА_1 , терміном на 5 років, однак вказаним рішенням не внесено жодних змін до договору суборенди земельної ділянки від 01 грудня 1998 року, строк якого залишився незмінним - до 01 грудня 2014 року. При цьому обов`язок ОСОБА_1 знести гараж виникає виключно у випадку відмови міськвиконкомом у користуванні земельною ділянкою, а така відмова станом на день розгляду справи відсутня. З позовом про розірвання договору суборенди правонаступник орендодавця також не звертався, а тому позов є передчасним.

Крім того, відповідачка ОСОБА_1 не повинна нести відповідальність за застосування уповноваженими особами виконавчого комітету Луцької міської ради неефективних та суперечливих прийомів нормотворчої практики, які містяться в рішенні виконавчого комітету Луцької міської ради від 25 березня 1999 року № 123.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Волинського апеляційного суду від 18 березня 2025 року апеляційну скаргу представника позивача Волинської обласної ради Кузьмич Ю. В. задоволено. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 грудня 2024 року в даній справі скасовано. Позов Волинської обласної ради задоволено. Скасовано запис про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на нерухоме майно - гараж Літера Б-1 площею 14 кв. м, за адресою АДРЕСА_1 ; скасовано запис про право власності в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо реєстрації за ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно - гараж Літера Б-1 площею 14 кв. м, за адресою АДРЕСА_1 , що знаходиться на земельній ділянці за кадастровим № 0710100000:11:027:0004, внесений на підставі рішення приватного нотаріуса Галькевич Юлії Євгеніївни від 27 жовтня 2020 року (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2203927407101). Зобов`язано державного реєстратора Луцької міської ради в особі Департаменту державної реєстрації Луцької міської ради вчинити дії із скасування запису щодо реєстрації права власності за ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно - гараж Літера Б-1 площею 14 кв. м, за адресою АДРЕСА_1 , що знаходиться на земельній ділянці за кадастровим № 0710100000:11:027:0004, (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2203927407101).

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд прийшов до помилкового висновку, застосовуючи статтю 764 ЦК України, оскільки в даній ситуації слід керуватися розділом 3 ЦК України «Найм (оренда) земельної ділянки», де в частині 2 статті 792 ЦКУ зазначено, що відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов`язані з орендою землі, є Закон України «Про оренду землі».

Положення статті 33 Закону України «Про оренду землі» діяли станом на момент припинення договору суборенди землі (схожого змісту і на поточну дату), а тому за відсутності інших умов у договорі суборенди їх слід застосовувати до даних правовідносин.

Доказів того, що ОСОБА_1 у встановленому законом порядку зверталася з листом та проектом додаткової угоди до орендодавця щодо поновлення договору суборенди, не надано. Отже, відповідачка на момент закінчення договору суборенди не повернула земельну ділянку орендодавцеві, не виконала зобов`язань, визначених статтею 33 Закону та рішенням виконавчого комітету Луцької міської ради (не подала документи на продовження терміну користування землею, не знесла гараж та не благоустроїла земельну ділянку).

При зверненні до приватного нотаріуса з заявою про реєстрацію права власності на гараж у жовтні 2020 року відповідач мала бути обізнана, що земельна ділянка під забудовою належить на праві власності Волинській обласній раді та за цією ж адресою ще зареєстровано ряд приміщень комунальної форми власності, які належать на праві власності Волинській обласній раді.

Таким чином, реєстрація за громадянкою ОСОБА_1 об`єкта нерухомого майна є незаконною, розташоване на ній нерухоме майно порушує інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст Волинської області в особі Волинської обласної ради на розпорядження та користування земельною ділянкою 0,1719 га.

Державний реєстратор (приватний нотаріус) - Галькевич Ю. Є. прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за № 54788928 від 27 жовтня 2020 року (з відкриттям розділу), чим порушила норми Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

15 квітня 2025 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2, у якій просила скасувати постанову Волинського апеляційного суду від 18 березня 2025 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові не посилається на жодний правовий висновок зроблений Верховним Судом у подібних правовідносинах, який би надавав апеляційному суду підстави для скасування рішення суду першої інстанції. Тобто, суд першої інстанції прийняв рішення з правильним застосуванням норм матеріального права, а саме: статті 764 ЦК України, статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та постанов Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/9949/20 та № 916/1986/18.

В апеляційній скарзі позивач не заявляв вимоги зобов`язального характеру, а саме: «Зобов`язати державного реєстратора Луцької міської ради в особі Департаменту державної реєстрації Луцької міської ради вчинити дії із скасування запису щодо реєстрації права власності за ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно гараж Літера Б-1 площею 14 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , що знаходиться на земельній ділянці за кадастровим № 0710100000:11:027:0004, (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2203927407101)». Однак, не заважаючи на наведені вище обставин, суд апеляційної інстанції вийшов за межі апеляційної скарги та в оскаржуваному рішенні суду задовольнив вимогу зобов`язального характеру, яку позивач у апеляційній скарзі не заявляв.

В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції встановив помилкові обставини щодо належності земельної ділянки, на якій розміщений цегляний гараж ОСОБА_1 - позивачу, як власнику. Так, позивачем на підтвердження права власності на земельну ділянку надано Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права №147334014 від 29 листопада 2018 року. Тобто, цей Витяг не про реєстрацію права власності, а про реєстрацію іншого речового права, а саме: права користування, як це випливає зі змісту самого Витягу. Отже, позивач є користувачем спірної земельної ділянки. Власником же вказаної земельної ділянки є територіальна громада в особі Луцької міської ради, оскільки вказана земельна ділянка знаходиться в межах міста Луцька.

Позивач при зверненні до суду з даним позовом, не обґрунтував, яке його суб`єктивне право чи охоронюваний законом інтерес порушено або невизнається ОСОБА_1 щодо цегляного гаража, який збудований нею і перебуває в її користуванні з 1998 року про що позивачу було відомо ще з того часу.

Обов`язок доведення підставності позовних вимог у даній справі покладався на позивача у справі, а не на відповідача, тому є незаконним покликання в оскаржуваному рішенні судом апеляційної інстанції на те, що ОСОБА_1 мала доводити якісь обставини. До суду з позовом звернувся позивач з посиланням на порушення його прав на інтересів, що не знайшло підтвердження під час розгляду справи, а також позивач так і не зміг конкретизувати, в чому саме полягає порушення ОСОБА_1 його прав.

Не вірними є висновки суду апеляційної інстанції щодо застосування до виниклих правовідносин законодавства 2014 року, оскільки правовідносини виникли з 01 грудня 1998 року, з моменту укладення між Волинською обласною станцією переливання крові/ обласним центром здоров`я та ОСОБА_1 договору суборенди земельної ділянки площею 12 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , для використання під цегляний гараж. Строк суборенди складає з 01 грудня 1998 року по 01 грудня 2014 року.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції констатує, що земельна ділянка не є майном, а тому до неї не може бути застосована стаття 764 ЦК України. Такі висновки суду апеляційної інстанції не узгоджуються з нормами ЦК України. Так, відповідно до частини першої статті 181 ЦК України, до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Короткий зміст відзивів на касаційну скаргу

У червні 2025 року КП "ВОІАЦМС", через представника Солтисюка А. П., подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просило касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Відзив мотивований тим, що апеляційний суд при винесенні постанови в повному обсязі дослідив подані сторонами докази, всебічно з`ясував усі фактичні обставини справи, вірно застосував норми матеріального права, практику Верховного Суду, натомість касаційна скарга ОСОБА_1 є безпідставною та такою, що задоволенню не підлягає.

Дійшовши висновку про незаконність реєстрації права власності на гараж ОСОБА_1 , тобто неправильне застосування норм матеріального права, суд апеляційної інстанції правомірно постановив скасувати запис про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначає про безпідставність звернення до суду Волинської обласної ради, оскільки остання не є власником земельної ділянки та, відповідно, її права не порушені. Однак, відповідно до частини четвертої статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об`єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні погреби територіальних громад. Тобто, саме органи місцевого самоврядування виконують функції власника земельних ділянок територіальних громад у відносинах з фізичними та юридичними особами. Статус Волинської обласної ради як власника земельної ділянки підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 29 листопада 2018 року. Отже, твердження Скаржника про безпідставність звернення до суду Волинської обласної ради є помилковим.

Поновленню договору оренди передує обов`язок орендаря повідомити орендодавця про намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди, що ОСОБА_1 зроблено не було.

ОСОБА_1 зазначає в касаційній скарзі про необхідність застосування до спірних правовідносин положень статті 764 ЦК України, якою визначені правові наслідки продовження володіння та/або користування майном після закінчення строку договору найму. Проте, порядок найму (оренди) земельної ділянки визначено в розділом 3 ЦК України «Найм (оренда) земельної ділянки». При цьому, частиною другою статті 792 передбачено, що відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, яким є Закон України «Про оренду землі». Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку щодо застосування до спірних правовідносин положень Закону України «Про оренду землі».

У червні 2025 року Волинська обласна рада, через представника Непопада Г. В., подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просила касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін

Відзив мотивований тим, що аналіз касаційної скарги свідчить, що її мотивувальна частина складається з викладення обставин справи та містить формальне посилання на неправильність та незаконність судового рішення. Представник відповідача не обґрунтовує передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України підстав касаційного оскарження судових рішень. Формальна вказівка на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Представником відповідача не зазначено щодо питання застосування якої саме норми права у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду, тому представником не виконано вимог ЦПК України при поданні касаційної скарги щодо наведення підстав касаційного оскарження судових рішень, і згідно пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Касатор зазначає, що суд апеляційної інстанції в супереч вимог частин 1, 6 статті 367 ЦПК України, вийшов за межі позовних вимог та апеляційної скарги позивача та в оскаржуваному рішенні суду задовольнив вимогу зобов`язального характеру, яку позивач у апеляційній скарзі не заявляв. Формування змісту та обсягу заявлених позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Вимога зобов`язального характеру була логічно пов`язана з первісними вимогами та не суперечила принципу диспозитивності.

Представник ОСОБА_1 зазначає, що в оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції встановив помилкові обставини щодо належності земельної ділянки, на якій розміщений цегляний гараж ОСОБА_1 - позивачу, як власнику. Інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 09.06.2025 підтверджує державну реєстрацію права власності на зазначену земельну ділянку за Волинською обласною радою та виключає можливість одночасної належності цієї ділянки територіальній громаді в особі Луцької міської ради. Факт розташування ділянки в межах міста Луцька не змінює правового статусу права власності, яке належить Волинській обласній раді на підставі належно зареєстрованого права. Твердження касатора про те, що земельна ділянка належить Волинській обласній раді на праві користування, а не власності, є безпідставним та суперечить наявним у справі доказам.

У цій справі позивач при зверненні до суду з даним позовом, не обґрунтував, яке його суб`єктивне право чи охоронюваний законом інтерес порушено, або невизнається ОСОБА_1 щодо цегляного гаража, який збудований нею і перебуває в її користуванні з 1998 року, про що позивачу було відомо ще з того часу. Такі твердження касатора не заслуговують на увагу. Волинська обласна рада є власником земельної ділянки, на якій розташований гараж, збудований ОСОБА_1 , загальною площею 14 кв. м. та ОСОБА_1 використовує земельну ділянку без належного правового підґрунтя та без погодження з власником, чим порушуються права - Волинської обласної ради на розпорядження своєю земельною ділянкою.

Помилковими є доводи касатора щодо необхідності застосування до спірних правовідносин виключно законодавства, чинного на момент укладення договору суборенди, тобто 1998 року. Обставини у даній справі пов`язані в тому числі з припиненням договору суборенди земельної ділянки площею 12 кв. м станом на момент закінчення договору - 01 грудня 2014 року, а також з подальшим використанням земельної ділянки після закінчення строку дії такого договору. Відповідно до договору суборенди земельної ділянки від 01 грудня 1998 року, який зареєстрований в книзі записів договорів Луцьким управлінням земельних ресурсів на право тимчасового користування землею - 18 лютого 1999 року за № 1, укладеному між Волинською обласною станцією переливання крові/ Волинським обласним центром здоров`я та ОСОБА_1 , в пункті 1 зазначено про передачу в користування 12 кв. м земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 для використання під гараж. Строк суборенди складає з 1 грудня 1998 року по 1 грудня 2014 рік (16 років), реєстрація права власності на гараж за відповідачем вчинена - 23 жовтня 2020 року. Враховуючи, що саме реєстрація права власності є юридичним фактом виникнення речового права, а також що на момент реєстрації особа не мала чинного договору оренди (суборенди) або іншого речового права на землю, правова оцінка дій особи мала здійснюватись з урахуванням законодавства, чинного на момент закінчення договору.

Твердження скаржника про начебто вибіркове застосування апеляційним судом положень статті 33 Закону України «Про оренду землі» є необґрунтованими та такими, що не відповідають змісту оскаржуваного рішення. Суд апеляційної інстанції при прийнятті рішення застосував саме ту редакцію статті 33 зазначеного Закону, яка була чинна на момент припинення дії договору суборенди земельної ділянки - 01 грудня 2014 року, це узгоджується з частиною першою статті 5 ЦК України.

Посилання скаржника на можливість автоматичного поновлення договору оренди на підставі «мовчазної згоди» орендодавця є некоректним у контексті оренди земельної ділянки, оскільки такі припущення ґрунтуються на положеннях Цивільного кодексу України щодо оренди майна, а не землі. Правовий режим оренди земельних ділянок регулюється спеціальним

законом - Законом України "»ро оренду землі», і саме він має пріоритет у даному випадку.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції констатує, що земельна ділянка не є майном, а тому до неї не підлягає застосована судом першої інстанції статті 764 ЦК України. З такими твердженнями скаржника не можна погодитися, оскільки стаття 764 ЦК України, передбачає правові наслідки продовження володіння та/або користування майном після закінчення строку договору найму. Проте, у спірних правовідносинах предметом договору суборенди є земельна ділянка площею 12 кв. м а не майно. Скаржник приходить до помилкового висновку, застосовуючи статтю 764 ЦК України, оскільки в даній ситуації слід керуватися розділом 3 ЦК України «Найм (оренда) земельної ділянки», де в частині 2 статті 792 ЦК України зазначено, що відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов`язані з орендою землі, є Закон України «Про оренду землі».

У даній справі Волинська обласна рада є уповноваженим органом щодо земельної ділянки, на якій розміщено спірний гараж. Той факт, що гараж не перебував на балансі чи у власності обласної ради, не виключає забезпечення законності у використанні земельної ділянки та розміщеного на ній нерухомого майна. Відтак твердження скаржника про те, що позивач нібито не має жодного відношення до збудованого гаража, є необґрунтованим, оскільки суперечить установленому законодавчому регулюванню правових відносин між земельною ділянкою та нерухомим майном, що на ній розміщене.

Волинська обласна рада довідалася про порушення свого права лише 13 липня 2023 року , а не як зазначає представник відповідача з 1998 року, або ж з 2018 року. Крім того, представником відповідача не конкретизовано дата, з якої має починатися обчислення такого строку. Відповідач не зверталася до суду першої інстанції з заявою про сплив позовної давності та застосування наслідків її спливу, хоча мала таку можливість, враховуючи, що справа перебувала у провадженні суду першої інстанції понад 1 рік та представник відповідача/відповідач були присутні більше ніж на половині судових засідань.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2025 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків. Особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 29 квітня 2025 року указані недоліки було усунуто.

Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2025 року клопотання ОСОБА_1 про зменшення розміру судового збору задоволено. Зменшено ОСОБА_1 розмір судового збору до 2 684,00 грн за подання касаційної скарги на постанову Волинського апеляційного суду від 18 березня 2025 року у вказаній справі. Відкрито касаційне провадження у справі № 161/22273/23 та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції. У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення дії постанови Волинського апеляційного суду від 18 березня 2025 року відмовлено.

У червні 2025 року матеріали справи № 161/22273/23 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 19 травня 2025 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 02 лютого 2021 у справі № 925/642/19, від 29 червня 2021 року у справі № 916/2040/20, 25 травня 2021 року у справі № 910/9949/20, від 12 червня 2019 року у справі № 916/1986/18, відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 27 жовтня 2020 року приватним нотаріусом Галькевич Ю. Є. прийняте рішення № 54788928 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на нерухоме майно - гараж Літера Б-1 площею 14 кв. м, за адресою АДРЕСА_1 .

Волинська обласна рада є власником земельної ділянки з кадастровим номером № 0710100000:11:027:0004 та реєстраційним номером № 1707034607101, площею 0,1719 га за адресою АДРЕСА_1 .

Згідно з державним актом на право постійного користування землею серії ІІ-ВЛ № 000029, виданим 05 червня 1998 року Луцькою міською радою, право постійного користування землею площею 0,17 га на АДРЕСА_1 , надано Волинському обласному центру здоров`я, правонаступником якого являється КП "ВОІАЦМС".

01 грудня 1998 року між Волинською обласною станцією переливання крові/ обласним центром здоров`я та ОСОБА_1 укладений договір суборенди земельної ділянки, за умовами якого орендодавець передав, а орендар ОСОБА_1 прийняла в користування 12 кв. м земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1 , для використання під гараж. Строк суборенди складає з 01 грудня 1998 року по 01 грудня 2014 року.

Рішенням виконавчого комітету Луцької міської ради від 25 березня 1999 року № 123 погоджено тимчасово побудований цегляний гараж на території обласного центру здоров`я ОСОБА_1 на АДРЕСА_1 , терміном на 5 років. Зобов`язано ОСОБА_1 після закінчення угоди на оренду земельної ділянки подати до міськвиконкому документи для розгляду питання про продовження терміну користування земельною ділянкою. У випадку відмови міськвиконкомом у користуванні земельною ділянкою гараж знести та благоустроїти земельну ділянку.

Позиція Верховного Суду

Щодо задоволення позовних вимог про скасування запису про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та зобов`язання державного реєстратора Луцької міської ради в особі Департаменту державної реєстрації Луцької міської ради вчинити дії

Диспозитивність - один з основних принципів судочинства, на підставі якого особа (зокрема, позивач чи відповідач), самостійно вирішує, чи оскаржувати рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку та в яких межах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2023 року в справі № 757/42885/19-ц (провадження № 61-9060св22)).

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 375 ЦПК України).

Касаційний суд вже звертав увагу, що:

підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції є ухвалення цим судом рішення без додержання норм матеріального або процесуального права, і такий висновок має робитися судом апеляційної інстанції тільки у тому разі, якщо судове рішення суду першої інстанції переглядається по суті. Якщо в певній частині судове рішення суду першої інстанції не оскаржується в апеляційному порядку, то це не є підставою для його скасування із вказівкою про це в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції.

Тобто, якщо в певній частині судове рішення суду першої інстанції не оскаржується в апеляційному порядку, то в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції має бути вказано, з урахуванням доводів та вимог апеляційної скарги, в якій саме частині судове рішення суду першої інстанції скасовано (змінено або залишено без змін) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 761/6295/17 (провадження № 61-3830св19), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 грудня 2021 року в справі № 210/3890/19 (провадження № 61-6280св20));

підставою для залишення судового рішення суду першої інстанції без змін є ухвалення судом першої інстанції судового рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права і такий висновок має робитися судом апеляційної інстанції тільки у тому разі, якщо судове рішення суду першої інстанції переглядається по суті. Якщо в певній частині судове рішення суду першої інстанції не оскаржується в апеляційному порядку, то це не є підставою для залишення судового рішення суду першої інстанції без змін, із вказівкою про це в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції.

Тобто, якщо в певній частині судове рішення суду першої інстанції не оскаржується в апеляційному порядку, то в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції має бути вказано, з урахуванням доводів та вимог апеляційної скарги, в якій саме частині судове рішення суду першої інстанції залишено без змін (змінено чи скасовано). У разі, якщо судове рішення суду першої інстанції повністю оскаржується в апеляційному порядку, то в апеляційного суду відсутні підстави для вказівки в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції про те, що судове рішення залишаться без змін тільки в певній частині (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 лютого 2022 року в справі № 362/2035/18 (провадження № 61-15365св21)).Автономія волі та приватний інтерес є «підвалинами» сучасного приватного права. Завдання приватного права полягає у «напрацюванні» таких правил, які максимальною мірою забезпечують автономію волі та реалізацію приватного інтересу кожної особи, без порушення прав і інтересів інших осіб (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2024 року в справі № 601/1396/21).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 квітня 2021 року у справі № 755/17900/18 (провадження № 61-11252св20) зроблено висновок, що «відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частини четвертої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. В апеляційній скарзі представника ОСОБА_1 - адвоката Москаля Г. Г. відсутні посилання на набуття ТОВ «ФК «Фактор Плюс» у позасудовий спосіб права власності на іпотечне майно, у зв`язку із цим заявником реалізація іпотекодержателем такого права не пов`язується з наявністю/відсутністю та розміром заборгованості за кредитним договором. При цьому представник відповідачки в апеляційній скарзі просив скасувати рішення суду першої інстанції, повернувши справу на новий розгляд до місцевого суду, а не ухвалити нове рішення у справі. Таким чином, всупереч принципу диспозитивності цивільного судочинства й вимогам статті 367 ЦПК України апеляційний суд вийшов за межі доводів та вимог апеляційної скарги».

У справі, що переглядається:

Волинська обласна рада звернулася з позовом до ОСОБА_1 , треті особи: Приватний нотаріус Луцького районного нотаріального округу Галькевич Ю. Є., Департамент державної реєстрації Луцької міської ради, Комунальне підприємство «Волинський обласний інформаційно-аналітичний центр медичної статистики» Волинської обласної ради, у якому просила:

визнати протиправним та незаконним рішення, прийняте приватним нотаріусом Галькевич Ю. Є. від 27 жовтня 2020 року № 54788928 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на нерухоме майно - гараж Літера Б-1 площею 14 кв.м., за адресою АДРЕСА_1 ;

скасувати запис про право власності в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо реєстрації за ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно - гараж Літера Б-1 площею 14 кв.м., за адресою АДРЕСА_1 , що знаходиться на земельній ділянці за кадастровим № 0710100000:11:027:0004, внесений на підставі рішення приватного нотаріуса Галькевич Ю. Є. від 27 жовтня 2020 року (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2203927407101);

зобов`язати державного реєстратора Луцької міської ради в особі Департаменту державної реєстрації Луцької міської ради вчинити дії із скасування запису щодо реєстрації права власності за ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно - гараж Літера Б-1 площею 14 кв.м., за адресою АДРЕСА_1 , що знаходиться на земельній ділянці за кадастровим № 0710100000:11:027:0004, (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2203927407101);

рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 грудня 2024 року відмовлено Волинській обласній раді у задоволенні позову;

Волинська обласна рада подала апеляційну скаргу на вказане рішення суду апеляційної інстанції у якій просила:

скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про:

визнання протиправним та незаконним рішення, прийняте приватним нотаріусом Галькевич Ю. Є. від 27 жовтня 2020 року № 54788928 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на нерухоме майно - гараж Літера Б-1 площею 14 кв.м., за адресою АДРЕСА_1 ;

скасування запису про право власності в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо реєстрації за ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно - гараж Літера Б-1 площею 14 кв. м, за адресою АДРЕСА_1 , що знаходиться на земельній ділянці за кадастровим № 0710100000:11:027:0004, внесений на підставі рішення приватного нотаріуса Галькевич Ю. Є. від 27 жовтня 2020 року (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2203927407101);

та ухвалити нове рішення яким вказані позовні вимоги задовольнити.

постановою Волинського апеляційного суду від 18 березня 2025 року рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 грудня 2024 року в даній справі скасовано. Позов Волинської обласної ради задоволено. Скасовано запис про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на нерухоме майно - гараж Літера Б-1 площею 14 кв. м, за адресою АДРЕСА_1 ; скасовано запис про право власності в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо реєстрації за ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно - гараж Літера Б-1 площею 14 кв. м, за адресою АДРЕСА_1 , що знаходиться на земельній ділянці за кадастровим № 0710100000:11:027:0004, внесений на підставі рішення приватного нотаріуса Галькевич Ю. Є. від 27 жовтня 2020 року (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2203927407101); зобов`язано державного реєстратора Луцької міської ради в особі Департаменту державної реєстрації Луцької міської ради вчинити дії із скасування запису щодо реєстрації права власності за ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно - гараж Літера Б-1 площею 14 кв.м., за адресою АДРЕСА_1 , що знаходиться на земельній ділянці за кадастровим № 0710100000:11:027:0004, (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2203927407101).

суд апеляційної інстанції, в порушення вимог частини першої статті 367 ЦПК України, вийшов за межі позовних вимог, доводів та вимог апеляційної скарги та безпідставно скасував запис про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності за

ОСОБА_1 на нерухоме майно - гараж Літера Б-1 площею 14 кв. м, за адресою АДРЕСА_1 (про що не було заявлено в позовній заяві) та задовольнив позовну вимогу щодо зобов`язання державного реєстратора Луцької міської ради в особі Департаменту державної реєстрації Луцької міської ради вчинити дії із скасування запису щодо реєстрації права власності за ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно - гараж Літера Б-1 площею 14 кв. м, за адресою АДРЕСА_1 , що знаходиться на земельній ділянці за кадастровим № 0710100000:11:027:0004, відмова в задоволенні якої не оскаржувалась до суду апеляційної інстанції.

За таких обставин, оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції в частині:

скасування запису про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на нерухоме майно - гараж Літера Б-1 площею 14 кв. м, за адресою АДРЕСА_1 , слід скасувати, оскільки відповідних позовних вимог позовна заява не містила;

в частині задоволення позовних вимог про зобов`язання державного реєстратора Луцької міської ради в особі Департаменту державної реєстрації Луцької міської ради вчинити дії із скасування запису щодо реєстрації права власності за ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно - гараж Літера Б-1 площею 14 кв.м., за адресою АДРЕСА_1 , що знаходиться на земельній ділянці за кадастровим № 0710100000:11:027:0004, скасувати та залишити в силі у цій частині рішення суду першої інстанції.

Щодо задоволення позовної вимоги про скасування запису про право власності в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження№ 61-2417сво19)).

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 155).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22 (провадження № 12-39гс23), зроблено висновок, що «за обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна. Отже, належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно. Оскільки положення статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею, реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно за особою - власником земельної ділянки у будь-який інший спосіб, окрім визначеного цією статтею (тобто на підставі судового рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за власником земельної ділянки), також не змінює правовий режим самочинного будівництва. За вказаних обставин особа - власник земельної ділянки не набуває право власності на самочинно побудоване нерухоме майно».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30 квітня 2024 року у cправі № 904/2129/23, що «на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. Отже, знесення самочинно побудованого спірного об`єкта нерухомості відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України є належним та ефективним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво. Формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Ураховуючи наведене, коли належний власник земельної ділянки не надавав згоди на будівництво на його земельній ділянці об`єкта нерухомого майна, він має право вимагати усунення будь-яких порушень його прав як власника земельної ділянки (частина друга статті 152 ЗК України). Не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право власності на об`єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку. Якщо нерухоме майно є самочинним будівництвом, реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно у будь-який інший спосіб, окрім визначеного статтею 376 ЦК України (тобто на підставі судового рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за особою, яка його побудувала, або за власником земельної ділянки), є такою, що не відповідає вимогам цієї статті. Можливість настання інших правових наслідків, ніж передбачені статтею 376 ЦК України, як у випадку самочинного будівництва, здійсненого власником земельної ділянки, так і у випадку самочинного будівництва, здійсненого іншою особою на чужій земельній ділянці, виключається. Судовим рішенням про знесення спірного об`єкта нерухомості суд вирішує подальшу юридичну долю самочинно побудованого майна (спірного об`єкта нерухомості). Якщо право власності на об`єкт самочинного будівництва зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, у разі задоволення позовної вимоги про знесення об`єкта самочинного будівництва суд у мотивувальній частині рішення повинен надати належну оцінку законності такої державної реєстрації. Отже, належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 грудня 2025 року у справі № 908/2388/21 (провадження № 12-73гс24) вказано, що:

«самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, є порушенням прав власника відповідної земельної ділянки.

За обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстроване за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

Таким чином, усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої у спорах про знесення об`єкта самочинного будівництва заявлені позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора є неналежними та такими, що не спрямовані на реальний захист прав та інтересів позивача. Щодо вимог про визнання недійсними укладених між відповідачами договорів купівлі-продажу, то слід зазначити, що Міськрада не є стороною спірних договорів та не заявляє про свої права або інтереси щодо об`єктів купівлі-продажу. Внаслідок укладення відповідачами спірних договорів обсяг прав та обов`язків Міськради жодним чином не змінюється. Укладення оскаржуваних договорів не створило для позивача як дійсного власника земельної ділянки жодних правових наслідків. При цьому самі договори, на відміну від розташування на земельній ділянці самочинного будівництва, не створюють для позивача перешкоди в розпорядженні земельною ділянкою.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що у справі, яка розглядається, належним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, є вимога про знесення об`єкта самочинного будівництва відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України. Зазначений спосіб захисту відповідає характеру правопорушення, є таким, що встановлений законом, реально захищає та відновлює права та інтереси позивача.

Звернення з негаторним позовом спрямоване на відновлення суб`єкта речового права у попередньому стані. Вимоги за негаторним позовом полягають в усуненні порушення, яке триває і має місце на момент звернення з позовом. Негаторний позов може бути пред`явлений впродовж всього строку тривання відповідного порушення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц). Вимога про знесення майна, яке власник земельної ділянки вважає самочинним будівництвом, є різновидом негаторного позову власника земельної ділянки з усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своєю земельною ділянкою. Статтею 376 ЦК України регламентовано правовий режим самочинного будівництва. Частиною другою статті 212 ЗК України встановлено право власника вимагати усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою з боку суб`єктів, які створюють такі перешкоди. Отже, враховуючи негаторний характер позову власника земельної ділянки, обов`язок з приведення земельної ділянки у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, покладається на особу, яка чинить такі перешкоди на момент звернення власника земельної ділянки з позовом до суду. На об`єкт самочинного будівництва не виникає право власності як на нерухому річ (згідно із частиною другою статті 376 ЦК України особа, яка здійснила самочинне будівництво, не набуває права власності на нього). Зміна правового режиму самочинного будівництва може бути здійснена виключно на підставі рішення суду в порядку, встановленому статтею 376 ЦК України.

… обов`язок знести об`єкт самочинного будівництва має розглядатися в контексті правового захисту права власності на земельну ділянку. Отже, відповідачем за вимогою про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом знесення об`єкта самочинного будівництва має бути особа, яка чинить перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою (останній набувач). Слід з-поміж іншого зауважити, що процесуальний статус останнього набувача прав на об`єкт самочинного будівництва як відповідача надає такій особі можливість використовувати всі передбачені процесуальним законом засоби для захисту своїх прав та інтересів. Також суд під час розгляду справи зможе оцінити добросовісність відповідача та пропорційність застосовуваних до нього засобів. Останній набувач не позбавлений можливості звернутися з вимогою про відшкодування збитків до особи, в якої придбав об`єкт самочинного будівництва».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2021 року в справі № 509/11/17 (провадження № 61-268св21) зазначено, що: «ОСОБА_11 вимог про усунення перешкод у здійснені права користування та розпорядження своїм майном (знесення самочинно збудованого майна) чи про відновлення становища, яке існувало до порушення не пред`являв. Тому в задоволенні позовних вимог ОСОБА_11 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 необхідно було відмовити у зв`язку з тим, що визнання незаконними та скасування рішень державних реєстраторів та визнання недійсними договорів купівлі-продажу не є ефективним способом захисту та не забезпечує усунення порушень спричинених самочинним будівництвом. Як наслідок постанову апеляційного суду в цій частині належить змінити в мотивувальній частині».

У справі, що переглядається:

Волинська обласна рада звернулася з позовом до ОСОБА_1 , треті особи: Приватний нотаріус Луцького районного нотаріального округу Галькевич Ю. Є., Департамент державної реєстрації Луцької міської ради, КП «ВОІАЦСМ», у якому, зокрема, просила скасувати запис про право власності в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо реєстрації за ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно - гараж Літера Б-1 площею 14 кв.м., за адресою АДРЕСА_1 , що знаходиться на земельній ділянці за кадастровим № 0710100000:11:027:0004, внесений на підставі рішення приватного нотаріуса Галькевич Ю. Є. від 27 жовтня 2020 року;

суд першої інстанції відмовив у задоволенні вказаних позовних вимог, мотивуючи таку відмову тим, що у відповідності до положень статі 764 ЦК України договір суборенди земельної ділянки від 01 грудня 1998 року є продовженим строком на 16 років та чинним. Рішенням виконавчого комітету Луцької міської ради від 25 березня 1999 року № 123 погоджено тимчасово побудований цегляний гараж на території обласного центру здоров`я ОСОБА_1 на АДРЕСА_1 , терміном на 5 років, однак вказаним рішенням не внесено жодних змін до договору суборенди земельної ділянки від 01 грудня 1998 року, строк якого залишився незмінним - до 01 грудня 2014 року. При цьому обов`язок ОСОБА_1 знести гараж виникає виключно у випадку відмови міськвиконкомом у користуванні земельною ділянкою, а така відмова станом на день розгляду справи відсутня. З позовом про розірвання договору суборенди правонаступник орендодавця також не звертався, а тому позов є передчасним, тобто розглянув справу по суті позовних вимог;

апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасував та задовольнив позовну вимогу, скасував запис про державну реєстрацію прав та їх

обтяжень, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності за

ОСОБА_1 ;

але суд апеляційної інстанції не врахував, що задоволення позовної вимоги про скасування запису про право власності в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не призведе до відновлення порушених прав позивача. У справі, яка розглядається, належним способом захисту прав власника земельної ділянки у разі, якщо буде встановлено, що здійснено самочинне будівництво, є вимога про знесення об`єкта самочинного будівництва або визнання права власності на нього;

за таких обставин постанову суду апеляційної інстанції в частині задоволення позовної вимоги про скасування запису про право власності в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову у цій частині.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржене судове рішення ухвалене без додержання норм матеріального та процесуального права.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що:

касаційну скаргу слід задовольнити частково,

постанову суду апеляційної інстанції скасувати;

рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про зобов`язання державного реєстратора Луцької міської ради в особі Департаменту державної реєстрації Луцької міської ради вчинити дії із скасування запису щодо реєстрації права власності залишити в силі;

рішення суду першої інстанції в частині скасування запису про право власності в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , задовольнити.

Постанову Волинського апеляційного суду від 18 березня 2025 року скасувати.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 грудня 2024 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про зобов`язання державного реєстратора Луцької міської ради в особі Департаменту державної реєстрації Луцької міської ради вчинити дії із скасування запису щодо реєстрації права власності залишити в силі.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 грудня 2024 року в частині позовної вимоги про скасування запису про право власності в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо реєстрації змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

З моменту ухвалення постанови судом касаційної інстанції постанова Волинського апеляційного суду від 18 березня 2025 року втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко