Рішення від 22 вересня 2026 р. у справі №907/582/24 — Господарський суд Закарпатської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Адреса: вул. Коцюбинського, 2а, м. Ужгород, 88605

e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua

вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

23 вересня 2026 р. м. Ужгород Справа №907/582/24

За позовом Керівника Ужгородської окружної прокуратури, м. Ужгород Закарпатської області в інтересах держави в особі Західного офісу Держаудитслужби, м. Львів Львівської області, Ужгородської районної державної (військової) адміністрації, м. Ужгород Закарпатської області

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю “Лісбер”, смт. Великий Березний Ужгородського району Закарпатської області

про визнання недійсними Договору №1 від 16.10.2018 та Додаткового договору б/н від 04.02.2019 до Договору №1 від 16.10.2018, що укладені між Відділом охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації та Товариством з обмеженою відповідальністю “Лісбер”; стягнення 656 496 грн,

Суддя господарського суду – Пригара Л.І.

Секретар судового засідання – Маркулич Д.В.

представники:

Прокуратури – Роман М.С., прокурор відділу Закарпатської обласної прокуратури

Позивача 1 – не з`явився

Позивача 2 – не з`явився

Відповідача – не з`явився

СУТЬ СПОРУ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ СУДУ В МЕЖАХ СПРАВИ

Керівник Ужгородської окружної прокуратури, м. Ужгород Закарпатської області звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Західного офісу Держаудитслужби, м. Львів Львівської області, Ужгородської районної державної (військової) адміністрації, м. Ужгород Закарпатської області до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю “Лісбер”, смт. Великий Березний Ужгородського району Закарпатської області про визнання недійсними Договору №1 від 16.10.2018 та Додаткового договору б/н від 04.02.2019 до Договору №1 від 16.10.2018, що укладені між Відділом охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації та Товариством з обмеженою відповідальністю “Лісбер”; стягнення 656 496 грн.

Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 25.06.2024 відкрито провадження у справі №907/582/24 в порядку загального позовного провадження, продовжено строк підготовчого провадження до 26.09.2024 та призначено підготовче засідання на 27.08.2024. Встановлено відповідачеві строк для надання суду відзиву на позовну заяву в порядку ст. 165 ГПК України з одночасним надісланням копії такого прокурору та позивачам, а доказів надіслання – суду, протягом 15-ти днів із дня одержання даної ухвали. Встановлено позивачам строк для надання суду письмово висловленої позиції щодо заявленого позову протягом 15-ти днів із дня одержання даної ухвали. Встановлено прокурору та позивачам строк для надання суду та відповідачу відповідей на відзив у порядку ст. 166 ГПК України, протягом 5-ти днів із дня одержання копії відзиву. Явку уповноважених представників сторін у підготовче засідання визнано обов`язковою.

Ухвалою суду від 03.09.2024 судом у порядку ст. 120 ГПК повідомлено сторін справи №907/582/24 про те, що підготовче засідання призначено на 26.09.2024.

Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 26.09.2024 зупинено провадження у справі №907/582/24 до вирішення Великою Палатою Верховного Суду справи №918/1043/21 та виготовлення повного тексту відповідної постанови.

Ухвалою суду від 17.12.2024 поновлено провадження у справі №907/582/24 та призначено підготовче засідання на 19.02.2025.

Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 19.02.2025 зупинено провадження у справі №907/582/24 до закінчення розгляду Об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи №922/3456/23 та виготовлення повного тексту відповідної постанови.

Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 03.02.2026 поновлено провадження у справі №907/582/24, підготовче засідання призначено на 05.03.2026.

Ухвалами суду від 05.03.2026, 14.04.2026 та 14.05.2026 підготовчі засідання у справі відкладалися з підстав, наведених в ухвалах суду.

Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 16.06.2026 відмовлено у задоволенні клопотання Ужгородської окружної прокуратури про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивачів Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України; відмовлено у задоволенні клопотання Ужгородської окружної прокуратури про витребування від Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України належним чином завіреної копії повного тексту рішення Адміністративної колегії Закарпатського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України №57/2-р/к від 07.03.2019 у справі №03-2/2019, а також документів, які містять інформацію з обмеженим доступом та стали підставою для його прийняття; закрито підготовче провадження у справі №907/582/24 та призначено справу до судового розгляду по суті; судове засідання призначено на 25.08.2026. Явка уповноважених представників сторін у судове засідання визнана судом на власний розсуд.

Ухвалою суду від 25.08.2026 у судовому засіданні по розгляду справи №907/582/24 оголошено перерву до 23.09.2026.

Позивачі явку уповноважених представників у судове засідання не забезпечили, причин неявки суду не повідомили.

Представниця позивача 1 – Західного офісу Держаудитслужби через підсистему “Електронний суд” подала клопотання №130713-15/943-2026 від 20.05.2026 (вх. №02.3.1-02/4831/26 від 20.05.2026), за змістом якого просить підготовчі засідання у даній справі провести за відсутності представника Західного офісу Держаудитслужби за наявними у справі матеріалами.

Поданим через підсистему “Електронний суд” клопотанням б/н від 14.05.2026 (вх. №02.3.1-02/4625/26 від 14.05.2026) представник відповідача просить розгляд справи №907/582/24 здійснювати без участі представника відповідача.

Ухвалою суду від 25.08.2026 явка учасників справи в судове засідання 23.09.2026 була визнана судом на власний розсуд, відтак, виходячи із засад змагальності та диспозитивності у господарському судочинстві, передбачених статтями 13, 14 ГПК України, сторони на власний розсуд скористалися наданим їм частиною 1 статті 42 ГПК України процесуальним правом на участь в судовому засіданні під час розгляду даної справи по суті.

Згідно з приписами ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, а тому, відповідно до ст. 202 Господарського процесуального кодексу України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, суд вважає за можливе розглянути справу без участі позивачів та відповідача, за наявними у справі матеріалами, яких достатньо для встановлення обставин і вирішення спору по суті.

За змістом частин 4 та 5 статті 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення. Датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

АРГУМЕНТИ СТОРІН СПОРУ

ПОЗИЦІЇ ПРОКУРОРА ТА ПОЗИВАЧІВ

Прокурор просить задовольнити позовні вимоги повністю, покликаючись на те, що за результатами проведення Відділом охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації відкритих торгів із закупівлі “Деревина ДК 021:2015:03410000-7 – дрова для опалення твердої породи” (ідентифікатор закупівлі UA-2018-09-14-000659-a) переможцем визнано Товариство з обмеженою відповідальністю “Лісбер”, тендерна пропозиція якого становила 547 080 грн, у зв`язку із чим 16.10.2018 між замовником та вказаним Товариством укладено Договір №1 про поставку деревини на зазначену суму.

Зазначає, що рішенням Адміністративної колегії Закарпатського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 07.03.2019 №57/2-р/к у справі №03-2/2019 встановлено вчинення ТОВ “Лісбер” та ФОП Рубіш В. порушення законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які стосувалися спотворення результатів зазначених торгів. На переконання прокурора, сукупність установлених Антимонопольним комітетом обставин, зокрема, подання тендерних пропозицій з одного електронного майданчика з мінімальним проміжком часу, використання однієї ІР-адреси, однакове оформлення документів та наявність у них численних однакових помилок, свідчить про те, що учасники під час підготовки та участі у закупівлі діяли не самостійно, а узгоджували свою поведінку, усунувши змагальність між собою та спотворивши результати торгів.

Як наголошує прокурор, внаслідок узгодженості поведінки ТОВ “Лісбер” та ФОП Рубіш В. право на укладення Договору за результатами торгів було одержано не на конкурентних засадах. Узгоджений характер дій учасників, на думку прокурора, свідчить про усвідомлення ними протиправності своєї поведінки, передбачуваність та бажання настання її наслідків, а саме, усунення конкуренції з метою отримання права на укладення Договору, що вказує на умисний характер таких дій.

Прокурор звертає увагу, що законність рішення органу Антимонопольного комітету України від 07.03.2019 №57/2-р/к підтверджена рішенням Господарського суду Закарпатської області від 17.09.2019, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 19.12.2019 та постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.03.2020 у справі №907/284/19.

За доводами прокурора, придбання Відділом охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації дров для опалення твердої породи фактично відбулося за відсутності конкуренції та за формального створення учасниками торгів її видимості. Така поведінка ТОВ “Лісбер” та ФОП Рубіш В., на переконання прокурора, є несумісною з добросовісністю та принципами здійснення публічних закупівель, а тому Договір №1 від 16.10.2018, укладений за результатами тендеру, результати якого спотворено антиконкурентними узгодженими діями його учасників, підлягає визнанню недійсним як такий, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства з умислу ТОВ “Лісбер”, на підставі ст. 203, 215, 228 Цивільного кодексу України.

Крім того, прокурор зазначає, що 04.02.2019 між сторонами укладено Додатковий договір до Договору №1 від 16.10.2018, яким погоджено закупівлю додаткового обсягу деревини в кількості 104,7 куб.м. за ціною 1045 грн за 1 куб.м. загальною вартістю 109 416 грн. Оскільки основний Договір укладено за результатами тендеру, спотвореного антиконкурентними узгодженими діями його учасників, прокурор вважає, що Додатковий договір від 04.02.2019 також підлягає визнанню недійсним як похідний від основного Договору.

Щодо наслідків недійсності спірних правочинів прокурор покликається на те, що ТОВ “Лісбер” за Договором №1 від 16.10.2018 отримало бюджетні кошти в розмірі 547 080 грн. На переконання прокурора, Товариство, маючи намір на отримання права на укладення Договору з метою одержання прибутку, усвідомлювало протиправність своїх дій та їх суперечність інтересам держави і суспільства, у зв`язку із чим одержані ним за спірним правочином кошти підлягають стягненню в дохід держави.

Аналогічні наслідки прокурор просить застосувати щодо коштів у розмірі 109 416 грн, отриманих ТОВ “Лісбер” на виконання Додаткового договору від 04.02.2019.

Необхідність представництва інтересів держави прокурор обґрунтовує порушенням інтересів держави у бюджетній сфері внаслідок придбання товару за бюджетні кошти за відсутності реальної конкуренції та нівелювання мети публічної закупівлі щодо максимальної економії та ефективності використання бюджетних коштів, а також нездійсненням належного захисту таких інтересів уповноваженими органами – Ужгородською районною державною адміністрацією (Ужгородською районною військовою адміністрацією) та Західним офісом Держаудитслужби.

Крім того, прокурор покликається на те, що відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань, 03.06.2024 до реєстру внесено запис за №1003111110020000208 щодо прийняття рішення про припинення Відділу охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації як юридичної особи, при цьому відомості про її правонаступництво відсутні.

Саме з огляду на припинення діяльності зазначеного Відділу, який виступав замовником спірної закупівлі та стороною оспорюваного Договору №1 від 16.10.2018, прокурором визначено Ужгородську районну державну адміністрацію (Ужгородську районну військову адміністрацію) одним із позивачів у даній справі, в інтересах держави в особі якої заявлено відповідні позовні вимоги.

На обґрунтування визначення зазначеної адміністрації позивачем прокурор додатково покликається на те, що Великоберезнянська районна державна адміністрація припинена як юридична особа 26.10.2021 внаслідок реорганізації, а її правонаступником відповідно до відомостей ЄДРПОУ та передавального акта, затвердженого розпорядженням голови Закарпатської обласної державної адміністрації №190 від 15.03.2021, є Ужгородська районна державна адміністрація, яка згідно з Указом Президента України №68/2022 від 24.02.2022 набула статусу Ужгородської районної військової адміністрації. Відтак, на переконання прокурора, з урахуванням принципів інституційного, публічного та процесуального правонаступництва саме зазначена адміністрація є належним органом, в особі якого підлягають захисту інтереси держави у спірних правовідносинах.

Представниця позивача 1 – Західного офісу Держаудитслужби (Управління Західного офісу Держаудитслужби в Закарпатській області) у поданих через підсистему “Електронний суд” письмових поясненнях б/н від 17.10.2024 (вх. №02.3.1-02/8122/24 від 17.10.2024) зазначає, що на адресу Управління через Західний офіс Держаудитслужби надійшов лист Закарпатської обласної прокуратури №07.53-107-2032вих-24 від 13.03.2024 щодо надання інформації про вжиті заходи державного фінансового контролю, під час яких досліджувалися обставини укладення Договорів поставки, у тому числі спірного Договору №1 від 16.10.2018, а також про вжиття заходів щодо визнання зазначених Договорів недійсними як таких, що суперечать інтересам держави з умислу однієї сторони, застосування наслідків їх недійсності та наявності наміру вжиття таких заходів.

Як зазначає представниця позивача 1, листом №130719-17/651-2024 від 22.03.2024 Управління Західного офісу Держаудитслужби повідомило прокуратуру про непроведення заходів державного фінансового контролю у Відділі охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації, у зв`язку з чим порушені у зверненні прокуратури питання не досліджувалися, відповідні контрольні заходи не планувалися, а заходи щодо усунення порушень законодавства не вживалися.

Представниця позивача 1 вказує, що відповідно до ст. 5 Закону України “Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні” контроль за дотриманням законодавства у сфері закупівель здійснюється шляхом проведення моніторингу закупівлі, перевірки закупівель, а також під час державного фінансового аудиту та інспектування. Водночас проведення таких заходів можливе виключно за наявності визначених законодавством підстав та з дотриманням установленого порядку. Відтак, за відсутності відповідних підстав Управлінням заходи державного фінансового контролю стосовно діяльності Відділу охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації не здійснювалися, а отже, порушення законодавства у спірних правовідносинах ним не встановлювалися.

Окремо звертає увагу на те, що державний контроль за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції, зокрема щодо вчинення суб`єктами господарювання антиконкурентних узгоджених дій, належить до повноважень Антимонопольного комітету України. Саме зазначений орган уповноважений приймати рішення у справах про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, перевіряти суб`єктів господарювання, надавати висновки щодо кваліфікації їхніх дій та вживати передбачених законом заходів реагування. При цьому здійснення іншими органами державної влади відповідних повноважень Антимонопольного комітету України законодавством не допускається. Наголошує також, що оцінка дій замовників закупівель щодо обов`язку моніторингу інформації про наявність чи відсутність учасників у зведених відомостях Антимонопольного комітету України, у тому числі на стадії виконання Договору, не належить до компетенції органів Держаудитслужби.

За доводами представниці позивача 1, передбачені п. 8, 10 ст. 10 Закону України “Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні” повноваження органу державного фінансового контролю щодо звернення до суду реалізуються виключно за результатами проведення відповідних контрольних заходів. На підтвердження своєї позиції покликається на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 21.03.2019 у справі №912/898/18, відповідно до яких Держаудитслужба набуває статусу позивача внаслідок звернення до суду з метою усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів. За відсутності встановлених таким органом порушень у спірних правовідносинах право на звернення до суду з відповідним позовом у нього не виникає.

З огляду на наведене, представниця позивача 1 наполягає, що оскільки Управлінням Західного офісу Держаудитслужби в Закарпатській області заходи державного фінансового контролю у Відділі охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації не проводилися, порушення законодавства не встановлювалися та вимоги щодо їх усунення не пред`являлися, Управління не набуває статусу позивача у даній справі.

Крім того, наголошує, що положеннями ст. 10 Закону України “Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні” визначено вичерпний перелік підстав для звернення органу державного фінансового контролю до суду, які пов`язані зі здійсненням або результатами проведення відповідних контрольних заходів. При цьому, зазначеним Законом не передбачено права такого органу звертатися з позовами до фізичних осіб – підприємців, приватних підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, які не є підконтрольними установами, а також із позовами про визнання недійсними договорів про закупівлю товарів, робіт і послуг за бюджетні кошти. Аналогічного права, за твердженням представниці позивача 1, не передбачено і Законом України “Про публічні закупівлі”.

Таким чином, на переконання представниці позивача 1, орган державного фінансового контролю не наділений повноваженнями на звернення до суду поза межами та не за результатами здійснення заходів державного фінансового контролю, з позовом до непідконтрольної установи, а також із позовними вимогами про визнання недійсними договорів про закупівлю товарів, робіт та послуг за бюджетні кошти, що виключає наявність у Західного офісу Держаудитслужби відповідних повноважень у спірних правовідносинах.

Позивач 2 – Ужгородська районна державна (військова) адміністрація – письмово висловленої позиції щодо заявленого прокурором позову суду не подала.

ПОЗИЦІЇ ВІДПОВІДАЧА

Представник відповідача поданим через підсистему “Електронний суд” клопотанням б/н від 14.05.2026 (вх. №02.3.1-02/4625/26 від 14.05.2026) зазначив, що постановою об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.12.2025 у справі №922/3456/23 уточнено раніше сформовані правові висновки щодо застосування ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України, викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду від 13.11.2024 у справі №911/934/23 та від 17.10.2024 у справі №914/1507/23.

Покликаючись на п. 105 зазначеної постанови, наголошує, що ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України містить санкцію конфіскаційного характеру, не властиву нормам цивільного законодавства, застосування якої несе високі ризики втручання держави у право власності приватних осіб, у зв`язку з чим суд повинен враховувати визначені Європейським судом з прав людини критерії пропорційності покарання та можливість обрання менш обтяжливого заходу для винної сторони правочину, зокрема двосторонньої реституції, стягнення збитків, штрафу тощо.

На переконання представника відповідача, наведена норма може застосовуватися виключно у випадках порушення інтересів держави та суспільства, зокрема, у разі вчинення особою кримінального злочину, підтвердженого обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, або дій, якими державі та суспільству завдано значних збитків, а винна особа відповідно незаконно та безпідставно збагатилася на суму, співставну з вартістю майна, що підлягає стягненню на користь держави. Водночас зазначена норма не може застосовуватися у випадку порушення суб`єктом господарювання будь-яких норм чинного законодавства, яке регулює господарську діяльність, у тому числі законодавства про захист економічної конкуренції.

З огляду на наведені правові висновки Верховного Суду та відсутність у матеріалах справи №907/582/24 інформації і доказів щодо завдання ТОВ “Лісбер” збитків та/або вчинення кримінального правопорушення, вважає відсутніми правові підстави для задоволення заявлених прокурором позовних вимог.

ДОВОДИ, ВИКЛАДЕНІ СТОРОНАМИ В ІНШИХ ЗАЯВАХ ПО СУТІ СПРАВИ

Прокурор через підсистему “Електронний суд” подав додаткові пояснення б/н від 16.01.2026 (вх. №02.3.1-02/293/25 від 16.01.2025) якими зазначає, що необхідність подання таких пояснень зумовлена ухваленням Великою Палатою Верховного Суду постанови від 18.09.2024 у справі №918/1043/21, якою сформовано правові висновки щодо застосування ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України та належного способу захисту порушених інтересів держави у спорах, пов`язаних із визнанням недійсними Договорів, укладених за результатами публічних закупівель.

Щодо ефективності обраного способу захисту порушених інтересів держави шляхом визнання Договору про закупівлю недійсним як такого, що суперечить інтересам держави та суспільства з умислу однієї сторони, та стягнення отриманих на його виконання коштів у дохід держави прокурор зазначає, що Верховний Суд за результатами розгляду справи №914/1507/23 у постанові від 17.10.2024 за аналогічним позовом прокурора дійшов висновку про ефективність обраного способу захисту, який полягав у визнанні недійсним Договору про закупівлю як такого, що суперечить інтересам держави з умислу однієї сторони, та стягненні отриманих на його виконання коштів у дохід держави.

При цьому, прокурор покликається на те, що відповідно до ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України правочин не може суперечити інтересам держави і суспільства, а недодержання стороною (сторонами) в момент його вчинення відповідних вимог є підставою для визнання такого правочину недійсним. При цьому, спеціальні правові наслідки недійсності правочину, вчиненого з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, визначені ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України.

Зазначає, що відповідно до ч. 3 Закону України “Про публічні закупівлі”, закупівлі здійснюються за такими принципами, як добросовісна конкуренція серед учасників, максимальна економія та ефективність, відкритість та прозорість на всіх стадіях закупівель, недискримінація учасників, об`єктивна та неупереджена оцінка тендерних пропозицій, запобігання корупційним діям і зловживанням.

З наведеного, на переконання прокурора, вбачається, що інтерес держави у сфері публічних закупівель полягає у проведенні ефективних та прозорих публічних закупівель з дотриманням добросовісної конкуренції серед учасників, максимальної економії та ефективності, відкритості та неупередженості, недопущенні дискримінації учасників та корупційних дій.

Посилаючись на правові висновки Верховного Суду у справах №922/2545/20, №922/3322/20, прокурор наголошує, що узгоджені дії учасників закупівлі за відсутності реальної конкуренції, що встановлено уповноваженим органом та підтверджено у судовому порядку, унеможливили прозору та відкриту процедуру торгів, чим порушено інтереси держави та суспільства, з огляду на що встановлене вищенаведеним порядком порушення законодавства про захист економічної конкуренції є підставою для визнання недійсним договору поставки, укладеного з переможцем закупівлі, відповідно до ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України.

Водночас як зазначає прокурор, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.09.2024 у справі №918/1043/21, аналізуючи положення ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України, дійшла висновку, що зазначена норма встановлює особливі правові наслідки недійсності Договору, який суперечить інтересам держави і суспільства, залежно від наявності умислу в сторін та факту виконання правочину.

Зокрема, за наявності умислу лише в однієї зі сторін усе одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави. При цьому, повернення коштів іншій стороні та подальше їх стягнення в дохід держави є особливим правовим наслідком недійсності правочину, вчиненого з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Як зауважує прокурор, у справі №918/1043/21 Велика Палата Верховного Суду визнала ефективним обраний прокурором спосіб захисту порушених інтересів держави, який передбачав стягнення з відповідача коштів, отриманих на виконання недійсного договору, з подальшим стягненням відповідної суми в дохід держави.

Відтак, прокурор вважає, що заявлена у даній справі позовна вимога про стягнення отриманих ТОВ “Лісбер” за оспорюваними правочинами 656 496 грн у дохід держави відповідає меті застосування спеціальних правових наслідків недійсності правочину, визначених ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України.

Прокурор наголошує, що позов мотивовано тим, що узгоджені між собою поведінка та пропозиції конкурсних торгів ТОВ “Лісбер” та іншого учасника закупівлі – ФОП Рубіш Василя – усунули конкуренцію та змагальність між собою, а отже спотворили результати проведених замовником торгів, порушивши право замовника на отримання найбільш ефективного для нього результату, тобто вчинили антиконкурентні узгоджені дії, заборонені Законом України “Про захист економічної конкуренції”.

У результаті такої узгодженої поведінки ТОВ “Лісбер” та ФОП Рубіш Василя взагалі не було дотримано принципів здійснення закупівель, передбачених ст. 3 Закону України “Про публічні закупівлі”, а саме: добросовісної конкуренції серед учасників, максимальної економії та ефективності, відкритості та прозорості на всіх стадіях закупівель.

Крім того, прокурор покликається на те, що Договір №1 від 16.10.2018 підлягає визнанню недійсним на підставі ч. 1 ст. 215, ч. 1 ст. 203 та ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України, оскільки його укладено всупереч інтересам держави та суспільства з умислу однієї сторони – ТОВ “Лісбер”.

Посилаючись на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 27.03.2019 у справі №905/1250/18, від 24.04.2024 у справі №922/3322/20, прокурор зазначає, що спотворення результатів торгів шляхом узгодження учасниками своїх тендерних пропозицій порушує право замовника на отримання найбільш ефективного для нього результату, який досягається у зв`язку з наявністю лише дійсної конкуренції, та суперечить інтересам держави і суспільства.

За твердженням прокурора, принцип добросовісної конкуренції учасників закупівлі закріплений у ст. 3 Закону України “Про публічні закупівлі”, а погоджені дії учасників, які стосуються спотворення результатів торгів, свідчать про відсутність самостійності та незалежності їхніх пропозицій, що, своєю чергою, унеможливлює досягнення мети конкурентної процедури закупівлі.

Зазначає, що аналіз положень ст. 6 Закону України “Про захист економічної конкуренції” свідчить про те, що при кваліфікації дій суб`єктів господарювання за п. 4 ч. 2 цієї статті – антиконкурентні узгоджені дії, які стосуються спотворення результатів торгів, – узгодженість дій (поведінки) полягає саме в обміні інформацією, заміні конкурентних між учасниками торгів на координовані, а результатом цього є усунення конкуренції між ними та спотворення основних принципів торгів – здійснення конкурентного відбору.

Отже на переконання прокурора, узгодження учасниками торгів своїх тендерних пропозицій та дій у процесі здійснення державних закупівель усуває конкуренцію та змагальність між учасниками, а значить спотворює результат, порушує тим самим право замовника на отримання найбільш ефективного для нього результату, який досягається у зв`язку з наявністю лише дійсної конкуренції.

Прокурор зауважує, що Закон України “Про публічні закупівлі” не визначає прямо підстав для недійсності результатів закупівлі (торгів, аукціону). Разом із тим такі підстави можуть бути встановлені спеціальним законодавством; до Договорів, укладених за результатами закупівлі, застосовуються загальні правила про укладення договорів, а також положення ст. 203, 215, 228 Цивільного кодексу України.

Покликається на те, що рішенням Адміністративної колегії Закарпатського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 07.03.2019 №57/2-р/к у справі №03-2/2019 встановлено, що ТОВ “Лісбер” та ФОП Рубіш В. вчинили порушення, передбачене п. 1 ст. 50, п. 4 ч. 2 ст. 6 Закону України “Про захист економічної конкуренції”, у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів під час участі у процедурі публічної закупівлі паливної деревини (ідентифікатор закупівлі UA-2018-09-14-000659-a), проведеної Відділом охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації. Законність зазначеного рішення підтверджена рішенням Господарського суду Закарпатської області від 17.09.2019, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 19.12.2019 та постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.03.2020 у справі №907/284/19.

З огляду на викладене, прокурор вважає доведеним факт спотворення результатів спірної закупівлі внаслідок антиконкурентних узгоджених дій її учасників, що свідчить про наявність підстав для визнання недійсними оспорюваних правочинів та застосування наслідків їх недійсності.

У частині щодо наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді в особі Держаудитслужби, якою не здійснювалися заходи державного фінансового контролю рокурор зазначає, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.09.2024 у справі №918/1043/21 дійшла висновку про наявність підстав для звернення прокурора до суду з позовом, визначивши позивачем орган Держаудитслужби, незважаючи на відсутність здійснення останнім заходів державного фінансового контролю у спірних правовідносинах.

Зокрема, покликається на те, що судами першої та апеляційної інстанцій при винесенні судових рішень було підтверджено обґрунтованість позовної заяви прокурора та наявність підстав для представництва інтересів держави в особі Держаудитслужби, зокрема шляхом подання позовної заяви до суду про визнання Договору про закупівлю недійсним як такого, що суперечить інтересам держави з умислу однієї сторони, та застосування наслідків відповідної недійсності.

Водночас наголошує, що Західний апеляційний господарський суд погодився з висновком суду першої інстанції, визнавши, що при зверненні до суду з указаним позовом Першим заступником керівника Золочівської окружної прокуратури Львівської області було дотримано вимог ст. 23 Закону України “Про прокуратуру”, у зв`язку з невжиттям компетентними органами заходів, спрямованих на захист інтересів держави у спірних відносинах, протягом розумного строку після того, як відповідним органам стало відомо про порушення інтересів держави, мотивуючи це наступним.

За доводами прокурора, аналіз положень ч. 3 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України та ст. 23 Закону України “Про прокуратуру” дає підстави для висновку, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу. При цьому, прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Наголошує, що згідно зі ст. 7 Закону України “Про публічні закупівлі” орган державного фінансового контролю здійснює контроль у сфері публічних закупівель у межах повноважень, визначених Конституцією України, зазначеним Законом та іншими законами України. При цьому, головним завданням органу державного фінансового контролю є здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах, взяттям зобов`язань та ефективним використанням коштів і майна.

Як стверджує прокурор, відповідно до Положення про Державну аудиторську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №43 від 03.02.2016, Держаудитслужба вживає в установленому порядку заходів щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, зокрема звертається до суду в інтересах держави.

З огляду на наведене, прокурор вважає, що Держаудитслужба як центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю, є компетентним органом у спірних правовідносинах, наділеним повноваженнями щодо захисту інтересів держави у сфері публічних закупівель. Органи Держаудитслужби мають право на звернення до суду з позовами про визнання недійсними договорів про закупівлю та застосування наслідків їх недійсності за сформованою однозначною правовою позицією Верховного Суду, а органи, уповноважені державою здійснювати відповідні функції у таких правовідносинах, є належними позивачами у спорах цієї категорії.

Прокурор наполягає, що звертаючись до суду із даним позовом, прокурор відповідно до вимог ст. 23 Закону України “Про прокуратуру” та ст. 53 Господарського процесуального кодексу України навів, у чому саме полягає порушення інтересів держави, визначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, та зазначив обставини, що свідчать про нездійснення захисту інтересів держави компетентним органом, чим належним чином обґрунтував підстави представництва інтересів держави в суді.

ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ

14.09.2018 Відділом охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації в електронній системі публічних закупівель “ProZorro” опубліковано оголошення про проведення відкритих торгів щодо закупівлі товару “Деревина ДК 021:2015:03410000-7 – дрова для опалення твердої породи” у кількості 564 м.куб. (ідентифікатор закупівлі UA-2018-09-14-000659-a). Очікувана вартість предмета закупівлі визначена сумою 547 700 грн.

Участь у вказаній закупівлі, відповідно до даних реєстру отриманих тендерних пропозицій, взяли два суб`єкти господарювання: ТОВ “Лісбер” з остаточною ціновою пропозицією 547 080 грн та ФОП Рубіш Василь з пропозицією 547 644 грн.

Рішенням тендерного комітету Відділу охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації, оформленим протоколом засідання тендерного комітету №25 від 05.10.2018, ТОВ “Лісбер” визнано переможцем відкритих торгів як учасника, тендерна пропозиція якого відповідала кваліфікаційним критеріям і технічним вимогам замовника та була найбільш економічно вигідною, з ціною 547 080 грн.

За результатами визначення переможця торгів тендерним комітетом прийнято рішення про намір укласти Договір із ТОВ “Лісбер”, про що електронною системою закупівель сформовано відповідне повідомлення про намір укласти Договір, а в подальшому, 16.10.2018 між Відділом охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації та ТОВ “Лісбер” укладено Договір №1 (надалі – Договір), за умовами п. 1.1. якого виконавець зобов`язується поставити замовнику деревина (дрова для опалення твердої породи) (03410000-7) (ДК 021:2015) (далі – товар), а замовник в межах коштів, передбачених кошторисом, зобов`язується прийняти і оплатити товар в порядку та на умовах, визначених цим Договором.

Відповідно до п. 3.2 Договору, ціна Договору становить 547 080, в тому числі ПДВ – 91 180 грн.

Строк дії Договору сторонами погоджено у п. 10.1. Договору, який, зокрема, передбачає, що цей Договір набирає чинності з дати його підписання сторонами і діє повного виконання сторонами своїх зобов`язань.

04.02.2019 між Відділом охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації та ТОВ “Лісбер” укладено Додатковий договір до Договору №1 від 16.10.2018, за умовами якого сторони домовилися про здійснення закупівлі додаткового обсягу товару за збільшеною ціною за одиницю товару на 10 відсотків від визначеної основним Договором, з метою забезпечення Відділу охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації паливною деревиною на початку 2019 року до завершення тендерної процедури.

Відповідно до умов Додаткового договору від 04.02.2019 сторони погодили закупівлю додаткової кількості деревини обсягом 104,7 м.куб. за ціною 1045 грн за 1 м.куб., загальною вартістю 109 416.

На виконання умов Договору №1 від 16.10.2018 та Додаткового договору від 04.02.2019 Відділом охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації на підставі платіжних документів (трансакцій №116180874 від 26.10.2018 на суму 145 985 грн, №117542787 від 09.11.2018 на суму 107 670 грн, №118452201 від 19.11.2018 на суму 119 698 грн, №118824907 від 22.11.2018 на суму 173 727 грн, №126850015 від 13.02.2019 на суму 58 102 грн та №128888640 від 05.03.2019 на суму 51 309,50 грн) перераховано ТОВ “Лісбер” грошові кошти в загальному розмірі 656 491,50 грн.

Надалі, рішенням Адміністративної колегії Закарпатського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 07.03.2019 №57/2-р/к у справі №03-2/2019 визнано, що ТОВ “Лісбер” та ФОП Рубіш Василь вчинили порушення законодавства про захист економічної конкуренції, передбачене п. 1 ст. 50, п. 4 ч. 2 ст. 6 Закону України “Про захист економічної конкуренції”, у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів, тендерів під час підготовки та участі у процедурі публічної закупівлі – дрова для опалення твердої породи (оголошення про проведення відкритих торгів UA-2018-09-14-000659-a), проведеної Відділом охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації.

За вказане порушення на підставі ст. 52 Закону України “Про захист економічної конкуренції” на ТОВ “Лісбер” та ФОП Рубіш Василь накладено відповідні штрафи.

Як вбачається зі змісту рішення Адміністративної колегії Закарпатського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 07.03.2019 №57/2-р/к, під час розгляду справи №03-2/2019 встановлено обставини, які свідчать про узгоджену поведінку ТОВ “Лісбер” та ФОП Рубіш Василя під час участі у спірній процедурі закупівлі, що підтверджується наступним:

- поданням учасниками тендерних пропозицій з одного й того самого авторизованого електронного майданчика “Держзакупівлі.Онлайн” (п. 61 рішення від 07.03.2019 №57/2-р/к);

- поданням тендерних пропозицій в один день із мінімальним проміжком часу, а саме, 01.10.2018 о 15:18 та 15:21 (п. 63 рішення від 07.03.2019 №57/2-р/к);

- поданням тендерних пропозицій з однієї і тієї ж IP-адреси 82.207.96.225 (п. 63 рішення від 07.03.2019 №57/2-р/к);

- однаковими особливостями оформлення документів тендерних пропозицій, зокрема поданням форми “Тендерна пропозиція” не на фірмових бланках, попри наявність такого бланка у ТОВ “Лісбер” (п. 66 – 68 рішення від 07.03.2019 №57/2-р/к);

- однаковим зазначенням учасниками дати створення низки довідок двічі – на початку документа та наприкінці перед підписом (п. 69 рішення від 07.03.2019 №57/2-р/к).

Зокрема, адміністративною колегією встановлено, що, незважаючи на необхідність самостійної підготовки учасниками документів для завантаження в електронну систему закупівель, подані ТОВ “Лісбер” та ФОП Рубіш Василем документи мали однакові особливості оформлення та ідентичний текст. Так, обидва учасники подали форми “Тендерна пропозиція” не на фірмових бланках, хоча ТОВ “Лісбер”, на відміну від ФОП Рубіш Василя, мало відповідний фірмовий бланк. Крім того, учасники однаково двічі зазначали дату створення довідок, поданих у складі тендерних пропозицій, а саме на початку документа та наприкінці перед підписом, зокрема у довідках про технічні та якісні характеристики предмета закупівлі, наявність транспорту та працівників, які залучатимуться до виконання Договору.

За результатами дослідження наведених обставин Адміністративна колегія Закарпатського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України дійшла висновку, що ТОВ “Лісбер” та ФОП Рубіш Василь під час підготовки документації для участі у спірній процедурі закупівлі діяли не самостійно, а узгоджували свої дії та пропозиції поза конкурентними засадами, чим усунули змагальність між собою та спотворили результати проведених торгів, порушивши право замовника на отримання найбільш ефективного для нього результату.

Зі змісту рішення Адміністративної колегії Закарпатського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 07.03.2019 №57/2-р/к, під час розгляду справи №03-2/2019 вбачається також систематичність вчинення ТОВ “Лісбер” та ФОП Рубіш Василем антиконкурентних узгоджених дій, оскільки наведеним рішенням Адміністративної колегії Закарпатського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України встановлено спотворення вказаними суб`єктами господарювання результатів інших процедур закупівель, проведених Відділом охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації.

Законність рішення Адміністративної колегії Закарпатського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 07.03.2019 №57/2-р/к підтверджена рішенням Господарського суду Закарпатської області від 17.09.2019, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 19.12.2019 та постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.03.2020 у справі №907/284/19.

Таким чином, встановлені рішенням Адміністративної колегії Закарпатського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 07.03.2019 №57/2-р/к у справі №03-2/2019 обставини вчинення ТОВ “Лісбер” та ФОП Рубіш Василем антиконкурентних узгоджених дій, які призвели до спотворення результатів проведеної замовником закупівлі, стали підставою звернення прокурора до суду з даним позовом про визнання недійсним Договору №1 від 16.10.2018 та Додаткового договору від 04.02.2019 до нього на підставі до ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України як таких, що завідомо суперечать інтересам держави та суспільства з умислу однієї сторони – ТОВ “Лісбер” та застосування наслідків недійсності зазначених правочинів відповідно шляхом стягнення з ТОВ “Лісбер” отриманих за оспорюваними Договорами грошових коштів у загальному розмірі 656 496 грн у дохід держави.

При цьому, враховуючи, що відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань 03.06.2024 внесено запис №100311110020000208 щодо рішення про припинення Відділу охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації як юридичної особи, а також те, що Відділ охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації є структурним підрозділом відповідної районної державної адміністрації, саме Ужгородську районну державну адміністрацію (Ужгородську районну військову адміністрацію) прокурором визначено одним із позивачів, в інтересах якого заявлено позовні вимоги.

ПРАВОВА ОЦІНКА ТА ВИСНОВКИ СУДУ. ЗАКОНОДАВСТВО, ЩО ПІДЛЯГАЄ ЗАСТОСУВАННЮ ДО СПІРНИХ ПРАВОВІДНОСИН

За змістом ст. 15 Цивільного кодексу України кожній особі гарантовано право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також цивільного інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже необхідною передумовою судового захисту є наявність права або охоронюваного законом інтересу, які зазнали порушення, не визнаються чи оспорюються. Порушення права має місце у випадку, коли внаслідок протиправної поведінки іншої особи його носій повністю або частково позбавлений можливості реалізувати належне йому право. Невизнання чи оспорювання права, своєю чергою, зумовлює стан правової невизначеності щодо можливості його здійснення.

У цьому розумінні право на захист є гарантованою законом можливістю особи скористатися передбаченими правовими засобами з метою поновлення порушеного права та припинення дій, якими таке право порушується.

Одним зі способів реалізації такого права відповідно до ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України є звернення до суду з позовом.

За положеннями ч. 1, 2 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Приписи ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України визначають, що юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Системний аналіз наведених положень свідчить, що право на пред`явлення позову та наявність матеріально-правових підстав для його задоволення не є тотожними поняттями. Саме по собі процесуальне право особи ініціювати судове провадження не зумовлює автоматичного надання їй судового захисту, оскільки останній залежить від встановлення порушення, невизнання або оспорювання відповідного права чи охоронюваного законом інтересу.

Звертаючись до суду та реалізуючи право, гарантоване ст. 55 Конституції України і ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, позивач самостійно визначає право чи інтерес, які вважає порушеними, а також спосіб їх захисту.

Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що Конвенція покликана забезпечувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними чи ілюзорними (п. 192 рішення у справі “Scordino v. Italy (№ 1)” від 29.03.2006, заява № 36813/97; п. 45 рішення у справі “Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany” від 12.07.2001, заява № 42527/98).

Відтак, розглядаючи спір по суті, суд має з`ясувати, чи належить особі, яка звернулася до суду або в інтересах якої пред`явлено позов, відповідне суб`єктивне матеріальне право чи охоронюваний законом інтерес та чи зазнали вони порушення, невизнання або оспорювання. При цьому саме на позивача покладається обов`язок доведення відповідних обставин у встановленому процесуальним законом порядку.

Подібний правовий висновок викладено в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.09.2022 у справі №916/144/17.

Порушення суб`єктивного права передбачає такий протиправний вплив, внаслідок якого обсяг належного особі права зменшується, право припиняється або його носій повністю чи частково втрачає можливість ним скористатися.

При цьому, визначення права чи інтересу, які потребують захисту, належить позивачу, тоді як перевірка обґрунтованості наведених ним підстав звернення до суду здійснюється судом за результатами розгляду конкретного спору.

Обраний спосіб захисту має відповідати характеру порушення та бути здатним забезпечити той правовий результат, заради якого особа звернулася до суду, тобто припинити порушення, компенсувати його негативні наслідки або іншим чином відновити порушене право.

Тому під час вирішення спору суд перевіряє не лише доводи позивача щодо самого факту порушення, а й те, чи відповідає заявлений спосіб захисту характеру спірних правовідносин та чи забезпечує він реальне поновлення права або інтересу, за захистом якого подано позов.

Недоведеність порушення права чи безпосереднього охоронюваного законом інтересу є самостійною підставою для відмови в позові. Подібний висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі №761/45721/16-ц.

Оцінка наявності підстав для захисту здійснюється з урахуванням характеру спірних правовідносин та юридичних фактів, покладених позивачем в основу заявлених вимог. Відповідні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 19.09.2019 у справі №924/831/17, від 28.11.2019 у справі №910/8357/18, від 22.09.2022 у справі №924/1146/21, від 06.10.2022 у справі №922/2013/21, від 17.11.2022 у справі №904/7841/21.

Визнання правочину недійсним відповідно до ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України є одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів.

При цьому, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, а його вчинення є однією з форм реалізації учасниками цивільних відносин належних їм суб`єктивних прав.

За ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, якфі встановлені ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Отже юридичні обставини, з якими закон пов`язує недійсність договору, мають існувати саме на час його укладення. Порушення, допущені вже під час виконання договору, самі по собі не свідчать про його недійсність, якщо відповідні вади були відсутні на момент вчинення правочину.

Такий підхід до застосування ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України є усталеним у практиці Верховного Суду та відображений, зокрема, у постановах від 24.04.2020 у справі №522/25151/14-ц, від 22.06.2020 у справі №177/1942/16-ц, від 25.03.2024 у справі №336/6023/20.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Вирішуючи вимогу про недійсність правочину, суд має виходити не лише з необхідності встановлення передбаченої законом вади такого правочину та спростування презумпції його правомірності. З урахуванням ст. 3, 15, 16 Цивільного кодексу України підлягає також з`ясуванню, чи спричинив оспорюваний правочин порушення права особи, яка звернулася за судовим захистом, у чому саме полягає таке порушення та чи забезпечує обраний спосіб захисту його усунення.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 08.04.2025 у справі №910/9128/23, від 14.01.2025 у справі №925/1459/23, від 01.10.2024 у справі №910/20103/23, від 15.10.2024 у справі №917/531/19, від 20.02.2024 у справі №903/1037/22, від 19.03.2024 у справі №910/4293/22.

Водночас у спорі про недійсність господарського договору встановленню підлягають конкретні фактичні обставини, які існували на момент його укладення та з якими закон пов`язує недійсність відповідного правочину і настання визначених законом наслідків. У разі задоволення такої вимоги суд повинен зазначити, у чому саме полягає неправомірність поведінки сторони та яким нормам законодавства суперечить правочин.

Подібний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 08.04.2025 у справі №910/9128/23, від 14.01.2025 у справі №925/1459/23, від 08.08.2024 у справі №917/1024/22, від 18.05.2023 у справі №906/743/21, від 03.08.2023 у справі №909/654/19, від 19.10.2022 у справі №912/278/21.

В свою чергу висновок про невідповідність правочину законодавству не може ґрунтуватися лише на самому факті відступу його сторін від певного законодавчого регулювання. Необхідним є встановлення того, що зміст конкретного правочину або його частини дійсно порушує імперативний припис законодавства.

Відтак, для визнання правочину недійсним у судовому порядку має бути встановлено його невідповідність вимогам закону або порушення стороною (сторонами) при його укладенні відповідної господарської компетенції.

Так, підставою недійсності спірного договору прокурор визначив ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України, пов`язуючи невідповідність цього правочину інтересам держави і суспільства з обставинами проведення закупівлі, за результатами якої його укладено.

Зокрема, прокурор посилається на встановлене рішенням Адміністративної колегії Закарпатського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 07.03.2019 №57/2-р/к у справі №03-2/2019 порушення учасниками закупівлі законодавства про захист економічної конкуренції у формі антиконкурентних узгоджених дій, які стосувалися спотворення результатів закупівлі та суперечили закріпленому Законом України “Про публічні закупівлі” принципу добросовісної конкуренції.

За нормою ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Поняття “інтерес держави і суспільства” не має в законодавстві вичерпного нормативного визначення. Не встановлено також універсального переліку сфер, у яких існують державні інтереси, чи критеріїв їх порушення. Тому наявність такого порушення має визначатися судом у кожній конкретній справі з огляду на характер спірних правовідносин та встановлені обставини.

Водночас у рішенні Конституційного Суду України від 08.04.1999 №3-рп/99 державні інтереси пов`язуються з потребою у здійсненні загальнодержавних дій і програм, спрямованих, зокрема, на захист суверенітету, територіальної цілісності та державного кордону України, забезпечення державної, економічної, інформаційної та екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

Верховний Суд у постанові від 20.03.2019 у справі №922/1391/18, висновки якої у відповідній частині підтверджено об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.12.2025 у справі №922/3456/23, виходив із того, що кваліфікуючими ознаками правочину, який суперечить інтересам держави і суспільства, є його спрямованість на порушення правового господарського порядку та умисел сторін, які усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору. При цьому визначальне значення має мета правочину – кінцевий результат, на досягнення якого спрямована воля його сторін.

Таким чином, для вирішення питання про застосування ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України недостатньо констатувати порушення законодавства, яке мало місце під час процедури, що передувала укладенню договору. Необхідно встановити, яку саме завідомо суперечну інтересам держави і суспільства мету переслідували сторони при укладенні спірного договору, чи усвідомлювала кожна з них протиправний характер такої мети, а також характер і обсяг виконання правочину кожною зі сторін.

Саме тому не кожне порушення законодавчих приписів, допущене у зв`язку з укладенням договору, свідчить про невідповідність самого правочину інтересам держави і суспільства.

Наявність умислу в розумінні ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України передбачає усвідомлення стороною протиправності договору та суперечності його мети державним і суспільним інтересам, а також бажання або свідоме допущення настання відповідних протиправних наслідків.

Оцінюючи можливість застосування передбачених ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України наслідків, суд враховує їх особливу правову природу.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.12.2025 у справі №922/3456/23 наголосила, що наслідки, передбачені реченнями 2, 3 ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України, не мають відновлювального характеру та не спрямовані на поновлення майнового становища потерпілого учасника цивільних правовідносин. Їх призначенням є покарання осіб, які вчинили заборонений законом правочин.

Цим вони відрізняються від загального наслідку недійсності правочину, передбаченого абз. 2 ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України, - повернення сторін у стан, який існував до його вчинення.

Так само іншу правову мету має відшкодування збитків та моральної шкоди, яке спрямоване на компенсацію втрат потерпілої сторони і здійснюється саме на її користь.

Натомість, як зазначено у вищевказаній постанові Верховного Суду від 19.12.2025 у справі №922/3456/23, механізм, закріплений у ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України, передбачає реакцію держави на допущене сторонами правопорушення. Його ініціатором виступає держава, відповідні наслідки переслідують публічний інтерес та полягають не у відновленні попереднього майнового становища сторін, а у вилученні майна.

Отже такі наслідки за своєю сутністю є конфіскаційними, а не компенсаційними.

Застосування конфіскаційного механізму становить втручання держави у право особи на мирне володіння майном, гарантоване ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У постанові від 13.11.2024 у справі №911/934/23 Верховний Суд, аналізуючи відповідність такого втручання, виходив із необхідності перевірки наявності нормативної підстави втручання, його легітимної мети та пропорційності застосованого заходу поставленій меті та зазначив:

“…санкції, передбачені частиною третьою статті 228 ЦК України, частиною першою статті 208 ГК України, не є компенсаційними, оскільки положеннями зазначених норм передбачено застосування цих санкцій на користь держави незалежно від ступеню негативного впливу виконання правочину на майновий стан держави, та навіть незалежно від того, чи наявний такий вплив взагалі. Отже, санкції, передбачені частиною третьою статті 228 ЦК України, частиною першою статті 208 ГК України, не є способами захисту прав держави, а є конфіскаційними санкціями. Вони спрямовані на покарання осіб, які порушили законодавчу заборону вчиняти правочин, який не відповідає інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Застосування цих санкцій є втручанням держави у право власності приватних осіб. Тому підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції). Відповідно до зазначеної статті кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Критерій обґрунтованості втручання виконаний, оскільки санкції передбачені у національному законодавств, а саме частиною третьою статті 228 ЦК України, частиною першою статті 208 ГК України. Критерій легітимної мети в частині цих майнових санкцій теж виконаний, оскільки вчинення дій, які не відповідають інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, знаходиться у сфері загальних інтересів. Але колегія суддів вважає, що критерій розумного балансу (пропорційності) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення, - не виконаний.

Так, ЄСПЛ у справі Imeri v. Croatia від 24 червня 2021 року (заява №77668/14) зробив висновок, що принцип пропорційності має бути дотриманий не лише щодо визначення правил щодо суворості санкцій, але й оцінки факторів, які можуть бути взяті до уваги при встановленні санкцій (пункт 84). Зокрема, в зазначеній справі ЄСПЛ взяв до уваги той факт, що заявники не мали кримінального минулого та що вони не підозрювалися чи не були обвинувачені у вчиненні жодного кримінального правопорушення.

Колегія суддів вважає, що норми частини третьої статті 228 ЦК України, частини першої статті 208 ГК України порушують принцип пропорційності у двох аспектах: як в частині суворості санкцій, так і в частині неврахування факторів, які мають бути взяті до уваги при встановленні санкцій.

Зазначені наведеними вище статтями санкції визначаються в розмірі вартості предмета договору незалежно від того, в чому саме полягає невідповідність правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, якою мірою порушені інтереси держави і суспільства, його моральні засади. Відтак, не враховується ступінь тяжкості правопорушення та його наслідків.

Санкції застосовуються без урахування будь-яких інших факторів, які мали б бути взяті до уваги. Наприклад, на їх застосування не впливає чи було вчинене правопорушення під впливом погрози, примусу; чи було воно вчинено повторно чи за попередньою змовою тощо.

При цьому суд, застосовуючи такі санкції, позбавлений можливості врахувати зазначені фактори, оскільки закон імперативно встановлює розмір таких санкцій у вигляді всього одержаного за правочином або належного за ним. Тобто у даному випадку закон встановлює абсолютно визначені та безальтернативні санкції, а суд не має розсуду для визначення (корегування) їх розміру.

Крім того, положення частини третьої статті 228 ЦК України, частини першої статті 208 ГК України передбачають застосування санкцій навіть до сторони правочину, яка не винна у правопорушенні (вчиненому іншою стороною), та є добросовісною. Так, у таких випадках з добросовісної сторони правочину стягується в дохід держави все одержане нею або належне їй на відшкодування виконаного незалежно від того, чи було фактично повернуто такій стороні все одержане іншою стороною, чи ні.

При цьому за висновками ЄСПЛ справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах “Рисовський проти України” від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява №29979/04), “Кривенький проти України” від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява №43768/07))”.

За таких наведених обґрунтувань Верховний Суд у постанові від 13.11.2024 у справі №911/934/23 дійшов висновку про те, що норми ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України та ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України не підлягають застосуванню як такі, що порушують критерій сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції у світлі практики ЄСПЛ.

Такий висновок (як і ряд інших правових позицій) був уточнений об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.12.2025 у справі №922/3456/23 наступним чином:

"При визначенні підстав для застосування ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України, яка містить санкцію конфіскаційного характеру, не властиву нормам цивільного законодавства, і яка несе в собі високі ризики втручання держави в право власності приватних осіб, суд має враховувати критерії, визначені ЄСПЛ, щодо пропорційності покарання (конфіскації без вироку суду) та можливості обрання менш обтяжливого заходу для винної сторони правочину (двосторонньої реституції, стягнення збитків, штрафу тощо).

Ця стаття може застосовуватися у виключних випадках порушення інтересів держави та суспільства, які, зокрема, можуть мати місце при вчинені особою кримінального злочину (тобто, за наявності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили), або дій, якими державі та суспільству завдані значні збитки, а винна особа відповідно незаконно, безпідставно збагатилася (на суму, співставну із вартістю того, що стягується на користь держави, для дотримання принципу пропорційності втручання). Ця норма не може бути застосована у випадку порушення суб`єктом господарювання будь-яких норм чинного законодавства, яке регулює господарську діяльність, зокрема законодавства про захист конкуренції".

З огляду на наведені правові підходи визначальним для вирішення цього спору є не сам факт антиконкурентної поведінки учасників процедури закупівлі, а встановлення того, чи надає така поведінка укладеному в подальшому договору ознак правочину, спрямованого на досягнення мети, завідомо суперечної інтересам держави і суспільства. Саме ці обставини відповідно до ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України підлягають доведенню прокурором.

Проте наведене у позові обґрунтування недійсності Договору фактично зосереджене на порушенні учасниками закупівлі принципу добросовісної конкуренції та встановлених Антимонопольним комітетом України антиконкурентних узгоджених діях.

Отже обставини, на які посилається прокурор, характеризують поведінку учасників під час проведення процедури закупівлі, однак самі по собі не розкривають протиправної мети безпосередньо укладеного за її результатами договору.

В свою чергу, оцінюючи доводи, наведені прокурором в обґрунтування підстав недійсності спірного у цій справі договору, суд резюмує, що прокурором не надано жодного доказу, який б підтверджував завідомо суперечливу інтересам держави і суспільства мету укладення спірного правочину, наявність його протиправних наслідків, а також умисел сторін на укладення Договору, що суперечить зазначеним інтересам, зокрема, не довів спрямованість і відповідність спірного правочину ознакам, які б свідчили про посягання на суспільні, економічні чи соціальні основи держави і суспільства. При цьому, обвинувальний вирок у кримінальному провадженні, який би мав преюдиційне значення для цієї господарської справи, не виносився та прокурором суду не надавався.

Водночас за встановленими у справі обставинами, які не заперечувалися усіма учасниками справи, Договір №1 від 16.10.2018 (зі змінами до нього) має реальний характер, сторонами виконано в повному обсязі. Водночас прокурором не доведено, що укладення та виконання спірного Договору (із внесеними до нього змінами) спричинило майнові втрати, переплату коштів чи отримання товару неналежної якості.

Доказів існування на час проведення закупівлі більш вигідних для замовника цінових пропозицій, завищення вартості поставленого товару або можливості придбання аналогічного товару із використанням менших фінансових ресурсів матеріали справи не містять.

Також судом враховується, що прокурором до матеріалів справи не подано доказів, які б підтверджували нераціонального використання коштів.

Із урахуванням вищевикладеного в сукупності, суд доходить висновку, що застосування ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України обумовлене не будь-яким порушенням законодавства, допущеним у зв`язку з укладенням правочину, а таким характером протиправної поведінки, який свідчить про спрямованість самого правочину на завідоме порушення інтересів держави і суспільства.

Виключний характер застосування цієї норми обумовлений також конфіскаційною природою передбачених нею наслідків та необхідністю забезпечення пропорційності втручання держави у право приватної власності.

Як зазначила об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.12.2025 у справі №922/3456/23, антиконкурентна поведінка учасника закупівлі не в кожному випадку переслідує мету заподіяти шкоду державі чи підірвати її інтереси, а тому сам факт такого порушення не трансформує укладений за результатами закупівлі договір у правочин, що суперечить інтересам держави і суспільства у розумінні ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України.

Більше того, у зазначеній постанові сформульовано висновок про неможливість застосування цієї норми лише з підстав порушення суб`єктом господарювання законодавства про захист конкуренції.

Аналогічна позиція правозастосування положень ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України наведена у постанові Верховного Суду у справі №908/2965/23 від 19.02.2026.

Суд також враховує, що відповідача – ТОВ “Лісбер” уже притягнуто до передбаченої законодавством відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції шляхом накладення Антимонопольним комітетом України штрафу.

Таким чином, за сукупністю встановлених у справі обставин, суд доходить висновку про відсутність підстав для визнання недійсним спірного Договору №1 від 16.10.2018 та Додаткового договору б/н від 04.02.2019 до нього за ст. 228 Цивільного кодексу України, а також і для застосування особливого виду наслідків недійсності такого правочину, визначених ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України, оскільки прокурор не довів наявності суперечності спірного Договору (із змінами до нього) інтересам держави та суспільства.

Поряд з тим, в аспекті правової оцінки запропонованого прокурором механізму застосування наслідків недійсності спірного договору, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість одержаного за цінами, які існують на момент відшкодування.

Правові наслідки, передбачені ч. 1, 2 ст. 216 Цивільного кодексу України, застосовуються, якщо законом не встановлено особливих умов їх застосування або спеціальних наслідків для окремих видів недійсних правочинів.

Для правочину, вчиненого з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, такі спеціальні наслідки безпосередньо визначено реченнями 2, 3 ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України. Їх зміст залежить насамперед від того, чи був відповідний умисел у обох сторін правочину або лише в однієї з них.

За наявності умислу у обох сторін та виконання правочину кожною з них у дохід держави стягується все одержане сторонами за таким правочином. Якщо за наявності умислу обох сторін правочин виконано лише однією з них, у дохід держави стягується все одержане іншою стороною, а також усе належне з неї першій стороні на відшкодування виконаного.

Інша правова конструкція застосовується у випадку, коли умисел установлено лише щодо однієї сторони. У такому разі винна сторона повинна повернути іншій стороні все отримане за правочином, а те, що одержано добросовісною стороною або належить їй на відшкодування виконаного, підлягає стягненню в дохід держави.

Отже законодавець безпосередньо пов`язав напрямок повернення отриманого за недійсним правочином із суб`єктивним ставленням кожної зі сторін до його протиправної мети.

У цій справі прокурор стверджує про наявність умислу виключно у відповідача (виконавця, постачальника) – ТОВ “Лісбер”.

За такого підходу та за умови доведення недійсності Договору №1 від 16.10.2018 та Додаткового договору від 04.02.2019 до нього застосування ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України, за наявності умислу лише у ТОВ “Лісбер”, передбачало б повернення останнім на користь Відділу охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації сплачених замовником на виконання зазначених правочинів грошових коштів у загальному розмірі 656 496 грн, а також стягнення в дохід держави одержаної замовником від постачальника паливної деревини (дров для опалення твердої породи).

При цьому, такий результат потребує оцінки і з погляду ефективності обраного способу захисту та пропорційності його фактичних майнових наслідків.

Стягнення в дохід держави паливної деревини, яка була придбана Відділом охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації для забезпечення потреб закладів охорони здоров`я в опаленні, не усуває самої потреби у відповідному товарі. Навпаки, за умови збереження такої потреби це зумовило б необхідність проведення нової закупівлі та понесення додаткових бюджетних витрат за цінами, що існуватимуть на момент повторного придбання деревини.

Ця обставина має оцінюватися у співвідношенні з тією метою захисту державного інтересу, на досягнення якої спрямовано заявлені прокурором вимоги, зокрема щодо відновлення порушених інтересів держави у сфері публічних закупівель та забезпечення ефективного використання бюджетних коштів.

Водночас заявлений прокурором спосіб застосування ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України побудований інакше – шляхом безпосереднього стягнення з ТОВ “Лісбер” у дохід держави грошових коштів у загальному розмірі 656 496 грн, одержаних останнім на виконання спірних правочинів, без попереднього повернення зазначеної суми іншій стороні договору – Відділу охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації.

Натомість прокурор обґрунтовує такий спосіб застосування наслідків недійсності правочинів припиненням Відділу охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації як юридичної особи та відсутністю відомостей про його правонаступництво. Саме зазначені обставини, на переконання прокурора, зумовлюють необхідність стягнення отриманих ТОВ “Лісбер” коштів безпосередньо в дохід держави.

Однак такий порядок стягнення не передбачений диспозицією ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України.

Разом із тим, оцінюючи обґрунтованість заявленого прокурором способу застосування наслідків недійсності спірних правочинів, суд ураховує наведені в позовній заяві обставини щодо припинення юридичної особи, яка виступала замовником відповідної закупівлі та стороною оспорюваних договорів.

Так, як зазначено прокурором у позовній заяві, відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань, 03.06.2024 Державною службою статистики внесено запис №1003111110020000208 щодо рішення про припинення Відділу охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації як юридичної особи. При цьому, відомості про правонаступництво зазначеної юридичної особи відсутні.

Наведені обставини мають істотне значення для оцінки обраного прокурором способу захисту, оскільки заявлені позовні вимоги стосуються застосування наслідків недійсності правочинів, стороною яких виступала юридична особа, щодо якої прийнято рішення про припинення та не визначено правонаступника.

За таких обставин, формальне застосування механізму повернення ТОВ “Лісбер” одержаних за спірними правочинами грошових коштів на користь Відділу охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації, із подальшим стягненням у дохід держави отриманого останнім за такими правочинами, потребує врахування фактичної можливості реалізації відповідного способу захисту.

Суд також бере до уваги, що спірні грошові кошти в загальному розмірі 656 496 грн були сплачені ТОВ “Лісбер” за рахунок бюджетних коштів, а заявлені прокурором вимоги спрямовані на їх повернення в дохід держави у зв`язку з укладенням правочинів, які, за твердженням прокурора, завідомо суперечать інтересам держави і суспільства.

Отже обраний прокурором спосіб захисту не може оцінюватися відокремлено від установлених у справі обставин щодо правового статусу замовника закупівлі, джерела походження спірних коштів та мети застосування передбачених ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України спеціальних наслідків недійсності правочину.

Водночас сама собою відсутність відомостей про правонаступництво Відділу охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації не змінює визначеного ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України порядку застосування наслідків недійсності правочину.

Разом із тим, суд зазначає, що передбачені ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України спеціальні наслідки недійсності правочину можуть бути застосовані лише за умови встановлення визначених цією нормою правових підстав, зокрема визнання відповідного правочину недійсним як такого, що вчинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, та наявності відповідного умислу в однієї чи обох його сторін.

Натомість за результатами дослідження наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності суд дійшов висновку про недоведеність прокурором обставин, із якими закон пов`язує можливість визнання Договору №1 від 16.10.2018 та Додаткового договору від 04.02.2019 до нього недійсними з підстав, передбачених ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України.

За таких обставин, відсутність правових підстав для визнання оспорюваних правочинів недійсними виключає можливість застосування до них спеціальних наслідків недійсності, передбачених наведеною нормою, незалежно від запропонованого прокурором механізму повернення одержаного сторонами за такими правочинами.

Відтак, наведені прокурором обставини щодо прийняття рішення про припинення Відділу охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації та відсутності відомостей про його правонаступництво самі собою не створюють правових підстав для застосування ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України та не впливають на висновок суду про відмову в задоволенні вимог щодо стягнення з ТОВ “Лісбер” у дохід держави грошових коштів у розмірі 656 496 грн.

Щодо підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді суд зазначає наступне.

За приписами ч. 2, 3 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Відповідно до частини 1 статті 53 Господарського процесуального кодексу України, у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду в інтересах інших осіб, державних чи суспільних інтересах та брати участь у цих справах.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що держава може вступати в цивільні (господарські) та адміністративні правовідносини. У випадку, коли держава вступає в цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими учасниками цих правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Отже поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема, у господарських, правовідносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №5023/10655/11, від 26.02.2019 у справі №915/478/18, від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц).

Водночас Велика Палата Верховного Суду зазначала, що і в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.02.2019 у справі №761/3884/18, від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц).

Конституційний Суд України вказував, що поняття “орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах” означає орган, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (абзац 2 частини 5 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 №3-рп/99).

Отже вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов`язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов`язки суб`єктів спірних правовідносин, зобов`язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема, звертатись до суду з відповідним позовом).

Пунктом 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України визначено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Абзацом 1 частини 3 статті 23 Закону України “Про прокуратуру” встановлено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абз. 1 – 3 ч. 4 ст. 23 Закону України “Про прокуратуру”).

Згідно із ч. 4, 5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, від 06.07.2021 у справі №911/2169/20, від 28.09.2022 у справі №483/448/20, від 20.06.2023 у справі №633/408/18, від 21.06.2023 у справі №905/1907/21, від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц та від 11.06.2024 у справі №925/1133/18).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі №826/13768/16, від 05.03.2020 у справі №9901/511/19, від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, від 06.07.2021 у справі №911/2169/20, від 21.06.2023 у справі №905/1907/21, від 11.06.2024 у справі №925/1133/18).

Водночас у постанові від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що оскільки повноваження органів влади, зокрема, і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia (“суд знає закони”) під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами 3 і 4 частини 4 статті 23 Закону України “Про прокуратуру” застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 15.01.2020 у справі №698/119/18 (пункт 26), від 15.09.2020 у справі №469/1044/17 (пункт 34), від 06.07.2021 у справі №911/2169/20 (пункт 8.19), від 20.07.2022 у справі №910/5201/19 (пункт 81) від 28.09.2022 у справі №483/448/20 (пункти 7.11, 7.18), від 20.06.2023 у справі №633/408/18 (пункти 10.12, 10.19), від 21.06.2023 у справі №905/1907/21 (пункт 8.37), від 05.07.2023 у справі №912/2797/21 (пункт 8.4), від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц (пункт 8.11), від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц (пункт 8.18).

Із урахуванням того, що “інтереси держави” є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Як вбачається з матеріалів справи, при зверненні з даним позовом до суду прокурором визначено суб`єктний склад позивача в особі Західного офісу Держаудитслужби, м. Львів Львівської області.

Мотивуючи наявність підстав для представництва та необхідність захисту інтересів держави, прокурор зазначає, що його звернення до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання щодо визнання недійсними Договору №1 від 16.10.2018 та Додаткового договору від 04.02.2019 до нього як таких, що суперечать інтересам держави та суспільства з умислу Товариства з обмеженою відповідальністю “Лісбер”, позаяк вчинення останнім спільно з ФОП Рубішем В. порушення законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які спотворили результати відкритих торгів із закупівлі паливної деревини (ідентифікатор закупівлі UA-2018-09-14-000659-a), призвело до придбання Відділом охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації відповідного товару за відсутності реальної конкуренції та при формальному створенні учасниками тендера її видимості, наслідком чого стало нівелювання мети публічної закупівлі – придбання товару на засадах максимальної економії, ефективності та добросовісної конкуренції.

Водночас за позицією прокурора, орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, будучи поінформованими про існування такого порушення, не здійснює захист інтересів держави, що є підставою для представництва прокурором інтересів держави.

Правові та організаційні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні визначає Закон України “Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні”.

На підставі ч. 1 ст. 1 Закону України “Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні” здійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України “Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні”, головними завданнями органу державного фінансового контролю є, зокрема, здійснення державного фінансового контролю за ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності у міністерствах та інших органах виконавчої влади, державних фондах, фондах загальнообов`язкового державного соціального страхування, бюджетних установах і суб`єктах господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах, в установах та організаціях, які отримують (отримували у періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно (далі - підконтрольні установи), за дотриманням бюджетного законодавства, дотриманням законодавства про закупівлі.

Державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, інспектування, перевірки закупівель та моніторингу закупівлі (ч. 2 ст. 2 Закону України “Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні”).

За змістом п. 8, 10 абз. 1 ст. 10 Закону України “Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні” органу державного фінансового контролю надається право, зокрема, порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених із порушенням законодавства; звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.

У відповідності до п. 1 Положення про Державну аудиторську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №43 від 03.02.2016 (із змінами) (надалі - Положення) Державна аудиторська служба України (Держаудитслужба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів та який реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю.

Нормою абз. 1, 3 підп. 9 п. 4 Положення визначено, що Держаудитслужба відповідно до покладених на неї завдань вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, звертається до суду в інтересах держави у разі незабезпечення виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.

При цьому, на підставі підп. 20 п. 6 Положення, Держаудитслужба для виконання покладених на неї завдань має право, в тому числі, порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених з порушенням законодавства, у судовому порядку стягувати у дохід держави кошти, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства.

Держаудитслужба відповідно до покладених на неї завдань реалізує державний фінансовий контроль через здійснення, зокрема, перевірки державних закупівель (підп. 3 п. 4 Положення).

Водночас відповідно до вказаного Положення Державна аудиторська служба України вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, зокрема звертається до суду в інтересах держави у разі незабезпечення виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (підп. 9 п. 4 Положення).

Відтак, повноваження органів Держаудитслужби, визначені у підп. 8, 10 абз. 1 ст. 10 Закону України “Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в України”, абз. 3 підп. 9 п. 4, підп. 20 п. 6 Положення про Державну аудиторську службу України, самостійно звертатися до суду обумовлені здійсненим заходом державного фінансового контролю та пов`язуються з:

- визнанням недійсними договорів, укладених із порушенням законодавства, що виявлено під час проведення заходу державного контролю;

- усуненням виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо їх усунення);

- стягнення у дохід держави коштів, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства.

За встановлених у даній справі обставин, визначені Законом України “Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні” заходи державного фінансового контролю щодо спірної закупівлі UA-2018-09-14-000659-a та укладених за її результатами Договору №1 від 16.10.2018 і Додаткового договору від 04.02.2019 до нього Управлінням Західного офісу Держаудитслужби в Закарпатській області не проводилися, що вбачається з письмових пояснень Західного офісу Держаудитслужби б/н від 17.10.2024 (вх. №02.3.1-02/8122/24 від 17.10.2024) та листа №130719-17/651-2024 від 22.03.2024, надісланого у відповідь на звернення прокуратури від 13.03.2024 №07.53-107-2032вих-24.

Враховуючи вищенаведене, суд доходить висновку про те, що у спірних правовідносинах не встановлено права та можливості подання органами Держаудитслужби позовних заяв щодо визнання недійсним Договору про закупівлю та застосування спеціальних наслідків його недійсності через порушення, за твердженням прокурора, законодавства, що не виявлялося Держаудитслужбою та не було предметом її фінансового моніторингу або іншого заходу державного фінансового контролю.

При цьому, судом не приймається до уваги покликання прокурора на постанову Верховного Суду від 17.10.2024 у справі №914/1507/23, оскільки в означеній постанові Верховного Суду відсутні будь-які висновки щодо застосування Закону України “Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні”, в тому числі щодо можливості Держаудитслужбою без проведення заходу державного фінансового контролю публічної закупівлі самостійно ініціювати позов про недійсність договору укладеного за її наслідками, натомість ч. 4 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України встановлено обов`язок врахування висновків щодо застосування конкретних норм права, що викладені в постановах Верховного Суду, а не результатів розгляду тієї чи іншої справи Верховним Судом.

Згідно із ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь – які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Положеннями ст. 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

На підставі ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

В силу ч. 1 ст. 79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 86 Господарського процесуального кодексу України).

З урахуванням вищевикладеного в сукупності, суд доходить до висновку про відмову в задоволенні позову повністю.

РОЗПОДІЛ СУДОВИХ ВИТРАТ У СПРАВІ

Судові витрати підлягають віднесенню на прокурора у відповідності до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст. 11, 13, 14, 73 – 79, 86, 129, 210, 220, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України

СУД УХВАЛИВ:

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Судові витрати покласти на прокурора.

3. На підставі ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду згідно ст. 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи (вирішення питання) без участі (неявки) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду.

4. Вебадреса сторінки на офіційному вебпорталі судової влади України в Інтернет, за якою учасники справи можуть отримати інформацію по даній справі, – http://court.gov.ua/fair/sud5008/ або http://www.reyestr.court.gov.ua.

Повне судове рішення складено та підписано 05.10.2026.

Суддя Л.І. Пригара