Постанова від 29 вересня 2026 р. у справі №912/1423/26 — Центральний апеляційний господарський суд

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30.09.2026 м. Дніпро Справа № 912/1423/26

Центральний апеляційний господарський суд у складі:

головуючого судді: Андрейчука Л.В. (доповідач),

суддів: Віннікова С.В., Левшиної Г.В.,

секретар судового засідання: Мошинець Ю.О.,

Представники сторін:

від позивача: не з`явився;

від відповідача (апелянта): не з`явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фермерського господарства “Ковалевського Віталія Івановича” на рішення Господарського суду Кіровоградської області від 27.07.2026 (суддя Кузьміна Б.М.)

у справі № 912/1423/26

за позовом Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю “АГРОСПІЛКА”, Черкаська обл., Звенигородський район, с. Соболівка

до Фермерського господарства “Ковалевського Віталія Івановича”, Кіровоградська обл., Кропивницький район, с. Миколаївка

про стягнення заборгованості у розмірі 470 347,23 грн,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог.

Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «АГРОСПІЛКА» звернулося до Господарського суду Кіровоградської області з позовом до Фермерського господарства «Ковалевського Віталія Івановича» про стягнення 470 347,23 грн заборгованості та нарахувань, пов`язаних із неналежним виконанням грошового зобов`язання.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов`язань за договором поставки № 12 від 27.01.2025 у частині повної та своєчасної оплати поставленого товару.

Позивач зазначав, що 27.01.2025 між СТОВ «АГРОСПІЛКА» як постачальником та ФГ «Ковалевського Віталія Івановича» як покупцем укладено договір поставки № 12, за умовами якого постачальник зобов`язався передати у власність покупця насіння соняшника Карлос 115 власного вирощування, а покупець прийняти та оплатити поставлений товар.

На виконання умов договору позивач поставив відповідачу товар на загальну суму 1 035 556,39 грн. Водночас відповідач здійснив оплату поставленого товару лише частково у загальній сумі 677 111,28 грн, у зв`язку з чим, за розрахунком позивача, утворилася заборгованість за поставлений товар у розмірі 358 445,11 грн.

Посилаючись на неналежне виконання відповідачем грошового зобов`язання та прострочення оплати отриманого товару, позивач просив суд стягнути з Фермерського господарства «Ковалевського Віталія Івановича» на свою користь: 358 445,11 грн основного боргу; 48 484,78 грн 15 % річних за користування товарним кредитом; 4 154,04 грн три проценти річних; 17 506,90 грн інфляційних втрат; 41 756,40 грн пені, що разом становить 470 347,23 грн, а також покласти на відповідача витрати зі сплати судового збору.

Короткий зміст оскаржуваного судового рішення у справі.

Рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 27.07.2026 у справі № 912/1423/26 позов Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «АГРОСПІЛКА» задоволено повністю.

Стягнуто з Фермерського господарства «Ковалевського Віталія Івановича» на користь Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «АГРОСПІЛКА» 470 347,23 грн, з яких: 358 445,11 грн основного боргу; 48 484,78 грн 15 % річних за користування товарним кредитом; 4 154,04 грн трьох процентів річних; 17 506,90 грн інфляційних втрат; 41 756,40 грн пені, а також 5 644,17 грн судового збору.

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд виходив із того, що між сторонами 27.01.2025 укладено договір поставки № 12, на виконання умов якого позивач поставив відповідачу товар на загальну суму 1 035 556,39 грн, тоді як відповідач здійснив його оплату лише частково у сумі 677 111,28 грн.

Враховуючи, що залишок вартості отриманого товару у розмірі 358 445, 11 грн відповідачем не сплачено та наявність основної заборгованості ним фактично не заперечувалася, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог у частині стягнення основного боргу.

Щодо заявлених до стягнення 48 484,78 грн 15 % річних за користування товарним кредитом, суд першої інстанції виходив із погоджених сторонами умов договору щодо наслідків несвоєчасної оплати поставленого товару та наявності правових підстав для нарахування відповідної плати за період прострочення виконання грошового зобов`язання.

Перевіривши здійснені позивачем розрахунки пені, трьох процентів річних та інфляційних втрат, місцевий господарський суд визнав їх арифметично правильними та такими, що відповідають умовам договору і вимогам законодавства, у зв`язку з чим стягнув з відповідача 41 756,40 грн пені, 4 154,04 грн трьох процентів річних та 17 506,90 грн інфляційних втрат.

Водночас суд першої інстанції не знайшов підстав для задоволення заявленого відповідачем клопотання про зменшення розміру пені до 2 000 грн. Суд виходив із того, що розмір нарахованої пені у розмірі 41 756,40 грн не перевищує розміру основного боргу 358 445,11 грн, а відповідачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження наявності виняткових обставин або інших обставин, які мали б істотне значення та давали б підстави для зменшення розміру неустойки.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

Не погодившись із рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 27.07.2026 у справі № 912/1423/26 в частині стягнення додаткових нарахувань, Фермерське господарство «Ковалевського Віталія Івановича» звернулося до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою.

В апеляційній скарзі відповідач просить скасувати рішення Господарського суду Кіровоградської області від 27.07.2026 у частині стягнення з Фермерського господарства «Ковалевського Віталія Івановича»: 48 484,78 грн плати за користування товарним кредитом у розмірі 15 % річних; 4 154,04 грн трьох процентів річних; 17 506,90 грн інфляційних втрат; 41 756,40 грн пені, та ухвалити у цій частині нове рішення, яким у задоволенні зазначених позовних вимог відмовити.

Водночас апелянт заявляє альтернативну вимогу: у разі якщо суд апеляційної інстанції дійде висновку про наявність правових підстав для стягнення пені, змінити рішення місцевого господарського суду у відповідній частині та, застосувавши частину третю статті 551 Цивільного кодексу України, зменшити розмір пені з 41 756,40 грн до 2 000 грн.

Крім того, скаржник просить здійснити новий розподіл судових витрат пропорційно результатам апеляційного перегляду справи.

Рішення суду першої інстанції в частині стягнення 358 445,11 грн основного боргу апелянтом не оскаржується.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.

В обґрунтування апеляційної скарги Фермерське господарство «Ковалевського Віталія Івановича» зазначає, що рішення Господарського суду Кіровоградської області від 27.07.2026 в оскаржуваній частині ухвалено за неповного з`ясування обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, без належної оцінки доводів відповідача та з неправильним застосуванням норм матеріального права.

При цьому скаржник не заперечує факту укладення між сторонами договору поставки № 12 від 27.01.2025, отримання поставленого товару та наявності непогашеної основної заборгованості у розмірі 358 445,11 грн. Заперечення апелянта стосуються виключно правомірності та розміру додаткових нарахувань, стягнутих судом першої інстанції внаслідок прострочення виконання грошового зобов`язання.

Насамперед апелянт не погоджується з висновком місцевого господарського суду щодо правомірності стягнення 48 484,78 грн плати за користування товарним кредитом у розмірі 15 % річних одночасно з трьома процентами річних, інфляційними втратами та пенею.

Скаржник звертає увагу, що відповідно до Додатка № 1 до договору обов`язок покупця сплачувати 15 % річних виникає не з самого факту передачі товару з відстроченням платежу, а лише у разі порушення покупцем зобов`язання щодо оплати отриманого товару на строк понад 30 календарних днів. За такої умови, на думку апелянта, право постачальника на відповідне нарахування безпосередньо пов`язане саме з фактом прострочення виконання грошового зобов`язання.

Водночас цей самий факт прострочення є підставою для застосування правових наслідків, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, зокрема стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, а також передбаченої договором пені.

Апелянт наголошує, що внаслідок одного й того самого порушення прострочення оплати поставленого товару з відповідача одночасно стягнуто 48 484,78 грн 15 % річних, 4 154,04 грн трьох процентів річних, 17 506,90 грн інфляційних втрат та 41 756,40 грн пені.

При цьому скаржник не заперечує, що проценти, передбачені статтями 536, 694 Цивільного кодексу України, та проценти, передбачені статтею 625 цього Кодексу, за загальним правилом можуть мати різну правову природу. Разом із тим, на його переконання, сама лише формальна кваліфікація встановлених договором 15 % річних як «плати за користування товарним кредитом» не звільняла суд від обов`язку дослідити зміст конкретної договірної умови, момент виникнення відповідного обов`язку та фактичний зв`язок такого платежу з порушенням строку виконання грошового зобов`язання.

На думку апелянта, місцевий господарський суд такого аналізу не здійснив, а обмежився посиланням на загальні правові висновки щодо відмінності процентів за користування чужими грошовими коштами від трьох процентів річних, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, не надавши належної оцінки конкретним умовам укладеного сторонами договору.

Фермерське господарство «Ковалевського Віталія Івановича» зазначає, що ще під час розгляду справи судом першої інстанції у відзиві на позов заявляв відповідне клопотання на підставі частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України.

На переконання скаржника, вирішуючи це питання, місцевий господарський суд підійшов до оцінки підстав для зменшення неустойки формально, оскільки фактично обмежився лише зіставленням розміру пені 41 756,40 грн із розміром залишку основної заборгованості 358 445,11 грн та констатацією того, що пеня не перевищує основного боргу.

Апелянт вважає, що саме по собі арифметичне співвідношення неустойки і основної заборгованості не може бути єдиним та достатнім критерієм для вирішення питання про застосування частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України.

На думку скаржника, суд повинен був дослідити всі обставини спірних правовідносин у сукупності, зокрема ступінь виконання відповідачем основного зобов`язання, характер допущеного порушення, поведінку сторін, наслідки порушення для кредитора, співвідношення розміру застосованих санкцій із такими наслідками, а також інші обставини, що мають істотне значення.

У цьому контексті апелянт наголошує на тому, що із загальної вартості поставленого товару у розмірі 1 035 556,39 грн ще до звернення позивача до суду відповідач сплатив 677 111,28 грн, тобто виконав значну частину грошового зобов`язання.

Зокрема, відповідачем було сплачено 207 111,28 грн 12.02.2025, 70 000 грн 15.08.2025 та 400 000 грн 07.01.2026.

Скаржник звертає увагу, що платіж у розмірі 400 000 грн здійснено ще до направлення позивачем претензійної вимоги від 09.04.2026 та до звернення останнього з позовом до суду. Тому поведінка відповідача, на переконання апелянта, не свідчить про його повне ухилення від виконання договірних зобов`язань, навпаки відповідач вчиняв активні дії, спрямовані на істотне погашення заборгованості.

Апелянт вважає, що наведені обставини характеризують ступінь виконання зобов`язання та поведінку боржника і повинні були бути враховані судом саме під час вирішення питання щодо доцільності стягнення пені у повному розмірі, однак належної оцінки їм суд першої інстанції не надав.

Крім того, скаржник зазначає, що суд першої інстанції помилково оцінював розмір пені ізольовано від інших заявлених позивачем та стягнутих судом нарахувань.

Апелянт наголошує, що поряд з основним боргом у сумі 358 445,11 грн з відповідача додатково стягнуто 48 484,78 грн плати за користування товарним кредитом, 41 756,40 грн пені, 4 154,04 грн трьох процентів річних та 17 506,90 грн інфляційних втрат, а загальний розмір таких додаткових нарахувань становить 111 902,12 грн.

На думку апелянта, при вирішенні питання про зменшення пені суд мав врахувати, що майнові інтереси позивача вже захищаються шляхом одночасного застосування інших передбачених договором та законом майнових наслідків прострочення процентів за користування товарним кредитом, трьох процентів річних та інфляційних втрат.

Водночас скаржник окремо застерігає, що наведене саме по собі не означає автоматичної неправомірності одночасного застосування зазначених способів захисту. Однак їх сукупний економічний ефект, на його переконання, повинен був бути врахований судом при реалізації дискреційних повноважень щодо можливого зменшення неустойки.

Фермерське господарство «Ковалевського Віталія Івановича» стверджує, що місцевий господарський суд цього не зробив, оскільки фактично звів перевірку співмірності пені виключно до її порівняння із залишком основного боргу, не врахувавши загального розміру інших майнових нарахувань.

Також скаржник посилається на недотримання судом першої інстанції загальних засад цивільного законодавства справедливості, добросовісності та розумності, визначених пунктом 6 частини першої статті 3 та частиною третьою статті 509 Цивільного кодексу України.

На переконання апелянта, цивільно-правова відповідальність не повинна перетворюватися на засіб отримання кредитором невиправданої додаткової вигоди та має забезпечувати розумний баланс між інтересами кредитора і боржника.

Скаржник повторно звертає увагу, що він не заперечував основного боргу, до звернення позивача до суду сплатив 677 111,28 грн із загальної вартості отриманого товару у розмірі 1 035 556,39 грн, однак одночасно із залишком основної заборгованості з нього стягнуто ще 111 902,12 грн додаткових нарахувань.

За таких обставин, як вважає апелянт, місцевий господарський суд мав особливо ретельно перевірити заяву про зменшення пені та встановити, чи є стягнення пені у повному розмірі 41 756,40 грн необхідним і співмірним для належного захисту майнових інтересів позивача.

Окремо Фермерське господарство «Ковалевського Віталія Івановича» заперечує проти висновку суду першої інстанції про відсутність інших істотних обставин, які могли б бути підставою для зменшення пені.

На переконання скаржника, такий висновок не узгоджується з фактичними обставинами, встановленими самим судом, оскільки матеріалами справи підтверджується істотне часткове виконання відповідачем основного грошового зобов`язання ще до пред`явлення позову.

Апелянт наголошує, що понад половину вартості поставленого товару було сплачено до звернення позивача до суду, а останній значний платіж у сумі 400 000 грн здійснено 07.01.2026, тоді як претензійну вимогу позивач направив лише 09.04.2026.

У зв`язку з цим скаржник вважає помилковим твердження суду про те, що відповідачем не наведено та не підтверджено обставин, які мають істотне значення для вирішення питання про зменшення неустойки.

Підсумовуючи доводи апеляційної скарги, Фермерське господарство «Ковалевського Віталія Івановича» зазначає, що суд першої інстанції не надав належної оцінки всім його аргументам щодо змісту договірної умови про нарахування 15 % річних, характеру та сукупного розміру додаткових майнових нарахувань, значного ступеня виконання відповідачем основного зобов`язання та обставин, які могли бути враховані при вирішенні питання про зменшення пені.

На думку апелянта, зазначені недоліки свідчать про невідповідність оскаржуваного рішення вимогам статті 236 Господарського процесуального кодексу України щодо законності та обґрунтованості судового рішення, а також утворюють передбачені статтею 277 цього Кодексу підстави для часткового скасування рішення, зокрема у зв`язку з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків суду встановленим обставинам та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «АГРОСПІЛКА» подало відзив на апеляційну скаргу Фермерського господарства «Ковалевського Віталія Івановича», в якому заперечує проти її задоволення та просить рішення Господарського суду Кіровоградської області від 27.07.2026 у справі № 912/1423/26 залишити без змін.

Позивач насамперед зазначає, що апеляційна скарга не містить нових обставин, доказів або правових аргументів, які не були б відомі суду першої інстанції та не отримали б оцінки під час вирішення спору.

На переконання СТОВ «АГРОСПІЛКА», доводи апеляційної скарги фактично відтворюють позицію відповідача, викладену у відзиві на позовну заяву, та не містять змістовного спростування мотивів, з яких суд першої інстанції відхилив відповідні заперечення.

Позивач вважає, що апелянт обмежився загальними посиланнями на неповне з`ясування обставин справи та формальний підхід місцевого господарського суду, однак не конкретизував, які саме обставини залишилися нез`ясованими, яку норму матеріального права суд застосував неправильно та в чому саме полягає відповідна помилка.

СТОВ «АГРОСПІЛКА» також звертає увагу на те, що відповідач не оскаржує рішення суду першої інстанції в частині стягнення 358 445,11 грн основної заборгованості, не заперечує факту укладення договору поставки № 12 від 27.01.2025, отримання товару на загальну суму 1 035 556,39 грн та допущення прострочення його оплати.

На думку позивача, предметом апеляційного оскарження фактично є виключно наслідки такого прострочення 48 484,78 грн плати за користування товарним кредитом у розмірі 15 % річних, 4 154,04 грн трьох процентів річних, 17 506,90 грн інфляційних втрат та 41 756,40 грн пені. У зв`язку з цим позивач вважає непослідовною позицію відповідача, який, визнаючи наявність основного боргу та факт прострочення, водночас заперечує проти застосування передбачених договором і законом наслідків такого порушення.

Щодо стягнення 48 484,78 грн плати за користування товарним кредитом у розмірі 15 % річних СТОВ «АГРОСПІЛКА» зазначає, що відповідні доводи апеляційної скарги повторюють позицію відповідача, яка вже була предметом дослідження суду першої інстанції.

Позивач посилається на те, що проценти у розмірі 15 % річних прямо передбачені пунктами 2, 3 Додатка № 1 до договору та мають правову природу плати за користування товарним кредитом відповідно до статей 536, 694 Цивільного кодексу України.

На думку позивача, такі проценти не є штрафною санкцією та не становлять захід відповідальності за порушення грошового зобов`язання, а є платою за користування чужими грошовими коштами, тобто складовою грошового зобов`язання покупця.

СТОВ «АГРОСПІЛКА» зазначає, що саме такого висновку дійшов місцевий господарський суд із посиланням на правові позиції Верховного Суду, зокрема викладені у постановах від 18.12.2018 у справі № 908/639/18, від 10.09.2018 у справі № 908/24/18, від 03.12.2019 у справі № 902/235/19, від 18.11.2021 у справі № 921/395/20 та від 21.01.2025 у справі № 916/901/24.

Позивач вважає, що апеляційна скарга не містить такого альтернативного тлумачення положень договору або законодавства, яке б спростовувало наведені висновки суду першої інстанції, а фактично зводиться до незгоди з наданою судом правовою оцінкою.

Щодо вимоги апелянта про зменшення розміру пені СТОВ «АГРОСПІЛКА» зазначає, що частина третя статті 551 Цивільного кодексу України надає суду право, а не встановлює обов`язок зменшувати неустойку, причому реалізація такого права залежить від встановлення конкретних обставин, які мають істотне значення.

Позивач вважає, що суд першої інстанції належним чином розглянув заяву відповідача про зменшення пені з 41 756,40 грн до 2 000 грн та обґрунтовано відмовив у її задоволенні, оскільки заявлена до стягнення пеня не перевищує розміру основної заборгованості, а інших обставин, які могли б свідчити про необхідність її зменшення, відповідач не довів.

Щодо посилання апелянта на значне часткове виконання грошового зобов`язання позивач зазначає, що обставини здійснення відповідачем платежів були відомі суду першої інстанції та підтверджувалися наявними у матеріалах справи банківськими документами.

Водночас СТОВ «АГРОСПІЛКА» заперечує проти кваліфікації часткової оплати заборгованості як виняткової або істотної обставини для зменшення неустойки, вважаючи, що часткова сплата боргу є звичайним виконанням відповідачем свого договірного обов`язку та сама по собі не звільняє боржника від наслідків допущеного прострочення.

Позивач також заперечує проти доводів апелянта щодо необхідності врахування сукупного розміру додаткових нарахувань при вирішенні питання про зменшення пені та зазначає, що наведені відповідачем обставини не спростовують законності застосування передбачених договором та законом наслідків порушення грошового зобов`язання.

Щодо стягнення 4 154,04 грн трьох процентів річних СТОВ «АГРОСПІЛКА» зазначає, що суд першої інстанції правильно застосував частину другу статті 625 Цивільного кодексу України.

Позивач посилається, зокрема, на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 02.07.2025 у справі № 903/602/24, та зазначає, що три проценти річних є передбаченим законом наслідком прострочення виконання грошового зобов`язання.

На переконання позивача, апеляційна скарга не містить окремого належного правового обґрунтування, яке б спростовувало можливість застосування статті 625 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин, а відповідач фактично обмежився загальним запереченням проти відповідного нарахування.

Щодо стягнення 17 506,90 грн інфляційних втрат СТОВ «АГРОСПІЛКА» зазначає, що апелянт не навів заперечень стосовно арифметичної правильності здійсненого позивачем розрахунку, не запропонував власного контррозрахунку та не заперечує самого факту прострочення виконання грошового зобов`язання.

Тому, на думку позивача, підстави для скасування рішення суду першої інстанції в частині стягнення інфляційних втрат також відсутні.

Узагальнюючи свої заперечення, СТОВ «АГРОСПІЛКА» вважає, що апеляційна скарга не містить нових доказів чи правових аргументів, спрямована переважно на повторну оцінку обставин, які вже досліджувалися місцевим господарським судом, та не спростовує висновків оскаржуваного рішення.

Позивач додатково зазначає, що подання апеляційної скарги, яка, на його переконання, не містить належного юридичного обґрунтування та фактично повторює раніше відхилені заперечення, має ознаки недобросовісного користування процесуальними правами.

Посилаючись на частини першу та другу статті 43 Господарського процесуального кодексу України, СТОВ «АГРОСПІЛКА» вважає такі дії зловживанням процесуальними правами, спрямованим на відтермінування набрання рішенням суду першої інстанції законної сили та його виконання.

З огляду на викладене позивач вважає рішення Господарського суду Кіровоградської області від 27.07.2026 законним та обґрунтованим, ухваленим за повного і всебічного з`ясування обставин справи та правильного застосування норм матеріального права, у зв`язку з чим просить апеляційну скаргу Фермерського господарства «Ковалевського Віталія Івановича» залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Крім того, СТОВ «АГРОСПІЛКА» заявило про понесення судових витрат у зв`язку з апеляційним переглядом справи. У відзиві зазначено попередній (орієнтовний) розрахунок таких витрат у розмірі 60 000 грн із застереженням про подальше подання доказів їх понесення. Позивач просить стягнути відповідні судові витрати з Фермерського господарства «Ковалевського Віталія Івановича».

Рух справи в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.08.2026 для розгляду справи визначено колегію суддів у складі: головуючого судді Андрейчука Л.В. (доповідач), суддів Віннікова С.В., Левшиної Г.В.

18.08.2026 до Центрального апеляційного господарського суду від Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «АГРОСПІЛКА» надійшла заява із запереченнями проти відкриття апеляційного провадження.

У зазначеній заяві позивач, зокрема, посилався на неподання скаржником доказів сплати судового збору у встановлених законом порядку та розмірі, а також зазначав, що доводи апеляційної скарги, на його думку, зводяться до переоцінки обставин справи та спрямовані на затягування виконання рішення суду першої інстанції.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 18.08.2026 апеляційну скаргу Фермерського господарства «Ковалевського Віталія Івановича» на рішення Господарського суду Кіровоградської області від 27.07.2026 у справі № 912/1423/26 залишено без руху у зв`язку з ненаданням доказів сплати судового збору у встановленому порядку та розмірі.

24.08.2026 до Центрального апеляційного господарського суду надійшла заява Фермерського господарства «Ковалевського Віталія Івановича» про усунення недоліків апеляційної скарги, до якої додано доказ сплати судового збору у визначеному судом розмірі 3 633,60 грн.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 24.08.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фермерського господарства «Ковалевського Віталія Івановича» на рішення Господарського суду Кіровоградської області від 27.07.2026 у справі № 912/1423/26, витребувано матеріали справи № 912/1423/26 з Господарського суду Кіровоградської області та призначено розгляд справи у судовому засіданні на 30.09.2026.

28.08.2026 через підсистему «Електронний суд» від Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «АГРОСПІЛКА» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач заперечив проти доводів скаржника, просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити рішення Господарського суду Кіровоградської області від 27.07.2026 без змін.

31.08.2026 на виконання ухвали Центрального апеляційного господарського суду від 24.08.2026 з Господарського суду Кіровоградської області надійшли матеріали справи № 912/1423/26 в одному томі.

14.09.2026 від Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «АГРОСПІЛКА» надійшла заява про розгляд справу № 912/1423/26 у судовому засіданні, призначеному на 30.09.2026 без участі представника СТОВ «АГРОСПІЛКА».

30.09.2026 від Фермерського господарства «Ковалевського Віталія Івановича» надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, призначеного на 30.09.2026 о 12:00.

В обґрунтування клопотання апелянт зазначив, що зацікавлений у безпосередній участі у розгляді апеляційної скарги та наданні пояснень щодо викладених у ній доводів, однак на цей час не має представника, який міг би забезпечити участь у судовому засіданні. За твердженням заявника, безпосередню участь від імені фермерського господарства може забезпечити його голова, який у зв`язку з проведенням комплексу сезонних сільськогосподарських, зокрема збиральних, робіт, що мають обмежені агротехнічні строки та залежать від погодних умов, не має можливості взяти участь у судовому засіданні 30.09.2026.

Посилаючись на необхідність реалізації права на участь у судовому засіданні, надання усних пояснень та відповідей на можливі запитання суду, апелянт просив відкласти розгляд справи на іншу дату.

Розглянувши зазначене клопотання, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для його задоволення з мотивів, наведених нижче.

За результатами апеляційного перегляду у судовому засіданні 30.09.2026 Центральним апеляційним господарським судом оголошено вступну та резолютивну частини постанови у справі.

Встановлені судом обставини справи.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 27.01.2025 між Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «АГРОСПІЛКА» як постачальником та Фермерським господарством «Ковалевського Віталія Івановича» як покупцем укладено договір поставки № 12.

Відповідно до пунктів 1.1, 1.2 договору постачальник зобов`язався продати та передати у власність покупця насіння соняшника Карлос 115 власного вирощування, а покупець прийняти поставлений товар та оплатити його вартість.

Згідно з пунктом 2.1 договору ціна товару в національній валюті та її еквівалент в іноземній валюті зазначаються у додатках до договору.

Пунктом 3.1 договору передбачено, що оплата товару здійснюється покупцем у національній валюті України шляхом перерахування грошових коштів на банківський рахунок постачальника у строки та на умовах, визначених договором та додатками до нього. Датою оплати вважається день зарахування грошових коштів на рахунок постачальника.

Умовами договору також передбачено механізм визначення вартості товару залежно від зміни відповідного валютного курсу. Зокрема, пунктом 3.4 договору визначено порядок коригування вартості товару в разі, якщо на день здійснення покупцем оплати відповідний валютний курс є вищим за курс, використаний при оформленні видаткової накладної.

Відповідно до пункту 5.2 договору право власності на товар переходить від постачальника до покупця з моменту передачі товару за видатковою накладною, підписаною представником покупця.

Пунктом 5.3 договору сторони погодили відповідальність покупця за несвоєчасну оплату товару у вигляді пені в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від вартості неоплаченого товару за кожний день прострочення.

Відповідно до пункту 8.2 договору він набирає чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та діє до 30.10.2025, а в частині проведення розрахунків за поставлений товар до моменту проведення остаточних розрахунків.

Договір поставки № 12 від 27.01.2025 підписаний сторонами та скріплений їх печатками.

Додатком № 1 до договору сторони погодили поставку товару на загальну суму 1 035 556,39 грн з ПДВ.

Цим же Додатком № 1 встановлено порядок оплати повної вартості поставленого товару, а саме: 20 % вартості товару до 10.02.2025; 30 % вартості товару до 10.07.2025; 50 % вартості товару до 10.10.2025.

Виходячи із загальної вартості товару 1 035 556,39 грн, розмір відповідних платежів становив: 207 111,28 грн 20 % вартості товару, які підлягали сплаті до 10.02.2025; 310 666,92 грн 30 % вартості товару, які підлягали сплаті до 10.07.2025; 517 778,19 грн 50 % вартості товару, які підлягали сплаті до 10.10.2025.

Крім того, Додатком № 1 до договору сторони передбачили, що у разі порушення покупцем зобов`язань щодо оплати отриманого товару на строк понад 30 календарних днів покупець зобов`язаний сплатити на користь постачальника плату за користування кредитним товаром (користування чужими грошовими коштами) у розмірі 15 % річних, нараховану на вартість отриманого, але не оплаченого товару.

Сторонами також погоджено, що нарахування процентів за користування товарним кредитом здійснюється від дня, коли товар підлягав оплаті відповідно до умов Додатка № 1, та закінчується днем повної оплати вартості отриманого товару.

Додаток № 1 до договору підписаний сторонами та скріплений їх печатками.

На виконання умов договору СТОВ «АГРОСПІЛКА» поставило, а ФГ «Ковалевського Віталія Івановича» прийняло товар на загальну суму 1 035 556,39 грн.

Факт поставки та прийняття товару підтверджується видатковою накладною № 28 від 28.02.2025, підписаною представниками обох сторін та скріпленою їх печатками.

Обставина отримання відповідачем поставленого товару сторонами не заперечується.

Водночас вартість отриманого товару відповідачем оплачена частково.

З наявних у матеріалах справи банківських документів судом першої інстанції встановлено здійснення ФГ «Ковалевського Віталія Івановича» на користь СТОВ «АГРОСПІЛКА» платежів на загальну суму 677 111,28 грн, а саме: 12.02.2025 у розмірі 207 111,28 грн; 15.08.2025 у розмірі 70 000 грн; 07.01.2026 у розмірі 400 000 грн.

Таким чином, із загальної вартості поставленого товару у сумі 1 035 556,39 грн відповідачем сплачено 677 111,28 грн.

Непогашений залишок вартості отриманого товару становить 358 445,11 грн.

Наявність зазначеної основної заборгованості відповідач під час розгляду справи судом першої інстанції не заперечував.

При цьому перший передбачений Додатком № 1 платіж у розмірі 207 111,28 грн, строк сплати якого настав 10.02.2025, фактично здійснений відповідачем 12.02.2025.

Другий платіж у розмірі 310 666,92 грн підлягав сплаті до 10.07.2025. 15.08.2025 відповідач сплатив 70 000 грн.

Третій платіж у розмірі 517 778,19 грн підлягав сплаті до 10.10.2025.

07.01.2026 відповідач здійснив платіж у розмірі 400 000 грн.

Після здійснення зазначених платежів непогашеною залишилася заборгованість у розмірі 358 445,11 грн.

09.04.2026 СТОВ «АГРОСПІЛКА» направило на адресу ФГ «Ковалевського Віталія Івановича» вимогу про сплату заборгованості.

Зазначена вимога залишена відповідачем без відповіді та задоволення.

У зв`язку з простроченням виконання відповідачем грошового зобов`язання позивач, крім стягнення 358 445,11 грн основного боргу, здійснив нарахування 48 484,78 грн плати за користування товарним кредитом у розмірі 15 % річних, 4 154,04 грн трьох процентів річних, 17 506,90 грн інфляційних втрат та 41 756,40 грн пені.

Щодо нарахування плати за користування товарним кредитом у розмірі 15 % річних судом першої інстанції встановлено, що позивач здійснив відповідне нарахування з урахуванням передбаченої Додатком № 1 умови про прострочення оплати понад 30 календарних днів та зміни розміру непогашеної заборгованості внаслідок здійснених відповідачем платежів.

Перевіряючи наданий позивачем розрахунок 15 % річних, суд першої інстанції встановив, що позивачем не в усіх випадках правильно визначено початкові та кінцеві дати відповідних періодів нарахування, зокрема не враховано, що день фактичної сплати відповідної частини заборгованості не включається до періоду, за який здійснюється нарахування.

У зв`язку з цим місцевий господарський суд здійснив власний розрахунок 15 % річних з урахуванням встановлених договором строків оплати та фактичних дат платежів відповідача.

За розрахунком суду 15 % річних становили 48 680,43 грн, у тому числі: за період з 10.08.2025 по 14.08.2025 на суму заборгованості 310 666,92 грн - 638,36 грн; за період з 15.08.2025 по 06.01.2026 на суму заборгованості 240 666,92 грн - 14 341,11 грн; за період з 10.11.2025 по 06.01.2026 на суму заборгованості 517 778,20 грн - 12 341,56 грн; за період з 08.01.2026 по 01.06.2026 на суму заборгованості 358 445,12 грн - 21 359,40 грн.

Разом з тим позивачем до стягнення заявлено 48 484,78 грн плати за користування товарним кредитом, тобто суму, меншу за визначену судом за результатами власного розрахунку.

Матеріалами справи також підтверджується, що відповідач під час розгляду справи судом першої інстанції не заперечував факту укладення договору, отримання товару, здійснення зазначених часткових платежів та наявності непогашеного основного боргу у розмірі 358 445,11 грн.

Спір між сторонами в частині, яка є предметом апеляційного перегляду, виник щодо правомірності стягнення додаткових нарахувань, пов`язаних із несвоєчасним виконанням відповідачем грошового зобов`язання за договором поставки.

Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції.

Відповідно до частини першої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Частиною другою вказаної статті передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, які стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Водночас відповідно до частини четвертої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Наведене нормативне регулювання виходить із того, що апеляційний перегляд не є новим розглядом спору безвідносно до предмета оскарження, а спрямований насамперед на перевірку законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції в тій частині та з тих підстав, щодо яких особа, яка подала апеляційну скаргу, ставить питання про його неправильність.

Аналогічний підхід послідовно застосовується Верховним Судом. Так, Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 18.09.2020 у справі № 908/1795/19, застосовуючи частину першу статті 269 ГПК України, виходила з того, що апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення саме в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У постанові Верховного Суду від 27.01.2025 у справі № 910/14503/23 також зазначено, що апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, а законність рішення перевіряється в межах тих обставин і подій, які мали місце під час розгляду справи місцевим судом. Верховний Суд при цьому послався на аналогічний висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 27.06.2018 у справі № 756/1529/15-ц.

Як вбачається з матеріалів даної справи, Фермерське господарство «Ковалевського Віталія Івановича» не оспорює факту укладення з СТОВ «АГРОСПІЛКА» договору поставки № 12 від 27.01.2025, факту поставки та отримання товару, а також наявності непогашеної основної заборгованості.

Рішення Господарського суду Кіровоградської області від 27.07.2026 у частині стягнення 358 445,11 грн основного боргу апелянтом не оскаржується.

В апеляційній скарзі ФГ «Ковалевського Віталія Івановича» просить скасувати рішення суду першої інстанції саме в частині стягнення: 48 484,78 грн плати за користування товарним кредитом у розмірі 15 % річних; 4 154,04 грн трьох процентів річних; 17 506,90 грн інфляційних втрат; 41 756,40 грн пені, та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні відповідних позовних вимог. Як альтернативну вимогу на випадок встановлення правових підстав для стягнення пені апелянт просить зменшити її розмір із 41 756,40 грн до 2 000 грн.

Таким чином, предметом апеляційного перегляду в даній справі є правильність висновків місцевого господарського суду щодо правових підстав та розміру додаткових нарахувань, пов`язаних із несвоєчасним виконанням відповідачем грошового зобов`язання, а саме: плати за користування товарним кредитом у розмірі 15 % річних, трьох процентів річних, інфляційних втрат та пені, а також наявність чи відсутність підстав для зменшення останньої.

При цьому встановлені місцевим господарським судом обставини укладення між сторонами договору поставки № 12 від 27.01.2025, поставки позивачем та прийняття відповідачем товару на загальну суму 1 035 556,39 грн, часткової оплати такого товару на суму 677 111,28 грн та наявності залишку основної заборгованості в сумі 358 445,11 грн сторонами в межах апеляційного перегляду не заперечуються. Матеріалами справи підтверджено здійснення відповідачем платежів у сумі 207 111,28 грн 12.02.2025, 70 000 грн 15.08.2025 та 400 000 грн 07.01.2026.

Так само апелянт не заперечує самого факту несвоєчасного виконання грошового зобов`язання. Його заперечення стосуються правових наслідків такого прострочення, їх правової природи, можливості одночасного застосування кількох видів майнових нарахувань та співмірності стягнутої пені.

За таких обставин колегія суддів здійснює перевірку оскаржуваного рішення саме в наведених межах, послідовно оцінюючи кожний самостійний довід апеляційної скарги та відповідні заперечення позивача, з урахуванням встановлених судом першої інстанції фактичних обставин та наявних у матеріалах справи доказів.

Водночас передбачених частиною четвертою статті 269 Господарського процесуального кодексу України обставин, які б зумовлювали необхідність виходу за межі доводів та вимог апеляційної скарги в частині основної заборгованості, на цій стадії апеляційного перегляду колегією суддів не встановлено.

Таким чином, правильність висновку місцевого господарського суду про наявність у ФГ «Ковалевського Віталія Івановича» основного боргу в розмірі 358 445,11 грн не становить самостійного предмета перевірки суду апеляційної інстанції, а встановлений факт прострочення виконання грошового зобов`язання підлягає врахуванню надалі виключно при оцінці правомірності та розміру оскаржуваних додаткових нарахувань.

Щодо клопотання про відкладення розгляду справи».

Щодо клопотання Фермерського господарства «Ковалевського Віталія Івановича» про відкладення розгляду справи колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови його належного повідомлення про дату, час і місце судового засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

За пунктом 2 частини другої статті 202 Господарського процесуального кодексу України суд відкладає розгляд справи у разі першої неявки в судове засідання учасника справи, якого належним чином повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними.

Таким чином, саме повідомлення учасником справи про причини своєї неявки не зумовлює автоматичного відкладення розгляду справи. Обов`язковою умовою є визнання таких причин судом поважними.

Верховний Суд послідовно виходить із того, що неявка належним чином повідомленого учасника справи не є безумовною підставою для відкладення судового розгляду, а основною передумовою для відкладення є неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні, а не сама по собі відсутність сторони чи її представника.

Зокрема, у постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07.04.2023 у справі № 910/5172/19 зазначено, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, а визначальною обставиною є неможливість вирішити спір у відповідному судовому засіданні. Аналогічний підхід викладений Верховним Судом у постановах від 14.05.2020 у справі № 903/69/18 та від 25.05.2022 у справі № 904/5314/20.

Як вбачається зі змісту клопотання, неможливість участі голови ФГ «Ковалевського Віталія Івановича» у судовому засіданні заявник обґрунтовує проведенням сезонних сільськогосподарських, зокрема збиральних, робіт, які мають обмежені агротехнічні строки та залежать від погодних умов.

Разом із тим до клопотання не додано доказів, які б підтверджували конкретні обставини, що об`єктивно унеможливлювали участь голови господарства у судовому засіданні саме 30.09.2026, зокрема доказів щодо характеру, часу та невідкладності відповідних робіт або неможливості їх організації без особистої участі голови господарства. Додана до клопотання виписка з Єдиного державного реєстру таких обставин не підтверджує.

Саме по собі посилання на проведення сезонних сільськогосподарських робіт без належного документального підтвердження не може бути визнано достатньою та об`єктивною причиною, яка унеможливлює розгляд справи у призначеному судовому засіданні.

Колегія суддів також враховує, що апелянт реалізував своє право на викладення позиції шляхом подання апеляційної скарги, в якій детально навів мотиви незгоди з рішенням суду першої інстанції та сформулював свої вимоги. Матеріали справи містять необхідні докази для перевірки відповідних доводів, а необхідності в отриманні від апелянта додаткових усних пояснень для встановлення фактичних обставин справи колегією суддів не встановлено.

При цьому участь представника апелянта в судовому засіданні обов`язковою судом не визнавалася, а відсутність такого представника за наявності належного повідомлення сторони сама по собі не перешкоджає апеляційному розгляду справи.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.07.2026 у справі № 757/52615/21-ц звернула увагу, що вирішальним при оцінці наслідків розгляду справи за відсутності належно повідомленої сторони є те, чи була вона позбавлена розумної можливості ефективно представити свою позицію та чи поставило це її в істотно невигідне становище порівняно з іншою стороною.

У даній справі таких обставин колегією суддів не встановлено. Апелянт подав повну апеляційну скаргу, мав можливість подавати заяви, пояснення і додаткові матеріали в письмовій формі, а його неявка не перешкоджала перевірці доводів апеляційної скарги та встановленню обставин, необхідних для правильного вирішення справи.

Крім того, відкладення розгляду справи має узгоджуватися із завданням господарського судочинства щодо своєчасного вирішення спорів та не може ґрунтуватися виключно на бажанні сторони особисто взяти участь у засіданні за відсутності об`єктивних перешкод для розгляду справи.

За таких обставин колегія суддів не визнає наведені заявником причини неявки поважними та не встановлює обставин, які б унеможливлювали розгляд апеляційної скарги у призначеному судовому засіданні, у зв`язку з чим клопотання Фермерського господарства «Ковалевського Віталія Івановича» про відкладення розгляду справи задоволенню не підлягає.

Щодо характеру грошового зобов`язання, строків його виконання та факту прострочення

Вирішуючи питання щодо правових наслідків неналежного виконання відповідачем договірних зобов`язань, колегія суддів виходить із характеру правовідносин, що склалися між сторонами, та погоджених ними строків виконання грошового зобов`язання.

Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають, зокрема, з договорів та інших правочинів.

За змістом статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона боржник зобов`язана вчинити на користь другої сторони кредитора певну дію, зокрема сплатити гроші, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно зі статтею 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім чи іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до частини першої статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

У такий спосіб, сторони договору поставки вправі самостійно погодити строки оплати поставленого товару, і саме такі погоджені договором строки визначають момент, коли відповідне грошове зобов`язання має бути виконано.

За приписами статей 525, 526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускаються, якщо інше не встановлено договором або законом, а зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цивільного законодавства.

Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Наведений підхід є усталеним у практиці Верховного Суду. Зокрема, Верховний Суд у постанові від 23.09.2019 у справі № 908/885/18, застосовуючи статті 530 та 612 Цивільного кодексу України до правовідносин, пов`язаних із виконанням грошового зобов`язання, зазначив, що за наявності встановленого строку зобов`язання повинно бути виконане саме у такий строк, а боржник, який не виконав його своєчасно, вважається таким, що прострочив виконання.

Аналогічний підхід щодо обов`язковості виконання зобов`язання у погоджений сторонами строк підтверджено Верховним Судом і в постанові від 11.06.2025 у справі № 902/560/20.

У даній справі сторонами безпосередньо встановлено конкретні календарні строки виконання покупцем грошового зобов`язання.

Так, Додатком № 1 до договору поставки № 12 від 27.01.2025 сторони погодили, що повна вартість товару у розмірі 1 035 556,39 грн підлягає сплаті покупцем у такому порядку: 20 % вартості товару до 10.02.2025; 30 % вартості товару до 10.07.2025; 50 % вартості товару до 10.10.2025.

Відповідно, виходячи із загальної вартості товару, покупець мав сплатити: 207 111,28 грн до 10.02.2025; 310 666,92 грн до 10.07.2025; 517 778,19 грн до 10.10.2025.

Таким чином, строки виконання грошового зобов`язання у даній справі не залежали від пред`явлення постачальником окремої вимоги про оплату, оскільки конкретні терміни здійснення платежів були безпосередньо погоджені сторонами у Додатку № 1 до договору.

У зв`язку з цим направлена СТОВ «АГРОСПІЛКА» 09.04.2026 вимога про сплату заборгованості не є обставиною, з якою пов`язується виникнення у відповідача обов`язку здійснити оплату або початок прострочення. Така вимога була направлена вже після настання визначених договором строків виконання відповідних грошових зобов`язань.

Матеріалами справи підтверджено, що перший платіж у розмірі 207 111,28 грн, який відповідно до Додатка № 1 мав бути здійснений до 10.02.2025, фактично сплачений відповідачем 12.02.2025.

Із другого платежу в розмірі 310 666,92 грн, який підлягав сплаті до 10.07.2025, відповідач 15.08.2025 сплатив 70 000 грн.

Третя частина вартості товару у розмірі 517 778,19 грн підлягала сплаті до 10.10.2025.

07.01.2026 відповідачем здійснено наступний платіж у розмірі 400 000 грн.

Загалом із вартості поставленого товару у розмірі 1 035 556,39 грн відповідачем сплачено 677 111,28 грн, унаслідок чого непогашеним залишився основний борг у сумі 358 445,11 грн.

Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання.

Згідно з частиною першою статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Таким чином, невнесення відповідачем у повному обсязі визначених Додатком № 1 платежів у погоджені сторонами календарні строки свідчить про прострочення виконання ним грошового зобов`язання.

При цьому часткове виконання відповідачем грошового зобов`язання після настання передбачених договором строків оплати зменшувало розмір непогашеної заборгованості, однак саме по собі не усувало факту прострочення тієї частини грошового зобов`язання, яка залишалася невиконаною.

Такий висновок узгоджується з положеннями статті 599 Цивільного кодексу України, відповідно до яких зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

У такий спосіб, встановлені матеріалами справи обставини свідчать про те, що СТОВ «АГРОСПІЛКА» виконало свій основний договірний обов`язок з передачі товару, тоді як ФГ «Ковалевського Віталія Івановича» не здійснило його повної оплати у визначені договором строки.

Сам факт прострочення грошового зобов`язання в межах апеляційного перегляду апелянтом не заперечується. Спір між сторонами стосується не наявності такого порушення, а правової природи та допустимості застосування окремих майнових наслідків прострочення, а також їх розміру.

Відтак встановлене прострочення виконання грошового зобов`язання є вихідною обставиною для подальшої перевірки колегією суддів правомірності стягнення кожного із оскаржуваних позивачем нарахувань, оцінка яких здійснюється окремо з урахуванням їх правової природи та відповідних умов договору.

Щодо правової природи 15 % річних за користування товарним кредитом та змісту погодженої сторонами договірної умови

Апелянт звертає увагу, що обов`язок сплатити 15 % річних виникає не з моменту передачі товару з відстроченням платежу, а лише у випадку порушення покупцем строку оплати отриманого товару понад 30 календарних днів. На цій підставі скаржник вважає, що відповідне нарахування фактично пов`язане з порушенням грошового зобов`язання, а тому місцевий господарський суд не мав обмежуватися формальним визначенням цього платежу як «плати за користування товарним кредитом».

Колегія суддів погоджується з апелянтом у тому, що правова природа певного платежу повинна визначатися не лише його назвою, використаною сторонами в договорі, а насамперед змістом відповідної договірної умови, підставами виникнення обов`язку зі сплати такого платежу, способом його обчислення та правовим регулюванням відповідних відносин.

Водночас саме аналіз змісту спірної умови Додатка № 1 до договору у взаємозв`язку з положеннями статей 536 та 694 Цивільного кодексу України не дає підстав погодитися з висновком апелянта про те, що передбачені сторонами 15 % річних набувають правової природи штрафної санкції або іншого заходу відповідальності виключно внаслідок того, що їх нарахування обумовлене несвоєчасною оплатою товару.

Частиною першою статті 694 Цивільного кодексу України передбачено можливість продажу товару в кредит з відстроченням або з розстроченням платежу.

Особливості спірних правовідносин полягають у тому, що товар передано покупцеві у власність, тоді як його повна вартість відповідно до погодженого сторонами Додатка № 1 підлягала сплаті не одночасно з переданням товару, а частинами 20 % до 10.02.2025, 30 % до 10.07.2025 та 50 % до 10.10.2025.

Таким чином, погоджений сторонами порядок розрахунків передбачав отримання відповідачем товару до здійснення остаточної оплати його вартості, що відповідає конструкції продажу товару в кредит з відстроченням та розстроченням платежу.

За змістом статті 536 Цивільного кодексу України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти у випадках, передбачених законом або договором, а розмір відповідних процентів визначається договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Водночас спеціальне регулювання наслідків прострочення оплати товару, проданого в кредит, міститься у частині п`ятій статті 694 Цивільного кодексу України.

Згідно із зазначеною нормою, якщо покупець прострочив оплату товару, на прострочену суму нараховуються проценти відповідно до статті 536 Цивільного кодексу України від дня, коли товар мав бути оплачений, до дня його фактичної оплати.

Таким чином, сам закон безпосередньо пов`язує виникнення передбачених статтею 536 Цивільного кодексу України процентів за користування чужими грошовими коштами у правовідносинах з продажу товару в кредит саме з простроченням покупцем його оплати.

Тому та обставина, що передбачені Додатком № 1 до договору 15 % річних підлягають сплаті за умови прострочення покупцем виконання грошового зобов`язання понад 30 календарних днів, сама по собі не свідчить про набуття цим платежем характеру неустойки чи іншої штрафної санкції.

Навпаки, відповідна договірна конструкція узгоджується з передбаченим частиною п`ятою статті 694 Цивільного кодексу України механізмом нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами на суму неоплаченого товару після настання строку його оплати.

При цьому сторони, реалізуючи принцип свободи договору, погодили не лише розмір таких процентів 15 % річних, але й додаткову умову для їх застосування, сприятливішу для покупця порівняно із загальним законодавчим механізмом, а саме виникнення обов`язку їх сплати лише за умови, якщо порушення строку оплати перевищує 30 календарних днів.

Саме по собі встановлення сторонами такого відкладеного моменту виникнення права постачальника на відповідне нарахування не змінює його правової природи.

Зі змісту Додатка № 1 також убачається, що 15 % визначені саме у річному обчисленні та нараховуються на вартість отриманого, але не оплаченого покупцем товару.

Відповідно, базою для нарахування є не абстрактно визначений розмір відповідальності за порушення договору, а фактична сума вартості товару, якою покупець користується до проведення остаточного розрахунку з постачальником.

Зазначені ознаки відрізняють спірні проценти від пені, передбаченої пунктом 5.3 договору, яка встановлена сторонами окремо як відповідальність за несвоєчасну оплату товару та обчислюється виходячи з подвійної облікової ставки Національного банку України від вартості неоплаченого товару за кожний день прострочення.

Таким чином, самі сторони договору розмежували плату за користування товарним кредитом та неустойку, передбачивши для них різні правові підстави, розмір і порядок обчислення.

Такий підхід відповідає усталеній практиці Верховного Суду щодо застосування статей 536 та 694 Цивільного кодексу України у правовідносинах, які виникають із договорів поставки товару з відстроченням платежу.

Так, у постанові від 18.12.2018 у справі № 908/639/18 Верховний Суд зазначив, що передбачені договором проценти за користування товарним кредитом за своєю правовою природою є процентами за користування чужими грошовими коштами. Верховний Суд окремо наголосив на необхідності відрізняти проценти, передбачені статтею 536 Цивільного кодексу України, від процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 цього Кодексу.

При цьому Верховний Суд у зазначеній справі виходив саме з положення частини п`ятої статті 694 Цивільного кодексу України, відповідно до якого в разі прострочення покупцем оплати товару на прострочену суму нараховуються проценти за статтею 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути оплачений, до дня його фактичної оплати.

Аналогічний підхід щодо розмежування процентів за користування товарним кредитом та правових наслідків прострочення грошового зобов`язання застосовано Верховним Судом у постановах від 10.09.2018 у справі № 908/24/18 та від 03.12.2019 у справі № 902/235/19.

Особливо релевантною до спірних правовідносин є постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.11.2021 у справі № 921/395/20, у якій Верховний Суд дійшов висновку, що проценти за користування товарним кредитом, нараховані відповідно до статей 536 та 694 Цивільного кодексу України, за своєю правовою природою є боргом платою за користування чужими грошовими коштами, а не неустойкою чи штрафною санкцією.

Зазначена правова позиція надалі була підтверджена Верховним Судом у постанові від 21.01.2025 у справі № 916/901/24.

У цій постанові Верховний Суд безпосередньо визнав подібними правовідносини, в яких умовами договору поставки та додатків до нього було передбачено, що у разі порушення покупцем зобов`язання щодо оплати отриманого товару протягом встановленого договором строку він зобов`язаний сплачувати проценти за користування товарним кредитом відповідно до статті 536 та частини п`ятої статті 694 Цивільного кодексу України.

Верховний Суд підтвердив, що такі проценти необхідно відрізняти від пені, оскільки вони є платою за користування чужими грошовими коштами, а не санкцією за невиконання або неналежне виконання зобов`язання, і за своєю правовою природою становлять борг.

Крім того, у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.05.2025 у справі № 916/2098/24 прямо зазначено, що у постановах Верховного Суду від 10.09.2018 у справі № 908/24/18, від 18.12.2018 у справі № 908/639/18, від 03.12.2019 у справі № 902/235/19, від 18.11.2021 у справі № 921/395/20 та від 21.01.2025 у справі № 916/901/24 сформувалася усталена правова позиція щодо необхідності чіткого розмежування процентів за прострочення виконання грошового зобов`язання, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, та процентів за користування товарним кредитом відповідно до частини п`ятої статті 694 цього Кодексу.

Верховний Суд у цій же постанові підтвердив, що проценти за користування товарним кредитом за своєю правовою природою є боргом, а не пенею.

Колегія суддів враховує й те, що сама назва платежу дійсно не є визначальною для встановлення його правової природи.

Зокрема, Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постановах від 05.06.2020 у справі № 922/3578/18 та від 03.12.2021 у справі № 910/14180/18 звертала увагу на необхідність дослідження саме змісту погодженої сторонами умови, способу обчислення платежу та фактичної підстави його застосування.

Таким чином, суд не повинен автоматично визначати правову природу певного нарахування виключно з огляду на його найменування в договорі.

Однак застосування зазначеного підходу до обставин даної справи не підтверджує позицію апелянта, а, навпаки, свідчить про правильність висновку місцевого господарського суду.

У спірних правовідносинах сторони погодили саме річний розмір процентів 15 %; базою їх нарахування визначили вартість отриманого та неоплаченого товару; відповідний платіж прямо пов`язаний із користуванням товарним кредитом, а його механізм відповідає спеціальному регулюванню, встановленому статтями 536 та 694 Цивільного кодексу України.

Тому посилання апелянта на те, що право на 15 % річних виникає лише після прострочення оплати понад 30 календарних днів, не спростовує їх правової природи як процентів за користування товарним кредитом.

Така умова визначає момент виникнення передбаченого договором обов`язку зі сплати процентів, однак не перетворює їх на неустойку, оскільки можливість нарахування процентів за статтею 536 Цивільного кодексу України саме після прострочення покупцем оплати товару прямо передбачена частиною п`ятою статті 694 цього Кодексу.

При цьому колегія суддів не вбачає підстав вважати, що місцевий господарський суд обмежився виключно формальною назвою відповідного платежу. Суд першої інстанції дослідив умови Додатка № 1 до договору, співвідніс їх із положеннями статей 536, 694 Цивільного кодексу України та з правовими висновками Верховного Суду щодо аналогічної правової природи процентів за користування товарним кредитом.

У такий спосіб, доводи апеляційної скарги про неправильне визначення місцевим господарським судом правової природи 48 484,78 грн 15 % річних за користування товарним кредитом не знайшли свого підтвердження.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що передбачені Додатком № 1 до договору 15 % річних є процентами за користування чужими грошовими коштами у правовідносинах з продажу товару в кредит відповідно до статей 536 та 694 Цивільного кодексу України та за своєю правовою природою не є пенею, штрафом або іншим видом неустойки.

Щодо допустимості одночасного стягнення процентів за користування товарним кредитом та наслідків, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України

На переконання апелянта, зазначена обставина не була належним чином оцінена судом першої інстанції при вирішенні питання про можливість одночасного застосування відповідних майнових нарахувань.

Колегія суддів не погоджується з наведеними доводами з огляду на таке.

Як встановлено колегією суддів, передбачені Додатком № 1 до договору 15 % річних за користування товарним кредитом та наслідки прострочення грошового зобов`язання, передбачені частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, мають різну правову природу та ґрунтуються на різних нормативних підставах.

Відповідно до статті 536 Цивільного кодексу України проценти сплачуються за користування чужими грошовими коштами у випадках, встановлених договором або законом.

Частина п`ята статті 694 Цивільного кодексу України спеціально передбачає, що якщо покупець прострочив оплату товару, проданого в кредит, на прострочену суму нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути оплачений, до дня його фактичної оплати.

Натомість частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України встановлено самостійні правові наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання: боржник на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином, законодавець розрізняє, з одного боку, проценти за користування чужими грошовими коштами, правовою підставою яких у спірних правовідносинах є статті 536 та 694 Цивільного кодексу України, а з іншого передбачені статтею 625 цього Кодексу правові наслідки порушення грошового зобов`язання.

Той факт, що необхідною фактичною передумовою для нарахування обох видів платежів у спірних правовідносинах є несвоєчасна оплата отриманого товару, не свідчить про тотожність їх правової природи.

Іншими словами, збіг фактичної обставини, з якою пов`язується виникнення відповідних грошових вимог, не означає тотожності правової підстави, призначення та характеру таких вимог.

Проценти, передбачені статтею 536 та частиною п`ятою статті 694 Цивільного кодексу України, є платою за користування чужими грошовими коштами у правовідносинах товарного кредитування.

Три проценти річних, передбачені частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, пов`язані з порушенням грошового зобов`язання та є встановленим законом способом захисту майнового права кредитора у зв`язку з таким порушенням.

Інфляційні втрати, передбачені тією ж нормою, спрямовані на компенсацію знецінення грошових коштів кредитора внаслідок інфляційних процесів за період прострочення.

Таким чином, відповідні нарахування не є одним і тим самим платежем, стягненим декілька разів під різними назвами.

Такий висновок безпосередньо узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 18.12.2018 у справі № 908/639/18.

У зазначеній постанові Верховний Суд наголосив на необхідності розмежовувати проценти річних, передбачені частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, та проценти за користування чужими грошовими коштами, передбачені статтею 536 цього Кодексу.

Верховний Суд виходив із того, що проценти за статтею 536 Цивільного кодексу України є платою за користування чужими грошовими коштами, тоді як проценти річних за частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України застосовуються у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання.

При цьому Верховний Суд прямо зазначив, що встановлення законом або договором розміру процентів за користування чужими коштами відповідно до статті 536 Цивільного кодексу України не позбавляє кредитора права у разі порушення грошового зобов`язання вимагати одночасно сплати таких процентів та трьох процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 цього Кодексу.

Аналогічні за змістом висновки щодо необхідності чіткого розмежування процентів за користування товарним кредитом і процентів річних за прострочення грошового зобов`язання викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.09.2018 у справі № 908/24/18, від 03.12.2019 у справі № 902/235/19 та від 18.11.2021 у справі № 921/395/20.

Зазначений правовий підхід не змінився і в новішій практиці Верховного Суду.

Так, у постанові від 21.01.2025 у справі № 916/901/24 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, аналізуючи договірні умови, за якими у разі прострочення покупцем оплати товару понад встановлений строк нараховувалися проценти за користування товарним кредитом відповідно до статей 536, 694 Цивільного кодексу України, підтвердив необхідність розмежування таких процентів із процентами, що сплачуються в порядку статті 625 цього Кодексу.

Більше того, у постанові від 20.05.2025 у справі № 916/2098/24 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду прямо констатував формування усталеної правової позиції Верховного Суду у справах № 908/24/18, № 908/639/18, № 902/235/19, № 921/395/20 та № 916/901/24 щодо необхідності чіткого розмежування процентів річних, які нараховуються у зв`язку з простроченням грошового зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України, і процентів за користування товарним кредитом відповідно до частини п`ятої статті 694 цього Кодексу.

У цій же постанові Верховний Суд повторив висновок про те, що наявність встановленого договором розміру процентів за користування чужими грошовими коштами за статтею 536 Цивільного кодексу України не позбавляє кредитора права у разі порушення грошового зобов`язання вимагати також сплати процентів річних за частиною другою статті 625 цього Кодексу.

Таким чином, чинне цивільне законодавство та сформована практика Верховного Суду не встановлюють взаємовиключного характеру відповідних вимог.

При цьому колегія суддів враховує, що у даній справі договором не встановлено іншого розміру процентів саме як наслідку прострочення грошового зобов`язання замість трьох процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України.

Передбачені Додатком № 1 до договору 15 % річних погоджені сторонами саме як плата за користування товарним кредитом із посиланням на статті 536 та 694 Цивільного кодексу України, а не як зміна встановлених частиною другою статті 625 цього Кодексу трьох процентів річних.

У такий спосіб, відсутні підстави для висновку, що договірні 15 % річних замінили собою три проценти річних, передбачені статтею 625 Цивільного кодексу України.

Так само стягнення інфляційних втрат не дублює плату за користування товарним кредитом, оскільки інфляційна складова спрямована на відновлення майнового становища кредитора з урахуванням знецінення національної валюти за час прострочення та має самостійну правову підставу, безпосередньо передбачену частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України.

З наведеного випливає, що одночасне застосування до спірних правовідносин статей 536, 694 та частини другої статті 625 Цивільного кодексу України не означає покладення на відповідача подвійної цивільно-правової відповідальності за одне й те саме порушення.

Застосування конституційного принципу недопустимості подвійного притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення також не дає підстав для іншого висновку, оскільки проценти за користування товарним кредитом за статтями 536, 694 Цивільного кодексу України, як встановлено вище, взагалі не є заходом цивільно-правової відповідальності, а становлять плату за користування чужими грошовими коштами.

Водночас посилання апелянта на сукупний розмір усіх нарахувань саме по собі не спростовує правових підстав для стягнення кожного з них.

При цьому сам апелянт в апеляційній скарзі фактично визнає, що сукупне застосування відповідних способів захисту не означає їх автоматичної неправомірності, однак наполягає на необхідності врахування загального розміру нарахувань при вирішенні питання про зменшення пені.

Таким чином, цей аргумент за своїм змістом стосується насамперед співмірності пені та реалізації судом повноважень, передбачених частиною третьою статті 551 Цивільного кодексу України, а не відсутності правової підстави для стягнення 15 % річних, трьох процентів річних або інфляційних втрат як таких.

За наведених обставин колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги в частині неможливості одночасного стягнення 48 484,78 грн процентів за користування товарним кредитом та передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України трьох процентів річних і інфляційних втрат.

Висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав для одночасного застосування зазначених нарахувань у цій частині відповідає положенням статей 536, 625, 694 Цивільного кодексу України та усталеній практиці Верховного Суду.

Щодо стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України

Відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Зі змісту наведеної норми вбачається, що три проценти річних та інфляційна складова є самостійними передбаченими законом наслідками прострочення грошового зобов`язання, однак правова природа та передумови їх застосування не є повністю тотожними.

Верховний Суд послідовно виходить із того, що нараховані відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України три проценти річних та інфляційні втрати входять до складу грошового зобов`язання та є способом захисту майнового права кредитора внаслідок прострочення боржником виконання грошового зобов`язання.

Зокрема, відповідний висновок наведений у постанові Верховного Суду від 08.12.2022 у справі № 921/542/20.

Щодо трьох процентів річних

Як встановлено матеріалами справи, після здійснення відповідачем 07.01.2026 платежу в розмірі 400 000 грн залишок непогашеної основної заборгованості становив 358 445,11 грн.

Позивач нарахував три проценти річних саме на зазначений залишок заборгованості за період з 08.01.2026 по 28.05.2026, тобто за 141 день прострочення.

Розрахунок здійснено за формулою: 358 445,11 грн Ч 3 % Ч 141 день / 365 днів, унаслідок чого розмір трьох процентів річних становить 4 154,04 грн.

Зазначений розрахунок міститься в матеріалах справи та був перевірений судом першої інстанції.

Апеляційна скарга не містить конкретних заперечень щодо визначеного позивачем періоду нарахування трьох процентів річних, розміру основної суми, на яку здійснено відповідне нарахування, кількості днів прострочення або арифметичного результату розрахунку.

Апелянт також не надає альтернативного розрахунку трьох процентів річних.

Основний зміст його заперечень у цій частині зводиться до посилання на сукупне стягнення декількох видів додаткових нарахувань у зв`язку з одним фактом прострочення, чому колегією суддів уже надано оцінку.

При цьому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.07.2025 у справі № 903/602/24 (провадження № 12-19гс25) сформулювала висновок, що три проценти річних, передбачені частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом, є законодавчо встановленим мінімальним розміром процентів річних, на який може розраховувати кредитор у разі неналежного виконання боржником грошового зобов`язання.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що такий мінімальний розмір три проценти річних не підлягає зменшенню судом з огляду на обставини конкретної справи.

Таким чином, з урахуванням встановленого та не заперечуваного апелянтом факту прострочення грошового зобов`язання, правильності визначеної бази та періоду нарахування, а також відсутності контррозрахунку відповідача, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про наявність правових підстав для стягнення з ФГ «Ковалевського Віталія Івановича» 4 154,04 грн трьох процентів річних.

Щодо інфляційних втрат

Окремої оцінки потребує вимога про стягнення 17 506,90 грн інфляційних втрат.

Згідно з розрахунком позивача інфляційні втрати нараховані на залишок основної заборгованості у розмірі 358 445,11 грн.

При здійсненні розрахунку позивачем застосовано індекси інфляції за січень 2026 року 100,70 %, лютий 2026 року 101,00 %, березень 2026 року 101,70 % та квітень 2026 року 101,40 %.

Сукупний індекс визначено у розмірі 1,04884123, а інфляційне збільшення за формулою 358 445,11 грн Ч 1,04884123 - 358 445,11 грн становить 17 506,90 грн.

Таким чином, арифметично заявлений позивачем розрахунок відповідає використаним ним показникам.

Водночас колегія суддів враховує, що в апеляційній скарзі відповідач не наводить конкретних заперечень щодо визначеного позивачем періоду нарахування інфляційних втрат, застосованих індексів інфляції, розміру заборгованості, на яку здійснено відповідне нарахування, або арифметичного результату розрахунку. Альтернативного розрахунку інфляційних втрат апелянтом також не надано.

Доводи апеляційної скарги у цій частині фактично ґрунтуються на тому, що поряд із інфляційними втратами з відповідача одночасно стягнуто 15 % річних за користування товарним кредитом, три проценти річних та пеню, а сукупний розмір відповідних нарахувань, на переконання апелянта, не був належним чином урахований судом першої інстанції.

Разом із тим, як уже встановлено колегією суддів, передбачені статтями 536, 625, 694 Цивільного кодексу України нарахування мають різні правові підстави та призначення, а саме по собі їх одночасне застосування не свідчить про неправомірність кожного з них.

Колегія суддів також ураховує, що за умовами договору ціна товару визначена у гривні з передбаченим сторонами механізмом її можливого коригування залежно від зміни валютного курсу. Водночас у межах цього спору позивач заявив до стягнення основну заборгованість у конкретно визначеному гривневому розмірі 358 445,11 грн, який утворився як різниця між встановленою вартістю поставленого товару та здійсненими відповідачем платежами.

Матеріали справи не свідчать про те, що при визначенні заявленої до стягнення суми 358 445,11 грн позивач одночасно здійснив збільшення залишку основної заборгованості за рахунок валютного коригування та додатково нарахував на ту саму скориговану суму інфляційні втрати. Окремої вимоги про стягнення курсової різниці позивач у даній справі також не заявляв.

Таким чином, за встановлених у даній справі обставин колегія суддів не вбачає підстав для висновку про подвійне відновлення майнових втрат кредитора внаслідок одночасного застосування валютного механізму визначення заборгованості та індексації цієї ж заборгованості.

Суд першої інстанції перевірив наданий позивачем розрахунок трьох процентів річних та інфляційних втрат і визнав його арифметично правильним. Апеляційна скарга конкретних помилок такого розрахунку не містить.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про наявність правових підстав для стягнення з відповідача 4 154,04 грн трьох процентів річних та 17 506,90 грн інфляційних втрат, а доводи апеляційної скарги в цій частині не спростовують правильності оскаржуваного рішення.

Щодо правових підстав для стягнення пені та правильності її нарахування

Відповідно до статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

За змістом статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення ним зобов`язання, а пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення.

Чинна редакція статті 549 Цивільного кодексу України також передбачає, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який вона сплачується, якщо договором не визначено менший її розмір.

Водночас Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» № 543/96-ВР, який є чинним, встановлює, що розмір пені за прострочення платежу визначається за згодою сторін, а її розмір не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у відповідний період прострочення.

Таким чином, правовою передумовою стягнення пені є наявність прострочення грошового зобов`язання та встановлена договором або законом підстава для її нарахування.

У даній справі пунктом 5.3 договору поставки № 12 від 27.01.2025 сторони прямо погодили, що за несвоєчасну оплату товару покупець сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від вартості неоплаченого товару за кожний день прострочення.

Таким чином, договір містить чітко визначені умови щодо підстави нарахування пені, її бази та розміру.

Факт прострочення відповідачем грошового зобов`язання, як уже встановлено колегією суддів, підтверджений матеріалами справи та апелянтом не заперечується.

При цьому після здійснення 07.01.2026 платежу у розмірі 400 000 грн залишок основної заборгованості становив 358 445,11 грн.

Саме на цю суму позивач здійснив нарахування пені за період з 08.01.2026 по 28.05.2026.

З матеріалів справи вбачається, що розрахунок пені здійснено з урахуванням зміни облікової ставки Національного банку України в межах відповідного періоду.

Так, за період з 08.01.2026 по 29.01.2026 застосовано облікову ставку НБУ у розмірі 15,5 % річних, а за період з 30.01.2026 по 28.05.2026 15 % річних.

Офіційні дані Національного банку України підтверджують, що до 29.01.2026 включно облікова ставка становила 15,5 %, а з 30.01.2026 була знижена до 15 % річних.

Відповідно, пеня за період з 08.01.2026 по 29.01.2026, тобто за 22 дні, нарахована таким чином: 358 445,11 грн Ч 31 % Ч 22 дні / 365 днів = 6 697,52 грн.

За період з 30.01.2026 по 28.05.2026, тобто за 119 днів, розрахунок здійснено таким чином: 358 445,11 грн Ч 30 % Ч 119 днів / 365 днів = 35 058,88 грн.

Загальний розмір пені за зазначений період становить 41 756,40 грн.

Такий розрахунок безпосередньо міститься у матеріалах справи.

Перевіривши арифметичний розрахунок, колегія суддів доходить висновку, що він здійснений правильно, з урахуванням фактичного розміру непогашеної заборгованості, кількості днів прострочення та відповідної облікової ставки НБУ, яка діяла у кожному з періодів.

При цьому погоджений сторонами розмір пені не перевищує законодавчо допустимої межі, оскільки пунктом 5.3 договору встановлено саме подвійний розмір облікової ставки НБУ.

Подібний підхід щодо правомірності стягнення пені, розмір якої погоджений сторонами як подвійна облікова ставка НБУ від простроченої суми за кожний день прострочення, неодноразово застосовувався Верховним Судом.

Так, Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 12.10.2018 у справі № 912/1172/17 виходила з того, що за наявності прострочення оплати товару та відповідної договірної умови пеня у розмірі подвійної облікової ставки НБУ може бути стягнута за кожний день прострочення.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 18.09.2020 у справі № 916/4693/15 також підтвердила, що максимальний розмір пені пов`язаний із подвійною обліковою ставкою НБУ, а її обчислення здійснюється від суми простроченого платежу за відповідний період.

Крім того, у постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 05.06.2020 у справі № 922/3578/18 Верховний Суд наголосив, що нарахування пені за прострочення грошового зобов`язання обмежується розміром подвійної облікової ставки НБУ.

Колегія суддів також враховує межі апеляційного перегляду.

Апелянт у поданій апеляційній скарзі не наводить самостійного контррозрахунку пені, не вказує на неправильне визначення суми боргу, на яку вона нарахована, не оспорює застосовані облікові ставки НБУ та не зазначає конкретних арифметичних помилок у розрахунку 41 756,40 грн.

Натомість основні заперечення апелянта щодо пені стосуються іншого питання необхідності її зменшення відповідно до частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України з огляду на часткове виконання зобов`язання, поведінку боржника та сукупний розмір додаткових нарахувань.

Сам апелянт формулює відповідну вимогу альтернативно: у разі якщо суд дійде висновку про наявність правових підстав для стягнення пені, просить зменшити її розмір із 41 756,40 грн до 2 000 грн.

Таким чином, зміст апеляційної скарги фактично не спростовує самого права позивача на нарахування пені та арифметичної правильності її розміру, а ставить перед судом передусім питання про можливість її судового зменшення.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про наявність правових підстав для нарахування ФГ «Ковалевського Віталія Івановича» пені у сумі 41 756,40 грн.

Щодо правових підстав та критеріїв зменшення розміру пені

Відповідно до частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, а також за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Таким чином, наведена норма не встановлює обов`язку суду автоматично зменшувати неустойку за самим лише клопотанням боржника, а наділяє суд відповідним правом, реалізація якого залежить від встановлених у конкретній справі обставин та їх оцінки у сукупності.

При цьому законодавство не встановлює вичерпного переліку обставин, які мають істотне значення для вирішення питання про зменшення неустойки, так само як не визначає математичного співвідношення між сумою основного боргу, збитків та неустойки, за якого остання підлягає обов`язковому зменшенню.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 наголосила, що підстави для зменшення неустойки у кожному конкретному спорі мають індивідуальний характер, а визначення розміру, до якого вона може бути зменшена, належить до дискреційних повноважень суду. Верховний Суд окремо зазначив про відсутність універсального алгоритму чи наперед встановленого відсотка, на який неустойка має бути зменшена.

У зазначеній постанові Об`єднана палата також сформулювала підхід, за яким при вирішенні питання про зменшення неустойки мають оцінюватися не лише обставини, прямо зазначені у законі, а й інші доводи, на які боржник посилається як на підставу для зменшення неустойки та які мають індивідуальне значення саме для відповідних правовідносин.

Верховний Суд виходить із того, що до обставин, які можуть мати значення при вирішенні цього питання, належать, зокрема: ступінь виконання боржником основного зобов`язання; причини неналежного або несвоєчасного виконання зобов`язання; тривалість прострочення; поведінка боржника, у тому числі вчинення ним дій, спрямованих на добровільне усунення порушення та погашення заборгованості; співвідношення розміру основної заборгованості та нарахованої неустойки; наслідки порушення зобов`язання для кредитора; інші майнові та немайнові інтереси сторін, які заслуговують на увагу; дотримання розумного балансу між інтересами кредитора і боржника.

Зокрема, у постанові від 22.05.2019 у справі № 910/11733/18 Верховний Суд звертав увагу на необхідність враховувати ступінь виконання основного зобов`язання, причини прострочення та поведінку боржника, спрямовану на виконання свого обов`язку. Цей підхід прямо відтворений Об`єднаною палатою КГС ВС у постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22.

Водночас при вирішенні питання про зменшення пені суд бере до уваги співвідношення розміру заборгованості та розміру пені. Об`єднана палата КГС ВС у справі № 911/2269/22 вказала, що такий підхід є усталеним, пославшись, зокрема, на постанову Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, постанови Верховного Суду від 23.09.2019 у справі № 920/1013/18 та від 26.03.2020 у справі № 904/2847/19.

Разом із тим саме по собі те, що розмір пені є меншим за суму основної заборгованості, не є самостійною та безумовною підставою для відмови у її зменшенні.

Так само і значне часткове виконання зобов`язання саме по собі не зумовлює автоматичного зменшення пені.

Наведені обставини мають оцінюватися не ізольовано, а в їх сукупності з характером порушення, його тривалістю, поведінкою сторін, майновими наслідками для кредитора та іншими фактичними обставинами справи.

Такий підхід відповідає правовій позиції Верховного Суду у справі № 920/1013/18, відповідно до якої зменшення заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а під час вирішення цього питання має забезпечуватися розумне співвідношення між розміром санкції та наслідками порушення, з урахуванням інтересів обох сторін.

Колегія суддів також ураховує призначення неустойки.

Об`єднана палата КГС ВС у постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 зазначила, що неустойка має стимулювати боржника до належного виконання зобов`язання, а після його порушення виконує функцію майнової відповідальності. Водночас вона не повинна набувати характеру каральної санкції або перетворюватися на джерело невиправданих додаткових прибутків кредитора.

З іншого боку, надмірне зменшення неустойки також не відповідає її правовому призначенню.

Так, Верховний Суд зауважував, що зменшення пені на 99 % за відсутності належно встановлених для цього обставин може фактично нівелювати мету неустойки як міри відповідальності, створити для боржника можливість уникнення майнових наслідків порушення та порушити баланс інтересів сторін.

Таким чином, реалізація судом права на зменшення неустойки не може бути довільною.

Відповідне рішення має ґрунтуватися на встановлених у конкретній справі обставинах, їх належній оцінці та принципах справедливості, добросовісності, розумності і пропорційності, передбачених, зокрема, статтею 3 Цивільного кодексу України.

Саме необхідність дотримання зазначених засад була окремо підкреслена Об`єднаною палатою КГС ВС у справі № 911/2269/22, яка зазначила, що застосування неустойки повинно відповідати принципам розумності, добросовісності та справедливості.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 також виходила з необхідності дотримання принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні майнових наслідків порушення зобов`язання. Разом із тим висновки Великої Палати у даній справі сформовані з урахуванням її конкретних, істотно відмінних обставин, зокрема очевидної неспівмірності сукупних нарахувань із розміром простроченої заборгованості, а тому не можуть сприйматися як загальне правило про необхідність зменшення неустойки у кожному випадку одночасного стягнення декількох передбачених законом або договором платежів.

Окремо колегія суддів звертає увагу на зміну законодавчого регулювання.

Господарський кодекс України втратив чинність з 28.08.2025 на підставі Закону України від 09.01.2025 № 4196-IX.

У зв`язку з цим при вирішенні у 2026 році питання про зменшення пені колегія суддів не застосовує статтю 233 Господарського кодексу України як чинну самостійну нормативну підставу для зменшення штрафних санкцій, а виходить насамперед із положень частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України.

Разом із тим правові висновки Верховного Суду, сформовані до втрати чинності Господарським кодексом України із одночасним застосуванням статті 233 ГК України та частини третьої статті 551 ЦК України, можуть бути враховані в тій частині, в якій вони розкривають критерії судового розсуду, принципи справедливості, пропорційності та необхідність оцінки конкретних фактичних обставин, оскільки відповідне правило частини третьої статті 551 ЦК України залишається чинним.

Таким чином, для вирішення питання про зменшення заявленої до стягнення пені недостатньо встановити окрему формальну обставину наприклад, лише співвідношення її розміру із сумою боргу або сам факт часткового виконання зобов`язання.

Суд повинен оцінити всі наведені боржником обставини у сукупності, перевірити їх підтвердженість матеріалами справи та визначити, чи свідчать вони про таку неспівмірність стягнення пені наслідкам порушення, яка виправдовує судове втручання у погоджений сторонами розмір відповідальності.

За відсутності достатньої сукупності таких обставин саме по собі звернення боржника із клопотанням про зменшення пені не є підставою для його задоволення.

Щодо наявності підстав для зменшення пені з урахуванням конкретних обставин справи

Застосовуючи наведені вище правові критерії до встановлених обставин даної справи, колегія суддів не вбачає достатніх підстав для зменшення нарахованої позивачем пені з 41 756,40 грн до 2 000 грн.

В апеляційній скарзі ФГ «Ковалевського Віталія Івановича» наголошує, що суд першої інстанції при вирішенні питання про зменшення пені фактично обмежився співставленням її розміру із сумою основної заборгованості та не врахував ступінь виконання відповідачем зобов`язання, його поведінку після виникнення заборгованості, здійснення значних платежів до звернення позивача до суду та загальний економічний ефект усіх заявлених до стягнення нарахувань.

Зокрема, апелянт посилається на те, що із загальної вартості поставленого товару у розмірі 1 035 556,39 грн ним сплачено 677 111,28 грн, у тому числі 400 000 грн 07.01.2026, тобто до направлення позивачем вимоги від 09.04.2026 та до звернення з позовом.

Колегія суддів ураховує наведені обставини та погоджується з тим, що при вирішенні питання про зменшення неустойки саме по собі співвідношення її розміру із сумою основної заборгованості не може бути єдиним критерієм.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 зазначила, що при вирішенні питання про зменшення неустойки підлягають оцінці, зокрема, ступінь виконання основного зобов`язання, причини несвоєчасного виконання, поведінка боржника, співвідношення розміру заборгованості та неустойки, а також інші індивідуальні для конкретних правовідносин обставини.

Разом із тим оцінка зазначених апелянтом обставин у їх сукупності не свідчить про наявність у даній справі такого дисбалансу між розміром відповідальності та наслідками порушення, який би виправдовував судове втручання у погоджений сторонами розмір пені.

Дійсно, відповідач здійснив часткову оплату вартості поставленого товару в загальній сумі 677 111,28 грн.

Однак часткове виконання зобов`язання не було здійснене у повному обсязі в встановлені сторонами строки.

Так, платіж у розмірі 207 111,28 грн, який відповідно до Додатка № 1 мав бути здійснений до 10.02.2025, проведено 12.02.2025.

Із платежу у розмірі 310 666,92 грн, строк якого настав 10.07.2025, відповідач лише 15.08.2025 сплатив 70 000 грн.

Наступний платіж у розмірі 400 000 грн здійснено 07.01.2026, тоді як остаточний строк оплати всієї вартості товару відповідно до погодженого сторонами графіка сплив 10.10.2025.

У такий спосіб, сплата 400 000 грн до направлення позивачем вимоги від 09.04.2026 дійсно характеризує поведінку відповідача як таку, що була спрямована на часткове погашення заборгованості, однак не змінює того, що зазначений платіж здійснено вже після настання визначених договором строків виконання грошового зобов`язання.

Як зазначалося вище, виникнення прострочення у даній справі не залежало від пред`явлення кредитором окремої вимоги, оскільки конкретні строки оплати були безпосередньо встановлені сторонами у Додатку № 1 до договору.

Тому сама обставина здійснення платежу до направлення претензії не свідчить про своєчасність виконання зобов`язання та не усуває наслідків допущеного прострочення.

Колегія суддів також враховує, що після здійснення відповідачем платежу у розмірі 400 000 грн непогашеною залишилася істотна частина вартості отриманого товару 358 445,11 грн.

Станом на час звернення позивача до суду зазначена заборгованість погашена не була та її наявність самим відповідачем не заперечувалася.

Таким чином, у даній справі не йдеться про незначний або формальний характер порушення, за якого боржник із мінімальним простроченням виконав основне зобов`язання практично в повному обсязі.

Навпаки, на момент виникнення спору непогашеною залишалась значна сума основної заборгованості.

При цьому має значення й спосіб, у який позивач здійснив нарахування пені.

Як вбачається з розрахунку, позивач не нараховував пеню на всю договірну вартість товару у сумі 1 035 556,39 грн та не заявляв пеню за весь період прострочення кожного з передбачених графіком платежів.

Пеня у сумі 41 756,40 грн нарахована лише на фактичний залишок непогашеної заборгованості у розмірі 358 445,11 грн за період з 08.01.2026 по 28.05.2026.

Тобто при визначенні розміру заявленої до стягнення пені фактично вже враховано здійснені відповідачем часткові платежі, оскільки базою її нарахування є не первісна вартість поставки, а лише непогашений після платежу від 07.01.2026 залишок боргу.

Ця обставина, на переконання колегії суддів, має істотне значення при оцінці доводу апелянта про те, що його часткове виконання зобов`язання не було враховане.

Часткове виконання відповідачем зобов`язання вже безпосередньо вплинуло на розмір заявленої до стягнення пені шляхом зменшення бази її нарахування.

Крім того, розмір пені 41 756,40 грн є значно меншим від непогашеної основної заборгованості у сумі 358 445,11 грн.

Саме по собі це співвідношення, як правильно зазначає апелянт, не є достатньою підставою для автоматичної відмови у зменшенні неустойки.

Водночас у сукупності з іншими встановленими обставинами тривалістю прострочення, наявністю значного непогашеного залишку основного боргу, порядком нарахування пені лише на фактичний залишок заборгованості та відсутністю повного виконання зобов`язання зазначене співвідношення не дає підстав вважати пеню у сумі 41 756,40 грн явно надмірною або такою, що перетворюється на каральну санкцію.

Окремої оцінки потребує запропонований апелянтом розмір зменшення.

ФГ «Ковалевського Віталія Івановича» просить зменшити пеню з 41 756,40 грн до 2 000 грн, тобто залишити до стягнення менш як п`ять відсотків від нарахованої відповідно до умов договору суми пені.

Таке зменшення фактично означало б усунення переважної частини погоджених сторонами майнових наслідків порушення грошового зобов`язання.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 звернула увагу, що надмірне зменшення пені може фактично нівелювати призначення неустойки як міри цивільно-правової відповідальності та порушити баланс інтересів сторін. Верховний Суд при цьому послався, зокрема, на постанови від 04.02.2020 у справі № 918/116/19, від 15.06.2022 у справі № 922/2141/21 та від 05.04.2023 у справі № 910/18718/21.

Разом із тим Верховний Суд наголошує, що не існує універсального відсотка, до якого неустойка може або повинна бути зменшена, оскільки відповідне питання залежить виключно від сукупності обставин кожної конкретної справи.

У даній справі апелянт не навів сукупності обставин, яка б свідчила про необхідність фактичного усунення переважної частини передбаченої договором відповідальності.

Зокрема, встановлені обставини не свідчать, що позивач своїми діями сприяв виникненню або збільшенню прострочення, що порушення мало виключно формальний характер чи що нарахована пеня є неспівмірною із сумою та тривалістю невиконаного грошового зобов`язання.

Посилання апелянта на те, що здійснення ним часткових платежів свідчить про відсутність наміру повністю ухилятися від виконання договору, колегія суддів враховує, однак така обставина характеризує поведінку боржника лише як один із елементів загальної оцінки та сама по собі не створює підстав для зменшення пені до 2 000 грн.

Виконання частини основного грошового зобов`язання є виконанням того обов`язку, який відповідач добровільно прийняв на себе при укладенні договору, а тому не може автоматично розцінюватися як виняткова обставина, що звільняє його від погоджених сторонами наслідків несвоєчасного виконання решти зобов`язання.

Колегія суддів також ураховує довід апелянта про необхідність оцінки пені не ізольовано, а разом з іншими майновими нарахуваннями.

Водночас цей аргумент сам по собі не доводить необхідності зменшення пені, оскільки, як встановлено колегією суддів, 15 % річних за користування товарним кредитом, три проценти річних, інфляційні втрати та пеня мають самостійні правові підстави та різне функціональне призначення.

Таким чином, хоча мотивування суду першої інстанції щодо відмови у зменшенні пені є стислим, здійснена судом апеляційної інстанції перевірка всіх наведених апелянтом обставин не дає підстав для протилежного висновку по суті заявленого клопотання.

Враховуючи ступінь виконання відповідачем основного зобов`язання, строки та характер здійснених платежів, розмір непогашеної заборгованості, період і порядок нарахування пені, співвідношення її розміру із залишком основного боргу, а також запропонований апелянтом розмір її зменшення, колегія суддів доходить висновку про відсутність передбачених частиною третьою статті 551 Цивільного кодексу України достатніх підстав для зменшення пені з 41 756,40 грн до 2 000 грн.

Щодо сукупного економічного ефекту додаткових нарахувань та дотримання принципів справедливості, добросовісності і розумності

Апелянт зазначає, що поряд із 358 445,11 грн основної заборгованості судом першої інстанції стягнуто 48 484,78 грн 15 % річних за користування товарним кредитом, 4 154,04 грн трьох процентів річних, 17 506,90 грн інфляційних втрат та 41 756,40 грн пені, тобто загалом 111 902,12 грн додаткових нарахувань.

На думку скаржника, оскільки майновий інтерес позивача вже захищається шляхом стягнення процентів за користування товарним кредитом, трьох процентів річних та інфляційних втрат, ця обставина мала бути врахована судом першої інстанції при вирішенні питання про доцільність стягнення пені у повному розмірі. При цьому сам апелянт не стверджує, що одночасне застосування відповідних правових наслідків є автоматично незаконним, а посилається на їх сукупність саме як на обставину, що має значення при вирішенні питання про зменшення пені.

Колегія суддів погоджується з тим, що при вирішенні питання про зменшення неустойки суд не повинен абстрагуватися від загального економічного результату застосованих до боржника майнових наслідків.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України до загальних засад цивільного законодавства належать справедливість, добросовісність та розумність.

Згідно з частиною третьою статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 наголосила, що застосування неустойки має здійснюватися з дотриманням принципів розумності, добросовісності та справедливості, а відповідальність за порушення зобов`язання за певних обставин не повинна набувати характеру невиправдано обтяжливого майнового тягаря для боржника. Водночас має бути забезпечений розумний баланс між інтересами боржника і кредитора.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 також виходила з того, що цивільно-правова відповідальність має переважно компенсаційний, а не каральний характер, а застосування відповідних заходів повинно відповідати принципам розумності, справедливості та пропорційності.

Разом із тим із наведених правових висновків не випливає правило, за яким саме одночасне стягнення кількох різних за правовою природою платежів обов`язково зумовлює зменшення передбаченої договором неустойки.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у справі № 911/2269/22 окремо наголосила на індивідуальному характері підстав для зменшення неустойки та на відсутності універсального алгоритму визначення того, за яких саме сум або співвідношень стягнення неустойки стає несправедливим чи непропорційним. Питання має вирішуватися з огляду на всю сукупність встановлених у конкретній справі обставин.

Тому загальна сума додаткових нарахувань у розмірі 111 902,12 грн сама по собі не може бути достатньою підставою для висновку про необхідність зменшення пені.

При цьому колегія суддів враховує, що складові зазначеної суми мають різну правову природу та виконують різні функції.

Так, 48 484,78 грн 15 % річних за користування товарним кредитом, як встановлено вище, за своєю правовою природою є платою за користування чужими грошовими коштами відповідно до статей 536, 694 Цивільного кодексу України, а не штрафною санкцією.

Таким чином, включення вказаної суми до загального розміру 111 902,12 грн не означає, що весь зазначений розмір становить саме цивільно-правову відповідальність боржника за одне й те саме порушення.

Так само інфляційні втрати спрямовані на компенсацію знецінення грошових коштів кредитора за час прострочення, а три проценти річних є передбаченим законом наслідком неналежного виконання грошового зобов`язання.

Більше того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.07.2025 у справі № 903/602/24 уточнила підхід до застосування частини другої статті 625 Цивільного кодексу України та дійшла висновку, що встановлені законом три проценти річних є мінімальним розміром процентів, на який вправі розраховувати кредитор, і не можуть бути зменшені судом.

Таким чином, посилання апелянта на загальну суму всіх додаткових нарахувань не може оцінюватися так, ніби всі 111 902,12 грн є однорідною штрафною санкцією, розмір якої суд вправі довільно коригувати з міркувань справедливості.

Предметом судового розсуду в межах відповідного доводу апеляційної скарги є передусім пеня в сумі 41 756,40 грн, тоді як наявність інших правомірних нарахувань може враховуватися як одна з обставин загальної оцінки, але не створює самостійної презумпції неспівмірності пені.

При цьому в даній справі сукупний розмір додаткових нарахувань 111 902,12 грн залишається істотно меншим від непогашеної основної заборгованості у розмірі 358 445,11 грн.

Безпосередньо пеня в розмірі 41 756,40 грн також не є співмірною з основним боргом у значенні очевидного або багаторазового перевищення суми невиконаного зобов`язання.

Колегія суддів ураховує і те, що позивач не сформував розмір пені шляхом її нарахування на повну первісну вартість поставки у сумі 1 035 556,39 грн.

Як встановлено вище, пеня нарахована лише на залишок заборгованості 358 445,11 грн після здійснення відповідачем платежу 07.01.2026 та лише за період з 08.01.2026 по 28.05.2026. Таким чином, здійснені відповідачем платежі вже безпосередньо зменшили економічний розмір застосованої до нього неустойки.

Одночасно матеріали справи не підтверджують обставин, за яких стягнення 41 756,40 грн пені разом з іншими передбаченими законом та договором платежами створювало б для відповідача очевидно непосильний майновий тягар, ставило під загрозу продовження його господарської діяльності або виконання ним зобов`язань перед працівниками чи іншими кредиторами.

Саме можливість виникнення подібних явно нерозумних та несправедливих наслідків Верховний Суд відносить до тих обставин, які можуть свідчити про необхідність судового втручання в розмір відповідальності.

В апеляційній скарзі відповідних обставин не наведено та доказів на їх підтвердження не подано.

Не наведено апелянтом і конкретних обставин, які б свідчили про недобросовісну поведінку СТОВ «АГРОСПІЛКА», штучне збільшення ним періоду прострочення, перешкоджання відповідачу у виконанні грошового зобов`язання або використання механізму договірної відповідальності виключно з метою отримання невиправданого прибутку.

Натомість позивач виконав своє основне договірне зобов`язання шляхом передачі товару, тоді як значна частина його вартості після настання остаточного строку оплати залишалася непогашеною.

Тому застосування принципів справедливості, добросовісності та розумності у спірних правовідносинах не може здійснюватися лише на користь боржника.

Зазначені засади вимагають забезпечення балансу інтересів обох сторін, у тому числі охорони законного інтересу кредитора в отриманні своєчасної оплати поставленого товару та застосуванні тих наслідків порушення, які були погоджені сторонами при укладенні договору і не суперечать закону.

Надмірне зменшення пені за відсутності достатніх для цього обставин, навпаки, могло б порушити такий баланс, оскільки фактично позбавляло б погоджену сторонами неустойку її превентивного та компенсаційного значення.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у справі № 911/2269/22 наголосила, що судовий розсуд при зменшенні неустойки не може бути довільним, а надмірне її зменшення здатне нівелювати саму мету цього виду відповідальності та створити для боржника можливість фактично уникнути наслідків порушення договору.

Таким чином, колегія суддів враховує загальний розмір стягнутих із відповідача додаткових платежів та не залишає відповідний аргумент апеляційної скарги поза оцінкою.

Однак оцінка суми 111 902,12 грн у сукупності з розміром основного боргу, характером кожного з відповідних нарахувань, ступенем виконання відповідачем договору, тривалістю прострочення та порядком визначення пені не свідчить про виникнення такого очевидного дисбалансу інтересів сторін, який вимагав би зменшення пені з 41 756,40 грн до 2 000 грн.

Таким чином, доводи апелянта про порушення принципів справедливості, добросовісності та розумності внаслідок сукупного застосування передбачених договором і законом майнових наслідків прострочення не спростовують правильності висновку суду першої інстанції про стягнення пені у повному заявленому розмірі.

Щодо доводів СТОВ «АГРОСПІЛКА» про зловживання апелянтом процесуальними правами

У відзиві на апеляційну скаргу позивач зазначає, що скаржник не заперечує факту укладення договору, отримання товару, прострочення його оплати та наявності основної заборгованості, а оскаржує лише додаткові нарахування, фактично повторюючи заперечення, які вже заявлялись ним під час розгляду справи судом першої інстанції.

На цій підставі СТОВ «АГРОСПІЛКА» характеризує апеляційну скаргу як формальний і декларативний документ, поданий з метою відтермінування виконання судового рішення, та посилається на положення статті 43 Господарського процесуального кодексу України.

Колегія суддів не вбачає достатніх підстав для кваліфікації реалізації відповідачем права на апеляційне оскарження як зловживання процесуальними правами.

Відповідно до частини першої статті 43 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Частиною другою вказаної статті передбачено, що залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, які суперечать завданню господарського судочинства, зокрема подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася, подання клопотання для вирішення вже вирішеного питання за відсутності інших підстав чи нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, спрямованих на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи або виконанню судового рішення.

Таким чином, для висновку про зловживання процесуальним правом недостатньо самої лише незгоди іншого учасника справи з процесуальною поведінкою сторони або припущення про її небажання виконувати судове рішення.

Використання учасником справи передбаченого процесуальним законом засобу судового захисту може бути визнано зловживанням лише за наявності обставин, які переконливо свідчать, що відповідне право реалізується всупереч його призначенню та з недобросовісною процесуальною метою.

Такий підхід узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 01.07.2026 у справі № 910/10837/25, відповідно до якого втручання суду у здійснення особою процесуального права у зв`язку з його зловживанням є допустимим за наявності очевидних, належно встановлених та достатньо мотивованих ознак недобросовісного використання права на судовий захист.

Подібний підхід раніше застосовано Об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 17.09.2021 у справі № 904/5347/19.

У зазначеній справі Верховний Суд відхилив твердження про зловживання процесуальними правами, зазначивши, що реалізація учасником прямо передбаченого ГПК України права на звернення зі скаргою сама по собі не може свідчити про зловживання, а твердження про використання такого права виключно з метою уникнення виконання судового рішення, які мають характер припущень та не підтверджені доказами, не є достатньою підставою для застосування статті 43 ГПК України.

У даній справі рішення Господарського суду Кіровоградської області від 27.07.2026 є судовим рішенням, яке відповідно до процесуального закону може бути предметом апеляційного перегляду, а ФГ «Ковалевського Віталія Івановича» як сторона справи має процесуальне право на його оскарження.

Те, що апелянт не оспорює рішення в частині основної заборгованості, а обмежив предмет оскарження лише стягненням 15 % річних, трьох процентів річних, інфляційних втрат та пені, саме по собі не свідчить про недобросовісність його процесуальної поведінки.

Навпаки, визначення стороною конкретної частини судового рішення, з якою вона не погоджується, відповідає диспозитивному характеру апеляційного провадження та визначає межі перевірки рішення судом апеляційної інстанції.

Так само не є ознакою зловживання те, що частина аргументів апеляційної скарги за своїм змістом співпадає із запереченнями відповідача, які розглядалися судом першої інстанції.

Призначення апеляційного перегляду полягає, зокрема, у перевірці правильності оцінки місцевим господарським судом доводів сторін, встановлених обставин та застосованих норм матеріального і процесуального права.

Тому учасник справи вправі в апеляційній скарзі стверджувати, що суд першої інстанції неправильно оцінив уже заявлений ним аргумент або не надав йому належної правової оцінки.

Господарський процесуальний кодекс України не ставить право на апеляційне оскарження у залежність від наведення стороною виключно нових доводів чи подання нових доказів.

Більше того, у даній справі апеляційна скарга містить конкретні мотиви незгоди з рішенням, зокрема щодо правової природи передбачених договором 15 % річних, одночасного стягнення декількох видів майнових нарахувань, критеріїв застосування частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України, ступеня виконання відповідачем основного зобов`язання та повноти мотивування судом першої інстанції відмови у зменшенні пені.

Той факт, що за результатами апеляційного перегляду колегія суддів не погоджується із зазначеними доводами по суті, не означає, що їх заявлення було завідомо безпідставним або мало виключно процесуальну мету затягування виконання рішення.

Колегія суддів також враховує посилання позивача на первісне неподання відповідачем доказів сплати судового збору разом з апеляційною скаргою.

Однак зазначений недолік був процесуально врегульований у порядку, прямо передбаченому ГПК України: ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 18.08.2026 апеляційну скаргу залишено без руху, а 24.08.2026 відповідач подав заяву про усунення недоліків із доказами сплати судового збору у визначеному судом розмірі. Недоліки апеляційної скарги усунено в наданий судом строк.

За таких обставин сам факт первісного недолучення доказу сплати судового збору, який був своєчасно усунутий у встановленому процесуальному порядку, не свідчить про недобросовісне використання відповідачем права на апеляційне оскарження.

Матеріали справи також не містять відомостей про систематичне подання відповідачем тотожних скарг, повторне оскарження судових актів, які не підлягають оскарженню, заявлення завідомо безпідставних клопотань чи вчинення інших процесуальних дій, які об`єктивно свідчили б про цілеспрямоване перешкоджання здійсненню правосуддя або виконанню судового рішення.

Водночас практика Верховного Суду, в якій процесуальна поведінка визнавалася зловживанням, характеризується саме наявністю очевидної та системної недобросовісної поведінки наприклад, неодноразовим поданням завідомо безпідставних тотожних скарг і клопотань або іншими повторюваними діями, спрямованими на блокування судового провадження чи виконання рішення.

Таких обставин у справі № 912/1423/26 колегією суддів не встановлено.

У такий спосіб, доводи СТОВ «АГРОСПІЛКА» про те, що апеляційна скарга є суто формальною та подана виключно «про людське око» з метою затягування набрання рішенням законної сили і його виконання, мають оціночний характер та не підтверджені достатньою сукупністю об`єктивних обставин.

За наведеного колегія суддів не вбачає підстав для визнання подання ФГ «Ковалевського Віталія Івановича» апеляційної скарги зловживанням процесуальними правами у розумінні статті 43 Господарського процесуального кодексу України.

Щодо повноти мотивування рішення суду першої інстанції та підсумкової оцінки доводів апеляційної скарги

Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі та застосуванні норми права суд враховує висновки щодо її застосування, викладені у постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, підтверджених дослідженими доказами, з наданням оцінки аргументам учасників справи. Аналогічний зміст вимог статті 236 ГПК України відтворений Верховним Судом, зокрема, у постанові від 09.04.2026 у справі № 922/511/24.

Водночас обов`язок суду мотивувати судове рішення не означає необхідності надавати окрему розгорнуту відповідь на кожне твердження сторони незалежно від його значення для вирішення спору. Вирішальним є те, чи отримали належну оцінку основні, релевантні для результату справи аргументи та чи дозволяє мотивувальна частина зрозуміти правові й фактичні підстави прийнятого судом рішення. Такий підхід відповідає усталеним стандартам мотивованості судового рішення.

Як вбачається з оскаржуваного рішення, суд першої інстанції встановив факт укладення сторонами договору поставки № 12 від 27.01.2025, поставки товару на суму 1 035 556,39 грн, визначені сторонами строки його оплати, здійснення відповідачем часткових платежів та наявність непогашеної основної заборгованості у розмірі 358 445,11 грн.

Суд також перевірив заявлені позивачем розрахунки пені, трьох процентів річних та інфляційних втрат та визнав їх арифметично правильними. При вирішенні питання щодо 15 % річних суд виходив із того, що відповідна плата передбачена умовами Додатка № 1 до договору та за своєю правовою природою є процентами за користування чужими грошовими коштами відповідно до статей 536, 694 Цивільного кодексу України.

Щодо клопотання відповідача про зменшення пені суд першої інстанції виходив, зокрема, з того, що заявлена до стягнення пеня у сумі 41 756,40 грн не перевищує розміру основної заборгованості у сумі 358 445,11 грн, а відповідач не підтвердив належними доказами існування інших обставин, які б мали істотне значення для її зменшення.

Колегія суддів погоджується з апелянтом лише в тому, що мотивування судом першої інстанції питання про зменшення пені могло бути більш розгорнутим і містити окрему оцінку ступеня виконання відповідачем зобов`язання, здійснення платежу у розмірі 400 000 грн до направлення претензії та сукупного розміру інших нарахувань.

Однак сама по собі стислість відповідної частини мотивування не свідчить про неправильність висновку суду першої інстанції по суті.

Під час апеляційного перегляду колегія суддів у межах доводів апеляційної скарги повно перевірила всі наведені відповідачем обставини, зокрема ступінь виконання ним основного зобов`язання, строки здійснення часткових платежів, тривалість прострочення, розмір залишку основної заборгованості, порядок визначення пені, співвідношення пені з основним боргом, сукупний розмір додаткових нарахувань, а також принципи справедливості, добросовісності та розумності.

За результатами такої перевірки колегія суддів дійшла того самого висновку, що й місцевий господарський суд: встановлені у справі обставини не утворюють достатньої сукупності підстав для зменшення пені з 41 756,40 грн до 2 000 грн.

Зокрема, часткове виконання відповідачем зобов`язання враховане у самому механізмі визначення пені, оскільки її нараховано не на первісну вартість поставленого товару, а лише на залишок непогашеної після здійснення платежу від 07.01.2026 заборгованості у сумі 358 445,11 грн за період з 08.01.2026 по 28.05.2026.

Залишок основної заборгованості є значним, повністю до звернення позивача до суду не погашений, а запропоноване апелянтом зменшення пені до 2 000 грн фактично означало б усунення переважної частини погоджених сторонами майнових наслідків прострочення без встановлення виняткової сукупності обставин, яка б виправдовувала таке втручання.

Не знайшли підтвердження й доводи апелянта щодо неправильної правової кваліфікації 15 % річних за користування товарним кредитом.

Як детально встановлено колегією суддів, погоджені сторонами 15 % річних за своєю правовою природою є процентами за користування чужими грошовими коштами в межах товарного кредиту відповідно до статей 536, 694 Цивільного кодексу України.

Та обставина, що умовою виникнення обов`язку зі сплати таких процентів сторони визначили прострочення оплати понад 30 календарних днів, не перетворює їх на неустойку або інший вид відповідальності за порушення грошового зобов`язання.

Вказаний висновок відповідає сформованій практиці Верховного Суду щодо розмежування процентів за користування товарним кредитом та правових наслідків, встановлених статтею 625 Цивільного кодексу України.

Так само відсутні підстави для висновку про неправомірне одночасне стягнення 15 % річних за користування товарним кредитом, трьох процентів річних та інфляційних втрат, оскільки зазначені платежі мають різні правові підстави і призначення.

Доводи щодо 4 154,04 грн трьох процентів річних та 17 506,90 грн інфляційних втрат не містять конкретного спростування визначених позивачем періодів, бази нарахування, застосованих показників або арифметичного результату відповідних розрахунків.

Колегією суддів також ураховано сукупний економічний ефект усіх додаткових нарахувань у сумі 111 902,12 грн.

Проте така сума не може оцінюватися як єдина штрафна санкція, оскільки її складові мають різну правову природу. За встановлених у даній справі обставин сукупність відповідних платежів не свідчить про очевидну непропорційність наслідків порушення та не утворює самостійної підстави для зменшення пені.

Таким чином, доводи апеляційної скарги фактично свідчать про іншу правову оцінку апелянтом встановлених судом обставин та про незгоду із застосованими судом першої інстанції правовими наслідками прострочення грошового зобов`язання, однак не спростовують встановлених судом фактичних обставин та правильності кінцевого вирішення спору.