Рішення від 04 жовтня 2026 р. у справі №175/4168/26 — Дніпровський районний суд Дніпропетровської області

Справа № 175/4168/26

Провадження № 2/175/1103/26

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

Іменем України

"05" жовтня 2026 р. с-ще Слобожанське

Дніпровський районний суд Дніпропетровської області у складі головуючого судді Журавель Т.С., за участю секретаря судового засідання Вербицької К.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації про відшкодування моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до Дніпровського районного суду Дніпропетровської області з позовною заявою до російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації про відшкодування моральної шкоди в сумі 3 500 000,00 грн

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що є уродженкою міста Маріуполя Донецької області, де проживала, мала сформований побут, соціальні зв`язки та життєві плани. 24.02.2022 року внаслідок збройної агресії Російської Федерації у місті розпочалися активні бойові дії, у зв`язку з чим позивач була вимушена разом із родиною залишити рідне місто та переїхати до більш безпечного місця. 28.02.2022 року їй стало відомо, що її будинок зазнав значних пошкоджень через масовані обстріли. Внаслідок вказаних обставин позивач втратила місце проживання, усталений побут, соціальне оточення та можливість повернутися до нормального життя у рідному місті, що спричинило їй значні моральні страждання. Позивач була змушена пристосовуватися до нових життєвих умов, заново організовувати побут, змінювати раніше сформовані життєві плани та фактично відновлювати своє життя в іншому місці. З огляду на характер, глибину та тривалість завданої моральної шкоди позивач оцінює її у розмірі 3 500 000,00 грн та просить стягнути зазначену суму з російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації.

Ухвалою судді Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 16.03.2026 року дану позовну заяву прийнято до розгляду за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 02.07.2026 року закрито підготовче провадження у справі та призначено до судового розгляду.

Позивач в судове засідання не з`явилася, розгляд справи просила здійснювати без її участі, щодо ухвалення заочного рішення не заперечувала.

Представник відповідача у судове засідання також не з`явився, про причини неявки суд не повідомив, про день, час та місце слухання справи повідомлявся належним чином, шляхом опублікування оголошення про виклик на офіційному вебсайті «Судова влада». Заяви про розгляд справи без його участі до суду не надходило, відзиву на позов від відповідача також не надходило.

З урахуванням того, що позивач не заперечував щодо заочного розгляду справи, суд дійшов висновку про можливість проведення заочного розгляду справи за відсутності відповідача, про що постановлено ухвалу, яка відображена в протоколі судового засідання.

У зв`язку із неявкою в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, відповідно до положень ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав №341110939 від 01.08.2023 року.

14.03.2023 року ОСОБА_1 звернулася до керівника Донецької обласної прокуратури із заявою про вчинення кримінального правопорушення щодо її особистого нерухомого майна, пошкодженого внаслідок бойових дій у місті Маріуполі Донецької області та збройної агресії російської федерації, в якій просила внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого статтею 438 Кримінального кодексу України.

За результатами розгляду вказаного звернення 15.03.2023 року Донецькою обласною прокуратурою було повідомлено про внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань та зареєстровано кримінальне провадження № 42023050000000128 за ч. 1 ст. 438 КК України за фактом, викладеним у заяві. Досудове розслідування у вказаному кримінальному провадженні відповідно до вимог ч. 7 ст. 214 КПК України доручено слідчим СВ 2 управління (з дислокацією у м. Маріуполь Донецької області) ГУ СБУ В Донецькій та Луганській областях.

Згідно довідки про взяття на обліку внутрішньо-переміщеної особи №1238-7002272725 від 29.07.2025 року, ОСОБА_1 має статус внутрішньо-переміщеної особи та фактично проживає за адресою: АДРЕСА_2 .

Вирішуючи спір по суті суд виходив з наступного.

Відповідно до ст. 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною 2 ст. 2 ЦК України визначено, що учасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Положеннями ст. 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено поняття судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» визначено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

Загальновідомим у розумінні положень ч. 3 ст. 82 ЦПК України є той факт, що російська федерація, яка здійснює збройну агресію проти України, зухвало відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну діяльність в Україні.

Так, з 2014 року російська федерація здійснює збройну агресію проти України, тобто вчиняє дії, визначені статтею 3 Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй від 14.12.1974 року, як акт збройної агресії.

Згідно заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків», текст якої схвалено постановою Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року №337-VІІІ, збройна агресія російської федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року з тимчасової окупації Кримського півострову, зокрема, Автономної Республіки Крим і міста Севастополя (перша фаза збройної агресії).

Друга фаза збройної агресії російської федерації проти України розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами російської федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «донецької народної республіки» (7 квітня 2014 року) та «луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року).

Третя фаза збройної агресії російської федерації розпочалася 27.08.2014 року масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів збройних сил російської федерації.

24.02.2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії російської федерації проти України - повномасштабне вторгнення російської федерації на суверенну територію України.

Указом Президента України від 24.02.2022 року №64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, на всій території України введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, дія якого триває до теперішнього часу.

02.03.2022 року збройну агресію рф проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від рф негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.

Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії російської федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» №2433 від 27.04.2022 року. Визнала, що агресія рф проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.

14.04.2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами рф та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24.02.2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні», схваленої постановою Верховної Ради України № 2188-IX).

Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН.

Отже, звернення позивача до українського суду з вимогою про відшкодування моральної шкоди внаслідок дій держави-агресора слід вважати єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало б позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.

Подібні правові висновки зроблено у постановах Верховного Суду від 18.05.2022 року у справі №428/11673/19 (провадження № 61-8291св21), від 18.05.2022 року у справі № 760/17232/20-ц (провадження № 61-15925св21) від 12.10.2022 року справі № 463/14365/21 (провадження № 61-4498св22), від 12.10.2022 року справі № 463/14366/21 (провадження № 61-3713св22).

Відповідно до ч. 1 ст. 49 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

До зобов`язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням положень статей 49-51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія (стаття 48 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Відповідно ч. 1-3, статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.

Тлумачення ст. 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року у справі № 279/1834/22 (провадження № 61-1382сво23)).

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини (частина перша статті 1167 ЦК України).

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральну шкоду, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Велика Палата Верховного Суду в пункті 49 постанови від 01.09.2020 року в справі №216/3521/16-ц зазначила, що виходячи з положень статей 16 і 23 Цивільного кодексу України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.

Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральну шкоду, може бути: договір особи, що завдала моральну шкоду, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду, в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18)).

Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди.

При цьому, позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок, а відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).

У постанові Касаційного цивільного суду від 29.04.2026 року у справі №755/296/25 було зроблено висновок про те, що гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновленого стану потерпілого.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що з початком збройної агресії російської федерації проти України 24.02.2022 року вона стала свідком знищення майна мирного населення, перебувала під систематичними ракетними, бомбовими та артилерійськими обстрілами, а також зазнала майнових втрат унаслідок пошкодження належного їй нерухомого майна. Крім того, позивач вказує на істотне порушення її цивільних прав, оскільки була вимушена залишити власне житло, втратила звичний спосіб життя, усталений побут та можливість безпечно проживати у своєму місті. Внаслідок цього вона була змушена пристосовуватися до нових життєвих умов, змінювати свої життєві плани та фактично відновлювати своє життя в іншому місці, що спричинило тривалі душевні переживання та негативно позначилося на якості її життя, моральному й фізичному стані.

З урахуванням характеру та тривалості завданих страждань, вимушеного залишення житла, втрати звичного способу життя та необхідності адаптації до нових умов позивач вважає обґрунтованим відшкодування завданої їй моральної шкоди у розмірі 3 500 000 грн.

Суд звертає увагу на те, що військова агресія та окупація російською федерацією території України є не тільки порушенням суверенітету й територіальної цілісності України, але й порушенням основоположних принципів і норм міжнародного права (статті 2 Статуту Організації Об`єднаних Націй), оскільки внаслідок здійснення збройної агресії проти України російська федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, вчинила акт неповаги до суверенітету та територіальної цілісності іншої держави, то вона не має підстав посилатися на імунітет для уникнення відповідальності за заподіяні збитки позивачу (зазначений висновок Великої Палати Верховного Суду викладений у постанові від 12.05.2022 року у справі №635/6172/17).

При цьому, визначаючи розмір моральної шкоди, суд враховує практику Європейського суду з прав людини, роз`яснення п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», відповідно до якого, розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням в кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховується характер і тривалість страждань, стан здоров`я потерпілого, тяжкість отриманого захворювання, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, конкретних обставин по справі, характер моральних страждань і наслідків, що наступили.

Враховуючи встановлені у справі обставини, зокрема триваючий характер порушення прав та законних інтересів позивача, характер вимушених змін у її житті, глибину фізичних та душевних страждань, спричинених вимушеним залишенням житла, ракетними та іншими обстрілами, веденням бойових дій і ураженням цивільних об`єктів, а також порушенням нормальних життєвих зв`язків унаслідок збройної агресії російської федерації проти України, що вимагає від позивача додаткових зусиль для організації свого життя, суд, виходячи із засад співмірності, розумності та справедливості, дійшов висновку, що належною та достатньою сатисфакцією є визначення розміру відшкодування моральної шкоди, яка підлягає компенсації за рахунок російської федерації, у сумі 500 000,00 грн.

У відповідності до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Таким чином, враховуючи все вищенаведене, оцінюючи в сукупності наявні у справі докази, суд вважає, що позовні вимоги є обгрунтованими, та підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до вимог ч. 1, 6 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.

Згідно з вимогами п. 22 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються: позивачі - у справах за позовами до держави-агресора російської федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.

Таким чином, враховуючи, що позивач звільнений від сплати судового збору, з відповідача в дохід держави слід стягнути судовий збір в розмірі 5000,00 грн.

Керуючись статтями 10, 12, 13, 76-81, 141, 259, 263-265, 280-289, 354, 355 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації про відшкодування моральної шкоди – задовольнити частково.

Стягнути з російської федерації на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) моральну шкоду у розмірі 500000 грн. (п`ятсот тисяч гривень).

Стягнути з російської федерації на користь держави судовий збір у розмірі 5000 грн.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд – якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене відповідачем в апеляційному порядку.

Рішення може бути оскаржено позивачем шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Суддя Тамара ЖУРАВЕЛЬ