Рішення від 26 серпня 2026 р. у справі №522/4009/22 — Приморський районний суд м. Одеси

Справа № 522/4009/22

Провадження № 2/522/3517/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 серпня 2026 року Приморський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді Чорнухи Ю.В.,

за участю секретаря судового засідання Головей-Станіславчук К.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: ОСОБА_3 , про визнання договору дарування недійсним,-

ВСТАНОВИВ:

До Приморського районного суду м. Одеси надійшли матеріали цивільної справа за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним, у якій позивач просить визнати недійсним договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_1 від 23.02.2018, посвідчений приватним нотаріусом Бежаном А.В. та зареєстрований у реєстрі за №645.

Позовна заява обґрунтована тим, що у лютому 2018 року ОСОБА_1 та її син ОСОБА_2 домовились про продаж квартири АДРЕСА_2 відповідачу, але, оскільки у нього на той час не було коштів для її придбання та були невирішені питання щодо поділу майна з його колишньою дружиною, було вирішено оформити між позивачем та відповідачем договір дарування. 23.02.2018 сторони уклали фіктивний договір дарування квартири. При цьому ОСОБА_2 фактично у власність цю квартиру не отримав, у ній не проживав, ключів від неї не мав, комунальні послуги не сплачував. У подальшому ОСОБА_2 не зміг зібрати достатньо коштів для придбання зазанченої квартири, відмовився від її фактичного придбання та сторони вирішили повернути її ОСОБА_1 , для чого ОСОБА_2 видав своєму батьку та чоловіку ОСОБА_1 довіреність від 15.10.2019 з правом повного володіння та розпорядження цією квартирою. Шляхом видачі генеральної довіреності ОСОБА_2 повернув квратиру сім`ї свого батька, надавши йому повний обсяг повноважень щодо володіння та розпорядження цією квартирою. За наявності цієї довіреності відпала необхідність в укладенні нового договору відчуження та скасуванні договору дарування від 23.02.2018. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер і виникла необхідність у скасуванні договору дарування від 23.02.2018, як фіктивного, не спрямованого на реальне настання наслідків передбачених цим договором. Посилаючись на ст. 234 ЦК України позивач просить про визнання недійсним договору, як такого, що не спрямований на реальне настання правових наслідків.

14.06.2022 до суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, у якому він просить відмовити у задоволенні позову. Відзив на позовну заяву обґрунтований тим, що умовами договору передбачено, що волевиявлення сторін є вільним та відповідає дійсним намірам створити для себе правові наслідки, правочин не носить характеру фіктивного. ОСОБА_2 розлучився зі своєю дружиною у 2012 році, питання щодо поділу майна у них не виникали. Довіреність була видана батькові, оскільки відповідач працював за кордоном та мав намір у майбутньому продати квартиру.

14.07.2022 до суду від представника позивача надійшла відповідь на відзив, у якій представник зазначає, що ОСОБА_2 зазначену квартиру фактично у власність не отримував, після укладення договору у ній не проживав, комунальні послуги не сплачував, а дарувальник ОСОБА_1 продовжувала володіти і користуватись квартирою. Необхідність у скасуванні договору виникла у зв`язку з тим, що помер ОСОБА_4 , а отже втратила юридчну силу і довіреність від 15.10.2019.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14.03.2023 позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_1 , від 23 лютого 2018 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Бежаном А. В. та зареєстрований у реєстрі за № 645.

Постановою Одеського апеляційного суду від 13.12.2023 апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 – адвоката Шляпіної Л. М. залишено без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14.03.2023 залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 11.09.2024 касаційну скаргу представника ОСОБА_2 – адвоката Колісника Андрія Івановича задоволено. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14.03.2023 та постанову Одеського апеляційного суду від 13.12.2023 скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 28.10.2024 прийнято до провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним, та призначено до розгляду у підготовчому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження. Справа призначена до розгляду у підготовчому засіданні на 10.12.2024.

02.12.2024 до суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, у якому представник просить відмовити у задоволенні позову. Відзив на позовну заяву обґрунтований тим, що позивач у позовній заяві навів обставини, які спонукали укладення договору дарування від 23.12.2018: у ОСОБА_2 не було коштів для придбання спірної квартири, на день укладення правочину у ОСОБА_2 існували невирішені питання поділу майна з його колишньою дружиною. Ні перша, ні друга обставини не відповідають дійсності. ОСОБА_2 розлучився 06.07.2012. У відповідача не було спору з колишньою дружиною щодо розподілу майна. У зв`язку з довготривалими закордонним відрядження відповідач видав довіреність ОСОБА_4 на управління вказаною квартирною з правом продажу, однак, ніякі дії по поверненню квартири позивачем не було здійснено.

09.12.2024 до суду від представника позивача надійшла відповідь на відзив на позовну заяву, у якій представник позивача просить задовольнити позовні вимоги. У відповіді на відзив зазначено, що ОСОБА_4 не встиг завершити перереєстрацію квартири через раптову смерть. Спірна квартира дійсною була спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_4 і останній не оспорював договір дарування. У момент укладення договору існувала домовленість, що відповідач поверне кошти за квартиру. Відповідач підтвердив фіктивність договору, видавши довіреність та повернувши таким чином квартиру. У відповіді на відзив надані відповіді на питання відповідача.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 23.01.2025 залучено до участі у цивільній справі ОСОБА_3 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача.

28.01.2025 до суду від представника третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_3 надійшли пояснення, у яких представник просисть позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити. Пояснення обґрунтовані тим, що вчинення договору дарування від 23.02.2018 було здійснене лише для вигляду, оскільки внутрішня воля сторін не відповідала її зовнішньому прояву. ОСОБА_2 винен був сплатити за квартиру грошові кошти, після чого мав отримати від батьків ключі від квартири та використовувати квартиру на свій розсуд. Після укладення договору дарування спірна квартира фактично залишалась у володінні батьків, які ще з 2017 року здавали її в оренду та після укладення спірного договору продовжували здавати її в оренду. Відповідач не мав постійної роботи, але виконував всі доручення свого батька, як здійснення за гроші батьків різноманітних ремонтних робіт, виконання інших доручень батька, у тому числі, сплати необхідних платежів. У жовтні 2019 відповідач звернувся до батьків за фінансовою допомогою для придбання квартири та у випадку згоди повідомив про свій намір відмовитись від придбання квартири за спірним (фіктивним) договором дарування. Після отримання згоди батьків він склав довіреність на свого батька та того ж дня фактично за гроші батьків був придбаний інший об`єкт нерухомого майна. Проживання відповідача у спірній квартири з 2012 до 2014 року не оспорюється.

21.02.2025 до суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, відповідь на пояснення третьої особи, у яких представник просить відмовити у задоволенні позову. Відзив на позовну заяву, відповідь на пояснення третьої особи обґрунтовані тим, що в поясненнях, як і в позовній заяві, зазначається, що ОСОБА_2 нібито мав сплатити своїм батькам грошові кошти за спірну квартиру. А ні в позовній заяві, а ні в поясненнях третьої особи, не вказується, яка сума мала б бути сплачена та в які строки, де зафіксовано про таку сплату. Докази ні позивачем, ні третьою особою не додаються, тільки пояснення, покази свідків, зокрема ОСОБА_3 , яка на даний час вже є власником спірної квартири, а на той час була свідком в цій справі. Тобто є зацікавленою особою в цій справі.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 13.03.2025 закрито підготовче провадження у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: ОСОБА_3 , про визнання договору дарування недійсним та призначено цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: ОСОБА_3 , про визнання договору дарування недійсним - до судового розгляду по суті на 21.03.2025.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 21.03.2025 постановлено повернутись до стадії підготовчого провадження у цивільній справі № 522/4009/22 за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: ОСОБА_3 , про визнання договору дарування недійсним.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 21.03.2025 закрите підготовче провадження у цивільній справі, справа призначена до розгляду по суті на 02.04.2025.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 08.05.2025 витребувано від Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби відомості про факти перетину державного кордону України громадянином України ОСОБА_2 ( ОСОБА_5 ), ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце народження: м. Одеса, за період з 01.01.2018 по 31.12.2021 року із зазначенням наступної інформації: дата та час перетину державного кордону України, пункт пропуску, вид перетину (виїзд або в`їзд на територію України).

У судовому засіданні 12.06.2025 суд заслухав вступне слово представник позивача – адвоката Костинюка Ю.Д., який підтримав позовну заяву, зазначив, що договір дарування був укладений через відсутність коштів у відповідача, а також через побоювання ОСОБА_1 , що у ОСОБА_2 існують невирішені спори щодо поділу майна з колишньою дружиною.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 12.06.2026, постановленою у судовому засіданні без викладення окремими документом, визнана обов`язковою явка позивача у судове засідання.

Ухвала суду про обов`язку явку позивача у судове засідання не виконана, позивач у судове засідання не з`явилась.

У судовому засіданні 19.06.2025 суд заслухав вступне слово відповідача ОСОБА_2 та представник відповідача – адвоката Колісника А.І., які підтримали свої заперечення проти позову. Зазначили, що ОСОБА_2 розірвав шлюб зі своєю дружиною за шість років до укладення договору дарування. Довіреність батьку була видана у зв`язку з робою відповідача за межами України.

У судовому засіданні 15.08.2026 представник позивача адвокат Костинюк Ю.Д. зазначив про неможливість розгляду справи без участі позивача, зазначив, що позивач погано себе почуває. Суд запропонував представнику забезпечити участь позивача у судовому засіданні у режимі відеоконференцзв`язку та відклав розгляд справи для забезпечення участь позивача у судовому засіданні у режимі відеконоференцзв`язку.

У наступне судове засідання позивач не з`явилась, в тому числі в режимі відеоконференцзв`язку. У всі наступні судові засідання позивач також не з`явлалсь, попри визнання її явки обов`язковою. За час розгляду справи позивач особисто у судовому засіданні не надала пояснення суду.

У судовому засіданні 26.08.2026 суд заслухав вступне слово третьої особи ОСОБА_3 .

У судових засіданнях неодноразово оголошувалась перерва. У справі призначались судові засідання на 23.01.2025, 26.02.25, 13.03.2025, 21.03.2025, 02.04.2025, 11.04.2025, 08.05.2025, 19.05.2025, 12.06.2025, 19.06.2025, 01.07.2026, 13.08.2025, 15.08.2025, 18.08.2025, 26.08.2025, 15.09.2025, 03.10.2025, 21.10.2025, 28.10.2025, 28.11.2025, 01.12.2025, 02.12.2025, 09.12.2025, 03.03.2026, 16.04.2026, 22.04.2026, 18.05.2026, 12.06.2026, 03.08.2026, 17.08.2026.

17.08.2026 на підставі ч. 1 ст. 244 ЦПК України суд перейшов до стадії ухввалення судового рішення, відклав ухвалення та проголошення рішення суду до 27.08.2026.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, надавши оцінку доказам, наявним у справі, суд дійшов наступних висновків.

Згідно з вимогами ч. ч. 1, 2 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ч. 1 ст. 5 ЦПК України).

Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч. 1 ст. 203 ЦК України).

Згідно ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. (ч. 1 ст. 215 ЦК України).

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (ч. 2 ст. 215 ЦК України).

Згідно ч. 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (ч. 1 ст. 216 ЦК України).

Відповідно до ч. 1-2 ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (ч. 1 ст. 718 ЦК України).

Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (ч. 2 ст. 719 ЦК України).

Відповідно до ч. 5 ст. 411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

Скасовуючи рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14.03.2023 та постанову Одеського апеляційного суду від 13.12.2023 Верховний суд у постанові від 11.09.2024 зазначив: «Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша – намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).

Виходячи із презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215 ЦК України) обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.

Отже, позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, не врахував, що ознака вчинення правочину лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину і якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

У справі, яка переглядається, встановлено, що на підставі договору дарування за відповідачем зареєстровано право власності на спірну квартиру, що свідчить про наявність у нього на момент укладення оспорюваного договору наміру створити юридичні наслідки, а саме набути право власності на нерухоме майно.

Установивши, що ОСОБА_2 дійсно мав на меті купити спірну квартиру у батьків, але через відсутність коштів сторонами була обрана така форма правочину як дарування, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, послався лише на показання свідків та не зазначив, на підставі яких інших доказів, які він оцінив, суд дійшов такого висновку.

При цьому суди попередніх інстанцій залишили поза увагою, що спірна квартира була спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_4 і останній надавав згоду на її безоплатне відчуження відповідачу та надалі не оспорював договір дарування.

Посилаючись на те, що ОСОБА_2 повернув спірну квартиру сім`ї свого батька шляхом видачі довіреності, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, не врахував, що у період з 15 жовтня 2019 року (дата видачі довіреності) до 18 грудня 2021 року (дата смерті ОСОБА_4 ) батько відповідача не вчинив ніяких дій з повернення спірної квартири у власність сім`ї (власність свою та дружини).

Враховуючи наведене, висновки судів не можна вважати обґрунтованими та такими, що відповідають завданням цивільного судочинства, яке полягає у справедливому та неупередженому вирішенні справ із метою ефективного захисту порушених прав, оскільки у всіх справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням закону.»

Отже, суд зобов`язаний враховувати висновки суду касаційної інстанції, викладені у постанові від 11.09.2024.

Суд встановив, що 23.02.2018 ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдаровуваний), уклали договір дарування квартири, згідно якого ОСОБА_1 передає безоплато у власність, а ОСОБА_2 приймає квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , житловою площею 24,0 кв.м., загальною площею 45,0 кв.м (надалі – Договір дарування від 23.02.2018).

У п. 5 Договору дарування від 23.02.2018 зазначено, що дарувальник стверджує, що дарування здійснюється ним без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного так і морального, і гарантує, що квартира, яка є предметом цього договору, на момент його укладення нікому іншому не продана, не подарована як внесок до статутного капіталу юридичних осіб не передана, як місцезнаходження юридичної особи не використовується, невідчужена іншим особам, не заставлена, в податковій заставі, спорі та під забороною (арештом) не перебуває, прихованих недоліків, а також прав щодо неї третіх осіб (в тому числі за договорами найму чи оренди, встановлення сервітуту), як в межах, так і за межами України немає.

Відповідно до п. 6 Договору дарування від 23.02.2018 сторони домовились, що під передачею квартири, що дарується за цим договором, слід вважати отримання обдаровуваним примірнику цього договору після підписання його сторонами. Прийняття обдаровуваним від дарувальника примірника договору свідчить про те, що передача майна відбулась.

Згідно п. 7 Договору дарування від 23.02.2018 учасники правочину стверджують, що волевиявлення сторін є вільним та відповідає дійсним намірам створити для себе правові наслідки. Правочин не носить характеру фіктивного, удаваного, не є зловмисним, а також будь-які обставини помилки, обману, насильства, тяжких обставин для вчинення цього правочину відсутні.

Відповідно до п. 9 Договору дарування від 23.02.2018 право власності, згідно ст. 182 Цивільного кодексу України, ст.ст. 4, 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» підлягає обов`язковій державній реєстрації. Право власності на нерухоме майно, що відчужується, виникає у Обдаровуваного з моменту прийняття дарунку та державної реєстрації.

У п. 10 Договору дарування від 23.02.2018 зазначено, що дарувальник повідомляє, що майно, яке є предметом цього договору, є спільною сумісною власністю подружжя. Справжність підпису на заяві про згоду чоловіка Дарувальника – ОСОБА_4 , засвідчено в нотаріальному порядку Бежаном А.В., приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Одеської області 23.02.2018 за реєстровим № 644.

15.10.2019 ОСОБА_2 видав довіреність, посвідчену приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Бежаном А.В., зареєстровану в реєстрі за № 4073, якою уповноважив свого батька ОСОБА_4 представляти його інтереси у взаємовідносинах з підприємствами, установами, організаціями, установами, державними органами, органами місцевого самоврядування, органах нотаріату з усіх без винятку питань, пов`язаних виготовленням технічної документації, оформленням, реєстрацією на ім`я довірителя, права власності та розпорядженням, в тому числі відчуженням та оформленням договору (договорів) купівлі-продажу належної довірителю нерухомості, а саме: квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , визначаючи в усіх випадках істотні та факультативні умови договору (договорів) на власний розсуд. Довіреність видана строком на п`ять років.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 .

22.03.2022 ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом про визнання недійсним договору дарування від 23.02.2018.

Відповідно до ч. 1-2 ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Пунктом 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 визначено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

У постанові від 24.05.2023 у справі № 932/12680/20 Верховний Суд зазначив: «Тлумачення статті 234 ЦК України, свідчить, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.»

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився і Верховний Суд у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17).

Відповідач стверджує, що батьки ще до укладення договору дарування від 23.02.2018 повідомили йому, що хочуть подарувати йому квартиру. ОСОБА_2 робив у ній ремонт, проживав певний час, потім передав в оренду. Зазначає, що під час укладення договору дарування від 23.02.2018 учасники правочину мали намрі створити юридичні наслідки і відповідач сприймав квартиру АДРЕСА_2 як власну.

Згідно договору оренди від 10.04.2017, укладеного між ОСОБА_2 (орендодавець) та ОСОБА_6 (орендар), орендодавець передав орендарю в тимчасове користування однокімнатну квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Учасники справи не заперечують, що з 2017 року та на момент укладення Договору дарування від 23.02.2018 спірна квартира перебувала в оренді у ОСОБА_6 , який фактично у квартирі і проживав.

Докази укладення ОСОБА_1 або ОСОБА_4 договору оренди спірної квартири з орендарем суду не надані.

З наданої відповідачем копії банківської виписки по картці за період з 24.11.2016 до 24.11.2018 вбачається, що у 2018 році ОСОБА_2 здійснював оплату за житлово-комунальні послуги по об`єкту: АДРЕСА_1 .

Сам по собі факт здійснення декількох переказів від Араб Махамад Хусейн Должикову В.В. у 2020 році, який згідно виданої ОСОБА_2 довіреності мав повноваження діяти від імені останнього, не свідчить про відсутність у сторін договору дарування наміру укласти фіктивний правочин та фактичне володіння спірною квартирою батьками відповідача.

Позивач та її представник стверджують, що позивач мала намір укласти договір купівлі-продажу квартири, однак у зв`язку з відсутністю коштів у відповідача, а також побоюваннями щодо наявності у відповідача спорів щодо розподілу майна подружжя з колишньою дружиною, уклала договір дарування.

Щодотверджень позивача про наявність побоювань з приводу спорів відповідача та його колишньої дружини про розподілу майна, то вказані доводи не підтверджені доказами. Позивач не надав суду доказів існування станом на 2018 рік будь-яких спорів між ОСОБА_2 та його дружиною. Такі доводи позивача спростовуються наявною у матеріалах справи копією рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06.07.2012 у справі № 1522/11970/12, яким розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 . Рішення набрало законної сили 17.07.2012.

Тобто шлюб відповідача був розірваний більш ніж за шість років до укладення Договору дарування від 23.02.2018. Що свідчить про безпідставність тверджень позивача щодо наявності необхідності у відповідача в укладенні саме договору дарування, а не договору купівлі-продажу, у зв`язку з перебуванням у процесі розірвання шлюбу.

Щодо доводів про необхідність укладення договору дарування у зв`язку з відсутність коштів у відповідача, то позивачем не надано жодного належного і допустимого доказу того, що сторони мали намір укласти саме договір купівлі-продажу спірної квартири. За весь час розгляду справи ні позивач, ні її представник не надали переконливих пояснень того з якою метою укладався договір відчуження спірної квартири саме у 2018 році, а не в той момент, коли за твердженням представника позивача відповідач мав би віддати кошти за квартиру.

В той же час, твердження про те, що позивач уклала договір із розрахунку, що відповідач впродовж одного-півтора роки віддасть їй кошти за цю квартиру, свідчить про наявність наміру у позивача передати у власність відповідача спірну квартиру, що свідчить про укладення позивачем договору з метою настання правових наслідків, а отже виключає можливість визнання правочину фіктивним.

Згідно ч. 1 ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Позивач не заявляв вимогу про визнання удаваним договору дарування від 23.02.2018. У промові у судових дебатах представник позивача наголосив, що не вважає договір удаваним, оскільки сторони не приховували купівлю-продаж, а лише зафіксували намір, який мав бути реалізований згодом. При цьомі переконливі пояснення щодо причин укладення договору дарування з метою фіксування наміру укласти договір купівлі-продажу, а також докази наявності наміру укласти інший договір, під час розгляду справи не надані.

У судовому засідання у якості свідків були допитані ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 .

Свідок ОСОБА_8 повідомила, що ОСОБА_2 запропонував ОСОБА_1 переоформити на нього квартиру, щоб він її здавав і була якась підтримка, він був одружений, дитина уже була, і ОСОБА_12 підписала дарування. Потім на уточнюючі запитання свідок повідомила, що ОСОБА_12 подарувала ОСОБА_13 квартиру, щоб він її здавав. Згодим ОСОБА_4 зайняв кошти ОСОБА_2 , після чого взяв у ОСОБА_14 довіреність на квартиру. ОСОБА_15 у квартирі не жив, він її здавав.

Свідок ОСОБА_9 не повідомив обставин укладення договору дарування, а також обставин, які передували укладенню договору. Свідку не відомо хто прийняв остаточне рішення про укладення договору дарування квартири. На неодноразові запитання щодо мети дарування квартири повідомив, що квартиру подарували з метою становлення сина як незалежного чоловіка, щоб він її здавав, можливо жив у ній у подальшому.

Свідок ОСОБА_10 повідомив, що ОСОБА_2 робив самостійно ремонт у квартирі, був особисто у квартирі, допомагав заносити будівельні матеріали у 2010 році. Після ремонту свідок також був у квартирі, ночував там декілька разів, коли приїздив до Одеси у 2012-2014 роках. Під час перебування у батьків відповідача у гостях, батьки зазначали, що подарували квартиру ОСОБА_13 , розпитували чи сподобався свідку ремонт. Свідок був упевнений, що власником квартири є ОСОБА_15 .

Суд критично оцінює показання свідка ОСОБА_11 , оскільки, як вбачається з матеріалів справи 12.04.2022 ОСОБА_11 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 24.05.2016, укладеного між ОСОБА_11 та ОСОБА_2 , земельної ділянки та садового будинку. Остаточне рішення у справі № 522/4628/22 ухвалено на користь відповідача. Суд вважає, що існування судового спору між ОСОБА_11 та ОСОБА_2 та вирішення цього спору на користь ОСОБА_2 свідчить про упереджене ставлення свідка до відповідача.

Із сукупності пояснень учасників справи, показань свідків, наявних у матеріалах справи доказів вбачається, що батьки відповідача - ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , мали намір подарувати сину квартиру і подарували її. Згодом, після смерті ОСОБА_4 , у сім`ї виник конфлікт на ґрунті майнових питань і ОСОБА_1 почала вимагати, щоб ОСОБА_2 повернув їй подаровану квартиру.

Викладене виключає можливість кваліфікації правочину як фіктивного, оскільки укладаючи договір, сторони мали на меті настання юридичних наслідків, вони фактично виконали правочин, подароване нерухоме майно було прийняте відповідачем та передано ним в оренду. Виникнення через декілька років після укладення договору дарування сімейних конфліктів та виникнення у позивача бажання повернути подаровану квартиру не може бути підставою для визнання договору дарування фіктивним.

Досліджуючи питання, викладені Верховним Судом у постанові від 11.09.2024, суд констатує, що договір дарування від 23.02.2018 укладався за згодою ОСОБА_4 , який був співвласником спірної квартири. Вкзана обставина не заперечується сторонами.

За життя ОСОБА_4 не оскаржував договір дарування від 23.02.2018 впродовж трьох років.

Також більш ніж впродовж двох років ОСОБА_4 не вчиняв дій, спрямованих на перереєстрацію права власності на спірну квартиру на іншу особу, маючи довіреність, видану ОСОБА_2 15.10.2019, якою ОСОБА_4 було уповноважено представляти інтереси довірителя у взаємовідносинах з іншими особами, в тому числі щодо відчуженням та оформленням договору (договорів) купівлі-продажу належної довірителю нерухомості, зокрема, квартири АДРЕСА_2 .

Викладене свідчить про відсутність наміру у ОСОБА_1 та ОСОБА_4 за життя останнього повернути у власність ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 , або іншим чином розпорядитись вказаним нерухомим майном на власний розсуд.

Під час розгляду справи позивач не навів обґрунтованих доводів та не надав доказів, які б свідчили про наявність наміру у ОСОБА_4 оспорити договір дарування від 23.12.2018 або відчужити квартиру АДРЕСА_2 , скориставшись виданою 15.10.2019 ОСОБА_2 довіреністю. Саме по собі посилання позивача на те, що ОСОБА_4 мав намір здійснити перераєстрацію нерухомого майна, без доведення його доказами, не може бути прийнято судом до уваги.

Суд враховує, що згідно інформації Центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України вих. № 19/41656-25-Вих від 20.05.2025, у період з 01.01.2018 до 31.12.2021 ОСОБА_2 неодноразово перетинав державний кордон України. Що підтверджує доводи відповідача про необхідність видачі довіреності батькові, у зв`язку з частими поїздками за кордон.

Доводи позивача та третьої особи щодо державної реєстрації ОСОБА_4 суб`єктом підприємницької діяльності, щодо хвороби батьків, щодо наявності у них коштів на придбання нерухомого майна, щодо відсутності у відповідача коштів на придбання нерухомого майна виходять за межі предмету доказування у цій справі.

Під час розгляду справи позивач не довів на підставі належних і допустимих доказів, що укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір дарування квартири від 23.02.2018, є фіктивним та укладений без мети настання реальних наслідків, а також не надав суду належних і допустимих доказів на спростування встановленої законом презумпції правомірності правочину.

Отже, підстави для задоволення позову ОСОБА_1 та визнання недійсним договору дарування квартири від 23.02.2018 відсутні.

Згідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Враховуючи висновки суду про відмову у задоволенні позову, відсутні підстави для стягнення судового збору з відповідача.

Повний текст рішення суду складений 02.10.2026, з урахуванням значної навантаженості та періоду тимчасової непрацездатності судді з 09.09.2026 до 28.09.2026.

Керуючись ст. ст. 2, 4, 5, 258-259, 263-265, 268, 273, 293-294, 315, 319, 352, 354-355 ЦПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: ОСОБА_3 , про визнання договору дарування недійсним - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Одеського апеляційного суду, шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складений 02.10.2026.

Суддя Юлія ЧОРНУХА