Рішення від 01 жовтня 2026 р. у справі №308/3417/26 — Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області

Справа № 308/3417/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

(заочне)

02 жовтня 2026 року місто Ужгород

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області в складі:

головуючого-судді Бенца К.К.,

при секретарі – Майор Ю.В.

за участі:

позивача – ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Ужгород цивільну справу за правилами загального позовного провадження за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визначення часток у спільній власності,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до Ужгородського міськрайонного суду з позовною заявою до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визначення часток у спільній власності.

Мотивуючи позовні вимоги позивач, вказує на те, що квартира АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого виконавчим комітетом Ужгородської міської ради згідно з рішенням N?181 від 24 жовтня 2001 року, зареєстрованого Ужгородським міжрегіональним виробничим підприємством технічної інвентаризації 02 квітня 2002 року реєстраційний N?18798 належить на правах приватної, спільної, сумісної власності йому, його батьку ОСОБА_3 , сестрі ОСОБА_2 , матері ОСОБА_4 .

Позивач зазначає, що ІНФОРМАЦІЯ_1 його матір, співвласник та мешканець квартири ОСОБА_4 померла. За наслідками відкриття спадщини, приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Закарпатської області Стойка Н.М. було зареєстровано спадкову справу№14/2025, номер у спадковому реєстрі 74152320.

В строк передбачений частиною першою статті 1270 та у порядку, передбаченому статтями 1261, 1269 Цивільного кодексу України ним було прийнято спадщину за законом. Спадкодавець ОСОБА_4 заповіту не складала. Відповідач ОСОБА_5 як чоловік померлої, мешканець квартири та один з її співвласників на підставі ч.2 ст. 1274 ЦК України відмовився від своєї частки у спадщині ОСОБА_4 на користь позивача. Вказує, що відповідач ОСОБА_2 прийняла спадщину за своєю померлою матір`ю з підстав передбачених ч.3 ст. 1268 ЦК України, як така, що на час відкриття спадщини постійно проживала зі спадкодавцем.

Вказує на те, що відповідачі відмовили йому в укладенні договору про розподіл часток без пояснення причин.

Позивач зазначає, що 26 листопада 2025 року він подав нотаріусу заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом виходячи з рівного поділу часток між усіма співвласниками у якій просив про спадкування 1/6 частини квартири. На що нотаріус через відсутність належних та допустимих відомостей про розмір частки спадкодавця ОСОБА_4 у квартирі 01 грудня 2025 року відмовила йому у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом.

3 огляду на наведене, вважає бездіяльність відповідачів в питанні оформлення прав на квартиру недобросовісною поведінкою, яка обмежує його на право на визначення частки у квартирі, обмежує його право на державну реєстрацію такого права, створює неможливість в подальшому розпоряджатись належним йому майном, обмежує його право на спадкування майна за померлою спадкодавцем ОСОБА_4 . Поведінка відповідачів суперечить загальним засадам цивільного права статті 3 та 13 Цивільного кодексу України.

З посиланням на викладене позивач просить суд:

Здійснити розподіл спільного майна, а саме визначити частки у квартирі АДРЕСА_1 у розмірі 1/4 частини за позивачем ( ОСОБА_1 ) РНОКП НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , 1/4 частини за ОСОБА_4 , РНОКПП НОМЕР_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , 1/4 частини за ОСОБА_3 НОМЕР_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , 1/4 частини за ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Позиція сторін справи :

У судовому засіданні позивач подану позовну заяву підтримав з підстав та мотивів зазначених у позовній заяві. Надав пояснення аналогічні викладеним у позовній заяві. Просив суд задовольнити позовні вимоги.

Відповідач ОСОБА_3 у судове засідання повторно не з`явився, хоча про час та місце розгляду справи неодноразово був повідомлений у встановленому законом порядку, за зареєстрованим місцем проживання у відповідності до ч.ч. 6,7 ст. 128 ЦПК України, відзив до суду не надходив.

Відповідач ОСОБА_3 про час та місце розгляду справи був повідомлений у встановленому законом порядку, що стверджується рекомендованими повідомленнями, які повернулися на адресу суду з відміткою Укрпошти «адресат відсутній» за №R067189592326, №R067150647182 та №R067233185148.

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання повторно не з`явилася, хоча про час та місце розгляду справи неодноразово була повідомлена у встановленому законом порядку, за зареєстрованим місцем проживання у відповідності до ч.ч. 6,7 ст. 128 ЦПК України, відзив до суду не надходив.

Відповідач ОСОБА_2 про час та місце розгляду справи була повідомлена у встановленому законом порядку, що стверджується рекомендованими повідомленнями, які повернулися на адресу суду з відміткою Укрпошти «адресат відсутній» за №R067189322400 та №R067150644256.

Згідно із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 25.04.2018 у справі №800/547/17 направлення листів рекомендованою кореспонденцією на дійсні адреси є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним. При цьому, отримання зазначених листів адресатом перебуває поза межами контролю відправника.

Окрім того слід зазначити, що інформація про дату і час розгляду справи наявна на сайті Судова влада.

Відповідно до ч.4 ст.12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч.4 ст.223 ЦПК України у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

Суд вважає за необхідне звернути увагу на тому, що застосовуючи відповідно до ч. 4 ст. 10 Цивільно- процесуального кодексу України, ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процессу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989 р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс торон Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain). Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 – 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі «Смірнова торон України»).

Враховуючи, що відповідач повідомлений належним чином повторно не з`явився до суду без повідомлення причин, не подав відзив, тому, при відсутності заперечень зі торонни позивача, вирішує справу на підставі наявних в ній доказів та матеріалів і ухвалює рішення при заочному розгляді справи, що відповідає вимогам ст. 280 ЦПК України.

В ході розгляду справи проведені наступні процессуальні дії:

11.03.2026 року ухвалою Ужгородського міськрайонного суду позовну заяву залишено без руху.

14.04.2026 року ухвалою Ужгородського міськрайонного суду відкрито провадження та призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження.

18.06.2026 року ухвалою Ужгородського міськрайонного суду закрито підготовче провадження по даній справі та призначено справу до судового розгляду.

Заслухавши вступне слово позивача, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті суд приходить до наступного.

За правилами ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною 5. даної статті передбачено, що докази подаються сторонами та іншими учасниками справи , а ч.6 що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з ч.7 ст. 81 ЦПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору,з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).

Фактичні обставини справи:

Як встановлено судом, ОСОБА_3 та ОСОБА_6 уклали шлюб 29.07.1978 року зареєстрований у с. Ірлява, Ужгородського району Закарпатської області, про що було зроблено актовий запис №11, що стверджується свідоцтвом про укладення шлюбу, серії НОМЕР_5 від 29.07.1978 року, копія якого приєднана до матеріалів справи. Прізвище після державної реєстрації шлюбу чоловіка та дружини « ОСОБА_7 ».

Як встановлено судом, у ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_6 народився син ОСОБА_1 , що підтверджується даними свідоцтва про народження серії НОМЕР_6 від 17.07.1979 року, копія якого приєднана до матеріалів справи.

Судом встановлено, що квартира за адресою: АДРЕСА_2 на підставі рішення Виконавчого комітету Ужгородської міської ради №181 від 24.10.2001 року на праві приватної, спільної, сумісної власності належить ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , що стверджується даними свідоцтва про право власності на житло від 24.10.2001 року, копія якого долучена до матеріалів справи.

Судом встановлено, що квартира за адресою: АДРЕСА_2 станом на 31.12.2012 р. зареєстрована за ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 у приватній спільній сумісній власності, на підставі свідоцтва про право власності на житло від 24.10.2001 року, виданого Виконавчим комітетом Ужгородської міської ради згідно з рішенням №181 від 24.10.2001 року, що підтверджується довідкою директора КП Ужгородської міської ради Архітектурно-планувальне бюро №332/25 від 03.06.2025 року.

Судом встановлено, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_7 у м. Ужгород Закарпатської області про що 26.02.2025 року складено відповідний актовий запис №281, що підтверджується даними свідоцтва про смерть серії НОМЕР_7 від 26.02.2025 року, копія якого долучена до матеріалів справи.

Судом встановлено, що приватним нотаріусом Стойка Н.М. було зареєстровано спадкову справу за №74152320 після смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_7 , що підтверджується даними з витягу про реєстрацію в Спадковому реєстрі №81381676 від 02.06.2025 року.

Судом встановлено, що відповідно до відомостей реєстру територіальної громади за адресою: АДРЕСА_2 на момент смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_7 були зареєстровані такі особи: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , що підтверджується даними довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб на день смерті одного з них №2617/03.4-21 від 04.06.2025 року.

Судом встановлено, що постановою приватного нотаріусу Стойка Н.М. від 01.12.2025 року було відмовлено ОСОБА_1 , у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на 1/6 частку квартири АДРЕСА_1 з тих підстсав, що не подано відомості (інформацію) та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії, а саме заяви згоди усіх співвласників на виділ 1/4 частки у спадщині на квартиру АДРЕСА_1 .

Нормативно-правове обґрунтування :

Правовідносини між сторонами є цивільно-правовими та урегульовані положеннями ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 16 ЦК України Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Таким чином, суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-186гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) та від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).

Захисту у суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес" як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині зазначеного рішення Конституційного Суду України.

Розглядаючи спір, суд повинен з`ясувати усі обставини справи відповідно до обґрунтування позову, зміст позовних вимог та зв`язок між обґрунтуванням, вимогою та вибраним способом захисту.

Відповідно до частини 1 статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

За правилами частини 2 статті 355 ЦК України майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Філологічний спосіб тлумачення цитованого припису дозволяє суду стверджувати про те, що застосована законодавцем конструкція згаданої правової норми передбачає альтернативні форми правових режимів спільного майна. Тобто відповідне майно може перебувати або в спільній частковій, або в спільній сумісній власності. Як наслідок, випадків, коли відповідне майно перебуває одночасно як у спільній частковій, так і в спільній сумісній власності, цивільне законодавство не допускає. Наведений висновок має значення для вирішення питання про визначення частки власника у спільному з огляду на наступне.

Очевидно, що юридична заінтересованість суб`єкта, котрий ініціює згадане питання, як правило, полягає в його бажанні отримати можливість розпоряджатися майном без погодження з іншими співвласниками. Таким чином, ключове значення для заявника має визначення розміру саме його частки у спільному майні.

Між тим, ініціювання наведеного питання породжує обов`язок суду визначити частки також інших співвласників. Протилежна інтерпретація аналізованих положень закону не узгоджується із висновками суду про взаємовиключність форми правових режимів спільного майна та уможливила б ситуацію, коли частки на право стосовно одного і того ж майна є одночасно визначеними і невизначеними.

Суд зазначає про те, що визначення часток співвласників, яким майно належить на праві спільної сумісної власності припиняє право спільної сумісної власності, а точніше трансформує його у право спільної часткової власності. Утім, спільна сумісна власність як така не припиняється та продовжує існувати.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з того, що частка учасника спільної сумісної власності може визначатися не лише при поділі або виділі її зі спільного майна (статті 370 та 372 ЦК України), а також і в інших випадках, коли між співвласниками виникає спір щодо цього так, як ЦК України не містить норм, які б забороняли чи обмежували трансформацію спільної сумісної у спільну часткову власність. Оскільки в цивільному праві діє принцип «дозволено все, що не заборонено законом», то учасники спільної сумісної власності за домовленістю між ними можуть визначити розмір їх часток і тим самим змінити правовий статус їх власності, а у разі недосягнення між ними згоди з цього питання, будь-хто зі співвласників має право на пред`явлення відповідного позову.

Таким чином, заявлені позовні вимоги, зумовлюють необхідність визначення часток у праві спільної власності на нерухоме майно за іншими співвласниками квартири за адресою: АДРЕСА_2 .

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Статтею 1218 ЦК України визначено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до частини першої статті 1226 ЦК України Частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах. Суб`єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі.

Пунктом 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування" роз`яснено, що для оформлення права на спадщину закон не вимагає рішення суду про визначення частки спадкодавця.

Частиною першою статті 368 ЦК України визначено, що спільна власність двох чи більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Відповідно до положень ч.1 ст. 364, ч.ч. 1,2 ст. 370 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності і у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільній сумісній власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Таким чином, після смерті своєї матері позивач ОСОБА_1 прийняв спадщину за нею у відповідності до ст. 1261,1269,1270 ЦК України, за законом.

Суд вважає, що оскільки спірна квартира була у спільній сумісній власності, то частка померлої ОСОБА_4 у спільній сумісній власності на квартиру, як і всіх співвласників є рівними і становить по 1/4 кожному із співвласників і враховуючи, що позивач прийняв спадщину за померлою матір`ю, то він вправі у порядку спадкування за нею визначити частку у майні померлого.

Разом з тим, вимога позивача про визначення судовим рішенням частки співвласника у праві спільної сумісної власності за померлою ОСОБА_4 не узгоджується із вимогами чинного законодавства, оскільки особи, у зв`язку із їх смертю цивільна процесуальна правоздатність та дієздатність припиняється.

Позивач звертаючись до суду з позовними вимогами про визначення частки у праві спільної сумісної власності просив суд здійснити розподіл спільного майна, а саме визначити частки у квартирі АДРЕСА_1 у розмірі 1/4 частини за позивачем ( ОСОБА_1 ) РНОКП НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , 1/4 частини за ОСОБА_4 , РНОКПП НОМЕР_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , 1/4 частини за ОСОБА_3 НОМЕР_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , 1/4 частини за ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Як встановлено судом, співвласниця квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_7 , що підтверджується даними свідоцтва про смерть серії НОМЕР_7 від 26.02.2025 року, копія якого долучена до матеріалів справи.

Беручи викладене до уваги суд вказує на те, що за правилами статті 25 ЦК України цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті.

Із урахуванням зазначеного суд приходить до висновку, що визначення судовим рішенням частки співвласника у праві спільної сумісної власності на нерухоме майно за померлим не узгоджується з вимогами чинного законодавства, оскільки у такому разі судом буде вирішено питання про права особи, яка не є стороною процесу та у зв`язку зі смертю не має цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності, цивільна правоздатність якої припинилася.

Таким чином, суд не може вирішувати питання про права особи, яка не є стороною процесу та у зв`язку зі смертю не має цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності.

Вказане узгоджується із правовим висновком Верховного Суду, відображеним у постановах від 20 червня 2018 року у справі № 640/13903/16-ц (провадження №61-15147св18); від 20 червня 2018 року у справі № 266/5267/18 (провадження №61-6647св19); від 20 березня 2019 року у справі №550/1040/16-ц (провадження №61-28423св18); від 22 квітня 2020 року у справі № 601/2592/18 (провадження №61-17859св19); від 22 квітня 2020 року у справі № 127/23809/18 (провадження №61-11210св19); від 27 травня 2020 року у справі № 361/7518/16-ц (провадження №61-43734св18), від 16 вересня 2020 року у справі № 464/1663/18 (провадження №61-9410св19), від 08.04.2025 року у справі №303/3309/23 (провадження № 61-8027св24), що свідчить про сталість судової практики у спірних правовідносинах.

Суд звертає увагу на те, що у відповідності до пункту 12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 №7 для оформлення права на спадщину закон не вимагає рішення суду про визначення частки спадкодавця.

З огляду на викладене вище, такі позовні вимоги не узгоджуються з вимогами чинного законодавства, та не є належним способом захисту порушених прав відповідно до статті 16 ЦК України, тому задоволенню не підлягають.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів в їх сукупності.

Згідно із ст.263 Цивільного процесуального кодексу України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Суд вважає, що позивачем не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову.

З урахуванням всіх обставин справи, враховуючи вимоги ст. 81 ЦПК України - кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, виходячи з принципу процесуального рівноправ`я сторін, та враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, виходячи із принципів розумності та справедливості, оцінюючи належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо,а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`активному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, суд приходить до висновку, що позивачем не доведено обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, а відтак в задоволенні позовних вимог слід відмовити з підстав та мотивів викладених вище.

Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргу ментів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Щодо розподілу судових витрат

Частинами першою-другою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Виходячи з встановлених вище обставин, суд не знаходить підстав для розподілу судових витрат, оскільки при відмові в задоволенні позовних вимог, відповідно до змісту вимог ст. 141 ЦПК України, судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 4,5,12,13, 76,81,82,89,141,223,247,258,259,263-265, 268, 280-284, 273,354, 355 ЦПК України , ст.ст.15, 16, 25, 263, 355, 1216, 1218, 1226 Цивільного кодексу України, суд, -

У Х В А Л И В:

В задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визначення часток у спільній сумісній власності - відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення .

Учасник справи, якому повне заочне рішення не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Закарпатського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

УЧАСНИКИ СПРАВИ:

Позивач - ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_3 );

Відповідач – ОСОБА_2 (зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 );

Відповідач– ОСОБА_3 (зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 ).

Дата оголошення повного тексту судового рішення - 02.10.2026 року .

Суддя Ужгородського

міськрайонного суду К.К. Бенца