Рішення від 04 жовтня 2026 р. у справі №367/8385/23 — Ірпінський міський суд Київської області

Справа № 367/8385/23

Провадження №2/367/735/2026

РІШЕННЯ

Іменем України

05 жовтня 2026 року Ірпінський міський суд Київської області у складі:

головуючого - судді Кравчук Ю.В.,

за участю:

секретаря судових засідань – Опанасенко А.А.,

представника позивача – ОСОБА_1 ,

представника відповідча – ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Ірпені цивільну справу за позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про визнання права власності на майно та поділ майна подружжя,-

в с т а н о в и в :

До Ірпінського міського суду Київської області надійшла позовна заява ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про визнання права власності на майно та поділ майна подружжя.

В обґрунтування позову позивачі вказують, що 05 серпня 1989 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 було укладено шлюб, який зареєстрований Відділом запису актів громадянського стану міста Лубни Полтавської області, про що зроблено відповідний запис №325.

Від цього шлюбу у них народилося двоє дітей, які є співпозивачами у даній справі: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Зазначають, що 14 березня 2023 року Залізничним районним судом м. Львова було прийнято рішення про розірвання шлюбу між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 . Вказане рішення суду вступило у законну силу 14.04.2023 року.

Позивачі вказують, що вони проживають у будинку АДРЕСА_1 .

Відповідач ОСОБА_6 проходив службу у місті Львові на посаді начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 до жовтня 2019 року. Після проходження служби він і надалі залишився проживати у місті Львові.

Стверджують, що за час перебування у шлюбі ОСОБА_3 та ОСОБА_6 було набуто у власність наступне майно, а саме: земельна ділянка к.н. 3110900000:01:085:3032 площею 0,0148 га, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), місце розташування: АДРЕСА_1 ; житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 90,7 кв.м. (реєстраційний номер 2480038332080); транспортний засіб - легковий автомобіль марки BMW X4, 2016 року випуску, д.н.з НОМЕР_1 , VIN-номер НОМЕР_2 . Був придбаний 05.12.2017 року та зареєстрований за ОСОБА_6 .

Вказують, що позивачу ОСОБА_3 стало відомо про те, що на її майно, а саме земельну ділянку 3110900000:01:085:3032 площею 0,0148 га, місце розташування: АДРЕСА_1 , та житловий будинок АДРЕСА_1 , накладено арешт. Підставою для цього є ухвала Вищого антикорупційного суду від 06.07.2022 року у справі №991/2289/22.

Позивачам стало відомо про той факт, що відносно відповідача ОСОБА_6 відкрито кримінальне провадження, в межах якого на підставі вищезазначеної ухвали суду на майно ОСОБА_7 накладено арешт.

Позивачі стверджують, що оскільки майно було придбано хоч і під час перебування (документально) позивачки ОСОБА_3 у шлюбі з ОСОБА_6 , однак фактично такі відносини були припинені, і придбання такого майна відбувалося виключно за гроші позивачів.

Позивачі звертають увагу суду, що ОСОБА_3 та ОСОБА_6 починаючи з 2017 року фактично не проживають однією сім`ю та їх не пов`язує спільний побут.

Вказують, у 2021 році ОСОБА_3 мала намір придбати земельну ділянку поблизу м. Києва з метою побудувати будинок та переїхати туди на постійне місце проживання. За допомогою ріелторів вона підшукала саме такий об`єкт нерухомості - земельну ділянку к.н. 3110900000:01:085:3032 площею 0,0148 га, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), місце розташування: АДРЕСА_1 , яку придбала за власні особисті кошти. Для купівлі такої земельної ділянки та будівництва будинку ОСОБА_3 позичила грошові кошти у розмірі 10 000 (десять тисяч) доларів США у свого кума ОСОБА_8 . Вказане підтверджується розпискою, яка була написана нею 30 липня 2021 року. Вказані кошти були повернуті ОСОБА_8 особисто ОСОБА_3 .

Також зазначають, що задля завершення будівництва будинку та його оздоблення, проведення внутрішніх ремонтних робіт позивачі, порадившись, вирішили продати квартиру у м. Києві, яка належала їм на праві спільної часткової власності. Так, 01 жовтня 2021 року між ОСОБА_3 , сином ОСОБА_4 , донькою ОСОБА_9 був укладений, з однієї сторони, та ОСОБА_10 , з другої сторони, було укладено Договір купівлі-продажу квартири.

На кошти, отримані від продажу квартири, позивачами спільно було побудовано житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 90,7 кв.м. (реєстраційний номер 2480038332080). Право власності на цей об`єкт нерухомого майна було зареєстровано за ОСОБА_3 12.10.2021 року на підставі Витягу з Реєстру будівельної діяльності ЄДСББ серії КС №101210929491.

Таким чином, наголошують, що право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 90,7 кв. м, хоч і було набуто ОСОБА_3 під час перебування її у зареєстрованому шлюбі з відповідачем, однак побудований він був за особисті кошти позивачів, а тому відповідно належить їм на праві спільної приватної власності.

Стверджують, що відповідач ОСОБА_7 жодним чином не був залучений до придбання земельної ділянки к.н. 3110900000:01:085:3032 площею 0,0148 га, та будівництва вищезазначеного житлового будинку, а отже не може претендувати на його частину як спільного майна подружжя. Оскільки житловий будинок, який є предметом даного позову, був збудований, оздоблений за спільні кошти позивачів, вони фактично у ньому проживають та здійснюють його утримання, що є достатніми правовими підставами для визнання права власності на нього за позивачами.

Позивачі також вказують, що легковий автомобіль марки BMW X4, 2016 року випуску, д.н.з. НОМЕР_3 , VIN-номер НОМЕР_4 був придбаний ОСОБА_3 спільно з відповідачем ОСОБА_6 05 грудня 2017 року. Право власності на цей транспортний засіб зареєстрований за відповідачем, що підтверджується технічним паспортом.

Вказують, що транспортний засіб був придбаний за спільні кошти, які ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , які вони накопичували протягом спільного сімейного життя. А відтак, легковий автомобіль марки BMW X4, 2016 року випуску, д.н.з. НОМЕР_5 є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, яке підлягає поділу у рівних частках.

Враховуючи наведене, позивачі просять суд визнати земельну ділянку к.н. 3110900000:01:085:3032 площею 0,0148 га, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), місце розташування: АДРЕСА_1 , особистою приватною власністю ОСОБА_3 ; визнати право спільної сумісної власності ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_11 на житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 90,7 кв.м. (реєстраційний номер 2480038332080); визнати легковий автомобіль марки BMW X4, 2016 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 , VIN-номер НОМЕР_4 спільним майном подружжя; визнати право власності на 1/2 легкового автомобіля марки BMW X4, 2016 року випуску, д.н.з. НОМЕР_3 , VIN-номер НОМЕР_6 за ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_7 ).

Ухвалою судді Ірпінського міського суду Київської області Кравчук Ю.В. від 14 листопада 2023 року у даній справі відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання.

11 січня 2024 року до канцелярії Ірпінського міського суду Київської області від представника відповідача ОСОБА_6 – адвоката Школьної Алли Вікторівни надійшов відзив на позовну заяву, в якому вона зазначає, що за період спільного проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_6 було заощаджено грошові кошти, за які у 2017 році було придбано спірний автомобіль марки BMW Х4, 2016 року випуску, яким користується відповідач. Це єдине спільне майно, яке було придбано подружжям за час спільного проживання у шлюбі за спільні кошти.

Вказує, що починаючи з 2017 по 2023 роки шлюб, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 носив формальний характер.

Зазначає, що після фактичного припинення шлюбних відносин між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 кожен з них жив своїм життям, працював та заробляв кошти, які витрачали на власний розсуд та у власних особистих цілях.

Також зазначає, що про той факт, що у 2021 році ОСОБА_3 мала намір придбати земельну ділянку у м. Ірпінь, к.н. 3110900000:01:085:3032 площею 0,0148 га, ОСОБА_12 дізнався від доньки ОСОБА_5 , коли остання попросила його надати письмову згоду матері на придбання у нотаріуса, оскільки згідно закону необхідна згода чоловіка. Лише тоді ОСОБА_13 стало відомо про те, що позивачка ОСОБА_14 купує земельну ділянку, на якій вони спільно з дітьми планують будувати будинок.

Вказує, що оскільки жодних матеріальних коштів ОСОБА_6 не витрачав на придбання такої земельної ділянки, а відтак не має жодного морального та законного права претендувати на її частину. Спілкуючись зі своїми дітьми ОСОБА_15 та ОСОБА_16 , відповідачу було відомо про те, що вони спільно з матір`ю будують на придбаній нею земельній ділянці будинок.

Також вказує, що про те, що ОСОБА_3 позичала кошти у їхнього кума ОСОБА_17 , він не знав, а тому кошти, отримані в позику позивачкою ОСОБА_3 , поверталися нею особисто.

Враховуючи вищевикладене, відповідач не заперечує проти задоволення позову ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про визнання права власності на майно та поділ майна подружжя.

Ухвалою судді Ірпінського міського суду Київської області Кравчук Ю.В. від 20 вересня 2024 року закрито підготовче провадження у даній справі та призначено справу до судового розгляду по суті.

У судовому засіданні представник позивачів – ОСОБА_1 позовні вимоги підтримав та просив задовольнити їх у повному обсязі.

Представник відповідача ОСОБА_6 – ОСОБА_2 у судовому засіданні проти задоволення позову не заперечувала.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_18 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який проживає у АДРЕСА_2 , працює директором будівництва, надав показання про те, що з позивачкою ОСОБА_11 перебуває у шлюбі з 2015 року, ОСОБА_3 є матір`ю його дружини, а ОСОБА_6 є колишнім чоловіком ОСОБА_3 та батьком його дружини. Зазначив, що йому відомо про наявність у відповідача кримінальних справ та накладення арешту на майно, при цьому майно купувалося у період, коли подружжя фактично не проживало разом, однак перебувало у шлюбі.

Зазначив, що ОСОБА_3 проживає у АДРЕСА_1 , будинок належить їй. Пояснив, що коли ОСОБА_3 у 2017 році переїхала зі Львова до Києва, власних коштів у неї не було, тому вона позичила кошти на земельну ділянку, а також продала квартиру у Бортничах. Будинок було побудовано за позичені кошти та за кошти від продажу квартири. Кошти від продажу квартири у Бортничах родичі не отримували, оскільки між ними була домовленість побудувати будинок ОСОБА_3 за отримані від продажу кошти.

Щодо автомобіля BMW X4 зазначив, що даний автомобіль ОСОБА_3 та ОСОБА_6 придбали у шлюбі, наразі ним користується ОСОБА_6 у Львові.

Також підтвердив, що 18.08.2021 року було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, а також те, що на цій земельній ділянці вони швидко збудували будинок. ОСОБА_3 надавала йому кошти для фінансування будівництва, будівництвом та ремонтом займався він.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_8 надав показання про те, що знайомий з сім`єю позивачки ОСОБА_3 з 2010 року, а з 2014 року позивачка ОСОБА_3 є його кумою. Зазначив, що у 2021 році він зустрівся з позивачкою ОСОБА_3 та позичив їй кошти, на які вона придбала земельну ділянку, після чого кошти були нею повернуті. Зокрема пояснив, що у липні 2021 року передав позивачці ОСОБА_3 готівкою 10 тисяч доларів США, передача коштів відбулася в м. Ірпінь, між ними було складено розписку. На той момент позивачка ОСОБА_3 з відповідачем разом не проживали. Причини їхнього розлучення свідку не відомі. У листопаді 2021 року позивачка повернула йому 6 тисяч доларів США, а у червні 2022 року повернула повну суму.

Суд, заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, надавши оцінку зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу окремо, шляхом їх всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження, дійшов наступного висновку.

Судом встановлено, що 05 серпня 1989 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 (дошлюбне прізвище ОСОБА_19 ) було укладено шлюб, який зареєстровано Відділом запису актів громадянського стану міста Лубни Полтавської області, про що зроблено відповідний запис №325.

У шлюбі в сторін народилися діти: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 14 березня 2023 року у справі № 462/5571/22 шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 , зареєстрований 05 серпня 1989 року – розірвано (а.с.62-65).

Рішення набрало законної сили 14 квітня 2023 року.

Відповідно до копії розписки від 30 липня 2021 року, ОСОБА_3 особисто позичила у ОСОБА_8 грошові кошти у розмірі 10 000 (десять тисяч) доларів США для придбання земельної ділянки та будівництва будинку у м. Ірпінь та зобов`язалась повернути їх до 01 вересня 2022 року (а.с. 59).

Вказані кошти були повернуті ОСОБА_8 ОСОБА_3 , що підтверджується розпискою про отримання від ОСОБА_3 коштів у розмірі 6 000 (шість тисяч) доларів США від 16.11.2021 року та розпискою про отримання 4 000 (чотирьох тисяч) доларів США від 15.06.2022 року (а.с. 60-61).

Відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки від 18 серпня 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Бучанського районного нотаріального округу Київської області Легкою Г.І. за реєстровим № 3009, ОСОБА_18 (далі-продавець), з однієї сторони та ОСОБА_3 (далі- покупець), з другої сторони уклали цей договір про таке: за цим договором продавець передає (продає) у власність покупця, а покупець набуває у власність земельну ділянку площею 0,0148 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (вісімдесят вісім дріб один), кадастровий номер 3210900000:01:085:3032 (надалі – «Земельна ділянка»), і сплачує за неї грошову суму визначену Договором (а.с. 58).

Відповідно до п. 2.1 вищевказаного договору, продаж Земельної ділянки за домовленістю сторін вчиняється за 52 470 (п`ятдесят дві тисячі чотириста сімдесят) гривень 00 копійок, які продавець отримав від покупця до моменту підписання цього Договору. Підписання Договору свідчить про проведення остаточних розрахунків між Сторонами та відсутність будь-яких претензій одна до одної щодо розрахунків.

Відповідно до п. 2.2 вищевказаного договору, ринкова вартість Земельної ділянки згідно зі Звітом про експертну грошову оцінку земельної ділянки складає 52 470 (п`ятдесят дві тисячі чотириста сімдесят) гривень 00 копійок.

Відповідно до п. 4.1 вищевказаного договору, право власності на Земельну ділянку у покупця виникає з моменту державної реєстрації права власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно згідно чинного законодавства.

Відповідно до п. 6.1 вищевказаного договору, згода дружини продавця – ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на продаж Земельної ділянки підтверджується її заявою, справжність підпису на якій засвідчено Лагодою Олександром Сергійовичем, приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області 05.02.2020 року за реєстровим № 197, та доведена до відома Покупця.

Відповідно до п. 6.2 вищевказаного договору, згода чоловіка покупця – ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , на придбання Земельної ділянки підтверджується його заявою, справжність підпису на якій засвідчено Лагодою Олександром Сергійовичем, приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області 18.08.2021 року за реєстровим № 3008, та доведена до відома Продавця.

З копії технічного паспорта на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами, виготовленого Старокостянтинівським МБТІ від 12 вересня 2021 року та зареєстрованого у Реєстрі будівельної діяльності щодо інформації про технічні інвентаризації Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва за № ТІ01: 3859-6833-9930-4996, встановлено, що замовником технічної документації була ОСОБА_3 . Загальна площа житлового будинку (літера «А»), який розташований по АДРЕСА_3 , складає 90,7 кв. м, з неї житлова 34,3 кв. м. Приналежним майном до нього є господарські будівлі та споруди: ганок «до А», балкон «до А», ворота з хвірткою -№1, огорожа - №2 (а.с. 46-53).

Згідно із Витягом з реєстру будівельної діяльності ЄДЕССБ, реєстраційний номер документу ТІ01:3859-6833-9930-4996 від 16.09.2021, до реєстру внесено відомості про технічну інвентаризщацію будинку за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.54-57).

Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 01 жовтня 2021 року, між ОСОБА_3 (далі-Продавець-1), ОСОБА_4 (далі-Продавець-2), ОСОБА_9 (далі-Продавець-3), з однієї сторони, та ОСОБА_10 (надалі - Покупець), з другої сторони, було укладено Договір купівлі-продажу квартири (надалі - договір).

Відповідно до п. 1.1 вищевказаного договору, Продавці зобов`язуються передати (продати) майно у власність Покупцю, а Покупець зобов`язується прийняти (купити) майно і сплатити за нього обговорену грошову суму.

Відповідно до п. 1.2 вищевказаного договору, квартира, що відчужується за цим договором, знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , загальною площею 71,1 (сімдесят одна ціла одна десята) кв.м.

Відповідно до п. 1.3 вищевказаного договору, квартира, що продається, належить Продавцям на праві особистої приватної власності.

Згідно п. 2.1 договору, продаж зазначеної квартири за домовленістю сторін вчиняється за 1 381 980 (один мільйон триста вісімдесят одну тисячу дев`ятсот вісімдесят) гривень 00 копійок, які Покупець передав Продавцям до посвідчення цього договору, у відповідності до їхніх часток у праві власності на майно, що є предметом цього договору

Згідно п. 2.2 договору, підписання сторонами договору підтверджує факт повного розрахунку за продану квартиру та відсутність у сторін претензій одна до одної щодо таких розрахунків (а.с. 33-38).

Відповідно до копії свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_8 , ОСОБА_3 з 05 грудня 2017 року є власником транспортного засобу марки BMW модель Х4 тип легковий універсал – В, номер кузова НОМЕР_2 , 2016 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_5 .

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна № 349239459 від 05.10.2023, власником земельної ділянки кадастровий номер: 3210900000:01:085:3032, площею 0,0148 га, РНОНМ 2174953032109, з 18.08.2021 є ОСОБА_3 на підставі Договору купівлі-продажу земельної ділянки, виданого 18.08.2021 №3009, посвідченого приватним нотаріусом Бучанського районного нотаріального округу Київської області Легкою Г.І. Також, на земельну ділянку кадастровий номер: 3210900000:01:085:3032 площею 0,0148 га; місце розташування: АДРЕСА_1 , накладено обтяження, номер запису про обтяження: 47268365; вид обтяження: арешт нерухомого майна; підстава обтяження: ухвала суду, Провадження 1-кс/991/2307/22, серія та номер: Справа №991/2289/22, виданий 06.07.2022, видавник: Вищий антикорупційний суд; особа, майно якої обтяжується: ОСОБА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_7 (а.с.40-42).

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна № 349239228 від 05.10.2023, житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 90,7 кв.м., житловою площею 34,3 кв.м., розташований на земельній ділянці кадастровий номер: 3210900000:01:085:3032, належить на праві власності ОСОБА_3 , дата та час державної реєстрації речового права – 12.10.2021, документи, подані для державної реєстрації: Витяг з реєстру будівельної діяльності ЄДЕССБ, серія та номер: КС101210929491; технічний паспорт, серія та номер: НОМЕР_9 , виданий 16.09.2021, видавник: ЄДЕССБ. Також, на житловий будинок загальною площею 90,7 кв.м; місце розташування: АДРЕСА_1 , накладено обтяження, номер запису про обтяження: 47269710; вид обтяження: арешт нерухомого майна; підстава обтяження: ухвала суду, серія та номер: 991/2289/22, виданий 06.07.2022, видавник: Вищий антикорупційний суд; особа, майно якої обтяжується: ОСОБА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_7 (а.с.43-45).

Відповідно до Звіту про оцінку майна №0212/10, дата оцінки 26 жовтня 2022 року: ринкова вартість земельної ділянки площею 0,0148 га, кадастровий номер 3210900000:01:085:3032 складає 522 000 (п`ятсот двадцять дві тисячі) гривень; ринкова вартість житлового будинку літ. «А», пл. 60,7 м.кв, складає 3 158 000 (три мільйони сто п`ятдесят вісім тисяч) гривень.

Відповідно до Звіту про оцінку майна №0213/10, дата оцінки 26 жовтня 2022 року, ринкова вартість автомобіля марки BMW модель Х4 тип легковий універсал – В, номер кузова НОМЕР_2 , 2016 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_5 , що належить на праві власності ОСОБА_3 , становить 1 152 000 (один мільйон сто п`ятдесят дві тисячі) гривень.

Також, встановлено, що ухвалою слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 06.07.2022 частково задоволено клопотання детектива Національного антикорупційного бюро України (далі - НАБУ) про арешт майна в кримінальному провадженні №42015000000000078 від 28.01.2015 та накладено арешт на майно, яке належить на праві власності ОСОБА_6 (народився ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_10 ) шляхом заборони розпоряджатися та відчужувати майно, а саме: 1) земельну ділянку площею 0,07 га з кадастровим номером 4610137500:10:005:0119 за адресою: АДРЕСА_5 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1453594146101); 2) земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером 3222485500:06:001:5234 за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с/рада Музичанська (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1219531232224); 3) грошові кошти, розміщені на банківських рахунках, шляхом заборони здійснення видаткових операцій. Накладено арешт на майно, яке належить ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_7 ), як об`єкти спільної сумісної власності подружжя, шляхом заборони розпоряджатися та відчужувати майно, а саме: 1) житловий будинок загальною площею 90,7 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2480038332080); 2) земельну ділянку площею 0,0148 га з кадастровим номером 3210900000:01:085:3032 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2174953032109); 3) земельну ділянку площею 0,06 га з кадастровим номером 4622710200:04:000:0353 за адресою: Львівська область, Жовківський район, місто Дубляни (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1241994446227); 4) транспортний засіб марки BMW Х4, 2016 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_5 , VIN-номер НОМЕР_4 .

Ухвалою Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 27 липня 2022 року апеляційну скаргу захисника підозрюваного ОСОБА_6 – адвоката Купця Олега Ігоровича залишено без задоволення, а ухвалу слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 06 липня 2022 року - без змін.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У частині другій цієї статті визначається перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів, одним з яких, зокрема, є визнання права (пункт 1).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції, відповідно до статті 1 якого передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення частини першої цієї статті дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а частина друга цієї статті визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом уведення в дію «законів». Більше того, верховенство права як один з фундаментальних принципів демократичного суспільства є наскрізним принципом усіх статей Конвенції (див. рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах: від 20 травня 2010 року «Україна-Тюмень» проти України» (заява № 22603/02); від 25 червня 1996 «Амюр проти Франції» (Amuur v. France); «Колишній Король Греції та інші проти Греції» (Former King of Greece and Others v. Greece), № 25701/94, § 79, ECHR 2000-XII; «Малама проти Греції» (Malama v. Greece), № 43622/98, § 43, ECHR 2001-II).

Стаття 41 Конституції України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

У статті 321 ЦК України закріплено конституційний принцип непорушності права власності. За частинами першою та другою цієї статті ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

За вимогами частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Зміст права власності полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Згідно з вимогами статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (стаття 190 цього Кодексу).

До речей як складової поняття майна, зокрема нерухомих, відповідно до положень статті 181 ЦК України належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Права та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України).

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (аналогічні положення містить і норма частини третьої статті 368 ЦК України).

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

За частиною першою статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

У частині другій статті 372 ЦК України вказано, що в разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Майном як особливим об`єктом вважається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (частина перша статті 190 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Відповідно до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Якщо наявність боргових зобов`язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов`язання повинні враховуватись при поділі майна подружжя (пункт 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя»).

У частині четвертій статті 65 СК України встановлено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина перша, друга та третя статті 202 ЦК України). Правочин є найбільш поширеним юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки учасників цивільних правовідносин. До односторонніх правочинів, зокрема, відноситься: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном, одностороння відмова від договору. При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між цим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін. Аналіз розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб`єкта; вчиняються суб`єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов`язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків).

Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини поділяються на: суто односторонні - не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особою. До них, зокрема, належить відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини; такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести, зокрема, оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів, односторонню відмову від договору, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року в справі № 357/15284/18 (провадження № 61-13518св21)).

Згода - одностороннє волевиявлення суб`єкта права. Вчинення згоди - односторонній правочин, оскільки особа тим самим реалізує своє право та робить це можливим для інших осіб здійснити своє право. Згода може бути: (а) передумовою для встановлення правовідносин між особою, яка надала цю згоду, та адресатом згоди або між останнім та іншими особами; (б) юридичним фактом у вже існуючих правовідносинах, що дозволяє або обумовлює ті чи інші етапи їх існування; (в) дією, спрямованою на припинення правовідносин.

Згода іншого з подружжя має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору. Відсутність згоди іншого з подружжя може мати наслідком, зокрема, визнання договору недійсним у разі недобросовісності контрагента іншого з подружжя. Суб`єкт, який надає згоду на укладення договору іншим з подружжя, не стає стороною договору. Сторона договору (інший з подружжя) представляє у відносинах з третьою особою права та інтереси того з подружжя, який надав згоду.

Наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20)).

У статті 65 СК України передбачено, зокрема, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Однією з підстав виникнення зобов`язання є договір (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків. За допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір його сторони можуть регулювати, зокрема, вчинення між сторонами односторонніх правочинів, підстави для односторонньої відмови і коли ці правочини породжують відповідні правові наслідки щодо розірвання договору (див. подібний висновок в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2023 року в справі № 465/5980/17 (провадження № 61-1178св20)).

Для приватного права апріорі притаманна диспозитивність, яка проявляється, зокрема, в тому, що особа, з урахуванням принципу свободи правочину, сама вирішує вчиняти чи не вчиняти певний правочин (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 липня 2022 року в справі № 303/2983/19 (провадження № 61-4745св21)).

По своїй суті згода одного з співвласників щодо розпорядження спільним сумісним майном є одностороннім правочином. При вчиненні такого правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Законодавець не передбачив вимог щодо моменту вчинення такого правочину (до чи після розпорядження). Звісно, логічним є те, що, зазвичай, вчинення такого правочину передує розпорядженню спільним сумісним майном. Проте приватне законодавство не містить заборони на вчинення згоди одного з співвласників щодо розпорядження спільним сумісним майном і після розпорядження спільним сумісним майном.

Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від: 23 червня 2021 року у справі № 537/3100/17; 10 листопада 2021 року в справі № 756/2312/18; 24 листопада 2021 року в справі № 357/15284/18; 26 січня 2022 року в справі № 754/5554/16-ц; 06 липня 2022 року в справі № 303/2983/19).

Враховуючи вищевикладене, суд зауважує, що: вчинення згоди іншим з подружжя на розпорядження спільним майном є одностороннім правочином, розрахованим на його сприйняття іншими особами, а саме - подружжям, який є стороною договору, та третьою особою (інша сторона договору). Волевиявлення іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном, яке виражено у згоді, адресоване та сприймається як подружжям, який виступає стороною договору, так і контрагентом за таким договором; згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору іншим з подружжя, який є стороною договору, з його контрагентом. Сторона договору (інший з подружжя) представляє у відносинах з своїм контрагентом права та інтереси того з подружжя, який надав згоду; сприйняття волевиявлення іншого з подружжя на розпорядження спільним майном відбувається шляхом відображення такої згоди у відповідному договорі. У такому випадку регулюючий ефект договору поширюється як на сторони договору, так і на іншого з подружжя (співвласника), який надав згоду на розпорядження спільним майном; згода одного з подружжя на вчинення другим з подружжя договору з розпорядження спільним майном як односторонній правочин є одним із правомірних обмежень свободи договору, оскільки визначена законодавцем необхідність одержання згоди обмежує як того з подружжя, хто укладає договір з розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і контрагента за договором, оскільки він має переконатися, що особа, з якою укладається договір, перебуваючи в шлюбі, має згоду на укладення такого договору; згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється на як на випадки відчуження майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності; надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності; не виключається вчинення усного договору між подружжям про набуття майна в спільну сумісну власність, зовнішнім вираженням якого є згода одного з подружжя на розпоряджаються майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність. Така згода може бути зафіксована безпосередньо у договорі про набуття майна, вчиненим іншим з подружжя; наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя; у разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність.

Аналогічна позиція викладене, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 липня 2020 року у справі № 127/16354/17 (провадження № 61-5698св19) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 травня 2019 року у справі № 523/8319/14-ц (провадження № 61-38040св18), щодо застосування статті 65 СК України. Відповідно до висновку, викладеного у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду Верховного суду від 03.06.2024 у справі № 712/3590/22: вчинення згоди іншим з подружжя на розпорядження спільним майном є одностороннім правочином, розрахованим на його сприйняття іншими особами, а саме - подружжям, який є стороною договору, та третьою особою (інша сторона договору). Волевиявлення іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном, яке виражено у згоді, адресоване та сприймається як подружжям, який виступає стороною договору, так і контрагентом за таким договором. Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору іншим з подружжя, який є стороною договору, з його контрагентом. Сторона договору (інший з подружжя) представляє у відносинах з своїм контрагентом права та інтереси того з подружжя, який надав згоду. Сприйняття волевиявлення іншого з подружжя на розпорядження спільним майном відбувається шляхом відображення такої згоди у відповідному договорі. У такому випадку регулюючий ефект договору поширюється як на сторони договору, так і на іншого з подружжя (співвласника), який надав згоду на розпорядження спільним майном. Згода одного з подружжя на вчинення другим з подружжя договору з розпорядження спільним майном як односторонній правочин є одним із правомірних обмежень свободи договору, оскільки визначена законодавцем необхідність одержання згоди обмежує як того з подружжя, хто укладає договір з розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і контрагента за договором, оскільки він має переконатися, що особа, з якою укладається договір, перебуваючи в шлюбі, має згоду на укладення такого договору. Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється на як на випадки відчуження майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності. Надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності. Не виключається вчинення усного договору між подружжям про набуття майна в спільну сумісну власність, зовнішнім вираженням якого є згода одного з подружжя на розпоряджаються майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність. Така згода може бути зафіксована безпосередньо у договорі про набуття майна, вчиненим іншим з подружжя. Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя. У разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність.

Згідно з пунктами 3, 5 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто, а також земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Отже, норми статей 57, 60 СК України встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

Системний аналіз наведених норм матеріального права свідчить про існування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов`язком особи, яка з нею не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц.

Щодо позовної вимоги про визнання земельної ділянки кадастровий номер: 3210900000:01:085:3032 особистою приватною власністю ОСОБА_3 .

Перш за все, суд звертає увагу, що по тексту позовної заяви кадастровий номер спірної земельної ділянки зазначений як 3110900000:01:085:3032. Разом з тим, оскільки всі долучені докази до позовної заяви містять кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:085:3032, суд вважає, що позивачами допущено описку в позовній заяві в частині зазначення кадастрового номеру земельної ділянки, у зв`язку з чим вважає, що спірною земельною ділянкою у цій справі є земельна ділянка з кадастровим номером 3210900000:01:085:3032.

Судом встановлено, що під час шлюбу з ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_3 придбала земельну ділянку площею 0,0148 га, кадастровий номер 3210900000:01:085:3032, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до п.6.2 Договору купівлі-продажу земельної ділянки від 18.08.2021, згода чоловіка покупця – ОСОБА_6 на придбання земельної ділянки підтверджується його заявою, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом 18.08.2021 за реєстровим №3008 та доведена до відома продавця.

Надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності.

Оскільки вказане майно було набуте в період шлюбу, то на нього розповсюджується презумпція спільності права власності подружжя на майно.

Відповідно до долученої розписки від 30.07.2021, ОСОБА_3 особисто позичила у ОСОБА_8 грошові кошти у розмірі 10000 доларів США для придбання земельної ділянки та будівництва будинку в м. Ірпінь.

У частині четвертій статті 65 СК України встановлено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Таким чином, оскільки на момент отримання ОСОБА_3 грошових коштів згідно розписки від 30.07.2021, не був встановлений режим окремого проживання подружжя, а відповідач ОСОБА_6 надав свою згоду на придбання спірної земельної ділянки, суд вважає, що позивачкою не доведено, що грошові кошти позичено нею у ОСОБА_8 у особисту власність, а не в інтересах сім`ї.

До того ж, позивачкою не доведено, що спірна земельна ділянка була придбана саме за грошові кошти, які були позичені у ОСОБА_8 .

Таким чином, оцінюючи надані позивачкою ОСОБА_3 докази, суд приходить до висновку, що позивачкою ОСОБА_3 не спростована презумпція спільності майна подружжя на спірну земельну ділянку, а тому у задоволенні позову в частині визнання земельної ділянки особистою приватною власністю позивачки ОСОБА_3 слід відмовити з підстав не доведення нею набуття у особисту власність даного майна.

Щодо позовної вимоги про визнання за позивачами права спільної сумісної власності на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Судом встановлено, що на спірний житловий будинок позивачкою ОСОБА_3 зареєстровано право власності 12 жовтня 2021 року, тобто під час перебування у шлюбі з відповідачем ОСОБА_6 .

Оскільки вказане майно було набуте в період шлюбу, то на нього розповсюджується презумпція спільності права власності подружжя на майно.

Обґрунтовуючи позов, позивачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_11 , зазначали про те, що вказаний будинок не є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , оскільки побудований за особисті кошти позивачів, отримані ними від продажу належної позивачам на праві особистої власності квартири за адресою: АДРЕСА_4 .

Як видно із Договору купівлі-продажу квартири, вказаний договір укладений 01 жовтня 2021 року, продаж квартири вчинено за 1 381 980 гривень, згідно із п.2.2 Договору підписання сторонами договору підтверджує факт повного розрахунку за продану квартиру.

Разом з тим, відповідно до наданої позивачами копії технічного паспорту на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , вказаний технічний паспорт виготовлений 12 вересня 2021 року, у технічному паспорті зазначено площу житлового будинку – 90,7 кв.м. загальна площа, 34,3 кв.м житлова, 56,4 кв.м. допоміжна, зазначено план будинку, та площу кімнат, характеристику будинку, зокрема, рік спорудження – 2021, опис основних конструктивних елементів та інженерного обладнання.

Відомості про технічну інвентаризацію будинку внесені до Реєстру будівельної дільності ЄДЕССБ 16 вересня 2021 року.

Таким чином, суд приходить до висновку, що станом на 12 вересня 2021 року спірний будинок уже був побудований, після чого, державну реєстрацію права власності позивачкою ОСОБА_3 здійснено 12 жовтня 2021 року.

За таких обставин, суд не приймає доводи позивачів про те, що спірний будинок побудований за особисті кошти позивачів, отримані ними від продажу належної позивачам на праві особистої власності квартири за адресою: АДРЕСА_4 , так як вказану квартиру продано пізніше, ніж побудовано будинок, а саме 01 жовтня 2021 року.

При цьому, позивачами не надано будь-яких інших доказів фінансування будівництва спірного будинку.

Таким чином, оцінюючи надані позивачами докази, суд приходить до висновку, що позивачами не спростована презумпція спільності майна подружжя на спірний будинок, також, позивачами ОСОБА_4 та ОСОБА_11 не доведено правових підстав набуття права власності на спірний будинок, а тому у задоволенні позову в частині визнання права спільної сумісної власності позивачів на житловий будинок слід відмовити.

Щодо позовної вимоги про визнання за позивачкою ОСОБА_3 права власності на 1/2 автомобіля марки BMW модель Х4 тип легковий універсал – В, номер кузова НОМЕР_2 , 2016 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_5 .

Судом встановлено, що спірний автомобіль марки BMW модель Х4 тип легковий універсал – В, номер кузова НОМЕР_2 , 2016 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_5 , був набутий в період шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , а тому на нього розповсюджується презумпція спільності права власності подружжя на майно.

Як видно із позовної заяви, позивачка ОСОБА_3 зазначила про те, що спірний транспортний засіб зареєстрований за відповідачем, відповідач фактично одноосібно користується автомобілем, однак позивач ОСОБА_3 хоче мати законне право на його використання у разі перебування у м. Львові, у зв`язку з чим просить визнати за нею право власності на 1/2 частину спірного автомобіля.

Таким чином, позивачка просить визнати за нею право власності на 1/2 частину автомобіля у порядку поділу майна подружжя, вказуючи, що автомобіль зареєстрований за відповідачем.

Разом з тим, відповідно до копії свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_8 , з 05 грудня 2017 року власником транспортного засобу марки BMW модель Х4 тип легковий універсал – В, номер кузова НОМЕР_2 , 2016 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_5 , є позивачка ОСОБА_3 .

Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див.: постанову Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 127/23627/20 (провадження № 61-17025св21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 233/4580/20 (провадження № 61-12524сво21)).

Також, позивачкою ОСОБА_3 заявлено позовну вимогу про визнання спірного автомобіля спільним майном подружжя.

Однак, визнання майна спільною сумісною власністю не є самостійним належним способом захисту, якщо це лише констатація презумпції спільності; така обставина є підставою для поділу майна.

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України (стаття 68 СК України).

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу (частина третя статті 370 ЦК України).

Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою (абзаци перший і другий частини другої статті 364 ЦК України).

Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (частина друга статті 183 ЦК України).

Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (частини друга, четверта та п`ята статті 71 СК України).

Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї (частина перша статті 365 ЦК України). Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду (частина друга статті 365 ЦК України).

Оскільки судом встановлено, що спірний автомобіль зареєстрований за позивачкою, при цьому позивачка не просить виділити автомобіль у власність одного із колишнього подружжя з присудженням грошової компенсації, також не заявляє вимогу про визнання права власності на іншу 1/2 частину легкового автомобіля за відповідачем, суд позбавлений можливості вийти за межі заявлених позовних вимог та визнати, виходячи з рівності часток подружжя, право власності на 1/2 частину легкового автомобіля за відповідачем. При цьому, повторне визнання права власності на 1/2 частину автомобіля за позивачкою, за якою зареєстровано право власності на весь автомобіль, не є ефективним способом захисту, а тому суд відмовляє у задоволенні позову в цій частині, з підстави обрання позивачкою неналежного способу захисту.

Щодо фактичного визнання позову відповідачем ОСОБА_6

11 січня 2024 року до суду від представника відповідача ОСОБА_6 – адвоката Школьної А.В. надійшов відзив на позовну заяву, в якому він не заперечував проти задоволення позову.

Також, судом встановлено, що ухвалою слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 06.07.2022 частково задоволено клопотання детектива Національного антикорупційного бюро України про арешт майна в кримінальному провадженні №42015000000000078 від 28.01.2015 та накладено арешт, в тому числі, на майно, яке належить ОСОБА_3 як об`єкти спільної сумісної власності подружжя, шляхом заборони розпоряджатися та відчужувати майно, а саме: 1) житловий будинок загальною площею 90,7 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2480038332080); 2) земельну ділянку площею 0,0148 га з кадастровим номером 3210900000:01:085:3032 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2174953032109); 3) транспортний засіб марки BMW Х4, 2016 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_5 , VIN-номер НОМЕР_4 .

Арешт на вказане майно слідчим суддею накладено з метою забезпечення конфіскації майна у кримінальному провадженні від 28.01.2015 №42015000000000078 за підозрою ОСОБА_6 та інших осіб у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.5 ст.191, ч.2 ст.366 КК України.

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Згідно частини першої та другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11 серпня 2021 року у цивільній справі №723/826/19.

У постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18) Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, керуючись, зокрема, положеннями пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, частини третьої статті 13 ЦПК України, зазначив, що поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалено судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

У постанові Верховного Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 11 серпня 2021 року в справі № 723/826/19 (провадження № 61-8810св20) вказано, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) "використовувала/використовували право на зло"; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин)".

Застосовуючи цю позицію до розглядуваних правовідносин, суд зазначає, що фактично позовні вимоги про визнання права власності на земельну ділянку та житловий будинок спрямовані не на захист прав позивачів, а на виведення майна з під можливого у кримінальному провадженні додаткового покарання у вигляді конфіскації, що не узгоджуються із завданням цивільного судочинства, а також свідчить про використання позивачами та відповідачем «права на зло».

До такого висновку суд доходить з тих підстав, що позовну заяву про визнання права власності на майно та поділ майна подружжя було подано вже після накладення арешту на майно слідчим суддею у кримінальному провадженні, відповідачем фактично визнано позов, разом з тим, судом під час розгляду справи не встановлено правових підстав для визнання за позивачами права особистої власності на спірні земельну ділянку та житловий будинок.

Відповідно до ч.4 ст.206 ЦПК України, у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Таким чином, оскільки судом під час розгляду справи не встановлено правових підстав для визнання за позивачем ОСОБА_3 права особистої власності на спірну земельну ділянку, також, не встановлено правових підстав для визнання за позивачами ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_11 права особистої власності на спірний житловий будинок, які арештовані у кримінальному провадженні на забезпечення виконання покарання у вигляді конфіскації майна, а задоволення позову лише з підстави визнання його відповідачем фактично призведе до виведення такого майна з-під дії заходів забезпечення кримінального провадження у вигляді арешту, що не відноситься до компетенції суду в порядку цивільного судочинства та свідчить про вживання позивачами та відповідачем «права на зло», а тому суд відмовляє у прийнятті визнання позову відповідачем.

Розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, суд дійшов висновку про необхідність відмови у задоволенні поданого позову.

Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 1519/2-5034/11, провадження № 61-175сво21: «У випадках, коли відбувається проголошення судового рішення, датою такого судового рішення є дата судового засідання, яким завершено судовий розгляд. І навпаки, якщо проголошення судового рішення не відбувається, то датою його ухвалення є дата складення повного судового рішення, навіть у випадку, якщо фактичне прийняття такого рішення відбулось у судовому засіданні, яким завершено розгляд справи і в яке не з`явились всі учасники такої справи. При цьому, дата, яка зазначена як дата ухвалення судового рішення, може бути відмінною від дати судового засідання, яким завершився розгляд справи і у яке не з`явились всі учасники такої справи; з урахуванням розумності положення частини п`ятої статті 268 ЦПК України слід розуміти таким чином: у разі ухвалення судового рішення за відсутності учасників справи, суд повинен зазначати датою ухвалення ту дату, на яку було призначено розгляд справи, та вказувати у резолютивній частині дату складення повного судового рішення. Проте у разі зазначення судом датою ухвалення судового рішення дати складення повного судового рішення, внаслідок чого дата судового засідання та дата ухвалення судового рішення не співпадатимуть, це не є порушенням прав сторін.».

На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. , 4, 5, 10, 12, 76-83, 141, 209-211, 223, 258, 259, 263-265, 268, 354 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в :

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про визнання права власності на майно та поділ майна подружжя.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складене 05 жовтня 2026 року.

Суддя Ю.В. Кравчук