Постанова від 01 жовтня 2026 р. у справі №357/10160/26 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа № 357/10160/26

провадження № 22-ц/824/15070/2026

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 жовтня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів :

судді-доповідача Кирилюк Г. М.,

суддів: Рейнарт І. М., Ящук Т. І.,

розглянув в порядку письмового провадження справу за скаргою ОСОБА_1 про визнання неправомірними дій та скасування постанов державного виконавця Звенигородського відділу державної виконавчої служби у Звенигородському районі Черкаської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про стягнення виконавчого збору та накладення штрафу, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 червня 2026 року в складі судді Цуранова А. Ю.,

установив:

02 червня 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області зі скаргою на дії державного виконавця, в якій просив:

визнати неправомірними дії державного виконавця Звенигородського відділу державної виконавчої служби у Звенигородському районі Черкаської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (далі - Звенигородського ВДВС у Звенигородському районі Черкаської області ЦМУ МЮ України) щодо визначення розміру заборгованості зі сплати аліментів у виконавчому провадженні НОМЕР_2 без урахування всіх фактично сплачених та примусово стягнутих коштів;

визнати неправомірними дії державного виконавця щодо складання розрахунку заборгованості зі сплати аліментів, на підставі якого були нараховані штраф та виконавчий збір;

визнати неправомірними дії державного виконавця щодо нарахування штрафу за наявність заборгованості зі сплати аліментів у виконавчому провадженні НОМЕР_2;

визнати неправомірними дії державного виконавця щодо нарахування виконавчого збору;

скасувати постанову державного виконавця про стягнення виконавчого збору від 06.01.2026 у виконавчому провадженні НОМЕР_2;

скасувати постанову державного виконавця про накладення штрафу за заборгованість зі сплати аліментів у виконавчому провадженні НОМЕР_2;

зобов`язати державного виконавця провести новий, повний, деталізований та перевіряємий розрахунок заборгованості зі сплати аліментів із відображенням усіх платежів, джерел їх надходження та періодів зарахування, зокрема з урахуванням: усіх платежів, утриманих із його грошового забезпечення військовою частиною НОМЕР_1 ; усіх сум, примусово списаних з його банківських рахунків; усіх добровільно сплачених платежів; усіх документів, поданих ним до органу державної виконавчої служби.

Ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 червня 2026 року відмовлено у відкритті провадження у вказаній справі на підставі п. 1 ч. 1, ч. 5 ст. 186 ЦПК України.

Відмовляючи у відкритті вказаного провадження, суд першої інстанції виходив з того, що заявник оскаржує дії та постанови державного виконавця про стягнення з нього виконавчого збору та накладення штрафу, а тому, відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у постановах від 06 червня 2018 року у справі № 127/9870/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 161/8267/17, від 03 квітня 2019 року у справі № 370/1034/15-ц, справа підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

14 липня 2026 року ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 червня 2026 року та направити матеріали справи до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області для вирішення питання про відкриття провадження та продовження розгляду скарги відповідно до вимог ЦПК України.

Вважає, що оскаржувана ухвала є незаконною, необґрунтованою та такою, що постановлена з істотним порушенням норм процесуального права, оскільки суд першої інстанції неправильно визначив предмет поданої скарги та передчасно дійшов висновку про відсутність підстав для розгляду заявлених вимог у порядку цивільного судочинства.

На обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції неправильно застосував п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України, відмовивши у відкритті провадження без належного з`ясування предмета звернення, характеру спірних правовідносин та правової природи кожної із семи заявлених вимог.

На думку скаржника, сам по собі факт виникнення спору у зв`язку з діяльністю державного виконавця не є достатньою підставою для висновку про належність усіх заявлених вимог до адміністративної юрисдикції. Визначальними критеріями розмежування судових юрисдикцій є зміст спірних правовідносин, предмет і підстави звернення, а також характер заявленого способу судового захисту.

Однак, суд першої інстанції фактично звів предмет скарги до оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору та накладення штрафу, хоча безпосередньо лише дві із семи заявлених вимог стосувалися скасування відповідних постанов. Інші вимоги були спрямовані на перевірку правильності визначення заборгованості зі сплати аліментів, законності складеного державним виконавцем розрахунку та усунення виявлених порушень шляхом проведення нового розрахунку.

Таким чином, суд не врахував, що скарга охоплювала вимоги різного змісту, правова природа та юрисдикційна належність яких потребували окремого аналізу. Водночас в оскаржуваній ухвалі не наведено мотивів, з яких суд дійшов висновку про неможливість розгляду всіх заявлених вимог у порядку цивільного судочинства, зокрема в межах судового контролю за виконанням судових рішень, передбаченого статтями 447 - 451 ЦПК України.

Обґрунтовуючи відмову у відкритті провадження, суд першої інстанції послався на правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо визначення юрисдикції спорів, пов`язаних з оскарженням рішень, дій та бездіяльності державного виконавця. Проте, відповідні правові висновки наведено без належного зіставлення предмета та підстав звернення у справах, у яких їх сформульовано, зі змістом вимог, заявлених у цій справі.

Зокрема, суд не з`ясував, чи є правовідносини у зазначених справах подібними до спірних правовідносин у цій справі, чи стосувалися вони аналогічних способів судового захисту та чи поширюються відповідні правові висновки на всі сім заявлених вимог. За таких обставин, посилання на практику Великої Палати Верховного Суду саме по собі не є достатнім обґрунтуванням висновку про відсутність цивільної юрисдикції щодо всієї скарги.

Крім того, суд першої інстанції не надав оцінки обставині повторного здійснення державним виконавцем 04 травня 2026 року розрахунку заборгованості зі сплати аліментів після подання скарги. Вважає, що ця обставина має значення для з`ясування суті його доводів щодо правильності первісного розрахунку та потребує врахування під час визначення характеру спірних правовідносин і належного способу судового захисту.

Отже, суд першої інстанції не встановив у повному обсязі фактичний предмет звернення, не проаналізував правову природу кожної із заявлених вимог, не перевірив можливості їх розгляду в порядку цивільного судочинства та не навів достатніх мотивів для застосування пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України до скарги в цілому.

На переконання ОСОБА_1 , такі недоліки свідчать про передчасність висновку суду про відсутність цивільної юрисдикції та призвели до необґрунтованої відмови у відкритті провадження, що перешкоджає реалізації права на судовий захист.

Відзив на апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду не надходив.

Відповідно до положень частини 2 статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду (рішення Європейського суду з прав людини у справах: «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року; «Беллет проти Франції» від 04 грудня 1995 року).

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.

Розділ VII ЦПК України «Судовий контроль за виконанням судових рішень» передбачає можливість звернення сторін виконавчого провадження до суду, який видав виконавчий документ зі скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення.

Відповідно до статті 447-1 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до частини першої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції Закону №4833-ІХ від 07.04.2026, рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення, у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у встановленому законом порядку.

Отже, оскарження постанов виконавця про стягнення виконавчого збору та накладення штрафу з моменту набуття чинності Законом №4833-ІХ від 07.04.2026 віднесено до юрисдикції суду, який видав виконавчий документ.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на рішення та дії державного виконавця, вчинені у виконавчому провадженні з виконання виконавчого листа №271003/4920, виданого Білоцерківським міськрайонним судом Київської області про стягнення аліментів.

Суд першої інстанції вказаного не врахував та дійшов помилкового висновку про поширення на дану справу юрисдикції адміністративних судів.

Крім того, суд першої інстанції не надав належної оцінки тому, що із семи заявлених вимог лише дві безпосередньо стосувалися скасування постанов державного виконавця, тоді як інші були спрямовані на перевірку правильності визначення заборгованості зі сплати аліментів, законності складеного розрахунку та проведення нового розрахунку.

Такі вимоги за своїм змістом стосуються перевірки правомірності дій державного виконавця під час виконання судового рішення та потребують розгляду з урахуванням установленого ЦПК України порядку судового контролю за виконанням судових рішень.

За таких обставин висновок суду першої інстанції про те, що скарга не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства не ґрунтується на законі.

Відповідно до ч. 1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Враховуючи, що оскаржувана ухвала постановлена з порушенням норм процесуального права, вона підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись ст. 367, 368, 374, 379, 381 - 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 червня 2026 року скасувати.

Справу за скаргою ОСОБА_1 про визнання неправомірними дій та скасування постанов державного виконавця Звенигородського відділу державної виконавчої служби у Звенигородському районі Черкаської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про стягнення виконавчого збору та накладення штрафу, направити до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області для продовження розгляду.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Суддя-доповідач Г. М. Кирилюк

Судді: І. М. Рейнарт

Т. І. Ящук