Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №757/21769/23-ц — Київський апеляційний суд

справа № 757/21769/23-ц головуючий у суді І інстанції Литвинова І.В.

провадження № 22-ц/824/5923/2026 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого судді Березовенко Р.В.,

суддів: Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,

з участю секретаря Щавлінського С.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представницею - адвокаткою Шмагаревською Ганною Олександрівною на рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 жовтня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) м. Київ, ОСОБА_1 , треті особи: Комунальне підприємство з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс», приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Стабровська Оксана Анатоліївна про визнання свідоцтва про право власності недійсним, скасування запису у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, визнання недійсними договорів купівлі-продажу, витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності на машиномісця,

В С Т А Н О В И В:

у травні 2023 року ОСОБА_2 звернулась до Печерського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_3 , Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) м. Київ, ОСОБА_1 , треті особи: Комунальне підприємство з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс», приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Стабровська Оксана Анатоліївна, якій просила:

- визнати недійсними свідоцтва про право власності, видані ОСОБА_3 . Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на машиномісця № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 за адресою: АДРЕСА_1 від 26 квітня 2005 року на підставі наказів Головного управління житлового забезпечення від 20 квітня 2005 року за № 717-С/НП та № 720-С/НП;

- скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис № 46437919 про право власності ОСОБА_3 на машиномісце № НОМЕР_1 , загальною площею 12,6 кв.м., реєстраційний номер обєкта нерухомого майна 2570054680000 за адресою: АДРЕСА_1 , та запис № 46437098 про право власності на машиномісце № НОМЕР_2 , загальною площею 12, 6 кв.м., реєстраціний номер обєкта нерухомого майна 2570016480000 за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсними договори купівлі-продажу між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на машиномісця № НОМЕР_1 , загальною площею 12,6 кв.м., реєстраційний номер обєкта нерухомого майна 2570054680000, за адресою: АДРЕСА_1 , та запис № 46437098 про право власності на машиномісце № НОМЕР_2 , загальною площею 12,6 кв.м., реєстраційний номер обєкта нерухомого майна 2570016480000, за адресою: АДРЕСА_1 ;

- витребувати у ОСОБА_1 машиномісце № НОМЕР_1 та машиномісце № НОМЕР_2 за адресою: АДРЕСА_1 , та повернути позивачу;

-визнати за ОСОБА_2 право власності на машиномісце № НОМЕР_1 та машиномісце № НОМЕР_2 за адресою: АДРЕСА_1 , стягнути судові витрати.

В обгрунтування позовних вимог зазначено, що машиномісця № НОМЕР_1 і НОМЕР_2 по АДРЕСА_1 , вибули незаконно з володіння позивача, право власності на які вона набула, повністю сплативши їхню вартість як об`єктів інвестицій, оскільки були протиправно зареєстровані на відповідача ОСОБА_3 , який в подальшому відчужив ОСОБА_1 їх на підставі договорів купівлі-продажу. Оскільки машиномісця № НОМЕР_1 і НОМЕР_2 по АДРЕСА_1 , які були проінвестовані позивачем, були набуті ОСОБА_1 в особи, яка не мала права його відчужувати, - ОСОБА_3 , позивач пред`являє позов до зазначених осіб про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Представник відповідача Департаменту з питань реєстрації Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) м. Київ Дубровська І. направила до суду відзив на позовну заяву, в якому заперечувала проти задоволення позовних вимог, обгрунтовуючи тим, що документація для проведення державної реєстрації речових прав на спірні об`єкти нерухомого майна, подана ОСОБА_3 відповідала вимогам встановленим нормативно-правовими актами у сфері державної реєстрації прав, ознак їх незаконності під час проведення реєстраційних дій реєстратором виявлено не було. Таким чином, підстав для відмови у державній реєстрації прав були відсутні. Разом з тим, зазначила, що обраний позивачем спосіб захисту як скасування запису про державну реєстрацію права з Державного реєстру є неефективним, адже відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, у відповідності до норм законодавства не підлягають скасуванню та/або вилученню. Вказувала, що у зв`язку із тим, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту прав, і позов пред`явлено до неналежного відповідача в особі Департаменту, позовні вимоги слід залишити без задоволення.

Позивач подала відповідь на відзив, у якій вказувала, що Департамент є належним відповідачем, оскільки у випадку дотримання державним реєстратором ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», слід було звернутися до КП з експлуатації ЖФ «Житло-Сервіс» за інформацією чи видавалися накази від 20 квітня 2005 року № 717-С/НА та № 720-С/НП та свідоцтва на право власності на машиномісця №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2 , які розташовані у підземному паркінгу по АДРЕСА_1 , та отримавши інформацію, що зазначені вище документи не видавалися, в подальшому відмовити у вчиненні спірних реєстраційних дій. Крім того, на момент звернення із позовом за позивачем не було зареєстроване право власності на відповідне майно і воно не було відчужено до інших осіб позивачем, тому вимога про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно не може бути розцінена як неналежний спосіб захисту. Задоволення такого позову призведе до внесення державним реєстратором до ДРРПНМ відомостей про речове право позивача на спірне нерухоме майно. Це, на думку позивача, відновить становище, що існувало до прийняття державним реєстратором оспорюваного рішення. Такими чином, доводи представника відповідача, позивач вважала безпідставними.

Третя особа приватний нотаріус Стабровська О.А. засобами поштового зв`язку направила до суду, пояснення на позовну заяву, в яких зазначила, що 10 березня 2023 року нею дійсно посвідчувалися оспорювані договори купівлі-продажу, які укладалися між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . Сторонами для вчинення нотаріальних дій, були надані всі необхідні документи. Також нотаріусом попередньо було з`ясовано факт належності майна продавцю та перевірено відомості, які містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Таким чином, підстав для відмови у вчиненні зазначених нотаріальних дій, третя особа не мала. Посвідчення договорів купівлі-продажу машиномісць (гаражів) були вчинені у відповідності до законодавства України.

Окрім цього, 21 січня 2025 року ухвалою суду задоволено клопотання позивача про витребування доказів у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Стабровської Оксани Анатоліївни: договорів купівлі-продажу машиномісць №№ 32,33 площею 12,60 кв.м. (кожне), які розташовані в підземному паркінгу по АДРЕСА_1 між продавцем ОСОБА_3 та покупцем ОСОБА_1 від 10 березня 2023 року; у Департаменті з питань реєстрації Виконавчого органу Київської міської Ради (Київської міської державної адміністрації) м. Києва: реєстраційної справи та документів до неї по реєстрації права власності на ОСОБА_3 на машиномісце № НОМЕР_1 та на машиномісце № НОМЕР_2 площею 12,60 кв м, яке розташоване в підземному паркінгу по АДРЕСА_1 , що зареєстроване державним реєстратором Музиченко Оленою Володимирівною, Департаменту з питань реєстрації Виконавчого органу Київської міської Ради (Київської міської державної адміністрації) м. Києва /т. ІІ, а.с. 244-247/.

05 лютого 2025 року на виконання ухвали суду про витребування доказів приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Стабровською О.А. були направлені копії договорів купівлі-продажу машиномісць (гаражів), посвідчених нею 10 березня 2023 року за реєстровими № № 171, 172 .

11 лютого 2025 року на виконання ухвали суду про витребування доказів Департаментом з питань реєстрації Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) були направлені на адресу суду копії реєстраційних справ.

20 жовтня 2025 року позивач через Електронний суд подала до суду додаткові пояснення, в яких просила суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 21 жовтня 2025 року позовні вимоги задоволено частково.

Визнано договір купівлі-продажу машиномісця (гаража) № НОМЕР_1 , загальною площею 12,6 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2570054680000, що розташоване в підземному паркінгу за адресою: АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 , адреса реєстрації: АДРЕСА_3 ) та ОСОБА_1 посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Стабровською О.А. 10 березня 2023 року, зареєстрований в реєстрі за № 171, недійсним.

Визнано договір купівлі-продажу машиномісця (гаража) № НОМЕР_2 , загальною площею 12,6 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2570016480000, що розташоване в підземному паркінгу за адресою: АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 , адреса реєстрації: АДРЕСА_3 ) та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Стабровською О.А. 10 березня 2023 року, зареєстрований в реєстрі за № 172, недійсним.

Визнано за ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_4 , адреса реєстрації: АДРЕСА_4 ) право власності на машиномісце № НОМЕР_1 , загальною площею 12,6 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2570054680000 (інвентаризаційна справа № 21244) за адресою: АДРЕСА_1 , та на машиномісце № НОМЕР_2 , загальною площею 12,6 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2570016480000 (інвентаризаційна справа № 21243) за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 , адреса реєстрації: АДРЕСА_3 ) та з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_5 , адреса реєстрації: АДРЕСА_5 ) на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 1073, 60 грн. з кожного.

Не погодившись із таким рішенням суду по суті позову, 15 грудня 2025 року представником ОСОБА_1 - адвокаткою Шмагаревською Г.О. через систему «Електронний суд» до Київського апеляційного суду подано апеляційну скаргу, в якій остання просить рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 жовтня 2025 року у справі № 757/21769/23-ц в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про визнання недісними договорів купівлі-продажу машиномісць, укладених між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 недійсними та визнання за ОСОБА_2 права власності на машиномісце № НОМЕР_1 , загальною площею 12,6 кв.м. та на машиномісце № НОМЕР_2 , загальною площею 12,6 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог в цих частинах.

Окрім цього, 11 травня 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Шмагаревська Г.О. подала заяву на усунення недоліків у якій зокрема зазначила, що суд першої інстанції при ухваленні рішення не звернув уваги та не надав належної оцінки тому, що позивачем всупереч вимогам ст.ст. 77-80 ЦПК України не доведено належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, що ОСОБА_2 дійсно є власником спірних паркомісць № 32 і НОМЕР_2 по АДРЕСА_1 , які були предметом інвестиційних договорів № ПМ14/32 та ПМ 14/33.

На підтвердження обставин набуття права на спірний об`єкт інвестування позивачем надано копії наступних документів:

1) копії інвестиційних договорів № ПМ14/32 та ПМ 14/33 від 17 січня 2003 року, Додаткової угоди № 1 від 17січня 2003 року, Додаткової угоди № 2 від 17 січня 2003 року, укладених між ТОВ «Київ Житло-Інвест» та ОСОБА_2 , проте оригіналів цих договорів та додаткових угод надано не було;

2) копії актів прийому-передачі машиномісця № НОМЕР_1 та машиномісця № НОМЕР_2 від 06 вересня 2004 року, підписаних ЗАТ «Київ Житло-Інвест» та ОСОБА_2 про передачу паркомісць за адресою: будинок АДРЕСА_6 , проте оригіналів цих актів також надано не було;

Разом з тим, в копіях інвестиційних договорів № ПМ14/32 та ПМ 14/33 від 17 січня 2003 року вказано, що об`єктом цих договорів є машиномісця за адресою АДРЕСА_6 , в той час, як спірні машиномісця знаходяться в будинку АДРЕСА_1 , які є окремими будинками.

При цьому, жодних доказів про присвоєння будівельному об`єкту по АДРЕСА_6 іншої адреси позивачем не надано.

3) Довідку філії Подільського відділення Промінвестбанку № 04-505 від 11 березня 2005 року, в якій зазначено, що ОСОБА_2 були перераховані кошти на будівництво житла згідно наступних інвестиційних договорів: № П8/17-12А від 17.01.2003 року; № П8/17-14 від 17 січня 2003 року; № ПМ 3/32 від 17 січня 2003 року; № ПМ 3/33 від 17 січня 2003 року на загальну суму 1 110 407 грн. та довідку № 768/08 від 09 січня 2023 року В.о. уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Промінвестбанк», же вже зазначено, що ОСОБА_2 були перераховані кошти за інвестування у житлове будівництво згідно наступних інвестиційних договорів: № П8/17-12А від 17 січня 2003 року; № П8/17-14 від 17 січня 2003 року; № пм 14/32 від 17 січня 2003 року; № пм 14/33 від 17 січня 2003 року.

Вбачається, що надані позивачем довідки на підтвердження перерахування коштів та набуття права на спірний об`єкт інвестування мають розбіжності у номерах договорів, а саме: довідка філії Подільського відділення Промінвестбанку № 04-505 від 11 березня 2005 року не містить інформації про перерахування коштів за договорами № пм 14/32 від 17 січня 2003 року; № пм 14/33 від 17 січня 2003 року.

При цьому, жодної квитанції про оплату грошових коштів в лютому 2003 року на фінансування інвестиційних договорів № ПМ14/32 та № ПМ 14/33 від 17 січня 2003 року позивачем надано не було.

Крім цього, у позивача відсутня довідка про 100% інвестування, як це передбачено п. 4.3. розділу 4 Додаткової угоди № 1 до інвестиційного договору № ПМ14/32 від 17 січня 2003 року, в якому зазначено, що після виконання умов п. 3.1. цієї угоди інвестор отримує від організації «Довідку про 100 % інвестування загальної площі об`єкту інвестування».

В судову засіданні позивач особисто підтвердила, що довідки про 100 % інвестування загальної площі об`єкту інвестування - паркомісць № 32 і НОМЕР_2 по АДРЕСА_1 у неї відсутні.

Також апелянт звертала увагу, що Акт прийняття в експлуатацію № 210 від 06 вересня 2004 року підземного паркінгу житлового комплексу на розі АДРЕСА_6 та АДРЕСА_7 , наданого позивачем в якості доказу, має адресу: АДРЕСА_8 (в якому також є підземний паркінг). Крім того, згідно інвестиційних договорів № П8/17-12а та П8/17-14 від 17 січня 2003 року позивачем проінвестовано квартири АДРЕСА_6 та АДРЕСА_9 (акти прийому-передачі відсутні).

Платіжні інструкції, надані позивачем на підтвердження нібито оплати паркомісць, жодним чином не стосуються спірних машиномісць № НОМЕР_1 та НОМЕР_2, розташованих за адресою АДРЕСА_1 .

З огляду на принцип вірогідності доказів, вбачається, що суд першої інстанції не проаналізував належним чином надані позивачем докази на предмет їх належності, допустимості, достовірності, достатності та реальності укладання та фінансування позивачем інвестиційних договорів на будівництво саме спірних паркомісць.

Також суд першої інстанції не звернув уваги, що підтвердження дійсної сплати об`єкту інвестиційного договору є прерогативою суду під час з`ясування обставин набуття позивачем у власність спірних паркомісць.

Також судом першої інстанції було залишено поза увагою, що позивачем не надано жодного спроможного пояснення та аргументу стосовно того, чому позивачем, яка заявляє себе первісним власником, протягом майже 20 років не було здійснено жодних дій на оформлення проінвестованого, збудованого та введеного в експлуатацію об`єкта будівництва шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об`єкт за собою та не отримано відповідний правовстановлюючий документ.

Крім цього, суд першої інстанції дійшов безпідставного висновку, що в ході судового розгляду встановлено, що свідоцтва про право власності, якими було посвідчено, що машиномісця № НОМЕР_1 та НОМЕР_2, пл. 12,6 кв.м., які розташовані у підземному паркінгу по АДРЕСА_1 дійсно належать ОСОБА_3 на праві приватної власності, видані 26 квітня 2005 року Головним управлінням житлового забезпечення Виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) на підставі Наказу Головного управління житлового забезпечення від 20 квітня 2005 року № 717-С/НП та № 720-С/НП є підробленими, такі документи не видавалися і зазначена обставина є підставою для визнання недійсними договорів купівлі-продажу оспорюваних машиномісць на підставі ст.ст. 203, 215 ЦК України.

До такого висновку суд першої інстанції дійшов лише на підставі копії відповіді в.о. директора Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» Казючиці С. від 08 липня 2022 року за № 110/306653 на адвокатський запит представника позивача, в якій зазначено, що Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) свідоцтва про право власності на машиномісця № НОМЕР_6 , які розташовані в підземному паркінгу по АДРЕСА_1 .

Разом з тим, Головне управління житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) було реорганізовано у 2012-2013 роках і його правонаступником є Департамент будівництва та житлового забезпечення КМДА, який не був залучений до участі у даній справі ані як відповідач, ані як третя особа.

За таких обставин, достименно встановити відповідність інформації, викладеної у відповіді в.о. директора КП з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло- Сервіс» від 08 липня 2022 року за № 110/306-653 на адвокатський запит, неможливо, з огляду на рік видачі свідоцтва (2005 рік), реорганізації органу, процедуру передачі документів, їх збереження, джерела пошуку архівної інформації, тощо.

При цьому, відповідач - Департамент з питань реєстрації Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) м. Київ заперечували проти задоволення позовних вимог та просили відмовити у їх задоволенні, посилаючись на те, що документація для проведення державної реєстрації речових прав на спірні об`єкти нерухомого майна, подана відповідачем ОСОБА_3 відповідала вимогам встановленим нормативно- правовими актами у сфері державної реєстрації прав, ознак їх незаконності чи підробки під час проведення реєстраційних дій реєстратором виявлено не було.

Жодних беззаперечних доказів факту підробки свідоцтв, виданих 26 квітня 2004 року Головним управлінням житлового забезпечення Виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) на підставі Наказу Головного управління житлового забезпечення від 20 квітня 2005 року № 717-С/НП та № 720-С/НП матеріали справи не містять.

За таких обставин задоволення судом першої інстанції позовних вимог позивача про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, укладених між ОСОБА_3 , та ОСОБА_1 на машиномісця №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2 , посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Стабровською О.А. 10 березня 2023 року не відповідає вимогам закону.

Також безпідставним та помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що ОСОБА_2 в повному обсязі сплатила інвестиційні внески на виконання умов інвестиційних договорів, відповідно набула майнових прав на об`єкти інвестування. А також про те, що у зв`язку з визнанням недійсними договорів купівлі-продажу, відповідно до яких машиномісця були зареєстровані за ОСОБА_3 та в подальшому відчужені ОСОБА_1 , суд вважав за належне поновити порушене право позивача та визнати за нею право власності на машиномісця №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2 по АДРЕСА_1 .

Як наслідок, судом ухвалено помилкове та неправомірне рішення про задоволення позовних вимог в частині визнання недісними договорів купівлі-продажу машиномісць, укладених між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 недійсними та визнання за ОСОБА_2 права власності на машиномісце № НОМЕР_1 , загальною площею 12,6 кв.м. та на машиномісце № НОМЕР_2 , загальною площею 12,6 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , яке порушує право відповідача ОСОБА_1 , як добросовісного набувача майна, і, відповідно, рішення у цій частині підлягає скасуванню.

01 червня 2026 року представником ОСОБА_2 - адвокатом Яковюк Л.Ю. через систему «Електронний суд» подано відзив на апеляційну скаргу, у якому підтримавши доводи позовної заяви зазначила, що договори, акти приймання-передачі, банківські довідки та інші докази оцінюються судом у сукупності відповідно до ст. 89 ЦПК України.

Крім цього, факт існування інвестиційних правовідносин підтверджується не лише договорами, а й актами приймання-передачі, банківськими документами, фактом існування конкретних машиномісць та подальшим незаконним оформленням їх на ОСОБА_3 .

Відсутність в матеріалах справи такої довідки не спростовує факту виконання інвестиційного договору, оскільки: факт оплати підтверджений банківськими документами; забудовник передав машиномісця позивачу за актами приймання-передачі; передача об`єкта свідчить про належне виконання інвестором своїх зобов`язань.

Більше того, довідка про 100% інвестування є лише допоміжним внутрішнім документом забудовника та не є єдиним можливим доказом виникнення майнових прав.

Також зазначив, що присвоєння різних поштових адрес окремим секціям, чергам будівництва або будинкам у складі єдиного житлового комплексу саме по собі не свідчить про виникнення нових самостійних об`єктів нерухомості та не змінює правової природи вже існуючого об`єкта інвестування.

Судом першої інстанції встановлено, що оскільки Головним управлінням житлового забезпечення Виконавчого органу Київської міської Ради (Київської міської державної адміністрації) накази від 20 квітня 2005 №717-С/НП та №720- С/НП про видачу свідоцтв на право власності на ім`я ОСОБА_3 на машиномісця №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2 площею 12,6 м2 (кожне), які розташовані в підземному паркінгу по АДРЕСА_1 не видавалися - значить вказані документи є підробленими, то зазначена обставина є достатньою підставою для визнання недійсними договорів купівлі-продажу оспорюваних машиномісць на підставі ст.ст. 203, 215 ЦК України.

Таким чином, оцінюючи належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів суд першої інстанції прийшов до обгрунтованого висновку.

Окрім цього, представник вказує, що державний реєстратор Музиченко Олена Володимирівна Департаменту з питань реєстрації Виконавчого органу Київської міської Ради (Київської міської державної адміністрації) м. Києві допустила неналежне виконання обов`язків під час розгляду заяви про державну реєстрацію та прийняття рішення про реєстрацію права власності, чим порушила вимоги пункту 3 частини третьої статті 10, пунктів 1-3 частини 1 та частини 2 статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», пункту 18 Постанови КМУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 25 грудня 2015 року №1127.

Таким чином, оскільки встановлено, що первісний продавець набув право власності незаконним або шахрайським способом, а майно вибуло з володіння первісного власника поза його волею, це є достатньою підставою для визнання права власності за первісним власником.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 08 липня 2026 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи.

Представник позивача ОСОБА_2 - адвокат Яковюк Л.Ю. у судовому засіданні заперчувала щодо задоволення апеляйційної скарги.

Представник відповідача Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) м. Київ - Дубровська І.О. заперечувала щодо задоволення апеляційної скарги.

Апелянт ОСОБА_1 та її представник у судове засідання не з`явився, про розгляд справи повідомлені у встановленому законом порядку, що підтверджується Звітом про доставку вихідної кореспонденції Київського апеляційного суду (том 4, а.с.48) та поштовим конвертом, який повернувся до суду з відміткою «адресат відсутній» (том 4, а.с. 52).

Заяв або клопотань про неможливість прибути у судове засідання, відкладення розгляду справи, розгляд справи за їх відсутності або ж про проведення судового засідання у режимі відеоконференції на час перегляду справи до суду не надходило.

Колегія суддів звертає увагу, що виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні. При цьому, участь сторін та їх представників в судовому засіданні суду апеляційної інстанції не є обов`язковою (частина 2 ст. 372 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, що на зацікавлену сторону покладається обов`язок проявляти належну увагу в захисті своїх інтересів та вживати необхідних заходів, щоб ознайомитись із подіями процесу (див. серед іншого «Гуржій проти України», заява № 326/3, 01 квітня 2008 року, «Олександр Шевченко проти України», № 8771/02, § 27, 26 квітня 2007 року). Вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначено, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Поряд з цим, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі "Шульга проти України", № 16652/04).

Зважаючи на вищезазначене та положення ч. 8 ст. 128, ч. 5 ст. 130, ч. 2 ст. 372 ЦПК України, апеляційний суд визнав повідомлення учасників справи належним, а неявку сторони апелянта та її представника такою, що не перешкоджає розглядові справи за наявними матеріалами.

Заслухавши учасників справи, які прибули на судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 17 січня 2003 року між ТОВ «Київ Житло-Інвест» (організатор) та ОСОБА_2 (інвестор) був укладений інвестиційний договір № ПМ14/32 про інвестування у житлове будівництво підземної автостоянки, за умовами якого організація зобов`язується своїми силами і засобами, за рахунок коштів інвесторів, збудувати і передати інвестору обумовлене машиномісце (об`єкт інвестування за адресою: АДРЕСА_10 ), а інвестор зобов`язується забезпечити відповідне фінансування обумовленого об`єкту та прийняти його у свою власність на умовах цього договору (пункт 2.1 Договору).

Відповідно до акту прийому-передачі машиномісця № 32 від 06 вересня 2004 року, ЗАТ «Київ Житло-Інвест» передало, а інвестор прийняв відповідно до умов договору обумовлене машиномісце, а саме машиномісце АДРЕСА_11 .

17 січня 2003 року між ТОВ «Київ Житло-Інвест»(організатор) та ОСОБА_2 (інвестор) був укладений інвестиційний договір № ПМ14/33 про інвестування у житлове будівництво підземної автостоянки, за умовами якого організація своїми силами і засобами, за рахунок коштів інвесторів, збудувати і передати інвестору обумовлене машиномісце (об`єкті інвестування за адресою: АДРЕСА_12 ), а інвестор зобов`язується забезпечити відповідне фінансування обумовленого об`єкту та прийняти його у свою власність на умовах цього договору (пункт 2.1 Договору).

Відповідно до акту прийому-передачі машиномісця НОМЕР_2 від 06 вересня 2004 року, ЗАТ «Київ Житло-Інвест» передало, а інвестор прийняв відповідно до умов договору обумовлене машиномісце, а саме машиномісце НОМЕР_2, будинок АДРЕСА_6 .

За рахунок внесених інвестицій за даними договорами інвестор отримує у власність підземні гаражі (місця для паркування автомашин), які є об`єктами інвестування за даними договорами.

28 вересня 2004 року Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна виготовлено технічні паспорти на машиномісця № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 по АДРЕСА_1 , відповідно до яких їх загальна площа становить по 12,6 кв.м кожний.

Згідно з довідкою за № 768/08 від 09 березня 2003 року Фонду гарантування вкладників фізичних осіб та ліквідацію «Промінвестбанк» та довідкою за № 04-505 від 11 березня 2005 року Керуючої філії «Подільське відділення Промінвестбанк в м. Києві», ОСОБА_2 провела наступні оплати: 24 січня 2023 року - 309 295, 17 грн, 26 лютого 2003 року - 250 642, 07 грн, 28 березня 2003 року - 293 450, 00 грн, 29 квітня 2003 року - 257 020, 00 грн, на загальну суму 1 110 407, 24 грн, які були перераховані на будівництво житла згідно інвестиційних договорів П8/17-12А від 17 січня 2003 року, П8/17-14 від 17 січня 2003 року, ПМ3/32 від 17 січня 2003 року, П3/33 від 17 січня 2003 року на рахунок ТОВ «Київ Житло-Інвест» /т. І, а.с. 69, 70/.

27 січня 2022 року ОСОБА_2 отримала від Київського міського бюро технічної інвентаризації оновлені технічні паспорти на машиномісця № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 за адресою: АДРЕСА_1 .

Разом з тим, 26 квітня 2005 року Головним управлінням житлового забезпечення Виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) були видані свідоцтва про право власності, якими було посвідчено, що машиномісця № НОМЕР_1 та НОМЕР_2, пл. 12,6 кв.м., які розташовані у підземному паркінгу по АДРЕСА_1 дійсно належать ОСОБА_3 на праві приватної власності, та видані на підставі Наказу Головного управління житлового забезпечення від 20 квітня 2005 року № 717-С/НП та № 720-С/НП.

31 січня 2022 року державним реєстратором прав на нерухоме майно Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) м. Київ Музиченко О.В. прийнято рішення № 63157987 про державну реєстрацію та їх обтяжень, відповідно до якого вирішив провести державну реєстрацію права власності, форма власності: приватна на машиномісце, що розташоване: АДРЕСА_14 , за суб`єктом: ОСОБА_3 , та рішення № 63156995 про державну реєстрацію та їх обтяжень, відповідно до якого вирішив провести державну реєстрацію права власності, форма власності: приватна на машиномісце, що розташоване: АДРЕСА_15 , за суб`єктом: ОСОБА_3 /т.ІІІ, а.с. 19, 55/.

Відповідно до відповіді в.о. директора Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» Казючиці С. від 08 липня 2022 року за № 110/306-653, повідомлено, що Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) свідоцтва про право власності на машиномісця № НОМЕР_6 , які розташовані в підземному паркінгу по АДРЕСА_1 , не видавалися.

10 березня 2023 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Стабровською О.А. посвідчено договори купівлі-продажу, які зареєстровані в реєстрі за №№ 171, 172, які були укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , відповідно до яких продавець передає (продає) у приватну власність покупцю, а покупець зобов`язується прийняти (купити) у приватну власність належні продавцю на праві власності машиномісця № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 , що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Суд першої інстанції зазначив, що позивач ОСОБА_2 , звертаючись до суду за захистом своїх прав, просить визнати недійсним свідоцтво про право власності, видані ОСОБА_3 на машиномісця № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 за адресою АДРЕСА_1 від 26 квітня 2005 року.

В обґрунтування вказаних вимог зазначає, що Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) свідоцтва про право власності на машиномісця № НОМЕР_6 , які розташовані в підземному паркінгу по АДРЕСА_6 , не видавалися.

За таких обставин, видача свідоцтв про право власності на вищезгадані машиномісця, на її думку, дали можливість відповідачу ОСОБА_3 зареєструвати своє право власності на них, та в подальшому незаконно відчужити їх відповідачу ОСОБА_1 , у зв`язку із чим було порушено її право власності на майно.

Суд першої інстанції, оцінюючи належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів прийшов до висновку, що дана вимога задоволенню не підлягає, оскільки судовим розглядом встановлено, що зазначені документи є підробленими, Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) вони не видавалися і зазначена обставина є підставою для визнання недійсними договорів купівлі-продажу оспорюваних машиномісць на підставі ст.ст. 203, 215 ЦК України.

Відтак, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову в частині вимог про визнання недійсними свідоцтв про право власності, видані ОСОБА_3 . Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на машиномісця № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 (за адресою АДРЕСА_1 ) від 26 квітня 2005 року на підставі наказів Головного управління житлового забезпечення від 20 квітня 2005 року за № 717/С/НП та № 720-С/НП. Натомість, дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення вимог позивача про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, укладених між ОСОБА_3 , та ОСОБА_1 на машиномісця №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2 , посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Стабровською О.А. 10 березня 2023 року.

Окрім цього, суд першої інстанції вважав, що скасування запису про проведену реєстрацію права не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації за процедурою, визначеною у Законі України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», адже виконанню підлягають судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а тому відмовив у частині таких вимог.

Також суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_2 в повному обсязі сплатила інвестиційні внески на виконання умов інвестиційних договорів, а тому відповідно набула майнових прав на об`єкти інвестування. Крім того, оскільки судом першої інстанції визнано недійсними договори купівлі-продажу, відповідно до яких машиномісця були зареєстровані за ОСОБА_3 та в подальшому відчужені ОСОБА_1 неправомірно, суд першої інстанції вважав за належне поновити порушене право позивача, яке оспорюється та визнати за нею право власності на машиномісця №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2 по АДРЕСА_1 .

Колегія суддів, перевіривши оскаржуване рішення у оскаржуваній частині в межах доводів апеляційної скарги, погоджується з висновками суду першої інстанції у цій частині, з наступних підстав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (стаття 328 ЦК України).

На підставі статті 190 ЦК України майном вважається не лише окрема річ чи сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю і визнаються речовими правами.

Майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Таким чином, майнове право, яке є предметом договору купівлі-продажу, - це обумовлене право набуття в майбутньому права власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права.

Аналогічні висновки Верховного Суду України викладені постановах від 04 листопада 2015 року (№ 6-1920цс15) та 30 березня 2016 року (№ 6-265цс16).

Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України. Він означає, що право власності є недоторканим, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише відповідно і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

14 вересня 2021 року Велика Палата Верховного Суду у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21) сформулювала висновок про те, що у разі виконання інвестором власних інвестиційних зобов`язань після завершення будівництва об`єкта інвестування відповідно до вимог закону майнові права інвестора трансформуються у право власності, яке підлягає державній реєстрації за інвестором як первісним власником.

14 вересня 2021 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову у справі № 359/5719/17, в якій позивач (інвестор) захищав своє речове право на нерухоме майно (квартиру) в об`єкті, що будувався. Спір полягав у тому, що відповідач відчужив майнові права на нерухоме майно, що належали позивачу, іншій особі. За результатами розгляду справи Велика Палата дійшла висновків, що інвестор після виконання ним фінансових зобов`язань за укладеними договорами купівлі-продажу цінних паперів та резервування об`єкта нерухомості (чи аналогічними правочинами, що підтверджують здійснення інвестування) отримує документи, які підтверджують реальність такого правочину та встановлюють для нього його особисті майнові права на конкретний об`єкт нерухомого майна. Для отримання права власності на такий об`єкт нерухомості інвестор має вчинити дії, щоб трансформувати свої майнові права у власність шляхом державної реєстрації речових прав на цей об`єкт нерухомості, за умови завершення будівництва новоствореного об`єкта нерухомості відповідно до вимог чинного законодавства та прийняття такого нерухомого майна до експлуатації (статті 328, 331 ЦК України).

Інвестор як особа, за кошти якої і на підставі договору з якою був споруджений об`єкт інвестування, набуває первісне право власності на новостворений об`єкт інвестування.

Інвестор наділений правами, тотожними правам власника нерухомого майна, пов`язаними зі створенням об`єкта нерухомого майна, а тому в разі порушення його речових прав він має право на звернення до суду за їх захистом шляхом пред`явлення позову про визнання за ним його майнових прав та витребування своєї власності з незаконного володіння іншої особи (статті 392, 388 ЦК України). При цьому не вимагається визнання недійсними нікчемних правочинів, які спрямовані на незаконне заволодіння майном інвестора іншими особами (стаття 228 ЦК України).

Розвинувши наведений вище висновок Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила, що відповідна трансформація («майнові права» у «право власності») відбувається незалежно від того, кому ці права належать - інвестору (за відповідним договором) чи забудовнику (на підставі статей 331, 876 ЦК України, у разі відсутності інвесторів) (пункт 188 постанови від 06 лютого 2025 року у справі № 911/899/22 (911/1842/23)).

Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам

Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно зі статтею 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 21 грудня 2021 року у справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)).

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов) (див, зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Відповідно до частини першої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, що містять інформацію щодо предмету доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частини перша, третя статті 77, частина друга статті 78 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Системний аналіз наведених процесуальних норм дозволяє дійти висновку, що кожна сторона зобов`язана вжити заходів та надати докази на підтвердження тієї обставини, на яку вона посилається як на підставу для задоволення вимоги чи навпаки на заперечення існування такі обставини, а суд, виходячи з наданих сторонами доказів здійснює їх оцінку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

У справі, що переглядається, на думку колегії суддів стороною позивача надано докази, які вказують на те, що останньою в порядку інвестування набуто речове право на нерухоме майно, оскільки в порядку виконання договорів інвестування, зокрема за № ПМ14/32 та № ПМ14/33 здійснено повну оплату грошових коштів, що підтверджується довідкою за № 768/08 від 09 березня 2003 року Фонду гарантування вкладників фізичних осіб та ліквідацію «Промінвестбанк» та довідкою за № 04-505 від 11 березня 2005 року Керуючої філії «Подільське відділення Промінвестбанк в м. Києві», з якої вбачається, що ОСОБА_2 26 лютого 2003 року провела оплату, зокрема і за даними договорами на суму у розмірі 250 642,07 грн на рахунок ТОВ «Київ Житло-Інвест» (том 1, а.с. 69, 70).

Також, колегія суддів вважає, що належним доказом виконання зобов`язань на підставі договорів інвестування саме позивачем є акти прийому-передачі машиномісць № НОМЕР_1 та НОМЕР_2 (том 1, а.с. 31,39).

З огляду на вищезазначене, колегія суддів виснує, що позивач надала достатньо належних та допустимих доказів, які підтверджують виконання нею зобов`язань за інвестиційними договорами, оскільки передача нерухомого майна від забудовника інвестору свідчить про фактичне прийняття виконання сторонами умов договорів інвестування, і апелянт не надав доказів протилежного.

Окрім цього, дане твердження фактично підтверджується положеннями договорів інвестування № ПМ14/32 та № ПМ14/33, а саме п. 8.1., які передбачають, що передача приміщення у власність Івестору здійснюється Оргназацією протягом одного місяця з моменту отримання Івестором «Довідки про інвестування 100% вартості конкретного машиномісця», що підтверджує, його право на отримання майнового обєкта (машиномісця) але не раніше запланової дати передачі будинку під заселення.

Відтак, оскільки вказані договори інвестування не є оспорюваними та доказів їх не недійсності або ж не виконання у справі не вбачається, колегія суддів вважає, що наявні інвестиційні договори, довідка про оплату від 09 березня 2003 року та акти прийому - передачі машиномісць в сукупності є переконливими доказами щодо того, що Договори інвестування були виконанні у повному обсязі та відповідно позивач набула у власність нерухоме майно.

Також колегія суддів погоджується з доводами представника позивача про те, що відсутність в матеріалах справи довідки про 100% оплати вартості кожного об`єкту не спростовує факту виконання інвестиційного договору.

Посилання представника апелянта про відсутність доказів того, що саме за спірні машиномісця здійснена оплата коштів позивачем у відповідності до умов інвестиційних договорів, спростовуються матеріалами справи, оскільки стороною позивача до позову долучаються інвестиційні договори № ПМ14/32 та № ПМ14/33 та додаткові угоди до них, у яких визначено номер машиномісця у підземній стоянці, що вказує на їх ідентифікацію. Крім цього, у довідці від 09 березня 2003 року наявна інформація про сплату по інвестиційним договорам № ПМ14/32 та № ПМ14/33 (договори на інвестування купівлі машиномісць), а тому такі посилання апелянта свідчать про суб`єктивне тлумачення доказів, що не підтверджується фактичними обставинами.

Щодо посилань апелянта на адреси, колегія суддів дійшла всиновку, що твердження представника позивача з приводу даних посилань є доцільними, оскільки присвоєння різних поштових адрес окремим секціям, чергам будівництва або будинкам у складі єдиного житлового комплексу саме по собі не свідчить про виникнення нових самостійних об`єктів нерухомості та не змінює правової природи вже існуючого об`єкта інвестування.

Також апеляційний суд не приймає доводи представника апелянта, що суд першої інстанції дійшов безпідставного висновку, що в ході судового розгляду встановлено, що свідоцтва про право власності, якими були посвідчено, що машиномісця № НОМЕР_1 та НОМЕР_2, пл. 12,6 кв.м., які розташовані у підземному паркінгу по АДРЕСА_1 дійсно належать ОСОБА_3 на праві приватної власності, видані 26 квітня 2005 року Головним управлінням житлового забезпечення Виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) на підставі Наказу Головного управління житлового забезпечення від 20 квітня 2005 року № 717-С/НП та № 720-С/НП є підробленими, оскільки документи не видавалися і зазначена обставина є підставою для визнання недійсними договорів купівлі-продажу оспорюваних машиномісць на підставі ст.ст. 203, 215 ЦК України.

Оскільки даний доказ не оспорюється, а тому є доказовою базовою позиції сторони позивача, яка вказує на те, що свідоцтва про право власності на машиномісця № НОМЕР_6 , які розташовані в підземному паркінгу по АДРЕСА_1 не видавалися, а тому наявні підстави вважати, що договори купівлі-продажу були оформлені без належних правових підстав, на підставі документів, які не видавалися уповноваженим органом.

Крім цього, сторона апелянта не погоджуючись з даним доказом під час розгляду справи у суді першої інстанції, а також у апеляціній інстанції не спротувала такого доказу, а посилання на те, що не залучення Департаменту будівництва та житлового забезпечення КМДА та відсутність у судових засіданнях Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-сервіс» є взагалі безпідставним, оскільки сторони користуються своїми права на власний розсуд, що вказує на те, що сторона апелянта не була позбавлена права заявити клопотання щодо залучення третіх осіб у справі, або ж витребувати інформацію для спростування доводів позивача.

Колегія суддів вважає, що позиція сторони апелянта лише зводиться до переоцінки доказів у справі, однак не спростовується реальними доказами, які б могли поставити під сумнів позицію та доводи позивача в оскаржуваній частині рішення суду. Сторона апелянта в ході розгляду справи не заявляла клопотань щодо експертних досліджень, витребовування доказів або ж не долучала докази, які б спростувували те, що спірні правочини відбулись за волевиявленням позивача.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права і не спростовують висновків суду в оскаржуваній частині, а зводяться лише до переоцінки доказів, яким судом першої інстанції надано належну правову оцінку та тлумаченню норм права на розсуд апелянта.

Європейським судом з прав людини зазначено, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив у оскаржуваній частині законне та обґрунтоване рішення.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції у оскаржуваній частині є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому рішення суду відповідно до ст. 375 ЦПК України у цій частині необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Керуючись ст. ст. 375, 379, 382 ЦПК України, Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 подану представницею - адвокаткою Шмагаревською Ганною Олександрівною - залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 жовтня 2025 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 05 жовтня 2026 року.

Головуючий: Р.В. Березовенко

Судді: О.Ф. Лапчевська

Г.І. Мостова