Рішення від 30 вересня 2026 р. у справі №520/26010/26 — Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд

61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 жовтня 2026 року № 520/26010/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі судді Тарасенка І.М., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до приватного виконавця виконавчого округу Харківської області Близнюкова Юрія Володимировича (адреса: 61057, м. Харків, майдан Конституції, 21/2, РНОКПП НОМЕР_2 ); третя особа - ОСОБА_2 (адреса реєстрації: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) про визнання протиправною та скасування постанови,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до приватного виконавця виконавчого округу Харківської області Близнюкова Юрія Володимировича; третя особа - ОСОБА_2 . Позивач просить суд: визнати протиправною та скасувати постанову приватного виконавця виконавчого округу Харківської області Близнюкова Юрія Володимировича від 10 серпня 2026 року про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що у провадженні приватного виконавця виконавчого округу Харківської області Близнюкова Ю.В. перебуває виконавче провадження № 71004080 (ідентифікатор для доступу сторін ВП - 5А149Д90ВВ20).

25 травня 2026 року між приватним виконавцем виконавчого округу Харківської області Близнюковим Ю.В. та стягувачем у виконавчому провадженні гр. ОСОБА_2 укладено договір № б/н про забезпечення відповідального зберігання арештованого майна від 25 травня 2026 року.

Відповідно до п. 1.2. Договору від 25 травня 2026 року – розмір плати за послуги, які надані виконавцем, що пов`язані з проведенням виконавчих дій, визначаються відповідно до Наказу Міністерства юстиції України № 2830/5 від 29 вересня 2015 року на підставі кошторису вартості послуг наданому виконавцем або підписаних актів виконаних робіт.

Згідно підпункту 3.2.2. пункту 3.2. Договору від 25 травня 2026 року – замовник зобов`язаний оплатити вартість послуг в сумі 500 гривень на добу.

У подальшому, 10 серпня 2026 року до приватного виконавця виконавчого округу Харківської області звернулась ОСОБА_2 із розрахунком від 10 серпня 2026 року, у якому зазначила, що на виконання умов укладеного договору про забезпечення відповідального зберігання арештованого майна від 25 травня 2026 року просила оплатити 38500,00 гривень.

Постановою приватного виконавця виконавчого округу Харківської області Близнюкова Ю.В. від 10 серпня 2026 року про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження було визначено для боржника ОСОБА_1 розмір додаткових витрат виконавчого провадження у сумі 38500,00 гривень, які постановлено стягнути з нього на користь стягувача ОСОБА_2 .

Позивач вважає таку постанову протиправною, оскільки ОСОБА_2 є стягувачем у виконавчому провадженні, остання не залучається до проведення виконавчих дій, оскільки ознакою такої особи є її відмінність від стягувача та боржника, а тому не може отримувати оплату за свої «послуги». Крім того, позивачем зазначено, що договором не визначено переліку послуг, які «надавались» ОСОБА_2 у зв`язку з «виконанням» цього договору.

Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 11 вересня 2026 року відкрито провадження у справі.

Третя особа надала суду пояснення по справі, в яких, крім іншого зазначила, що суперечливість позиції позивача проявляється не лише у тлумаченні ст. 58 Закону України «Про виконавче провадження», а й у його ставленні до укладеного на її виконання договору від 25.05.2026 року. Позивач визнає факт укладення цього договору та його умови, однак одночасно заперечує правові наслідки договору, не ставлячи при цьому питання про визнання його недійсним. Такий підхід суперечить положенням ст.ст. 204 та 629 ЦК України, відповідно до яких правочин презюмується правомірним, а договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Третя особа зазначає, що чинний, договір від 25.05.2026 року не є договором про здійснення ОСОБА_2 самостійної професійної діяльності зі зберігання майна у загальному цивільно-господарському розумінні.

Його укладення безпосередньо пов`язане з конкретним виконавчим провадженням, конкретним арештованим майном та виконанням спеціального обов`язку щодо його збереження, який виник у зв`язку із здійсненням виконавчих дій.

Це, на думку третьої особи, принципово відрізняє спірні правовідносини від звичайного договору складського чи професійного зберігання.

Третя особа вказує, що частина третя ст. 58 Закону України «Про виконавче провадження» прямо передбачає, що зберігач може одержувати за зберігання майна винагороду, розмір та порядок виплати якої визначаються договором між зберігачем та виконавцем.

Отже, законодавець сам передбачив необхідність договірної конкретизації відповідних правовідносин.

У цьому випадку сторони реалізували саме передбачений законом механізм: після визначення ії особою, яка здійснює відповідальне зберігання арештованого майна, між нею та приватним виконавцем було укладено договір, яким, серед іншого, визначено вартість зберігання у розмірі 500,00 грн за одну добу.

Третя особа зазначила, що саме лише незгода позивача з фактом укладення договору та визначеним ним розміром винагороди не є правовою підставою для ігнорування його умов та не спростовує факту виникнення передбачених ним прав та обов`язків.

Таким чином, третя особа вважає, що договір від 25.05.2026 року не створив поза межами виконавчого провадження нову або не передбачену законом діяльність ОСОБА_2 , а конкретизував правовідносини щодо відповідального зберігання арештованого майна, виникнення яких прямо передбачене ст. 58 Закону України «Про виконавче провадження», тому посилання позивача на те, що укладення такого договору саме по собі є неправомірним, не ґрунтується на положеннях законодавства та не може бути підставою для визнання протиправною постанови приватного виконавця від 10 серпня 2026 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України, неявка у судове засідання будь – якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Згідно ч. 9 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо не має перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Таким чином, на підставі ст. 205 КАС України судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 30 серпня 2021 року у справі № 619/1572/21 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму боргу за договором позики грошових коштів в сумі 2667 211,62 грн, що складається з основного боргу - 2533160,00 грн, пені – 107355,62 грн, 3% річних – 26696,00 грн.

Постановою приватного виконавця виконавчого округу Харківської області Близнюковим Юрієм Володимировичем на підставі виконавчого листа № 619/1572/21, який виданий 30.08.2021 року було відкрито виконавче провадження № 71004080 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму боргу за договором позики грошових коштів в сумі 2667211,62 грн, що складається з основного боргу - 2533160,00 грн, пені - 107355,62 грн, 3% річних - 26696,00 грн та стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору в розмірі 11268,10 грн.

25 травня 2026 року приватним виконавцем виконавчого округу Харківської області Близнюковим Юрієм Володимировичем прийнято постанову про опис та арешт майна (коштів) боржника, якою описано та накладено арешт на майно: Двоповерховий садовий будинок Літ. «А-2» площею – 164,8 кв.м., який складається з: I-поверх: коридор площею – 7,9 кв.м., коридор площею – 22,00 кв.м, доп. прим. площею – 12,9 кв.м., гардеробна площею – 4,30 кв.м., топкова площею – 8,1 кв.м., санвузол площею – 9,2 кв.м., холл площею – 44,9 кв.м., кухня-їдальня площею – 30,5 кв.м.; II-поверх: коридор площею – 18,3 кв.м., кімната відпочинку площею – 20,7 кв.м., кімната відпочинку площею – 29,3 кв.м., санвузол площею – 9,4 кв.м., кімната відпочинку площею – 22,1 кв.м. Матеріали зовнішніх стін – дерев`яний брус. тераса площею літ. «а» – 28,4 кв.м., балкон площею літ «а1» – 12,2 кв.м., гараж площею літ. «Б» – 42,2 кв.м., гараж площею літ. «В» – 66,0 кв.м., лазня площею літ. «Г» – 57,8 кв.м., басейн площею літ. «Д» – 24,0 кв.м., колонка літ. «К»; вигрібна яма площею літ. «N» – 2,2 кв.м., вигрібна яма площею літ. «N1» – 2,2 кв.м., хвіртка літ. «N2» ворота літ. «N3» ворота літ. «N4» огорожа літ. «N5» Загальна площа об`єкта: 239,6 кв.м., житлова площа — 72,21 кв.м. Реєстраційний номер 969129463220, що належить боржнику- ОСОБА_1 .

Призначено відповідальним зберігачем та попереджено про кримінальну відповідальність ОСОБА_2 , АДРЕСА_3 , паспорт НОМЕР_4 виданий 06.05.2011 р. Дарницький РУ ГУ МВС України в місті Києві.

25 травня 2026 року між приватним виконавцем виконавчого округу Харківської області Близнюковим Ю.В. та стягувачем у виконавчому провадженні гр. ОСОБА_2 було укладено договір № б/н про забезпечення відповідального зберігання арештованого майна від 25 травня 2026 року.

Відповідно до п. 1.2. Договору від 25 травня 2026 року – розмір плати за послуги, які надані Виконавцем, що пов`язані з проведенням виконавчих дій, визначаються відповідно до Наказу Міністерства юстиції України № 2830/5 від 29 вересня 2015 року на підставі кошторису вартості послуг наданому Виконавцем або підписаних актів виконаних робіт.

Згідно підпункту 3.2.2. пункту 3.2. Договору від 25 травня 2026 року – замовник зобов`язаний оплатити вартість послуг в сумі 500 гривень на добу.

10 серпня 2026 року до приватного виконавця виконавчого округу Харківської області звернулась ОСОБА_2 із розрахунком від 10 серпня 2026 року, у якому зазначила, що на виконання умов укладеного договору про забезпечення відповідального зберігання арештованого майна від 25 травня 2026 року просила оплатити 38500,00 гривень.

Постановою приватного виконавця виконавчого округу Харківської області Близнюкова Ю.В. від 10 серпня 2026 року про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження було визначено для боржника ОСОБА_1 розмір додаткових витрат виконавчого провадження у сумі 38500,00 гривень, які постановлено стягнути з нього на користь стягувача ОСОБА_2 .

Дослідивши матеріали адміністративної справи, проаналізувавши нормативно-правові акти, до сфери регулювання яких відносяться спірні правовідносини, при вирішенні спірних правовідносин суд виходив з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 року № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII, в редакції, чинній на момент винесення спірних постанов) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 3 Закону № 1404-VIII відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів: ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом.

За приписами статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Стаття 25 Закону № 1404-VIII визначає, що виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону:

1) за заявою стягувача про примусове виконання рішення;

2) за заявою прокурора у разі представництва інтересів громадянина або держави в суді;

3) якщо виконавчий документ надійшов від суду у випадках, передбачених законом;

4) якщо виконавчий документ надійшов від суду на підставі ухвали про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду (суду іноземної держави, інших компетентних органів іноземної держави, до повноважень яких належить розгляд цивільних чи господарських справ, іноземних чи міжнародних арбітражів) у порядку, встановленому законом;

5) у разі якщо виконавчий документ надійшов від Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів.

У заяві про примусове виконання рішення стягувач має право зазначити відомості, що ідентифікують боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення (рахунок/електронний гаманець боржника, місце роботи чи отримання ним інших доходів, конкретне майно боржника та його місцезнаходження тощо), рахунки в банках, небанківських надавачах платіжних послуг для отримання ним коштів, стягнутих з боржника, а також зазначає суму, яка частково сплачена боржником за виконавчим документом, за наявності часткової сплати.

Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.

Відповідно до частин 1-3 ст. 58 Закону України «Про виконавче провадження», майно, на яке накладено арешт, крім майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону, передається на зберігання боржникові або іншим особам (далі - зберігач), що призначені виконавцем у постанові про опис та арешт майна (коштів) боржника, під розписку. Копія постанови видається боржнику, стягувачу, а якщо обов`язок щодо зберігання майна покладено на іншу особу - також зберігачу. Якщо опис і арешт майна здійснювалися на виконання рішення про забезпечення позову, виконавець передає арештоване майно на зберігання боржнику або його представнику (якщо інше не зазначено в судовому рішенні або якщо боржник відмовився приймати майно на зберігання).

Зберігач може користуватися майном, переданим йому на зберігання, якщо проти цього не заперечує стягувач (щодо рухомого майна) або якщо особливості такого майна не призведуть до його знищення чи зменшення цінності внаслідок користування.

У разі якщо зберігачем призначено іншу особу, крім боржника або члена його сім`ї, вона може одержувати за зберігання майна винагороду, розмір та порядок виплати якої визначаються договором між зберігачем та виконавцем.

Отже, ст. 58 Закону України «Про виконавче провадження» прямо передбачає, що зберігач може одержувати за зберігання майна винагороду, розмір та порядок виплати якої визначаються договором між зберігачем та виконавцем.

У цьому випадку сторони реалізували саме передбачений законом механізм та визначили ОСОБА_2 особою, яка здійснює відповідальне зберігання арештованого майна, у зв`язку з чим між нею та приватним виконавцем було укладено договір, яким, серед іншого, визначено вартість зберігання у розмірі 500,00 грн за одну добу.

Суд вказує на той факт, що позивачем не було оскаржено у судовому порядку договір про забезпечення відповідального зберігання арештованого майна від 25 травня 2026 року, а отже відповідно до ст. 629 Цивільного Кодексу України він є чинним та обов`язковим для виконання.

Крім того суд зазначає, що саме лише незгода позивача з фактом укладення договору та визначеним ним розміром винагороди не є правовою підставою для ігнорування його умов та не спростовує факту виникнення передбачених ним прав та обов`язків.

Отже, посилання позивача на те, що укладення такого договору саме по собі є неправомірним, не ґрунтується на положеннях законодавства та не може бути підставою для визнання протиправною постанови приватного виконавця від 10 серпня 2026 року в рамках цього адміністративного провадження.

Таким чином, у спірних правовідносинах правовою передумовою передачі арештованого майна на зберігання є ст. 58 Закону України «Про виконавче провадження», тоді як конкретні права та обов`язки сторін щодо такого зберігання були визначені договором про забезпечення відповідального зберігання арештованого майна від 25 травня 2026 року.

Зокрема, договором визначено розмір винагороди за зберігання — 500,00 грн за одну добу.

Отже, договір від 25.05.2026 року не створив самостійної, не передбаченої законом підстави для зберігання арештованого майна, а конкретизував правовідносини, можливість виникнення яких прямо передбачена ст. 58 Закону України «Про виконавче провадження».

Більше того, позивачем не заявлено вимог про визнання договору від 25.05.2026 року недійсним, не наведено передбачених законом підстав його нікчемності або недійсності та не доведено невідповідності його умов імперативним нормам законодавства.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Таким чином, за відсутності встановлених законом або судом підстав для недійсності договору від 25.05.2026 року його умови є чинними та обов`язковими для сторін відповідно до ст. 629 ЦК України.

Більш того, суд зазначає, що витрати пов`язані із конкретною виконавчою дією, виникли внаслідок необхідності зберігати арештоване майно, мають договірну основу, мають визначений розмір, мають конкретний період нарахування.

При цьому ОСОБА_2 , як зберігач не лише отримує потенційне право на винагороду, а й несе відповідальність за збереження арештованого майна відповідно до ч. 6 ст. 58 Закону України «Про виконавче провадження».

Отже, отримання винагороди є не безпідставним збагаченням, а зустрічним майновим наслідком виконання передбаченого законом обов`язку зберігача.

Крім того, суд підкреслює, що чиним законодавством не заборонено стягувачу у виконавчому провадженні бути зберігачем та отримувати за це винагороду.

Отже, позивачем не доведено підстав, які б свідчили про незаконність статусу ОСОБА_2 як зберігача, незаконність договору про зберігання або неправильність визначення розміру винагороди.

Враховуючи, що на час відкриття виконавчого провадження боржником рішення суду в добровільному порядку не виконано, то, на переконання суду, державний виконавець правомірно розпочав примусове виконання виконавчого документа, та прийняв спірну постанову про стягнення виконавчого збору та витрат виконавчого провадження.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини, рішення якого є джерелом права та обов`язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі по тексту також - Конвенція).

Так, Європейський Суд з прав людини (надалі по тексту також - Суд) у своєму рішенні по справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (від 9 грудня 1994 року №18390/91), вказав, що статтю 6 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень, детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Міра цього обов`язку може варіюватися залежно від характеру рішення. Необхідно також враховувати численність різноманітних тверджень, з якими сторона у справі може звернутися до судів, та відмінності, наявні в Договірних державах, стосовно передбачених законом положень, звичаєвих норм, правових висновків, викладення та підготовки рішень. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи

В рішенні «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року) Суд також звернув увагу на те, що статтю 6 параграф 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін.

У своїх рішеннях Європейський Суд з прав людини неодноразово зазначав, що рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.

Разом з цим, згідно з пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно ч. 1 ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Отже, виходячи з вищевикладеного, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до приватного виконавця виконавчого округу Харківської області Близнюкова Юрія Володимировича; третя особа - ОСОБА_2 про визнання протиправною та скасування постанови, є такими, що не підлягають задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись Конституцією України, Законом України «Про виконавче провадження», ст. ст. 2-15, 31-32, 72-80, 160-161, 168, 171, 241-246, 250-251, 257-263, 293, 295 КАС України, суд,

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до приватного виконавця виконавчого округу Харківської області Близнюкова Юрія Володимировича (адреса: 61057, м. Харків, майдан Конституції, 21/2, РНОКПП НОМЕР_2 ); третя особа - ОСОБА_2 (адреса реєстрації: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) про визнання протиправною та скасування постанови – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Другого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя Тарасенко І.М.