Рішення від 01 жовтня 2026 р. у справі №380/15826/26 — Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 жовтня 2026 рокусправа № 380/15826/26

Львівський окружний адміністративний суд, у складі головуючої судді Чаплик І.Д., розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії, -

в с т а н о в и в

ОСОБА_1 (адреса проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) звернулась до суду із позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області (місцезнаходження: 79016, м. Львів, вул. Митрополита Андрея, 10, ЄДРПОУ: 13814885), в якому просить:

визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області щодо відмови в нарахуванні і виплаті ОСОБА_1 підвищення пенсії за п. «г» ст. 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення» в розмірі 25% мінімальної пенсії за віком, як члену сім`ї репресованих осіб, яких у подальшому було реабілітовано;

зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області здійснити нарахування і виплату ОСОБА_1 підвищення пенсії в розмірі 25 відсотків від мінімальної пенсії за віком згідно з п. «г» ст. 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення», як члену сім`ї репресованих осіб, яких у подальшому було реабілітовано, починаючи з 01 травня 2026 року.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України у Львівській області та отримує пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Позивач вказує, що є членом сім`ї осіб, які були жертвами політичних репресій, та мають право на пільги встановлені Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Позивач звернулась до відповідача із заявою про підвищення пенсії із розрахунку 25 відсотків від мінімальної пенсії за віком відповідно до пункту "г" статті 77 Закону України "Про пенсійне забезпечення". Проте, відповідач відмовив позивачу у виплаті вказаного підвищення пенсії. Вказане зумовило звернення позивача до суду із цим позовом.

Ухвалою від 04.08.2026 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та запропоновано відповідачу у п`ятнадцятиденний строк з дня отримання зазначеної ухвали, подати відзив на позовну заяву та всі письмові докази, що підтверджують заперечення проти позову.

Відповідач 01.09.2026 подав відзив на позовну заяву, у якому просив відмовити в задоволенні позовних вимог повністю. Відзив обґрунтований тим, що розмір підвищень до пенсії реабілітованим громадянам та членам їх сімей відповідно до пункту "г" ст. 77 Закону № 1788, визначався згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 03.01.2002 № 1 "Про підвищення розмірів пенсій та інших соціальних виплат окремим категоріям пенсіонерів, фінансування яких здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету виходячи з розрахованої величини 19,91 грн. Тобто, розмір підвищень вказаній категорії реабілітованих громадян становив, відповідно, 9,96 грн. і 4,98 грн. на місяць, з 01.09.2008 у розмірі, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 16.08.2008 № 645 "Про підвищення рівня пенсійного забезпечення", яка є чинною і неконституційною не визнавалась, репресованим особам, яких у подальшому було реабілітовано, до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачуються замість пенсії, підвищення проводиться в розмірі 54,40 грн., а членам їх сімей, яких було примусово переселено, - 43,52 грн. на місяць. Бюджетні призначення на виплату підвищень у інших розмірах, ніж у вказаній постанові, не передбачені.

Представник позивача 02.09.2026 подала відповідь на відзив, у якій заперечила проти доводів відповідача та просила задовольнити позовні вимоги.

Інших заяв по суті справи до суду не надходило.

Дослідивши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив такі обставини.

Позивач, ОСОБА_1 (прізвище до одруження - ОСОБА_2 ), є громадянкою України, яка народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Копєйськ Челябінської області РРФСР, що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 . Батько - ОСОБА_3 , матір - ОСОБА_4 .

Позивач 14.11.1987 уклала шлюб із ОСОБА_5 , після якого її прізвище змінилось на « ОСОБА_6 », що підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_3 .

Згідно із довідкою Управління внутрішніх справ України в Тернопільській області від 17.04.2026 №15-Б-3/2026, гр. ОСОБА_3 , 1934 року народження, разом із сім`єю, на підставі наказу Міністерства Державної Безпеки СРСР №00430 від 21.08.1947 рішенням позасудових органів в адміністративному порядку, як член сім`ї учасниці ОУН 21 жовтня 1947 року були виселені з с. Осовці Бучацького району Тернопільської області на спецпоселення в Челябінську область з конфіскацією майна. Виселення затверджено Особливою нарадою при МДБ СРСР від 27.03.1948, протокол № 11-в. На поселенні під наглядом спецкомендатури ОСОБА_3 перебував до 30.06.1956. Звільнений на підставі наказу МВС СРСР від 21.05.1956 № 0192. Згідно із Законом України від 17.04.1991 «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» ОСОБА_3 реабілітований 24 січня 1992 року УВС Тернопільської області.

Згідно із довідкою Управління внутрішніх справ України в Тернопільській області від 17.04.2026 №14-Б-3/2026, гр. ОСОБА_7 , 1932 року народження, разом із сім`єю, на підставі наказу Міністерства Державної Безпеки СРСР №00430 від 21.08.1947 рішенням позасудових органів в адміністративному порядку, як член сім`ї учасника ОУН 05 серпня 1950 року була виселена з с. Озеряни Бучацького району Тернопільської області на спецпоселення в Челябінську область з конфіскацією майна. Виселення затверджено Особливою нарадою при МДБ СРСР від 12.05.1951, протокол № 19-а. На поселенні під наглядом спецкомендатури ОСОБА_7 перебувала до 15.12.1956. Звільнена на підставі наказу МВС СРСР від 02.12.1955 № 0580. Згідно із Законом України від 17.04.1991 «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» ОСОБА_7 - реабілітована 14 лютого 1992 року УВС Тернопільської області.

Згідно з посвідченням №136/21-П, виданим 08.10.2013 Львівською обласною радою ОСОБА_1 має право на пільги, передбачені рішенням Львівської обласної ради та Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».

Позивач перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України у Львівській області та отримує пенсію за віком на підставі Закону України від 09.07.2003 №1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Позивач звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області із заявою від 24.04.2026, у якій просила встановити підвищення до пенсії як члену сім`ї громадянина, який необґрунтовано зазнав політичних репресій і згодом був реабілітований у розмірі 25 % мінімальної пенсії за віком відповідно до пункту «г» статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення».

Листом від 12.05.2026 №25662-27145/Б-52/8-1300/26 відмовлено позивачу у встановленні вказаного підвищення до пенсії у зв`язку із тим, що відповідно до п. "г" ст. 77 Закону 1788 (зі змінами внесеними Законом України "Про пенсійне забезпечення" від 13.03.2018 № 2325-VIIІ) репресованим особам, яких у подальшому було реабілітовано, призначені пенсії підвищуються - на 50 процентів, а членам їх сімей, яких було примусово переселено, - на 25 процентів мінімальної пенсії за віком. Підвищення до пенсії відповідно до п. "г" ст. 77 Закону 1788, з 01.09.2008 у розмірі, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 16.07.2008 № 654 "Про підвищення рівня пенсійного забезпечення" репресованим особам, яких у подальшому було реабілітовано, до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачуються замість пенсії, проводиться в розмірі 54,40 грн., а членам їх сімей, яких було примусово переселено - 43,52 гри. Згідно з копією паспорта НОМЕР_4 , місце народження позивача - м. Копейськ Челябінської області. Враховуючи вищезазначене, для встановлення підвищення до пенсії відповідно до п. "г" ст.77 Закону 1788 підстави відсутні.

Не погоджуючись із вказаною відмовою відповідача та вважаючи її протиправною, позивач звернулась до суду із адміністративним позовом.

Надаючи оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами, суд виходить з таких підстав та мотивів.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із статтею 46 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Відповідно до статті 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Визначене Конституцією України право громадян на соціальний захист конкретизоване у Законі України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (надалі також - Закон №1058-IV), яким встановлено порядок нарахування та виплати пенсії.

Відповідно до статті 1 Закону №1058-IV пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її інвалідом, або отримують члени її сім`ї у випадках, визначених цим Законом; пенсіонер - особа, яка відповідно до цього Закону отримує пенсію, довічну пенсію, або члени її сім`ї, які отримують пенсію в разі смерті цієї особи у випадках, передбачених цим Законом.

Частиною першою статті 9 Закону №1058-ІV установлено, що відповідно до цього Закону в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності; 3) пенсія у зв`язку з втратою годувальника.

Частиною другою статті 9 Закону №1058-ІV визначено, що за рахунок коштів накопичувальної системи пенсійного страхування, що обліковуються на накопичувальних пенсійних рахунках Накопичувального фонду або на індивідуальних пенсійних рахунках у відповідних недержавних пенсійних фондах суб`єктах другого рівня системи пенсійного забезпечення, здійснюються такі пенсійні виплати, як довічні пенсії і одноразова виплата.

Відповідно до статті 10 Закону №1058-ІV особі, яка має одночасно право на різні види пенсії (за віком, по інвалідності, у зв`язку з втратою годувальника), призначається один із цих видів пенсії за її вибором.

Водночас, зміст нормативно-правових положень щодо реалізації конституційного права громадян, які набули правового статусу реабілітованих, основи їх соціального захисту та гарантії їх соціальної захищеності через надання пільг і державної соціальної підтримки визначені та закріплені в Законі України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» від 17.04.1991 №962-XII (далі - Закон №962-XII, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) з метою ліквідувати наслідки беззаконня, допущені з політичних мотивів до громадян Української РСР, поновити їх права, встановити компенсації за незаконні репресії та пільги реабілітованим.

Статтею 1 Закону №962-XII встановлено, що реабілітованими особами слід вважати осіб, які з політичних мотивів були необґрунтовано засуджені судами або піддані репресіям позасудовими органами, в тому числі «двійками», «трійками», особливими нарадами і в будь-якому іншому позасудовому порядку, за вчинення на території України діянь, кваліфікованих як контрреволюційні злочини за кримінальним законодавством України до набрання чинності Законом СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» від 25.12.1958, за винятком осіб, зазначених у статті 2 цього Закону.

Дія цієї статті поширюється на осіб, громадян України, які постійно проживали в Україні і яких з різних причин було переміщено за межі колишнього Радянського Союзу, необґрунтовано засуджено військовими трибуналами, Верховним Судом Союзу РСР чи піддано репресіям позасудовими органами.

Відповідно до статті 3 Закону №962-XII реабілітації підлягають всі громадяни, заслані і вислані з постійного місця проживання та позбавлені майна за рішенням органів державної влади і управління з політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мотивів під приводом боротьби з куркульством, противниками колективізації, так званими бандпособниками та їх сім`ями.

Наведене свідчить, що законодавець до реабілітованих осіб відносить як громадян, які необґрунтовано зазнали політичних репресій, так і примусово переселених осіб.

Статтею 1-1 Закону №962-XII визначенні наступні терміни, зокрема: вислання - примусове виселення особи з місця її проживання з встановленням заборони на проживання у визначеній місцевості або примусове виселення чи переселення особи з місця її проживання в іншу місцевість або за межі СРСР; депортація - примусове виселення народів, етнічних, етноконфесійних, соціальних або інших груп населення з місць їхнього постійного проживання з політичних, класових, соціальних, релігійних, національних мотивів; заслання - примусове переміщення особи з місця її проживання з обов`язковим поселенням у певній місцевості, спецпоселенні, встановленням обмеження на право пересування та заборони виїзду з місця спецпоселення; репресована особа - особа, яка зазнала репресій з мотивів та у формах, визначених цим Законом; члени сім`ї - чоловік або дружина репресованої особи, діти репресованої особи, у тому числі повнолітні або усиновлені, батьки, вітчим, мачуха репресованої особи, усиновлювач, опікун, піклувальник, а також інші родичі або особи, які на момент здійснення репресій проживали з репресованою особою однією сім`єю були пов`язані спільним побутом.

Відповідно до статті 1-3 Закону №962-XII потерпілими від репресій є діти репресованої особи, у тому числі усиновлені, які у віці до 18 років залишилися без батька, матері (усиновлювача) внаслідок здійснення репресій проти батька, матері (усиновлювача) або які народилися не пізніше ніж через 10 місяців з дня арешту батька, матері, або які народилися у місці позбавлення волі, на засланні, висланні під час перебування репресованої особи у місці позбавлення волі, на засланні, висланні, залишення репресованої особи для роботи у таборах Народного комісаріату внутрішніх справ у становищі вільнонайманого без права виїзду з прикріпленням до районів табору-будівництва, закріплення репресованої особи за будівництвом згідно з директивою Народного комісара внутрішніх справ та Прокурора СРСР від 29 квітня 1942 року №185, або які народилися у матері, яку було примусово безпідставно поміщено до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, під час перебування матері у такому психіатричному закладі, або які у віці до 18 років перебували, незалежно від тривалості, у спецприймальниках чи розподільниках, спеціальних будинках малюка чи дитячих будинках репресивних органів, або які внаслідок здійснення репресії проти батька, матері були примусово позбавлені імен, включаючи родові імена.

Положення цієї норми чітко визначають, що потерпілими від репресій є діти репресованої особи, у тому числі: діти, які були переселені разом із батьками; діти, які народилися під час перебування репресованої особи на засланні і проживали з репресованою особою однією сім`єю.

Таким чином, до членів сімей, яких було примусово переселено, належать й діти, які народилися на засланні і проживали з репресованою особою однією сім`єю.

Відповідно до пункту 6 Прикінцевих положень Закону №1058-IV до прийняття відповідного закону до пенсій, передбачених цим Законом, установлюються надбавки та здійснюється їх підвищення згідно із Законом України «Про пенсійне забезпечення».

Згідно з пунктом «г» статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення». призначені пенсії підвищуються репресованим особам, яких у подальшому було реабілітовано, призначені пенсії - на 50 процентів, а членам їх сімей, яких було примусово переселено, - на 25 процентів мінімальної пенсії за віком.

Судом вже було встановлено, що батько позивач, ОСОБА_3 та її матір, ОСОБА_4 разом із сім`єю, на підставі наказу Міністерства Державної Безпеки СРСР №00430 від 21.08.1947 рішенням позасудових органів в адміністративному порядку, як члени сім`ї учасниці ОУН 21 жовтня 1947 року були виселені з с. Осовці Бучацького району Тернопільської області на спецпоселення в Челябінську область з конфіскацією майна до 1956 року. Позивач народилась в м. Копєйську Челябінської області РРФСР під час перебування її батьків на засланні, проживала з ними однією сім`єю, та відповідно до статті 1-3 Закону №962-XII є потерпілою від репресії, оскільки є донькою репресованої особи, яка народилася у спецпоселенні.

Суд зазначає, що статтею 77 Закону №1788-ХІІ передбачено саме наявність у членів сімей репресованих осіб, яких було примусово переселено, право на встановлення підвищення до пенсії. При цьому, Законом не встановлено часових рамок щодо моменту народження особи, а лише факт народження такої особи на засланні, що було встановлено судом щодо позивача.

Ураховуючи встановлені судом обставини у даній справі, зокрема, що позивач належить до категорії громадян, членів сім`ї, висланих з постійного місця проживання, позбавлених майна за рішенням органів державної влади і управління, з політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мотивів під приводом боротьби з куркульством, противниками колективізації, так званими бандпособниками та їх сім`ями, реабілітованої по статті 3 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», суд приходить до висновку, що позивач, як член сім`ї громадянина, який необґрунтовано зазнав політичних репресій та був реабілітований, має право на підвищення пенсії на 25 процентів мінімальної пенсії за віком відповідно до пункту «г» статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення», а отже відмова Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області в перерахунку пенсії з урахуванням вказаного підвищення до пенсії є протиправною та такою, що не ґрунтується на нормах чинного законодавства.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 13.05.2024 у справі №500/5507/23 та від 31.05.2024 у справі №500/3332/23.

В рішенні Конституційного Суду України від 09.07.2007 у справі №1-29/2007 зазначено, що утверджуючи і забезпечуючи права і свободи громадян, держава окремими законами України встановила певні соціальні пільги, компенсації і гарантії, які є складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права, а тому відповідно до частини 2 статті 6, частини 2 статті 19, частини 1 статті 68 Конституції України вони є загальнообов`язковими, однаковою мірою мають додержуватися органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими особами. Невиконання державою своїх соціальних зобов`язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави. Принципи соціальної держави втілено також у ратифікованих Україною міжнародних актах: Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, Європейської соціальної хартії (переглянутій) 1996 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та рішеннях Європейського суду з прав людини.

Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Ця мета узгоджується зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, відповідно до якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", №40450/04, пункт 64).

Засіб юридичного захисту має бути "ефективним" у теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), №21987/93, пункт 95).

При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, у якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення у справі "Джорджевич проти Хорватії" (Djordjevic v Croatia), №41526/10, пункт 101; рішення у справі "Ван Остервійк проти Бельгії" (Van Oosterwijck v Belgium), №7654/76 пункти 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, у якій опинився позивач після порушення.

Завданням адміністративного суду є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень та їх відповідності правовим актам вищої юридичної сили. Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Тому завданням адміністративного суду є саме контроль за легітимністю прийняття рішень.

Такий висновок суду узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 10.09.2019 у справі №818/985/18 та від 26.12.2019 у справі №810/637/18.

З урахуванням обставин справи суд приходить до висновку що належним способом захисту прав позивача буде зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області здійснити нарахування та виплату позивачу підвищення до пенсії в розмірі 25% мінімальної пенсії за віком з 01.05.2026 відповідно до пункту "г" статті 77 Закону України "Про пенсійне забезпечення", з урахуванням виплачених сум.

Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до частини першої статті 245 КАС України, при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про задоволення позову повністю.

Оскільки позивач звільнена від сплати судового збору, при поданні даного адміністративного позову його не сплачувала, а доказів понесення інших витрат сторонами до суду не подано, підстав для розподілу судових витрат немає.

Керуючись ст. ст. 2, 8-10, 14, 72-79 90, 139, 242-246, 250, 257-262, пп. 15.5 п.15 розділу Перехідних положень КАС України, суд, -

в и р і ш и в :

адміністративний позов задовольнити повністю.

Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області щодо відмови в перерахунку пенсії ОСОБА_1 з урахуванням підвищення до пенсії в розмірі 25% мінімальної пенсії за віком з 01.05.2026 відповідно до пункту «г» статті 77 Закону України від 05.11.1991 №1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення».

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області (місцезнаходження: 79016, м. Львів, вул. Митрополита Андрея, 10, ЄДРПОУ: 13814885) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (адреса проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) з 01.05.2026 підвищення до пенсії в розмірі 25% мінімальної пенсії за віком відповідно до пункту «г» статті 77 Закону України від 05.11.1991 №1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення» з урахуванням раніше виплачених сум.

Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду із врахуванням п.п.15.5 п.15 розділу VII Перехідні положення КАС України протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

СуддяЧаплик Ірина Дмитрівна