Рішення від 04 жовтня 2026 р. у справі №320/35666/24 — Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 жовтня 2026 року м. Київ справа №320/35666/24

Київський окружний адміністративний суд у складі судді Панченко Н.Д., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу у місті Києві за позовом ОСОБА_1 до Комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ), в якому просить суд:

- визнати протиправним рішення Комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 (код в ЄДРПОУ: НОМЕР_1 ) №8 від 18 липня 2024 року про відмову у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_2 );

- зобов`язати Комісію ІНФОРМАЦІЯ_1 (код в ЄДРПОУ: НОМЕР_1 ) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_2 ) про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації від 12 липня 2024 року та прийняти рішення за результатами її розгляду з урахуванням правової оцінки спірних правовідносин, наданої судом.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що звернувся до відповідача із заявою щодо надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на підставі абзацу 7 частини 1 статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", однак останній відмовив йому у цьому, що стало підставою для звернення до суду з позовом у цій справі.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 30 липня 2024 року відкрите провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження.

Відповідач правом на надання відзиву не скористався, про відкриття провадження у справі був проінформований шляхом направлення на електронну адресу копії ухвали про відкриття провадження у цій справі, підписану кваліфікованим електронним підписом головуючого судді, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа від 06.08.2024 о 16:01.

Відтак останнім днем на подання відзиву на позовну заяву було 21.08.2024.

Відповідно до частини шостої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Згідно з частиною другою статті 175 КАС України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Відповідно до частини п`ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.

З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає таке.

Як убачається з матеріалів справи, позивач є військовозобов`язаним та перебуває на військовому обліку у ІНФОРМАЦІЯ_1 .

З метою реалізації права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації 12.07.2024 позивач звернувся до відповідача із заявою про надання відстрочки на підставі пункту 7 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». До заяви було додано документи, які, на думку позивача, підтверджували наявність відповідної підстави для відстрочки.

Не погоджуючись із відмовою відповідача у наданні відстрочки, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

Зазначена конституційна норма встановлює для суб`єктів владних повноважень принцип спеціально-дозвільного регулювання, відповідно до якого орган державної влади та його посадові особи не можуть діяти на власний розсуд поза межами та способом, визначеними законом. Отже, наявність у суб`єкта владних повноважень певної компетенції сама по собі не означає наявності необмеженої свободи розсуду щодо способу її реалізації.

Вчинення суб`єктом владних повноважень дій у межах загальної компетенції, але без належної правової підстави, у непередбачений законом спосіб або з недодержанням установленої процедури є підставою для визнання таких дій протиправними.

Відповідно до статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов`язком громадян України, а громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Правові засади військового обов`язку та проходження військової служби визначені Законом України від 25.03.1992 №2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі – Закон №2232-XII).

Згідно з частиною першою статті 1 Закону №2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Частиною шостою статті 2 Закону №2232-XII до видів військової служби віднесено, зокрема, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період.

Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, повноваження державних органів та обов`язки громадян у цій сфері визначені Законом України від 21.10.1993 №3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі – Закон №3543-XII).

Відповідно до статті 1 Закону №3543-XII особливий період – період функціонування держави, її органів, сил оборони і сил безпеки, підприємств, установ та організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, який настає, зокрема, з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і час демобілізації після закінчення воєнних дій.

Статтею 23 Закону №3543-XII визначено категорії військовозобов`язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації або мають право на відстрочку від такого призову.

Таким чином, право на відстрочку виникає не внаслідок дискреційного рішення територіального центру комплектування та соціальної підтримки, а за наявності визначеної законом юридичної підстави. Повноваження відповідного органу полягають у перевірці наявності такої підстави та належності документів, якими вона підтверджується.

Питання діяльності територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки врегульовані Положенням про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 №154 (далі – Положення №154).

Відповідно до пункту 1 Положення №154 територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.

Пунктом 11 Положення №154 передбачено, що районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, зокрема, оформляють військовозобов`язаним та резервістам відстрочки від призову під час мобілізації, які надаються в установленому порядку, а також проводять перевірку підстав для їх надання.

Отже, саме на відповідача покладено обов`язок розглянути заяву військовозобов`язаного, перевірити наведені ним обставини та подані документи, встановити наявність або відсутність передбаченої законом підстави для відстрочки та за результатами такого розгляду прийняти належне, законне й мотивоване рішення.

Судом встановлено, що 12.07.2024 позивач звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_2 із заявою про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до пункту 7 частини першої статті 23 Закону №3543-XII.

До заяви позивачем було додано документи на підтвердження обставин, з якими закон пов`язує право на відповідну відстрочку.

Листом ІНФОРМАЦІЯ_2 від 22.07.2024 №1/2/7008 позивача повідомлено, що надані ним документи не доводять обставин, які підтверджують право на відстрочку. Як зазначив відповідач, позивачем не надано належних доказів утримання дитини з інвалідністю.

При цьому відповідач послався на те, що з рішення суду, доданого до заяви, вбачається неналежне утримання позивачем сина, у зв`язку з чим останній був змушений звертатися до суду з вимогою про стягнення аліментів. Крім того, відповідач зазначив, що довідка про відсутність заборгованості зі сплати аліментів у розмірі 3000 грн не може сама по собі підтверджувати належне утримання дитини з інвалідністю.

Водночас із матеріалів справи вбачається, що позивачем на підтвердження факту утримання сина подавалися, крім іншого, платіжні документи щодо сплати аліментів, оплати навчання, придбання обладнання та здійснення інших витрат.

За таких обставин відповідач був зобов`язаний надати оцінку всій сукупності поданих позивачем документів та встановити, чи підтверджують вони наявність передбачених законом підстав для відстрочки.

Натомість відповідач обмежився загальним висновком про недостатність доказів, не зазначивши, чому саме подані документи не підтверджують факт утримання дитини та які обставини залишилися недоведеними. При цьому не наведено мотивів відхилення доказів щодо сплати аліментів та здійснення інших витрат на утримання сина.

Таким чином, оскаржувана відмова не містить зрозумілого та послідовного обґрунтування того, чому сукупність поданих позивачем доказів є недостатньою для підтвердження заявленої ним підстави для відстрочки. Фактично відповідач констатував відсутність належних доказів, не навівши мотивів відхилення наявних доказів та не встановивши, які саме юридично значимі обставини залишилися недоведеними.

За таких обставин позивач був позбавлений можливості зрозуміти дійсні причини відмови та, за необхідності, належним чином спростувати висновки відповідача, а суд, у свою чергу, позбавлений можливості перевірити обґрунтованість такого висновку.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, зокрема, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо; добросовісно; розсудливо; пропорційно; своєчасно; з дотриманням права особи на участь у процесі прийняття рішення; а також своєчасно.

Таким чином, обов`язок суб`єкта владних повноважень обґрунтувати своє рішення передбачає не лише формальне посилання на певні обставини, а й наведення конкретних фактичних та юридичних підстав, оцінку поданих особою доказів і зазначення мотивів, з яких відповідні докази прийнято або відхилено.

Загальні вимоги до актів індивідуальної дії як актів правозастосування передбачають їх обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб`єктом владних повноважень конкретних підстав їх прийняття – фактичних і юридичних та зрозумілих мотивів.

Такий підхід відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній, зокрема, у постанові від 02.04.2019 у справі №822/1878/18, відповідно до якої рішення суб`єкта владних повноважень має бути належним чином обґрунтованим та містити конкретні підстави його прийняття.

Верховний Суд також неодноразово наголошував, що вмотивоване рішення демонструє особі, що її доводи були почуті, та забезпечує можливість ефективно заперечити проти висновків органу. Водночас відсутність належної мотивації позбавляє суд можливості встановити дійсні підстави та мотиви прийняття рішення і надати їм належну правову оцінку (постанови Верховного Суду від 18.09.2019 у справі №826/6528/18, від 10.04.2020 у справі №819/330/18, від 10.01.2020 у справі №2040/6763/18).

У цій справі відповідач, фактично пославшись на недостатність доказів утримання дитини, не здійснив належної оцінки всіх поданих позивачем документів, зокрема документів, що підтверджують фактичне здійснення ним витрат на утримання сина.

Саме по собі посилання відповідача на наявність у минулому судового рішення про стягнення аліментів не свідчить автоматично про відсутність факту утримання дитини на момент звернення із заявою про відстрочку. Аналогічно, відсутність заборгованості зі сплати аліментів не є єдиним можливим доказом утримання дитини, якщо закон не встановлює виключного переліку доказів, якими така обставина може підтверджуватися.

Отже, відповідач повинен був оцінити подані документи в їх сукупності та встановити фактичні обставини, які мають юридичне значення для вирішення питання про надання відстрочки.

Натомість оскаржуваний лист не містить чіткого та вичерпного викладення встановлених відповідачем обставин, оцінки кожного з поданих позивачем документів та правового обґрунтування того, чому саме сукупність цих документів не підтверджує наявність передбаченої законом підстави для відстрочки.

За таких обставин суд позбавлений можливості перевірити, чи було відповідачем належним чином встановлено фактичні обставини справи та чи відповідають його висновки вимогам законності, обґрунтованості, пропорційності та добросовісності.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що відмова позивачу у наданні відстрочки, оформлена листом від 22.07.2024 №1/2/7008, є передчасною та такою, що прийнята без належного дослідження всіх обставин, які мають значення для вирішення питання.

Щодо доводів про дискреційний характер повноважень відповідача суд зазначає таке.

Дискреційне повноваження передбачає надання адміністративному органу певної свободи розсуду при виборі одного з кількох юридично допустимих варіантів рішення. Тобто дискреція існує лише там, де закон залишає суб`єкту владних повноважень можливість правомірно обрати між кількома варіантами поведінки.

Сам факт наявності у відповідача повноважень щодо оформлення та перевірки підстав для надання відстрочки не означає, що вирішення питання про наявність передбаченої законом підстави для відстрочки є необмеженою дискрецією відповідача.

У спірних правовідносинах відповідач не наділений правом на власний розсуд вирішувати, чи надати особі передбачену законом відстрочку за наявності встановлених законом юридичних фактів. Його повноваження полягають у перевірці наявності таких фактів, оцінці поданих документів відповідно до вимог закону та прийнятті рішення на підставі встановлених обставин.

Отже, якщо після належної перевірки буде встановлено наявність передбачених законом підстав для відстрочки, відповідач не може відмовити у її наданні лише з мотивів власного розсуду. І навпаки, за відсутності таких підстав він зобов`язаний прийняти рішення про відмову із зазначенням конкретних фактичних та правових мотивів.

Такий підхід узгоджується із принципом законності, закріпленим у частині другій статті 19 Конституції України, та з вимогами частини другої статті 2 КАС України.

Відповідно до пункту 4 частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про зобов`язання відповідача вчинити певні дії.

При цьому спосіб судового захисту має забезпечувати реальне та ефективне поновлення порушеного права особи. Якщо для прийняття остаточного рішення суб`єкту владних повноважень необхідно встановити фактичні обставини, які не були належним чином досліджені під час первинного розгляду, суд може зобов`язати такий орган повторно розглянути відповідне питання із урахуванням правової оцінки суду.

У цій справі саме неналежне дослідження поданих позивачем доказів та відсутність належної мотивації оскаржуваного рішення стали підставою для визнання відмови протиправною. Тому належним способом захисту порушеного права є зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача від 12.07.2024.

При цьому таке зобов`язання не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача, оскільки суд не підміняє адміністративний орган та не вирішує замість нього питання, для встановлення якого необхідне належне дослідження фактичних обставин. Суд лише визначає обов`язкові для відповідача правові вимоги, яких той має дотриматися під час повторного розгляду заяви, зокрема щодо повного, всебічного та об`єктивного дослідження поданих документів і належної мотивації прийнятого рішення.

Водночас за встановлених у цій справі обставин суд не вбачає достатніх підстав для безпосереднього зобов`язання відповідача надати позивачу відстрочку, оскільки питання щодо фактичної наявності відповідної підстави потребує належної оцінки всіх поданих позивачем документів та встановлення відповідних юридично значимих обставин компетентним органом.

Отже, належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача є визнання протиправною відмови відповідача, оформленої листом від 22.07.2024 №1/2/7008, та зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача від 12.07.2024 про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цій справі.

За результатами повторного розгляду відповідач зобов`язаний прийняти мотивоване рішення, у якому має бути зазначено встановлені фактичні обставини, оцінку поданих позивачем документів, застосовані норми законодавства та конкретні мотиви щодо наявності або відсутності підстав для надання відстрочки.

З огляду на встановлені обставини справи та наведені норми законодавства суд дійшов висновку про часткове задоволення адміністративного позову.

За подання даного адміністративного позову до суду позивачем було сплачено за реквізитами Київського окружного адміністративного суду судовий збір в сумі 1211,20 грн. згідно з квитанцією від 26.07.2024 № 7716-9735-4133-0703, який в силу положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України підлягає відшкодуванню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Інших належних та достатніх доказів понесення судових витрат матеріали справи не містять, тому відсутні підстави для вирішення питання про їх розподіл.

На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправною відмову ІНФОРМАЦІЯ_3 (ЄДРПОУ НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ), оформлену листом від 22.07.2024 №1/2/7008, у наданні ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 ) відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

Зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_4 (ЄДРПОУ НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 ) від 12.07.2024 про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації з урахуванням висновків суду.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 ) судовий збір у розмірі 1073,60 грн. за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень – ІНФОРМАЦІЯ_3 (ЄДРПОУ НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 05.10.2026.

Суддя Панченко Н.Д.