Рішення від 01 жовтня 2026 р. у справі №947/41577/25 — Київський районний суд м. Одеси

_____________________________________________________________________________________________________________________

Справа № 947/41577/25

Провадження № 2/947/664/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02.10.2026 року Київський районний суд м.Одеси у складі:

головуючого - судді Огренич І.В.

за участю секретаря - Коростій М.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в м. Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Споживчого товариства «Будова Бріз» (65012, м. Одеса, вул. Осипова, буд. 25) про розірвання договору асоційованого членства, визнання недійсними пунктів договору та стягнення грошових коштів, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом в якому просив розірвати укладені між сторонами договори асоційованого членства у споживчому товаристві, визнати недійсними положення цих договорів, що визначають порядок повернення пайових внесків, стягнути з відповідача грошові кошти з урахуванням валютного еквівалента, а також судові витрати. При цьому позивач посилається на те, що 18 січня 2022 року між сторонами було укладено договір асоційованого членства у споживчому товаристві № 9/181-КР. Відповідно до умов зазначеного договору ОСОБА_1 як пайовик та асоційований член товариства зобов`язався внести частку в загальному розмірі, еквівалентному 69 368,00 доларів США, що складається з паю та цільового внеску. Внесення зазначених коштів здійснювалося з метою забезпечення відповідачем будівництва житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 , та подальшої передачі позивачу після введення будинку в експлуатацію квартири у житловому будинку АДРЕСА_3 . Крім того, 25 січня 2022 року між сторонами також було укладено договір асоційованого членства у споживчому товаристві № 9/14-ДК, за умовами якого позивач зобов`язався внести частку в розмірі, еквівалентному 3 040,00 доларів США, з метою забезпечення будівництва зазначеного будинку та подальшої передачі йому нежитлового приміщення у житловому будинку АДРЕСА_4 . Позивач зазначив, що умови обох договорів, за винятком об`єкта, ціни договору та строків розрахунків, є ідентичними. Згідно з пунктом 2.1 договору № 9/181-КР розмір частки визначений в еквіваленті 69 368,00 доларів США, що на момент укладення договору становило 1 972 826,00 грн. Відповідно до пункту 2.1 договору № 9/14-ДК розмір частки визначений в еквіваленті 3 040,00 доларів США, що на момент укладення договору становило 87 795,00 грн. При цьому договори передбачали здійснення платежів виключно в національній валюті України - гривні, але з урахуванням еквівалента частки в доларах США за погодженим сторонами комерційним курсом на дату відповідного платежу. Позивач посилається на те, що виконав свої зобов`язання за договорами та сплатив відповідачу передбачені ними грошові кошти. Водночас відповідач не забезпечив завершення будівництва будинку та передачу позивачу обумовлених договором об`єктів нерухомості. Згідно з пунктом 4.2.1 договорів товариство зобов`язалося забезпечити завершення будівництва будинку у IV кварталі 2023 року. Пунктом 3.2.7 договорів передбачено право товариства перенести строк завершення будівництва не більше ніж на шість місяців у зв`язку з технологічною необхідністю або іншими обставинами, що зумовлюють затримку будівництва. Таким чином, на думку позивача, граничним строком виконання відповідачем зобов`язання щодо завершення будівництва було 30 червня 2024 року. Однак, станом на час звернення до суду будинок не завершений та в експлуатацію не введений, а передбачені договорами об`єкти позивачу не передані. Позивач вважає, що невиконання відповідачем зобов`язань щодо будівництва та передачі об`єктів нерухомості є істотним порушенням умов договорів, яке позбавило його того, на що він розраховував при їх укладенні. У зв`язку з цим позивач просить розірвати обидва договори асоційованого членства.

Крім того, позивач просить визнати недійсним пункт 2.6 кожного з договорів, яким передбачено, що у випадках повернення частки пайовику сума коштів визначається розміром фактично сплачених грошових коштів у гривні, без індексації та нарахування відсотків. На думку позивача, зазначене положення є несправедливим, оскільки договори передбачають прив`язку внесків пайовика до комерційного курсу долара США, тоді як при поверненні коштів така прив`язка не застосовується. Позивач вважає, що зазначена умова створює істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків сторін на його шкоду, а тому підлягає визнанню недійсною на підставі статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Щодо розміру грошових коштів, які підлягають поверненню, позивач зазначив, що за договором № 9/181-КР сума фактично внесених коштів в еквіваленті долара США становить 37 283,25 доларів США, а за договором № 9/14-ДК - 3 067,00 доларів США. Позивач вважає, що повернення коштів виключно в розмірі номінально сплачених гривень не забезпечить належного виконання відповідачем зобов`язань, оскільки при здійсненні платежів сторони погодили валютний еквівалент, а гривня була визначена лише як валюта платежу. У зв`язку з цим позивач просить стягнути з відповідача грошові кошти в гривні у розмірі, еквівалентному 39 386,04 доларів США за договором № 9/181-КР та 3 159,42 доларів США за договором № 9/14-ДК, згідно з комерційним курсом «Середній продаж» долара США на дату фактичного виконання рішення суду, станом на 09:00 годину за київським часом. До складу заявлених сум позивач включив основну суму внесків та штрафні санкції за прострочення виконання відповідачем зобов`язань. Також позивач просить стягнути з відповідача судові витрати, у тому числі витрати на професійну правничу допомогу адвоката.

Представник позивача – адвокат Резуненко Д.С. в судовому засіданні 12.08.2026 позовні вимоги підтримав, просив задовольнити в повному обсязі, в подальшому надав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності.

Представник СТ «Будова Бріз» - адвокат Тимчук О.О. надав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності, також відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому відповідач частково визнав позовні вимоги. СТ «Будова Бріз» не заперечує факту укладення між сторонами договорів асоційованого членства у споживчому товаристві № 9/181-КР від 18 січня 2022 року та № 9/14Д-К від 25 січня 2022 року. Також відповідач підтвердив, що позивач сплатив за договором № 9/181-КР грошові кошти в розмірі 1 237 019,00 грн., а за договором № 9/14Д-К - 87 795,00 грн. Загальна сума фактично сплачених позивачем коштів, яку відповідач визнає такою, що підлягає поверненню у зв`язку з розірванням договорів, становить 1 324 814,00 грн. СТ «Будова Бріз» не заперечує проти розірвання обох договорів та просить суд задовольнити в цій частині позовні вимоги. Водночас відповідач заперечує проти стягнення коштів у валютному еквіваленті та вважає, що поверненню підлягає виключно фактично сплачена позивачем сума у гривнях. На обґрунтування цієї позиції відповідач посилається на пункт 2.6 договорів, згідно з яким сума частки, що підлягає поверненню пайовику, визначається розміром фактично сплачених грошових коштів у гривні на момент повернення, за вирахуванням передбачених договором санкцій, при цьому сума частки не індексується і на неї не нараховуються відсотки. На думку відповідача, положення пункту 2.1 договорів стосуються виключно порядку внесення пайовиком грошових коштів та визначення розміру його зобов`язання зі сплати частки, але не встановлюють валютного еквівалента зобов`язання товариства з повернення коштів у разі розірвання договорів. Відповідач вважає, що у разі розірвання договорів виникає окреме зобов`язання з повернення коштів, яке відповідно до пункту 2.6 договорів визначене у гривні та не передбачає застосування валютного еквівалента. Посилаючись на статті 524, 533 ЦК України, відповідач зазначає, що застосування валютного еквівалента до зобов`язання з повернення коштів можливе лише за наявності відповідної умови договору, якої, на його думку, сторони не погодили. Відповідач також заперечує проти визнання пункту 2.6 договорів недійсним. У відзиві зазначено, що правовідносини між сторонами виникли на підставі договорів асоційованого членства у споживчому товаристві та регулюються положеннями законодавства про споживчу кооперацію. На думку відповідача, позивач не є споживачем у розумінні Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки договори передбачають участь пайовика у реалізації статутних цілей товариства та фінансуванні будівництва будинку, а не придбання товарів чи отримання послуг у звичайному розумінні. Відповідач посилається на постанови Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі № 357/6883/22, від 14 листопада 2018 року у справі № 466/7136/15-ц, від 19 травня 2021 року у справі № 569/15105/19, а також постанову Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17. Крім того, відповідач посилається на положення Статуту СТ «Будова Бріз», відповідно до яких майно товариства формується за рахунок пайових внесків його членів, а повернення пайовику коштів понад суму фактично внесеного паю, на його думку, може порушити права інших членів товариства. Щодо вимог про стягнення штрафу відповідач зазначає, що відповідно до пункту 5.8 договорів строк для стягнення пайовиком штрафних санкцій настає після здачі будинку в експлуатацію. Оскільки будинок не введено в експлуатацію, відповідач вважає, що строк для стягнення штрафу не настав. Також відповідач заперечує проти стягнення витрат на професійну правничу допомогу до надання доказів їх фактичного понесення, обсягу наданих послуг та обґрунтованості заявленого розміру. У підсумку відповідач просить розірвати обидва договори, стягнути на користь позивача 1 324 814,00 грн., а в решті позовних вимог відмовити.

Вивчивши матеріали справи, суд приходить до наступного.

Відповідно до частин першої та другої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи та на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.

За змістом статей 76-81 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги та заперечення учасників справи.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У даній справі між сторонами відсутній спір щодо факту укладення договорів асоційованого членства, розміру фактично сплачених позивачем коштів та обставини невиконання відповідачем зобов`язань щодо завершення будівництва та передачі об`єктів нерухомості.

Зокрема, відповідач у відзиві прямо визнав, що позивач сплатив за двома договорами загалом 1 324 814,00 грн., а також просив суд розірвати обидва договори.

Таким чином, зазначені обставини підтверджуються не лише матеріалами справи, а й позицією самого відповідача.

Водночас спір між сторонами стосується правових наслідків розірвання договорів, порядку визначення суми, яка підлягає поверненню позивачу, дійсності пункту 2.6 договорів та наявності підстав для стягнення штрафних санкцій.

Вирішуючи спір, суд виходить із наступного.

Згідно зі статтею 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають, зокрема, з договорів та інших правочинів.

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За змістом статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 525 ЦК України встановлено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Зі змісту укладених між сторонами договорів убачається, що їх предметом було не лише внесення позивачем пайових та цільових внесків до споживчого товариства, а й забезпечення відповідачем будівництва конкретного будинку та подальша передача позивачу визначених договором об`єктів нерухомості.

Отже, прийняття відповідачем на себе зобов`язання щодо забезпечення будівництва та передачі позивачу відповідного об`єкта нерухомості становило істотну складову договірних правовідносин.

Саме на досягнення цього результату було спрямовано внесення позивачем грошових коштів.

Відповідно до частини першої статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання.

Згідно зі статтею 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема розірвання договору та відшкодування збитків.

За змістом частини другої статті 651 ЦК України договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною.

Істотним є таке порушення договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Пунктом 4.2.1 договорів укладених між сторонами передбачено обов`язок товариства забезпечити завершення будівництва будинку у IV кварталі 2023 року.

Водночас пунктом 3.2.7 договорів передбачено можливість перенесення строку завершення будівництва не більше ніж на шість місяців за наявності визначених договором обставин.

Таким чином, навіть з урахуванням передбаченої договорами можливості перенесення строку граничним строком завершення будівництва було 30 червня 2024 року.

Як убачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, будинок у встановлений договором строк не завершено та в експлуатацію не введено.

Обумовлені договорами об`єкти позивачу не передані.

Відповідач у відзиві не надав доказів належного виконання зобов`язання щодо завершення будівництва та передачі позивачу квартири й нежитлового приміщення.

Наведені обставини свідчать про істотне порушення відповідачем умов договорів, оскільки позивач, виконавши свої грошові зобов`язання, не отримав передбаченого договорами зустрічного виконання.

Метою укладення договорів для позивача було отримання конкретних об`єктів нерухомості після завершення будівництва, а не саме по собі набуття статусу асоційованого члена товариства або здійснення внесків до його майна.

Невиконання відповідачем основного зобов`язання позбавило позивача того результату, на який він обґрунтовано розраховував при укладенні договорів.

Крім того, пунктом 3.1.5 договорів прямо передбачено право пайовика вимагати розірвання договору в разі невиконання товариством зобов`язань, передбачених пунктом 4.2.1, та повернення фактично внесеної частки.

Отже, сторони самостійно погодили можливість розірвання договорів у випадку невиконання відповідачем зобов`язання щодо забезпечення будівництва.

Зазначена договірна умова узгоджується із загальними положеннями цивільного законодавства щодо наслідків порушення зобов`язань.

При цьому відповідач у своєму відзиві не заперечує проти розірвання обох договорів та прямо просить суд задовольнити позов у цій частині.

Визнання відповідачем позовних вимог у цій частині відповідає встановленим обставинам справи та не суперечить закону чи правам інших осіб.

За таких обставин суд доходить висновку про наявність передбачених законом та договорами підстав для розірвання договору асоційованого членства у споживчому товаристві № 9/181-КР від 18 січня 2022 року та договору асоційованого членства у споживчому товаристві № 9/14-ДК від 25 січня 2022 року.

Позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Щодо вимог про визнання недійсним пункту 2.6 договорів позивач просить визнати недійсним пункт 2.6 кожного з договорів, посилаючись на несправедливість його умов та істотний дисбаланс прав і обов`язків сторін.

Відповідно до частин першої та другої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною або сторонами вимог, встановлених частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець або виконавець не повинен включати до договорів зі споживачем умови, які є несправедливими.

Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності їх наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживачу.

Для застосування зазначених положень необхідно встановити не лише наявність фізичної особи у договірних відносинах, а й те, що відповідні правовідносини за своєю правовою природою є споживчими.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.

Зі змісту укладених договорів убачається, що позивач набув статусу асоційованого члена споживчого товариства та зобов`язався брати участь у реалізації його статутних цілей шляхом внесення паю та цільового внеску.

За умовами договорів товариство зобов`язалося забезпечити будівництво будинку за рахунок внесених пайовиком коштів та після введення будинку в експлуатацію передати йому відповідний об`єкт.

Таким чином, договірні відносини сторін оформлені як відносини асоційованого членства у споживчому товаристві, що передбачають участь пайовика у фінансуванні будівництва та реалізації статутних цілей товариства.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про споживчу кооперацію» споживча кооперація в Україні є добровільним об`єднанням громадян для спільного ведення господарської діяльності з метою поліпшення їх економічного та соціального стану.

Відповідно до статті 5 Закону України «Про кооперацію» споживче товариство є самостійною організацією громадян, які на основі добровільності членства та взаємодопомоги об`єднуються для спільного господарювання з метою поліпшення свого економічного та соціального стану.

Основним документом, що регулює діяльність споживчого товариства, є його статут, яким визначаються порядок вступу до товариства та виходу з нього, права та обов`язки членів товариства, порядок формування майна та інші питання його діяльності.

Відповідно до положень Статуту СТ «Будова Бріз», на які посилається відповідач у відзиві, товариство створене для організації будівництва житла, його експлуатації та задоволення житлових потреб членів товариства.

Положеннями Статуту також передбачено формування пайового фонду за рахунок внесків членів та асоційованих членів товариства і використання такого фонду для фінансування будівництва та введення житлових будинків в експлуатацію.

Зазначені положення узгоджуються з правовою природою договорів, укладених між сторонами.

При цьому суд враховує правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 03 квітня 2024 року у справі № 357/6883/22, відповідно до яких особа, яка сплачує пай на виконання договору про сплату пайових внесків та статуту кооперативу, не є споживачем у розумінні Закону України «Про захист прав споживачів», а договір про сплату пайових внесків не є договором про надання послуг чи підряду.

Аналогічні висновки наведені у постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 466/7136/15-ц та від 19 травня 2021 року у справі № 569/15105/19.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 зазначено, що застосування законодавства про захист прав споживачів потребує врахування характеру правовідносин та наявності спеціального суб`єкта - споживача, який придбаває товари, замовляє роботи чи послуги для особистих потреб.

Оцінивши зміст договорів, положення Статуту відповідача та характер взаємних прав і обов`язків сторін, суд доходить висновку, що спірні правовідносини виникли у зв`язку з участю позивача в споживчому товаристві та фінансуванням будівництва за рахунок пайових внесків.

Сам по собі факт того, що позивач є фізичною особою та мав намір отримати житло для особистих потреб, не змінює автоматично правової природи укладених договорів асоційованого членства.

За встановлених у цій справі обставин позивач не довів, що договірні відносини сторін за своєю правовою природою є відносинами з надання послуг чи виконання робіт у розумінні Закону України «Про захист прав споживачів».

Отже, підстав для застосування до спірних правовідносин статті 18 зазначеного Закону як самостійної підстави визнання пункту 2.6 договорів недійсним суд не вбачає.

Разом із тим суд зазначає, що відмова у визнанні пункту 2.6 договорів недійсним сама по собі не означає, що відповідач має право повернути позивачу лише номінальну суму внесених гривень незалежно від погодженого сторонами валютного механізму.

Питання визначення суми, яка підлягає поверненню внаслідок розірвання договорів через порушення зобов`язань товариством, має вирішуватися шляхом системного тлумачення всіх умов договорів та застосування норм цивільного законодавства про грошові зобов`язання.

Тому питання про дійсність пункту 2.6 та питання про належний розмір повернення коштів не є тотожними та підлягають окремій правовій оцінці.

З огляду на викладене вимоги про визнання недійсними пунктів 2.6 договору № 9/181-КР та договору № 9/14-ДК задоволенню не підлягають.

Щодо розміру та валюти грошового зобов`язання з повернення пайових внесків. Відповідач визнав, що позивач сплатив за договорами загалом 1 324 814,00 грн., та погодився з обов`язком повернути зазначену суму.

Водночас відповідач заперечує проти застосування валютного еквівалента та вважає, що поверненню підлягає виключно номінальна сума фактично внесених гривень.

Позивач наполягає на поверненні коштів у гривні з урахуванням погодженого сторонами еквівалента в доларах США.

Вирішуючи цей спір, суд виходить із такого.

Відповідно до статті 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Згідно зі статтею 192 ЦК України гривня є законним платіжним засобом на території України, який приймається всіма фізичними та юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України.

Водночас положення цивільного законодавства не забороняють сторонам договору визначати грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Відповідно до статті 524 ЦК України зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Згідно з частиною першою статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Частиною другою статті 533 ЦК України встановлено, що якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, яка підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Таким чином, законодавство розмежовує валюту зобов`язання та валюту платежу.

Гривня як національна валюта є законним платіжним засобом на території України, однак сторони цивільно-правового договору можуть погодити визначення розміру грошового зобов`язання через еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі виконання зобов`язання здійснюється у гривнях, але сума платежу визначається з урахуванням погодженого сторонами валютного еквівалента та передбаченого договором порядку перерахунку.

Зі змісту пункту 2.1 договору № 9/181-КР убачається, що сторони визначили частку пайовика в розмірі, еквівалентному 69 368,00 доларів США.

При цьому гривневий розмір частки визначався виходячи з комерційного курсу «Середній продаж» долара США, встановленого на визначеній інтернет-сторінці на дату проведення платежу станом на 09:00 годину за київським часом.

Аналогічний механізм погоджений сторонами в пункті 2.1 договору № 9/14-ДК, відповідно до якого частка пайовика становить еквівалент 3 040,00 доларів США.

Пунктом 2.2 обох договорів встановлено, що внесення частки здійснюється шляхом перерахування коштів на поточний рахунок товариства або внесення готівкових коштів у касу товариства виключно в національній валюті України.

Отже, сторони погодили долар США як одиницю визначення розміру частки, а гривню - як валюту здійснення платежів.

Відповідач у відзиві посилається на те, що зазначені умови стосуються лише зобов`язань пайовика зі сплати внесків, тоді як зобов`язання товариства з повернення коштів є окремим зобов`язанням, яке має визначатися виключно в гривнях.

Суд погоджується з тим, що зобов`язання з повернення коштів у зв`язку з розірванням договору має самостійні правові підстави та підлягає оцінці з урахуванням умов договору, що регулюють його виникнення, розмір та порядок виконання.

Водночас суд не погоджується з висновком відповідача про те, що саме по собі виникнення зобов`язання з повернення коштів у зв`язку з розірванням договору автоматично виключає застосування погодженого сторонами валютного еквівалента.

Відповідно до пункту 3.1.5 договорів пайовик має право вимагати розірвання договору в разі невиконання товариством зобов`язань, передбачених пунктом 4.2.1, та повернення фактично внесеної частки.

Пунктом 5.2 договорів також передбачено обов`язок товариства у випадку розірвання договору за ініціативою пайовика внаслідок прострочення виконання пункту 4.2.1 повернути пайовику всю суму частки, фактично внесену ним на момент розірвання договору.

При цьому зміст пункту 3.1.5 договорів безпосередньо пов`язує повернення коштів із фактично внесеною пайовиком часткою, розмір якої визначався сторонами з урахуванням валютного еквівалента.

Пункт 2.6 договорів передбачає, що у випадках повернення частки пайовику сума коштів визначається розміром фактично сплачених грошових коштів у гривні, при цьому сума частки не індексується та на неї не нараховуються відсотки.

Однак зміст зазначеного положення необхідно оцінювати у взаємозв`язку з іншими умовами договорів, зокрема пунктами 2.1, 2.2, 3.1.5 та 5.2.

Відповідно до статті 213 ЦК України зміст правочину може бути витлумачений стороною або сторонами, а також судом на вимогу однієї або обох сторін.

При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з`ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

Аналогічні положення містяться у статті 637 ЦК України щодо тлумачення умов договору.

Системний аналіз умов договорів свідчить, що сторони погодили внесення пайовиком частки, розмір якої визначається в еквіваленті долара США, а фактичне виконання грошового зобов`язання здійснюється у гривні за погодженим комерційним курсом на дату платежу.

При цьому пункт 3.1.5 договорів передбачає повернення саме фактично внесеної частки, а не встановлення нового, незалежного від первісного внеску грошового зобов`язання у фіксованій гривневій сумі.

У випадку розірвання договору внаслідок порушення товариством своїх зобов`язань повернення частки має відновити майновий стан пайовика в межах того грошового зобов`язання, яке він фактично виконав за договором.

Якби сторони мали намір визначити зобов`язання товариства з повернення коштів виключно в номінальній сумі гривень, незалежно від погодженого валютного еквівалента, така умова мала б бути чітко та недвозначно погоджена з урахуванням усіх передбачених договором випадків його розірвання.

Саме по собі положення про повернення фактично сплачених гривень не спростовує того, що розмір фактично внесеної частки визначався через погоджений сторонами валютний еквівалент.

Крім того, пункт 2.6 договорів передбачає непроведення індексації суми частки та ненарахування відсотків. Водночас застосування погодженого валютного еквівалента не є нарахуванням відсотків або індексацією у звичайному розумінні, а є способом визначення суми грошового зобов`язання, передбаченим статтею 533 ЦК України та самими договорами.

У зв`язку з цим суд вважає, що пункт 2.6 договорів не може тлумачитися ізольовано від пунктів 2.1, 2.2, 3.1.5 та 5.2 договорів і використовуватися як підстава для фактичного нівелювання погодженого сторонами валютного еквівалента в ситуації, коли договір розривається через істотне порушення зобов`язань товариством.

Суд також враховує правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 500/5194/16, відповідно до якого якщо у грошовому зобов`язанні визначено валютний еквівалент, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за курсом відповідної валюти на день платежу, а у випадку судового спору - на день виконання судового рішення, якщо інший порядок не встановлений договором або законом.

У постанові Верховного Суду від 19 травня 2026 року у справі № 521/11518/24 розглянуто подібні правовідносини щодо повернення пайових внесків за договором асоційованого членства у споживчому товаристві, в якому розмір частки був визначений в еквіваленті долара США, а внесення коштів здійснювалося у гривні.

У зазначеній постанові Верховний Суд дійшов висновку, що належним виконанням зобов`язання з повернення фактично внесеної частки у випадку розірвання договору через порушення товариством своїх зобов`язань є повернення коштів у гривні в розмірі, еквівалентному сумі в доларах США, яка була фактично сплачена пайовиком на підставі договору.

Верховний Суд також зазначив, що пункт договору про повернення фактично сплачених гривень необхідно тлумачити у взаємозв`язку з умовами, які визначають розмір частки в еквіваленті долара США та порядок її внесення.

При цьому у справі № 521/11518/24 Верховний Суд звернув увагу на те, що пункт 2.6 договору стосувався дострокового розірвання договору з ініціативи пайовика з причин, не пов`язаних із порушенням зобов`язань товариством, і не виключав застосування валютного еквівалента у разі розірвання договору через порушення товариством своїх зобов`язань.

Зазначений висновок є релевантним для цієї справи, оскільки позивач вимагає розірвання договорів саме у зв`язку з невиконанням відповідачем зобов`язань щодо завершення будівництва та передачі об`єктів нерухомості.

Отже, правовідносини сторін у частині повернення коштів підлягають оцінці з урахуванням зазначеного висновку Верховного Суду.

Посилання відповідача на постанову Одеського апеляційного суду від 19 березня 2025 року у справі № 522/22124/23 та рішення у справі № 521/10175/24 не спростовують наведених висновків.

Правові висновки судів у конкретних справах формуються з урахуванням установлених обставин та змісту відповідних договорів. Сам по собі факт внесення коштів у гривні не виключає застосування валютного еквівалента, якщо такий еквівалент був погоджений сторонами як спосіб визначення розміру частки.

Крім того, відповідач посилається на можливе порушення прав інших членів товариства у разі повернення позивачу коштів у сумі, більшій за номінально внесені гривні.

Однак зазначені доводи не можуть бути самостійною підставою для звільнення відповідача від виконання власних договірних зобов`язань.

Відповідач добровільно уклав із позивачем договори, визначив у них розмір частки в еквіваленті долара США та погодив механізм перерахунку гривневих платежів за комерційним курсом на дату їх здійснення.

Внутрішня організація майна товариства, порядок формування його фондів та розподілу фінансових ризиків між членами товариства не можуть змінювати зміст зобов`язань, які товариство взяло на себе перед конкретним пайовиком.

Так само припущення відповідача щодо можливого банкрутства або порушення прав інших членів товариства не є доказом відсутності обов`язку повернути позивачу належні йому кошти відповідно до договорів та закону.

За таких обставин суд доходить висновку, що належним способом виконання зобов`язання відповідача з повернення позивачу внесених коштів є сплата у гривні суми, еквівалентної фактично внесеній частці в доларах США з урахуванням погодженого сторонами механізму валютного перерахунку.

За договором № 9/181-КР позивач просить повернути основну суму внесків, еквівалентну 37 283,25 доларів США.

За договором № 9/14-ДК позивач просить повернути основну суму внесків, еквівалентну 3 067,00 доларів США.

Зазначені суми підтверджуються розрахунком позивача, а факт сплати коштів відповідачем не заперечується.

При цьому суд враховує, що у позовній заяві позивач просить стягнути відповідні суми у гривні за погодженим сторонами комерційним курсом «Середній продаж» долара США на дату фактичного виконання рішення суду, станом на 09:00 годину за київським часом.

Такий спосіб визначення суми відповідає погодженому сторонами механізму, закріпленому в пункті 2.1 договорів, та положенням статті 533 ЦК України.

Водночас суд зазначає, що виконання грошового зобов`язання має здійснюватися у гривні, оскільки саме гривня є законним платіжним засобом на території України.

Отже, з відповідача на користь позивача підлягають стягненню кошти у гривні в розмірі, еквівалентному 37 283,25 доларів США за договором № 9/181-КР та 3 067,00 доларів США за договором № 9/14-ДК, за погодженим сторонами комерційним курсом долара США на дату фактичного виконання рішення суду.

У частині стягнення основної суми пайових внесків позовні вимоги підлягають задоволенню.

Щодо вимог про стягнення штрафних санкцій, суд погоджується з доводами відповідача з таких підстав.

Відповідно до статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися, зокрема, неустойкою.

Згідно зі статтею 549 ЦК України неустойкою, штрафом або пенею є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

За змістом статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Водночас виникнення права на стягнення договірної неустойки та строк, у який відповідна санкція підлягає сплаті або стягненню, визначаються умовами договору та положеннями закону.

Відповідно до статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк виконання, воно підлягає виконанню у цей строк.

Зобов`язання, строк виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням такої події.

Згідно з пунктом 5.2 договорів у разі прострочення виконання зобов`язання, передбаченого пунктом 4.2.1 договору, з боку товариства більш ніж на 180 днів з урахуванням пункту 3.2.7 договору товариство на письмову вимогу пайовика виплачує пайовику штраф у розмірі 0,01% від розміру невиконаного зобов`язання за кожен день прострочення виконання, починаючи з 181-го дня прострочення.

Отже, пункт 5.2 договорів визначає підстави та порядок нарахування штрафу за порушення товариством строків виконання зобов`язань щодо будівництва.

Водночас пунктом 5.8 договорів сторони окремо погодили, що термін для стягнення пайовиком з товариства штрафних санкцій (договірних санкцій) настає після здачі будинку в експлуатацію.

Також зазначеним пунктом передбачено, що не допускається стягнення штрафних санкцій з коштів, які спрямовуються на будівництво будинку, або за рахунок приміщень будинку.

Таким чином, пункт 5.8 договорів встановлює окрему договірну умову щодо моменту, з якого пайовик має право вимагати стягнення штрафних санкцій з товариства.

Зі змісту зазначеного положення вбачається, що сторони пов`язали настання строку для стягнення штрафних санкцій не лише з фактом прострочення виконання зобов`язання щодо будівництва, а й з настанням конкретної події - здачею будинку в експлуатацію.

Отже, для визначення можливості стягнення штрафних санкцій необхідно враховувати положення пунктів 5.2 та 5.8 договорів у їх взаємозв`язку.

Пункт 5.2 визначає розмір штрафу, період його нарахування та загальні підстави виникнення відповідальності за прострочення виконання зобов`язання.

Натомість пункт 5.8 регулює момент, з якого допускається стягнення вже передбачених договором штрафних санкцій.

Зазначені положення не виключають одне одного, а встановлюють різні елементи договірного механізму відповідальності.

Таким чином, навіть за наявності прострочення виконання зобов`язання щодо завершення будівництва, передбаченого пунктом 4.2.1 договорів, саме по собі таке прострочення не означає автоматичного настання строку для стягнення штрафу, якщо договором передбачена додаткова умова щодо моменту його стягнення.

У цій справі сторони погодили, що термін для стягнення штрафних санкцій настає після здачі будинку в експлуатацію.

При цьому факт невведення будинку в експлуатацію не заперечується позивачем та прямо зазначений у позовній заяві.

Отже, передбачена пунктом 5.8 договорів подія, з якою сторони пов`язали настання строку для стягнення штрафних санкцій, на час розгляду справи не настала.

Суд враховує, що пункт 5.8 договорів є частиною погоджених сторонами умов договорів та не визнаний недійсним у встановленому законом порядку.

Позивач не заявляв окремої вимоги про визнання пункту 5.8 договорів недійсним, а суд у межах заявлених позовних вимог не має підстав самостійно визнавати це положення недійсним.

За таких обставин суд виходить із того, що до моменту введення будинку в експлуатацію строк для стягнення штрафних санкцій відповідно до пункту 5.8 договорів не настав.

Відповідно, на час розгляду справи відсутня одна з необхідних договірних передумов для задоволення вимог про стягнення штрафу.

При цьому суд розмежовує факт порушення відповідачем основного зобов`язання щодо завершення будівництва та питання про настання строку для стягнення договірної неустойки.

Встановлене у справі порушення строків будівництва є підставою для розірвання договорів та повернення внесених позивачем коштів.

Однак саме по собі таке порушення не усуває необхідності дотримання погоджених сторонами умов щодо моменту стягнення штрафних санкцій.

Застосування договірної відповідальності має здійснюватися з урахуванням усіх умов договору, а не лише положення, яке визначає розмір штрафу.

За таких обставин суд доходить висновку, що вимоги позивача про стягнення штрафу в розмірі 2 108,79 доларів США за договором № 9/181-КР та 92,42 доларів США за договором № 9/14-ДК є передчасними, оскільки передбачений пунктом 5.8 договорів строк для їх стягнення не настав.

У зв`язку з цим у задоволенні позовних вимог про стягнення штрафних санкцій слід відмовити.

Щодо судових витрат

У позовній заяві позивач просив стягнути з відповідача понесені судові витрати, у тому числі витрати на професійну правничу допомогу адвоката.

Попередній розрахунок витрат на професійну правничу допомогу позивач визначив у розмірі 42 000,00 грн., зазначивши, що докази понесення відповідних витрат будуть надані протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду.

Відповідач у відзиві заперечив проти стягнення витрат на правничу допомогу до надання доказів їх фактичного понесення, обсягу наданих послуг та обґрунтованості розміру.

Відповідно до статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частинами першою та другою статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами.

Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів.

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів сторона зробила відповідну заяву.

Якщо відповідні докази не подані у встановлений строк, заява про відшкодування відповідних витрат залишається без розгляду.

З огляду на те, що позивач заявив про намір надати докази понесення витрат на правничу допомогу протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, питання про їх розподіл підлягає вирішенню після подання відповідних доказів у встановлений процесуальним законом строк.

Керуючись статтями 4, 12, 13, 76–81, 133, 137, 141, 259, 263–265 ЦПК України,

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Розірвати договір асоційованого членства у споживчому товаристві № 9/181-КР, укладений 18 січня 2022 року між ОСОБА_1 та Споживчим товариством «Будова Бріз».

Розірвати договір асоційованого членства у споживчому товаристві № 9/14-ДК, укладений 25 січня 2022 року між ОСОБА_1 та Споживчим товариством «Будова Бріз».

Стягнути з Споживчого товариства «Будова Бріз» (65012, м. Одеса, вул. Осипова, буд. 25, код ЄДРПОУ 41226427) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) грошові кошти за договором асоційованого членства у споживчому товаристві № 9/181-КР від 18 січня 2022 року в гривні у розмірі, еквівалентному 37 283,25 доларів США, згідно з комерційним курсом «Середній продаж» долара США, встановленим на інтернет-сторінці за адресою http://minfin.com.ua/currency/auction/usd/buy/kiev на дату проведення платежу станом на 09:00 годину за київським часом.

Стягнути зі Споживчого товариства «Будова Бріз» (65012, м. Одеса, вул. Осипова, буд. 25, код ЄДРПОУ 41226427) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) грошові кошти за договором асоційованого членства у споживчому товаристві № 9/14-ДК від 25 січня 2022 року в гривні у розмірі, еквівалентному 3 067,00 доларів США, згідно з комерційним курсом «Середній продаж» долара США, встановленим на інтернет-сторінці за адресою http://minfin.com.ua/currency/auction/usd/buy/kiev на дату проведення платежу станом на 09:00 годину за київським часом.

В іншій частині – відмовити в задоволенні позовних вимог.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку, шляхом подачі в 30-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги.

Суддя І. В. Огренич