Постанова від 27 вересня 2026 р. у справі №274/7305/24 — Житомирський апеляційний суд

УКРАЇНА

Житомирський апеляційний суд

Справа №274/7305/24 Головуючий у 1-й інст. Большакова Т. Б.

Категорія 63 Доповідач Коломієць О. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 вересня 2026 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Коломієць О.С.

суддів Талько О.Б., Григорусь Н.Й.

за участю секретаря

судового засідання Драч Т.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №274/7305/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні житловим будинком та за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення

за апеляційною скаргою адвоката Гуменюка Олександра Володимировича, який діє в інтересах ОСОБА_1

на рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 03 листопада 2025 року, ухвалене під головуванням судді Большакової Т. Б.,

у с т а н о в и в:

У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просила усунути перешкоди у здійсненні права користування житловим будинком з господарськими будівлями та спорудами, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом визнання за нею права користування зазначеним житловим будинком та заборони ОСОБА_2 вчиняти дії, спрямовані на її виселення з цього житла.

На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначала, що є дочкою ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після смерті матері вона звернулася до приватного нотаріуса з питання оформлення спадкових прав, оскільки за життя ОСОБА_3 на праві власності належав житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .

Зазначала, що з моменту народження проживала у вказаному будинку разом із матір`ю.

У подальшому їй стало відомо, що її сестра ОСОБА_2 10 червня 2024 року зареєструвала за собою право власності на спірний житловий будинок на підставі договору дарування від 09 серпня 2011 року, дублікат якого видано 05 червня 2024 року.

Після державної реєстрації права власності ОСОБА_2 звернулася до виконавчого комітету Бердичівської міської ради Житомирської області, унаслідок чого ОСОБА_1 було знято з реєстрації місця проживання за вказаною адресою, хоча фактично вона продовжувала проживати у спірному будинку.

ОСОБА_1 також посилалася на те, що ОСОБА_2 разом із чоловіком приходила до будинку, пошкодила замок на вхідній хвіртці та вимагала від неї звільнити житло, погрожуючи примусовим виселенням у разі невиконання цієї вимоги. У зв`язку з цим ОСОБА_1 звернулася до правоохоронних органів із відповідною заявою.

Вказувала, що має інвалідність ІІІ групи, тривалий час проживає у спірному житловому будинку, користується ним на законних підставах, утримує його в належному стані та здійснює оплату житлово-комунальних послуг. Іншого житла у власності не має.

23 вересня 2024 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просила усунути перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження належним їй на праві власності майном — житловим будинком АДРЕСА_1 — шляхом виселення ОСОБА_1 із зазначеного житлового будинку.

На обґрунтування позову ОСОБА_2 зазначала, що є власницею спірного житлового будинку, у якому фактично проживає її сестра — ОСОБА_1 . Вказувала, що між сторонами склалися конфліктні відносини, вони постійно сваряться, а проживання ОСОБА_1 у будинку, на думку позивачки, створює їй перешкоди у користуванні та розпорядженні належним їй майном і робить неможливим нормальне проживання у ньому.

ОСОБА_2 також зазначала, що ОСОБА_1 не є власницею спірного будинку та на момент звернення до суду не була зареєстрована у ньому.

З метою врегулювання ситуації та вирішення питання щодо звільнення житлового будинку ОСОБА_2 зверталася до органів поліції. За результатами розгляду її звернення Бердичівський районний відділ поліції ГУНП в Житомирській області листом від 15 липня 2024 року № 5525/203/05-2024 повідомив, що за результатами проведеної перевірки ознак кримінального правопорушення не встановлено, а правовідносини між сторонами мають цивільно-правовий характер та підлягають вирішенню в судовому порядку.

Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 03 листопада 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні житловим будинком шляхом визнання права користування - відмовлено. У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення - відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , адвокат Гуменюк О.В., який діє в її інтересах, звернувся до суду з апеляційною скаргою, у якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги в цій частині задовольнити повністю.

На обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що ОСОБА_4 тривалий час проживає у спірному житловому будинку, який раніше належав її матері ОСОБА_3 , та була зареєстрована у ньому з 30 січня 2017 року. Після смерті матері вона продовжила проживати у будинку, утримує його в належному стані та сплачує житлово-комунальні послуги. При цьому іншого житла у власності не має та є особою з інвалідністю ІІІ групи.

Посилається на те, що після реєстрації 10 червня 2024 року права власності на спірний будинок за ОСОБА_2 остання звернулася до виконавчого комітету Бердичівської міської ради, внаслідок чого ОСОБА_1 було знято з реєстрації місця проживання, хоча вона фактично продовжує проживати у будинку.

Вказує, що ОСОБА_2 разом із чоловіком приходила до спірного будинку, пошкодила замок на вхідній хвіртці та вимагала від ОСОБА_1 виселитися, погрожуючи примусовим виселенням. У зв`язку з цим ОСОБА_1 зверталася до правоохоронних органів, які за результатами розгляду звернення вказали на цивільно-правовий характер правовідносин між сторонами.

На думку скаржника, тривале проживання ОСОБА_1 у спірному будинку, відсутність у неї іншого житла, наявність інвалідності ІІІ групи, утримання будинку та сплата комунальних платежів свідчать про наявність у неї достатніх і тривалих зв`язків із цим житлом, які підлягають захисту відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року.

Вважає, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 , одночасно відмовивши у задоволенні позову ОСОБА_2 про її виселення. Вважає такі висновки суду суперечливими, оскільки вимоги сторін є взаємопов`язаними та протилежними за своїм змістом.

Звертає увагу на те, що ОСОБА_2 , будучи власницею спірного житлового будинку на підставі договору дарування від 09 серпня 2011 року, у 2017 році надала згоду на реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 у цьому будинку.

Зазначає, що під час судового розгляду 29 травня 2025 року ОСОБА_2 підтвердила, що саме вона здійснювала реєстрацію ОСОБА_1 у спірному будинку, пояснивши, що після смерті матері будинок перейшов до неї, а ОСОБА_1 проживала разом із матір`ю.

На переконання скаржника, надання ОСОБА_2 згоди на реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 , а в подальшому звернення до суду з вимогою про її виселення свідчить про суперечливість поведінки власника.

Вважає, що ОСОБА_1 має правові підстави для подальшого користування спірним житловим будинком.

Правом подати відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2 не скористалась.

Рішення суду першої інстанції переглядається в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , а тому в іншій частині не перевіряється судом апеляційної інстанції на предмет законності та обґрунтованості.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Судом під час розгляду справи встановлено, що матір`ю ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є ОСОБА_3 , що встановлено на підставі копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 (а.с. 9).

06.10.1995 ОСОБА_5 змінила прізвище на « ОСОБА_6 », що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії № НОМЕР_2 (а.с. 10).

Із довідки відділу з питань державної реєстрації виконавчого комітету Бердичівської міської ради Житомирської області від 30.01.2017 № 260 та витягу з реєстру територіальної громади від 09.04.2024 № 2024/003538837 вбачається, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 30.01.2017 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 14-15).

Факт проживання ОСОБА_1 у спірному будинку підтверджується також довідкою про склад сім`ї та розмір платежів за житлово-комунальні послуги, виданою 06.11.2019 МК ВЖРЕП № 7, згідно з якою за адресою: АДРЕСА_1 , проживали ОСОБА_3 , власник будинку, ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_1 , її дочка, ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 13).

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 (а.с. 11).

Із витягу з реєстру територіальної громади від 05.09.2024 № 2024/010643923 убачається, що ОСОБА_1 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , у період із 30.01.2017 по 13.06.2024 (а.с. 16).

За даними довідки КП «Бердичівське міжміське бюро технічної інвентаризації» від 11.06.2024 № 1065, станом на 31.12.2012 право власності на будинок АДРЕСА_1 було зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 25.11.1999, посвідченого Бердичівською державною нотаріальною конторою, реєстровий № 1-3090 (а.с. 17).

06.06.2011 КП «Бердичівське міжміське бюро технічної інвентаризації» виготовлено технічний паспорт на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . Замовником технічної інвентаризації зазначена ОСОБА_2 (а.с. 53).

10.06.2024 тим самим підприємством виготовлено технічний паспорт на зазначений будинок, замовником якого вказана ОСОБА_1 (а.с. 18).

ОСОБА_1 , 1971 р.н., має інвалідність ІІІ групи, що підтверджується посвідченням № НОМЕР_4 (а.с. 21).

Судом також встановлено, що 09.08.2011 ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали договір дарування, за умовами якого ОСОБА_3 безоплатно передала у власність ОСОБА_2 цілий житловий будинок АДРЕСА_1 . Договір посвідчений приватним нотаріусом Бердичівського районного нотаріального округу Богатирчуком А.М. та зареєстрований у реєстрі за № 4077 (а.с. 23).

Право власності ОСОБА_2 на спірний житловий будинок підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 28.06.2024 № 384778521. Підставою для державної реєстрації права власності зазначено договір дарування від 09.08.2011 (а.с. 22).

28.06.2024 ОСОБА_1 звернулася до Бердичівського РВП ГУНП в Житомирській області із заявою про проведення превентивної бесіди з ОСОБА_2 з метою недопущення вчинення останньою протиправних дій, пов`язаних із примусовим виселенням ОСОБА_1 зі спірного житлового будинку (а.с. 26).

Листом Бердичівського РВП ГУНП в Житомирській області від 15.07.2024 № 5524/203/05-2024 ОСОБА_1 повідомлено, що за результатами проведеної перевірки ознак кримінального правопорушення не встановлено, у зв`язку з чим підстав для внесення відповідних відомостей до ЄРДР немає. Водночас зазначено, що між сторонами виникли цивільно-правові відносини, які підлягають вирішенню в судовому порядку (а.с. 28).

Аналогічну за змістом відповідь надано ОСОБА_2 листом Бердичівського РВП ГУНП в Житомирській області від 15.07.2024 № 5525/203/05-2024, у якому також зазначено про відсутність ознак кримінального правопорушення та цивільно-правовий характер спірних правовідносин (а.с. 56).

Відмовляючи в задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що право користування жилим приміщенням спірного будинковолодіння припинилось у ОСОБА_1 після зміни власника цього будинковолодіння, за згодою якого відповідач тимчасово проживає у ньому, та на час виникнення спірних правовідносин останньою не надано належних доказів на підтвердження законності підстав її проживання у належному ОСОБА_2 домоволодінні.

Такий висновок суду є вірним виходячи з наступного.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Відповідно до частини першої статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника житлового будинку (квартири), які проживають разом з ним, користуються жилим приміщенням нарівні з власником, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Зі змісту наведеної норми вбачається, що право користування житловим приміщенням членом сім`ї власника має похідний характер від права власності на відповідне житло. При цьому частина перша статті 156 ЖК УРСР не визначає право користування члена сім`ї власника як самостійне речове право та не встановлює його незалежного від права власника характеру.

Водночас наявність між власником житла та членом його сім`ї відповідної угоди про порядок користування жилим приміщенням може свідчити про виникнення між ними зобов`язальних правовідносин щодо користування таким житлом.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина перша статті 402 ЦК України).

Право користування чужим майном може бути визначено й щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Для реалізації повноважень власника житла останній має право вимагати від відповідача усунення порушення свого права у визначений ним спосіб.

Право позивача на користування належним відповідачу житлом можна обмежити лише у випадку, коли таке втручання у право на повагу до житла буде законним і пропорційним поставленій меті.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria).

У рішенні ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що втрата права користування житлом буде оцінена на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» – це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме – від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Разом з тим, згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Як правильно встановлено судом, ОСОБА_1 вселилася у спірне домоволодіння як дочка ОСОБА_3 , яка на той час була його власницею. Водночас після переходу права власності на домоволодіння до ОСОБА_2 позивачкою не доведено наявності самостійної правової підстави для подальшого користування належним відповідачці житлом.

Зокрема, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів укладення між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору або іншої домовленості, яка б передбачала виникнення чи збереження за позивачкою самостійного права користування спірним домоволодінням. Сам по собі факт реєстрації місця проживання ОСОБА_1 у будинку, а також її тривале проживання в ньому не є достатніми для підтвердження такого права.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що на час виникнення спірних правовідносин ОСОБА_1 не надала належних доказів на підтвердження законності підстав її проживання у домоволодінні, яке належить на праві власності ОСОБА_2 , а тому правильно відмовив у задоволенні позову.

ОСОБА_1 не доведено належними та допустимими доказами наявності у неї законних підстав для користування спірним домоволодінням, яке належить на праві власності ОСОБА_2 , на час виникнення спірних правовідносин.

Посилання скаржника на тривалість її проживання у спірному житловому будинку, реєстрацію місця проживання, оплату комунальних послуг, стан здоров`я та відсутність іншого житла не свідчать самі по собі про наявність у неї самостійного речового права на користування будинком. Реєстрація місця проживання має обліковий характер і не є підставою для виникнення права власності чи права користування нерухомим майном.

Судом правильно установлено, що спірний житловий будинок на підставі договору дарування від 09 серпня 2011 року належить ОСОБА_2 на праві власності. Доказів укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 договору, який би надавав останній безстрокове право користування будинком, матеріали справи не містять.

Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 у 2017 році надала згоду на реєстрацію її місця проживання у будинку, також не спростовують висновків суду. Така згода та здійснення реєстрації місця проживання не є правовстановлюючими обставинами та не свідчать про набуття ОСОБА_1 безстрокового права користування належним ОСОБА_2 житлом.

Отже, наведені в апеляційній скарзі доводи висновків суду першої інстанції не спростовують та не впливають на правильність прийнятого рішення.

Рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстави для його скасування відсутні.

Інші доводи апеляційної скарги також не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і на законність оскаржуваного рішення не впливають, а зводяться лише до переоцінки доказів.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу адвоката Гуменюка Олександра Володимировича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , залишити без задоволення, а рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 03 листопада 2025 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні житловим будинком - без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 05 жовтня 2026 року.

Головуючий Коломієць О. С.

Судді Талько О. Б.

Григорусь Н. Й.