Вирок від 04 жовтня 2026 р. у справі №755/2942/26 — Дніпровський районний суд міста Києва

Справа № 755/2942/26

В И Р О К

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"05" жовтня 2026 р. Дніпровський районний суд міста Києва (далі - Суд)

у складі головуючого судді ОСОБА_1 одноособово,

за участю

секретаря судових засідань ОСОБА_2 ,

сторін кримінального провадження:

прокурорів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

ОСОБА_7 ,

захисника ОСОБА_8 ,

обвинуваченого ОСОБА_9 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Києві кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 27 січня 2026 року за № 12026100040000215, за обвинуваченням

ОСОБА_9 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженкць м. Києва, з середньою спеціальною освітою, не одружений, не працюючий, зареєстрований та проживаючий за адресою: АДРЕСА_1 , раніше судимий: 04.04.2023 року Шевченківським районним судом м. Києва за ч. 1 ст. 309 КК України до 2 (двох) років обмеження волі; 19.09.2025 Дніпровським районним судом м. Києва за ч.2 ст. 125 КК України до 1 року пробаційного нагляду; 10.11.2025 Дніпровським районним судом м. Києва за ч. 1 ст. 309 КК України до 1 року обмеження волі, на підставі ст. 71, 72 КК України за сукупністю вироків остаточно призначено покарання у виді обмеження волі на строк 1 (один) рік 1 (один) місяць,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 15 частиною четвертою статті 186 Кримінального кодексу (далі - КК) України,

у с т а н о в и в :

І. Суть питань, що вирішуються судом

З обвинувального акту від 24 лютого 2026 року, який складено слідчим СВ Дніпровського УП ГУ НП в м. Києві ОСОБА_10 та затверджено прокурором Дніпровської окружної прокуратури міста Києва ОСОБА_3 , слідує, що ОСОБА_9 обвинувачується у закінченому замаху на відкрите викрадення чужого майна (грабіж), вчиненому в умовах воєнного стану.

Відповідно до ст. 91 Кримінального процесуального кодексу (далі КПК) України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню в т.ч. 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); 2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення .

Особливості наведених правовідносин свідчать, що у провадженні необхідно надати відповідь на такі ключові питання: (1) чи вчиняли обвинувачені діяння, яке охоплюються складом кримінального правопорушення, передбаченого КК ?; (2) чи доведено стороною обвинувачення винуватість обвинувачених у вчиненні кримінального правопорушення ?; (3) як слід кваліфікувати діяння обвинувачених, у випадку доведення їх винуватості ?

Суд надає ствердні відповіді на 1 та 2 питання, у зв`язку з чим кваліфікує дії обвинуваченого за ч. 2 ст.15 ч.4 ст. 186 КК, з огляду на наступне.

ІІ. Формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення

27 січня 2026 року приблизно о 13 год. 20 хв., тобто під час дії воєнного стану, який введеного Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 станом на 30 діб, який неодноразово продовжено, ОСОБА_9 перебував в приміщенні магазину «ФОРА» № 13, який належить ТОВ «Фора», та розташований за адресою: м. Київ, Харківське шосе 8, де у нього виник злочинний умисел, спрямований на відкрите викрадення чужого майна, в умовах воєнного стану.

Реалізовуючи свій злочинний умисел, з метою особистого, протиправного збагачення, усвідомлюючи суспільно небезпечний та протиправний характер своїх дій, передбачаючи суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, діючи умисно, з корисливих мотивів, в умовах воєнного стану, ОСОБА_9 перебуваючи в прикасовій зоні, помітив ящики з алкогольними напоями, які перебували на палеті для викладки на стелажі.

В подальшому, реалізуючи свій злочинний умисел, ОСОБА_9 27 січня 2026 року приблизно о 13 год. 28 хв. перебуваючи за адресою: м. Київ, Харківське шосе 8, магазин «Фора» № 13, взяв до рук ящик, в якому було 24 банки зі слабоалкогольним напоєм «Сидр Strongbow British Dry», закупівельною вартістю 1328 грн 40 коп. усвідомлюючи, що його дії несуть відкритий характер для оточуючих та персоналу магазину «Фора» попрямував швидким темпом до виходу, намагаючись покинути приміщення магазину із вказаним товаром в руках, не розрахувавшись за останній, при цьому ігноруючи заклики та дії працівника магазину до повернення викраденого майна.

Довести всій злочинний умисел на відкрите викрадення чужого майна в умовах воєнного стану ОСОБА_11 не зміг, у зв?язку із тим, що був затриманий працівниками охорони магазину «Фора».

ОСОБА_11 , виконавши всі дії, які він вважав за необхідне для доведення злочину до кінця не зміг довести свій злочинний умисел до кінця, а саме розпорядитись викраденим майном, тобто ящиком, в якому було 24 банки зі слабоалкогольним напоєм «Сидр Strongbow British Dry», закупівельною вартістю 1328 грн 40 коп., що належить ТОВ «Фора» на власний розсуд, з причин, що не залежали від його волі, оскільки був викритий та затриманий свідками з числа працівників охорони магазину.

ІІІ. Стаття (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнається обвинувачений

Згідно ст. 186 КК йдеться про

[… 1. Відкрите викрадення чужого майна (грабіж) […]

4. […], в умовах воєнного […] стану […] …].

Відповідно до п. 3-4 постанови Пленуму Верховного суду України від 06 листопада 2009 року № 10 «Про судову практику у справах про злочини проти власності», які віднайшли своє відображення у позиції Верховного Суду викладеній у постанові від 11 вересня 2019 року в справі № 725/2266/18, слідує, що грабіж - це відкрите викрадення чужого майна у присутності потерпілого або інших осіб, які усвідомлюють протиправний характер дій винної особи, яка у свою чергу усвідомлює, що її дії помічені і оцінюються як викрадення.

ІV. Мотиви суду

Суд провівши судовий розгляд лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акту за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ, що наявний у провадженні, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку, виходить з наступного у своїх висновках.

IV.I. Докази на підтвердження встановлених обставин та процедура розгляду

Згідно положень ст. 84 КПК доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Тобто, докази - це єдність фактичних даних (даних про факти) та їх процесуальних джерел. Фактичні дані - це не факти об`єктивної дійсності, а відомості про них, що утворюють зміст доказів, за допомогою яких встановлюються факти і обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (див. постанову ВС від 28 березня 2019 року в справі № 154/3213/16).

У той час, як процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів (ч. 2 ст. 84 КПК).

В цьому випадку, допитаний у судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_9 пояснив, що дійсно взяв товар у приміщенні магазину «Фора» та не оплативши його, минувши касову зону пішов на вулицю. Не чув що хтось зупиняв або щось кричав. Був затриманий охоронцем даного магазину. Зупинився, коли побачив що ним біжать.

Обвинувачений наполягав, що не чув що його хтось зупиняє.

Згідно протоколу огляду від 27 січня 2026 року та доданою ілюстрованої таблиці, який проведений за адресою: м. Київ, вул. Харківське Шосе 8 в торговій зоні магазину «Фора», було виявлено стойку ящиків із вмістом пива, поблизу якої на тумбі виявлено ящик чорного кольору ТМ «Strongbonw British Dry» із логотипом золотого кольору.

Відповідно висновку товарознавчої експертизи від 12.02.2026 року за № СЕ-19/111-26/6764-ТВ, встановлено, що ринкова ціна сидру «Strongbonw» British Dry з/б, у кількості 24 шт. станом на 27.01.2026 становить 2189, 76 (дві тисячі сто вісімдесят дев`ять грн 76 коп.).

Згідно протоколу огляду відеозапису від 27 січня 2026 року, встановлено, що на відеофайлах зафіксовані події, які мали місце 27.01.2026 року приблизно о 13 годині 20 хвилин, у приміщенні магазину «Фора», що належить ТОВ «Фора», що розташований за адресою: м. Київ, вул. Харківське Шосе 8. На відеозаписі ОСОБА_9 , який одягнутий у темне худі з капюшоном наявному на ньому написами жовтого кольору та графічними малюнками на грудях, штани темного кольору, взуття темного кольору.

Згідно хронографа у правому верхньому куті 27.01.2026 року о 13:19:16 ОСОБА_9 заходить до приміщення магазину «Фора», що за адресою: м. Київ, вул. Харківське Шосе 8. 27.01.2026 року о 13:27:28 ОСОБА_9 перебуває у магазині Фора», що за адресою: м. Київ, вул. Харківське Шосе 8, поруч із ящиками з алкогольними напоями, які перебувають на палеті для викладку на стелажі. 27.01.2026 року о 13:28:32 ОСОБА_9 бере у дві руки ящик алкогольних напоїв, а саме сидр «Strongbonw British Dry» з палети та прямує у територію касових зон самообслуговування, при цьому його помічає працівник магазину «Фора».

Згідно хронографа у правому верхньому куті 27.01.2026 року о 13:28:40 ОСОБА_9 перебуваючи у приміщенні магазину «Фора», що за адресою: м. Київ, вул. Харківське Шосе 8, взяв з торговельного залу ящик алкогольних напоїв, а саме сидр «Strongbonw British Dry», який утримував у обох руках. Надалі ОСОБА_9 , не здійснивши оплати в касових зонах самообслуговування, пройшов повз них та попрямував у напрямку виходу із магазину. Під час виходу з торговельного приміщення ОСОБА_9 покинув межі дії антикрадійних рамок, після чого, почав швидко залишати приміщення магазину. Помітивши вказані дії, охоронець магазину «Фора» розпочав переслідування ОСОБА_9 .. О 13:28:44 ОСОБА_9 вибігає з приміщення магазину «Фора», тримаючи у руках ящик з алкогольними напоями, а саме сидр «Strongbonw British Dry» та прямує далі в сторону дороги, при цьому його наздоганяє охоронець магазину «Фора». О 13:30:07 ОСОБА_9 разом з охоронцем магазину «Фора» заходять до приміщення «Фора», що за адресою: м. Київ, вул. Харківське Шосе 8.

Судом переглянуто відеозаписи в судовому засіданні, у порядку ст. 359 КПК України

Допитаний у судовому засіданні, у відповідності до вимог положень ст. 352 КПК України та попереджений про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань та завідомо неправдиві показання, свідок ОСОБА_12 пояснив, що є працівником магазину магазину «Фора», що за адресою: м. Київ, вул. Харківське Шосе 8. Того дня слідкував за відеокамерами біля центрального входу. Гість узяв ящик сидру та пішов на вихід через касову зону, побачивши це свідок кинувся за ним. Працівник ОСОБА_13 в цей час кликала охорону, а свідок разом із вантажником затримали обвинуваченого неподалік магазину.

Допитаний у судовому засіданні, у відповідності до вимог положень ст. 352 КПК України та попереджений про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань та завідомо неправдиві показання, свідок ОСОБА_13 пояснила, що працює на посаді заступника керуючого магазину «Фора», що за адресою: м. Київ, вул. Харківське Шосе 8. Того дня перебувала коло касових зон та побачила, що особа бере блок пива і минає касову зону, відразу крикнула йому «Стій!» та викликала охорону. Після цього особа не зупинилася та швидко вийшла з магазину, охоронець побіг слідом за ним. Наздогнавши обвинуваченого повернули до магазину та викликали працівників поліції.

Відповідно Суд констатує в ключі проаналізованих доказів, що цими процесуальними джерелами доказів, у розумінні ст. 84 КПК, в їх сукупності, підтверджуються обставини регламентовані ст. 91 того ж Кодексу.

Підстав для визнання доказів недопустимими не установлено, так як не було з`ясовано факту істотних фундаментальних порушень прав і свобод учасників провадження регламентованих ст. 87 КПК.

При формуванні таких висновків за наслідками розгляду провадження Суд виходив з такого щодо цього питання.

Частина 1 статті 87 КПК передбачає, що для визнання доказу недопустимим необхідно встановити, що при його отриманні істотно порушені права і свободи людини, гарантовані Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Тоді як частина 2 цієї ж статті визначає, яке саме порушення суд має визнати істотним, істотність порушення прав і свобод у інших випадках має вирішуватися судом, виходячи з обставин порушення та їх впливу на отримання доказів.

В постанові ВС від 01 грудня 2020 року у справі №318/292/18 вказано, що «вищеназвані норми закону не передбачають, що будь-яке формальне недотримання вимог кримінального процесуального закону при отриманні доказу автоматично тягне необхідність визнання доказу недопустимим. Натомість закон зобов`язує суд дати оцінку доказу з точки зору його допустимості з урахуванням того, чи було допущене порушення КПК істотним та яким чином воно перешкоджало забезпеченню та реалізації прав і свобод особи».

У постановах від 28 січня 2020 року у справі №359/7742/17 та від 8 жовтня 2019 року у справі №639/8329/14-к (https://reyestr.court.gov.ua/Review/85238666) ВС зауважив, що «вирішуючи питання про застосування правил статті 87 КПК до наданих сторонами доказів, Суд виходить з того, що ці положення можуть бути підставою для визнання доказів недопустимими не за будь-якого порушення процесуального закону, а лише у випадку порушення фундаментальних прав і свобод особи, гарантованих у документах, що згадані в цій статті».

В постанові від 8 жовтня 2019 року у справі №639/8329/14-к ВС указав, що «…суд, визнаючи доказ недопустимим відповідно до частини 2 або 3 статті 87 КПК, має зазначити, який саме пункт цих положень став підставою для такого рішення. Якщо суд визнає доказ недопустимим з посиланням на частину 1 статті 87 КПК, він має зазначити, наслідком порушення якого саме фундаментального права або свободи стало отримання цього доказу та хто саме зазнав такого порушення. Обґрунтовуючи наявність такого порушення, суд має послатися на конкретні норми Конституції та/або міжнародних договорів, якими гарантуються ці права і свободи, і за потреби на практику відповідних органів, уповноважених тлумачити ці норми.

Крім того, суд, вирішуючи питання щодо допустимості доказу з точки зору частини 1 статті 87 КПК, має обґрунтувати, чому він вважає порушення фундаментального права або свободи настільки істотним, щоб зумовити визнання доказу недопустимим».

В постанові від 06 липня 2021 року у справі №720/49/19 ВС зауважив, що оцінюючи надані сторонами докази на предмет їх допустимості згідно з частиною 1 статті 87 КПК України суди першої та апеляційної інстанцій виходили із того, що зазначені положення можуть бути підставою для визнання доказів недопустимими не за будь-якого порушення процесуального закону, а лише у випадку порушення фундаментальних прав і свобод особи, гарантованих у документах, що згадані у відповідній нормі. Тобто, будь-яке процесуальне порушення, допущене в ході збирання доказів, саме по собі не може бути підставою для визнання їх недопустимими. У зв`язку із цим, за наявності процесуальних порушень порядку отримання доказів визнавати їх недопустимими слід лише тоді, коли вони: прямо та істотно порушують права і свободи людини; та/або надають підстави для сумнівів у достовірності отриманих фактичних даних, які не видалося за можливе усунути в ході судового розгляду.

Повертаючись до обставин цієї справи Суд зауважує, що вважає такий підхід правильним, оскільки він ґрунтується на розумінні, що для прийняття рішення у справі Суд має отримати якомога більшу інформацію щодо фактичних обставин, важливих для вирішення справи, забезпечивши сторонам можливість у змагальній процедурі перевірити та заперечити цю інформацію. Виключення доказів, які можуть мати стосунок до важливих фактів справи, є крайнім заходом, який має застосовуватися у разі, якщо іншими засобами неможливо усунути фактори, які перешкоджають забезпеченню справедливого судового розгляду.

Безумовно, істотне порушення фундаментальних справ і свобод особи - отримання доказів внаслідок поганого поводження, порушення права не свідчити проти себе та на правову допомогу захисника тощо - не може бути терпимим у правосудді, і суди мають протистояти таким порушенням для того, щоб органи правопорядку не перетворили такі методи у звичайну практику.

Водночас порушення тих чи інших численних формальностей, які регулюють порядок проведення кримінального розслідування чи окремих процесуальних дій і які жодним чином не зачіпають права і свободи особи, мають оцінюватися виходячи з балансу конкуруючих інтересів: потреби суспільства у розкритті злочину і покаранні злочинця та важливості тих формальностей для забезпечення справедливості розгляду справи в цілому.

В постанові від 15 лютого 2018 року в справі №357/14462/14-к Верховний указав, що не ґрунтується на вимогах кримінального процесуального закону ситуація, при якій підставою для визнання доказів недопустимими виступає якість змісту документів.

Як наслідок слід констатувати, що вирішуючи питання про застосування правил статті 87 КПК до наданих сторонами доказів, Суд констатує, що в цій справі ці положення не можуть бути підставою для визнання доказів недопустимими, адже вони мають місце не за будь-якого порушення процесуального закону, а лише у випадку порушення фундаментальних прав і свобод особи, гарантованих у документах, що згадані в цій статті.

Так, порушень вимог ст. 225, 240 КПК під час проведення слідчих дій, які б, як указав ВС, були фундаментальними, не установлено.

У цій ситуації, джерело фактичних даних, прямо доводить собою, обставини, які у розумінні ст. 91 КПК України підлягають доказуванню в цій справі, щодо дати, часу, місця та способу вчинення кримінального правопорушення.

Висновок експерта відкритий захисту.

При цьому, слід зауважити, що Верховний Суд у постанові від 20 березня 2018 року в справі №753/11828/13-к указав, що у змагальному процесі повинні розглядатися не лише докази, які безпосередньо стосуються фактів справи, а й інші докази, які можуть стосуватися допустимості, достовірності та повноти останніх.

Також, як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України від 20 жовтня 2001 року № 12-рп/2011, обвинувачення у вчиненні злочину не може бути обґрунтоване фактичними даними, одержаними з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина або встановлених законом порядку, засобів, джерел отримання таких даних.

У ракурсі того, що порядок, встановлений КПК (процесуальний порядок, форма, процедура), - це певна послідовність (кроки) прийняття кримінальних процесуальних рішень і здійснення кримінальних процесуальних дій (див. постанову Верховного суду України від 16 березня 2017 року у справі №671/463/15-к).

У цій справі, порядок, встановлений КПК (процесуальний порядок, форма, процедура), тобто певна послідовність (кроки) прийняття кримінальних процесуальних рішень і здійснення кримінальних процесуальних дій дотриманий.

Як наслідок Суд сприймає указані письмові докази (протоколи огляду, висновки експертиз та інші), як належні та допустимими, які у своїй сукупності доводяться обставини визначені ст. 91 КПК України, та через їх призму останні сприймаються судом, як дійсні.

За таких обставин, враховуючи вищезазначене, Суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ, що наявний у провадженні, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку, приходить до висновку про повну доведеність вини обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 4 ст. 186 КК за обставин, встановлених судом.

IV.ІI. Кваліфікація дій

Згідно ст. 2, 11 КК підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом, вчинене суб`єктом кримінального правопорушення.

Верховний Суд у постанові від 05 квітня 2018 року в справі № 658/1658/16-к зазначає, що кваліфікація злочину - кримінально-правова оцінка поведінки (діяння) особи шляхом встановлення кримінально-правових (юридично значущих) ознак, визначення кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню, і встановлення відповідності ознак вчиненого діяння конкретному складу злочину, передбаченому Кримінальним кодексом, за відсутності фактів, що виключають злочинність діяння.

За своєю суттю і змістом кваліфікація злочинів завжди пов`язана з необхідністю обов`язкового встановлення і доказування кримінально-процесуальними і криміналістичними засобами двох надзвичайно важливих обставин: 1) факту вчинення особою (суб`єктом злочину) суспільно небезпечного діяння, тобто конкретного акту її поведінки (вчинку) у формі дії чи бездіяльності; 2) точної відповідності ознак цього діяння ознакам складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК.

Частиною 4 статті 186 КК із змінами, внесеними згідно із Законом № 2117-IX від 03 березня 2022 року «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за мародерство», котра діє з 07 березня 2022 року, визначено відповідальність за грабіж вчинений у т.ч. в умовах воєнного стану.

Згідно ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» ВС забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Реалізація цього завдання відбувається, зокрема, шляхом здійснення правосуддя, під час якого Верховний Суд у своїх рішеннях висловлює правову позицію щодо правозастосування, орієнтуючи в такий спосіб судову практику на однакове застосування норм права (див. п. 28 постанови ВС від 25 травня 2023 року в справі № 457/885/22).

Відповідно до ч. 6 ст. 13 зазначеного Закону висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права. В ухвалі ВП ВС від 25 травня 2023 року в справі № 722/594/22 Велика Палата наголосила, що висновок щодо застосування норми права - це не завжди чітко сформульований висновок у судовому рішенні Касаційного кримінального суду у формі постанови, у тому числі із заголовком «Висновок», це також правове обґрунтування одного чи кількох доводів касаційної скарги сторони кримінального провадження, викладене в судовому рішенні як у формі постанови, так і ухвали, за змістом якого цілком зрозумілою є правова позиція щодо застосування конкретної норми матеріального чи процесуального права.

Питання кримінально правової оцінки кваліфікуючої ознаки «в умовах воєнного стану», вже вирішувалося ВС та, для прикладу, в ухвалі від 17 січня 2023 року в справі № 404/3367/22 ККС погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що крадіжка була вчинена в умовах воєнного стану, тобто в період дії воєнного стану на території України і підстав для перекваліфікації дій на ч. 1 ст. 185 КК України немає, оскільки вчинення злочину в умовах воєнного стану, як кваліфікуюча ознака, не є тотожним поняттям обставин вчинення злочину з використанням умов воєнного стану.

Додатково ККС в цій справі наголосив, що оскільки кваліфікуючі ознаки - вчинення кримінального правопорушення в умовах воєнного стану та з використанням умов воєнного стану - є різними ознаками, однак норма закону України про кримінальну відповідальність (ч. 4 ст. 185 КК України) передбачає саме ознаку «вчинення кримінального правопорушення в умовах воєнного стану», то кваліфікація дій як особливо кваліфікованого складу є правильною.

Окрім того, як видно з даних Єдиного державного реєстру судових рішень, така ж позиція висловлювалася ККС у низці інших справ, оскільки переглядаючи судові рішення щодо осіб, засуджених за злочини, передбачені статтями 185-187, 189, 191 КК з кваліфікуючою ознакою «вчинення злочину в умовах воєнного стану», Суд не ставив під сумнів правильність кваліфікації дій винних осіб за цією кваліфікуючою ознакою (див. ухвали від 23 листопада 2022 року у справі № 466/1973/22; від 05 грудня 2022 року у справі № 175/965/22, від 31 липня 2023 року у справі № 369/9491/22, від 18 серпня 2023 року у справі 759/1736/23; постанови від 02 березня 2023 року у справі № 477/378/22, від 30 серпня 2023 року у справі № 629/1724/22, 01 вересня 2023 року у справі № 643/2261/23, від 08 вересня 2023 року у справі № 725/585/23).

Отже, якщо грабіж вчинений в умовах воєнного стану і цей стан введений на всій території держави, то вочевидь особі треба інкримінувати цю ознаку, оскільки законодавець врахував вчинення такого роду злочинів в умовах воєнного стану як чинник, який суттєво підвищує суспільну небезпеку.

Законодавець враховував фактор «воєнного стану» загалом на всій території, на якій цей стан введено, адже він безпосередньо відображається на діяльності як правоохоронної системи, так і на житті пересічних громадян.

В тексті пояснювальної записки до законопроєкту «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за мародерство», тобто того, яким було внесено відповідні зміни до КК прямо вказано, що законодавець вважає, що доповнення деяких статей про кримінальні правопорушення проти власності цією кваліфікуючою ознакою зумовлене тим, що «… суспільна небезпечність таких дій істотно підвищується в умовах воєнного або надзвичайного стану …».

Тим самим, відсутні ґрунтовні підстави, на противагу наведеним, уважати, що Закон № 2117-IX від 03 березня 2022 року звужує чинність норми ч. 6 ст. 185 КК в його редакції територією активних бойових дій та/або окупованих територій, а не виходить з факту уведення воєнного стану та території, де мало місце діяння на дату вчинення.

Окрім того, згідно пункту 1 примітки до статті 185 КК у статтях 185, 186 та 189-191 повторним визнається кримінальне правопорушення, вчинене особою, яка раніше вчинила будь-яке із кримінальних правопорушень, передбачених цими статтями або статтями 187, 262 цього Кодексу.

Також, судом враховується те, що Верховний Суд у постанові від 27 вересня 2018 року у справі № 686/6613/16-к вказав, що у разі визнання особи винуватою у вчиненні декількох діянь, які відповідають складу злочину, передбаченого однією і тією самою статтею (частиною статті) закону про кримінальну відповідальність, всі ці діяння кваліфікуються в сукупності за відповідною статтею (частиною статті) лише один раз і окремої кваліфікації не потребують.

У т.ч. про наявність умислу на відкрите викрадення чужого майна свідчить сукупність всіх обставин вчинення злочину, зокрема спосіб, а також характер та послідовність дій, у тому числі поведінка ОСОБА_9 , після. Те, що не вдалося викрасти майне внаслідок дій інших осіб та своєчасного виявлення зникнення майна, а не обвинуваченого.

При кваліфікації дій обвинуваченого, Суд ураховує, що Верховний Суд у постанові від 05 квітня 2018 року в справі №658/1658/16-к зазначає, що кваліфікація злочину - кримінально-правова оцінка поведінки (діяння) особи шляхом встановлення кримінально-правових (юридично значущих) ознак, визначення кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню, і встановлення відповідності ознак вчиненого діяння конкретному складу злочину, передбаченому КК, за відсутності фактів, що виключають злочинність діяння.

За своєю суттю і змістом кваліфікація злочинів завжди пов`язана з необхідністю обов`язкового встановлення і доказування кримінально-процесуальними і криміналістичними засобами двох надзвичайно важливих обставин: 1) факту вчинення особою (суб`єктом злочину) суспільно небезпечного діяння, тобто конкретного акту її поведінки (вчинку) у формі дії чи бездіяльності; 2) точної відповідності ознак цього діяння ознакам складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК.

З урахуванням наведеного здійснивши кримінально-правову оцінку поведінки (діяння) особи шляхом встановлення кримінально-правових (юридично значущих) ознак, через визначення кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню, і встановлення відповідності ознак вчиненого діяння конкретному складу злочину, передбаченому Кримінальним кодексом, за відсутності фактів, що виключають злочинність діяння, кваліфікує дії обвинуваченого ОСОБА_9 за ч.2 ст.15, ч. 4 ст. 186 КК України, оскільки він виконав усі дії, які вважав необхідними для доведення кримінального правопорушення - відкритого викрадення чужого майна, до кінця, але кримінальне правопорушення не було закінчено з причин, що не залежали від його волі.

Питання про умисел вирішувалося судом, в цій справі, виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховуючи спосіб вчинення, причини припинення злочинних дій, а тому відсутні підстави, у відповідності до ч. 3 ст. 337 КПК України, для виходу за межі висунутого обвинувачення, оскільки в ході судового розгляду обставин, які б перешкоджали ухваленню справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод не встановлено.

IV.ІІI. Покарання

Вирішуючи питання про обрання міри покарання обвинуваченому Суд, відповідно до ст. 65 КК України, враховує

(1) ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання;

(2) те, що згідно ст. 50 КК України, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами;

(3) юридична відповідальність особи, за ч. 2 ст. 61 Конституції України, має індивідуальний характер.

Конституційний Суд України в Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004, досліджуючи принцип індивідуалізації юридичної відповідальності, зазначив таке: […] призначене судом покарання повинно відповідати ступеню суспільної небезпеки злочину, обставинам його вчинення та враховувати особу винного, тобто бути справедливим.

Згідно з принципом індивідуалізації юридичної відповідальності при призначенні покарання суд має враховувати обставини справи (як ті, що обтяжують, так і ті, що пом`якшують покарання) щодо всіх осіб незалежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину […] (абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини) .

В рішенні від 15 червня 2022 № 4-р(II)/2022 року Конституційний Суд України зазначає, що принцип індивідуалізації юридичної відповідальності […] має виявлятись не лише в притягненні до відповідальності особи, винної у вчиненні правопорушення, а й у призначенні їй виду та розміру покарання з обов`язковим урахуванням характеру вчиненого протиправного діяння, форми вини, характеристики цієї особи, можливості відшкодування заподіяної шкоди, […].

Отже, принцип домірності зобов`язує суд у кожному конкретному випадку домірно застосовувати види покарання та (або) інші заходи кримінально-правового характеру з огляду на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та низку інших фактів і обставин (п. 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2022 року № 1-р/2022).

Відповідно покарання, як захід державного реагування на осіб, котрі вчинили кримінальне правопорушення, є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності, роль і значення якого багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації, адже застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, на якому суд вирішує питання, визначені ч. 1 ст. 368 КПК, та яке виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки як самого правопорушення, так і особи, котра його вчинила.

Покарання завжди має особистий, індивідуалізований характер, а його призначення і виконання можливе тільки щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення. При цьому призначення необхідного і достатнього покарання певною мірою забезпечує відчуття справедливості як у потерпілого, так і суспільства (див. постанову Верховного Суду від 10 червня 2020 року в справі № 161/7253/18).

В цій ситуації, обставинами, що пом`якшують покарання не встановлено.

Обставин, що обтяжують покарання, відповідно до ст. 67 КК, не установлено.

Також, Суд враховує, що обвинувачений на обліку у лікаря-психіатра та лікаря-нарколога не перебуває; має місце проживання, стан здоров`я, спосіб життя (див. дані установочної частині цього рішення), що свідчить про те, що оточуюча його обстановка у сім`ї та побуті, виражає прийнятні соціальні зв`язки; позицію сторони обвинувачення щодо необхідної міри покарання; відношення обвинуваченого до вчиненого, ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, а саме: класифікацію за ст. 12 КК, особливості й обставини вчинення: форму вини, мотив і мету, спосіб, стадію вчинення, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали; поведінку під час та після вчинення злочинних дій та вважає за необхідне призначити покарання у межах санкції ст.186 КК у виді позбавлення волі, із визначенням остаточного покарання у порядку ст. 71 КК, беручи до уваги те, що вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 10 листопада 2025 року ОСОБА_9 визнано винуватим у вчиненні кримінального проступку, передбаченого ч. 1 ст. 309 КК України та призначено покарання у виді обмеження волі строком на 1 (один) рік. На підставі ст.ст. 71, 72 КК України за сукупністю вироків до покарання, призначеного за даним вироком, частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 19.09.2025 року, та остаточно призначено ОСОБА_9 покарання у виді обмеження волі на строк 1 (один) рік 1 (один) місяць.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 КК України якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив нове кримінальне правопорушення, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.

Згідно ч. 4 ст. 71 КК України остаточне покарання за сукупністю вироків, крім випадків, коли воно визначається шляхом поглинення одного покарання іншим, призначеним у максимальному розмірі, має бути більшим від покарання, призначеного за нове кримінальне правопорушення, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

Зважаючи на те, що ОСОБА_9 вчинив, кримінальне правопорушення вже після постановлення вироку, остаточне покарання йому слід призначати за правилами, передбаченими ст. 71 КК України, з урахуванням вироку Дніпровського районного суду м. Києва від 11 листопада 2025 року.

При цьому, що стосується застосування норм ст. 71 КК, то слід вказати, що в постанові від 01 червня 2020 року в справі № 766/39/17 Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду зауважила, що за наявності іншого обвинувального вироку (вироків) щодо цієї ж особи при визначенні остаточного покарання та правил на підставі яких воно має бути сформованим слід керуватися саме часом постановлення попереднього вироку, а не часом набрання ним законної сили.

Таке покарання перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного адже справедливість розглядається як властивість права, виражена, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому порушенню, в той час, як покарання завжди призначається як відповідний захід примусу держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами, зокрема, індивідуалізація покарання ґрунтується на прогностичній діяльності суду, з урахуванням того, що оптимальним орієнтиром такої діяльності є визначення покарання в тому обсязі, який був би достатнім для досягнення найближчої мети покарання - виправлення засудженого (див. постанову ВС від 10 червня 2020 року в справі № 161/7253/18), що власне і має місце, в цій ситуації, при застосуванні наведеного судом покарання щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення.

Суд не вбачає підстав для звільнення від відбування покарання з випробуванням, у відповідності до вимог ст. 75 КК, або ж застосування ст. 69-1 КК до обвинуваченого, у зв`язку з відсутністю передумов за яких дані правові норми мають змогу бути застосовані. Тому, призначення будь-якого іншого виду покарання, в цій ситуації, в ключі характеристик особи, характеру вчинюваного кримінального правопорушення, Суд сприймає, як діяння, яке б указувало на не можливість досягнення мети регламентованої ст. 50, 65 КК України.

IV.ІV. Інші рішення щодо питань, які вирішуються судом

Запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, як захід забезпечення кримінального провадження відносно обвинуваченого, враховуючи визнання його винуватим у вчиненні вказаного кримінального правопорушення та призначення покарання у виді позбавлення волі в поєднані з даними про його особу, слід залишити без змін до набрання вироком законної сили.

Позаяк, ст. 374 КПК передбачає, що суд у резолютивній частині вироку має зазначити, крім іншого, «рішення щодо заходів забезпечення кримінального провадження, у тому числі рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили».

Суд враховує, що різниця між пунктами а) та с) статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вказує, що ці пункти визначають різний правовий характер, різні підстави, різні вимоги до рішення про тримання під вартою.

Пункт а) вимагає лише законного вироку суду, яким особу визнано винуватою і призначено відповідне покарання. Пункт с) вимагає розумної підозри, наявності ризиків, якомога коротшого періоду перебування під вартою невинуватої особи. Крім того, для затримання за пунктом с) передбачаються спеціальні гарантії частини 3 статті 5 Конвенції. Також гарантії частини 4 статті 5 Конвенції мають дуже обмежене застосування до пункту а).

За правом багатьох країн затримання у очікуванні розгляду апеляції вважається попереднім триманням під вартою, і засуджена особа не починає відбувати своє покарання, поки вирок не набере чинності. Однак відмінності між підходами до процедури призначення покарання є відмінності за формою, а не за суттю, якщо розглядати наслідки для зацікавленої особи. Слід вважати, що стаття 5 §1 а), в якій не зазначається про припустимі форми правового механізму, за яким особа може законно триматися під вартою «після засудження», залишає державам-учасницям свободу вибору в цьому питанні (правова позиція, викладена у рішенні «Monnel and Morris v. the United Kingdom», заяви № 9562/81 та 9818/82, від 02 березня 1987 року, https://hudoc.echr.coe.int/ app/conversion/pdf/?library=ECHR&id=0013649& filename=MONNELL% 20and%20MORRIS%20v.% 20THE% 20UNITED% 20KINGDOM.pdf).

Обвинувачений вважається затриманим «після засудження компетентним судом» у значенні статті 5 § 1 a) після того, як рішення було винесено в першій інстанції, навіть якщо воно ще не виконується і підлягає оскарженню (правова позиція, викладена в рішенні ЄСПЛ «Ruslan Yakovenko v. Ukraine», заява № 5425/11, від 04 червня 2015 року).

Термін «після засудження» не можна тлумачити так, ніби він стосується лише остаточного засудження. Не можна ігнорувати того, що винуватість особи, яка тримається під вартою під час апеляційного або наглядового провадження, вже встановлена в ході судового розгляду, проведеного відповідно до вимог статті 6 (правова позиція, викладена в рішенні ЄСПЛ «Wemhoff v. Germany», заява 2122/64, від 27 червня 1968 року, https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57595).

Отже, незважаючи на те, що за законодавством України таке тримання під вартою термінологічно відрізняється від відбування покарання за вироком, що набрав законної сили, з погляду статті 5 Конвенції воно буде розглядатися як таке, що підпадає під пункт а) законне ув`язнення особи після засудження її компетентним судом.

Відповідно (1) немає необхідності у будь-якому клопотанні при вирішення питання запобіжного заходу на цій стадії, оскільки Суд у цьому випадку діє у якості влади, що призначила покарання і забезпечує його виконання, а не вирішує спір між сторонами; (2) немає потреби аналізувати питання, необхідні для тримання під вартою до вироку: розумна підозра стає неактуальною, оскільки є вже висновок про винуватість, ризики не мають значення, оскільки відбувається де факто відбування покарання, обґрунтованість вироку не потребує періодичного перегляду; (3) обмеження строку дії запобіжного заходу має на меті забезпечити можливість періодичного перегляду тримання під вартою до вироку у разі винесення обвинувального вироку міркування, які зумовлюють необхідність періодичного перегляду, не мають значення, тому тримання під вартою на підставі вироку здійснюється для забезпечення його виконання, в той час, як ст. 197 КПК передбачає не строк тримання під вартою, а строк дії відповідної ухвали, після якого вона втрачає силу, а тому вирок діє протягом строку покарання, якщо не скасований. Обґрунтованість вироку не стосується законності тримання під вартою, навіть у разі його скасування, тримання під вартою на його підставі буде законною (у тому числі з погляду статті 5 Конвенції).

Строк відбуття покарання обвинуваченому слід обчислювати з часу набранн вироком законної сили із зарахуванням, у порядку ч.5 ст. 72 КК України, терміну його попереднього ув'язнення з 27 січня 2026 року.

Процесуальні витрати розподілено у порядку регламентованому ч. 2 ст. 124 КПК.

Цивільний позов відсутній.

Питання щодо речових доказів Суд вирішує у відповідності до ст. 100 КПК.

На підставі викладеного та керуючись статтями 368-371, 373-374, 376 Кримінального процесуального кодексу України, Суд

у х в а л и в :

ОСОБА_9 визнати винуватим у пред`явленому обвинуваченні за частиною другою статті 15, частиною четвертою статті 186 Кримінального кодексу України та призначити йому покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років.

На підставі ст. 71 КК України за сукупністю вироків до покарання, призначеного за даним вироком, частково приєднати невідбуту частину покарання за вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 10 листопада 2025 року, та остаточно призначити ОСОБА_9 покарання у виді позбавлення волі на строк 7 (один) років 1 (один) місяць.

Запобіжний захід відносно ОСОБА_9 у вигляді тримання під вартою залишити без змін до набрання вироком законної сили.

Строк відбування покарання ОСОБА_9 обчислювати з моменту набрання вироком законної сили.

Зарахувати ОСОБА_9 у строк відбуття покарання за даним вироком, термін його попереднього ув'язнення з 27 січня 2026 року по день набрання законної сили даним вироком у порядку ч.5 ст. 72 КК України.

Стягнути з ОСОБА_9 на користь держави процесуальні витрати за проведення товарознавчої експертизи від 12.02.2026 року за № СЕ-19/111-26/6764-ТВ у розмірі 1782,80 гривень.

Речові докази: ящик всередині якого 24 банки зі слабоалкогольним напоєм «Strongbonw British Dry» - повернути власнику; оптичний носій інформації DVD-R-диск - залишити в матеріалах справи.

Вирок може бути оскаржено до Київського апеляційного суду через Дніпровський районний суд міста Києва протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення.

Копію судового рішення негайно після його проголошення вручити обвинуваченому, прокурору, іншим учасникам судового провадження та не пізніше наступного дня після ухвалення надіслати учаснику судового провадження, який не був присутнім в судовому засіданні.

С у д д я ОСОБА_14