Постанова від 29 вересня 2026 р. у справі №157/1310/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

УХВАЛА

30 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 157/1310/24

провадження № 61-2256св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Ситнік О. М.,

Фаловської І. М.,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Волинського апеляційного суду від 14 січня 2025 року у складі колегії суддів: Матвійчук Л. В., Федонюк С. Ю., Осіпука В. В., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення інфляційних втрат кредитора та трьох відсотків річних за користування коштами,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_1 про стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних за користування коштами.

Позов мотивовано тим, що рішенням Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 26 лютого 2015 року у справі № 157/2/15-ц позов ОСОБА_2 задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 205 732,71 грн заборгованості за договором позики

від 13 січня 2012 року, з яких 194 388,92 грн - сума позики, 11 343,79 грн - три відсотки річних, 2 057,33 грн - витрати зі сплати судового збору.

Вказане рішення суду набрало законної сили 25 березня 2015 року.

20 липня 2015 року Камінь-Каширський районний суд Волинської області видав виконавчий лист на примусове виконання зазначеного рішення суду.

Відповідач зобов`язання за рішенням суду виконав у примусовому порядку лише 17 червня 2024 року, заборгованість була погашена одним платежем.

Таким чином, у зв`язку з тривалим невиконанням відповідачем рішення суду застосуванню підлягає частина друга статті 265 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а саме нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних як складової грошового зобов`язання, що є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання.

Заборгованість відповідача внаслідок порушення виконання зобов`язання, визначеного рішенням суду, за період з 07 серпня 2021 року по 17 червня

2024 року становить 106 838,18 грн, з яких: 89 158,62 грн - інфляційні втрати, 17 679,56 грн - три проценти річних.

Позивач також вказував, що порушення виконання відповідачем грошового зобов`язання в період з 25 березня 2015 року до 17 червня 2024 року було триваючим порушенням. Проте він пред`явив позов про стягнення заборгованості за несвоєчасне виконання боржником зобов`язання не за весь період прострочення, який складає 3 372 дні, а у межах загальної позовної давності, а саме за період з 07 серпня 2021 року до 17 червня 2024 року, що становить 1 046 днів. Позовна давність щодо вимог про стягнення коштів за період з 07 серпня 2021 року до 17 червня 2024 року не спливла.

З урахуванням викладеного та збільшених позовних вимог ОСОБА_2 просив суд стягнути з ОСОБА_1 на свою користь інфляційні втрати та три проценти річних за користування коштами за період з 25 березня

2015 року до 23 лютого 2022 року у розмірі 262 093,24 грн, з яких:

219 379,75 грн - інфляційні втрати, 42 713,49 грн - три проценти річних.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Камінь-Каширського районного суду Волинської області

від 31 жовтня 2024 року у складі судді Гамули Б. С. позов ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 інфляційні втрати у розмірі 13 077,32 грн та три проценти річних у розмірі

3 398,82 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що за пунктом 18 Перехідних положень ЦК України позичальник звільняється від відповідальності, визначеної положеннями статті 625 цього Кодексу, у період дії в Україні воєнного стану. Оскільки воєнний стан був введений 24 лютого 2022 року, тому з вказаної дати не підлягають застосуванню норми

закону щодо стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних за порушення грошового зобов`язання за договором позики.

Отже, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що з відповідача підлягають стягненню три проценти річних за період з 07 серпня 2021 року по 23 лютого

2022 року у сумі 3 398,82 грн за період з 07 серпня 2021 року по 31 грудня

2021 року; за період з 01 січня 2022 року по 23 лютого 2022 року у розмірі

913,12 грн.

Інфляційні втрати підлягають стягненню за період з 07 серпня 2021 року

по 23 лютого 2022 року у сумі 13 077,32 грн.

Суд першої інстанції зазначив про те, що доводи позивача у заяві про збільшення позовних вимог щодо стягнення з відповідача інфляційних втрат та трьох відсотків річних за порушення грошового зобов`язання за період

з 25 березня 2015 року по 07 серпня 2021 року, є безпідставними, оскільки ОСОБА_2 помилково ототожнив поняття загальної позовної давності, протягом якої позивач має право звернутися до суду з позовом щодо захисту свого порушеного права й перебіг якої на цей час зупинено, з трирічною позовною давністю, що береться до уваги при визначенні розміру цивільно-правової відповідальності, у цьому випадку - відповідальності за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання. Ототожнення цих двох понять суперечить правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц, та покладе на відповідача надмірний тягар майнової відповідальності.

Постановою Волинського апеляційного суду від 14 січня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 31 жовтня 2024 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. Позов ОСОБА_2 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 інфляційні втрати

у розмірі 219 379,75 грн та три проценти річних у розмірі 42 713,49 грн, а всього 262 093,24 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 у дохід держави судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 2 620,93 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 3 931,40 грн та за подання заяви про забезпечення позову у розмірі 605,60 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 не подавав заяву про застосування позовної давності, тому у суду першої інстанції були відсутні підстави передбачені законом для застосування позовної давності. Суд першої інстанції не врахував тієї обставини, що можливість застосування позовної давності пов`язана лише із наявністю про це відповідної заяви сторони.

Апеляційний суд зазначив про те, що ОСОБА_1 належним чином не виконував зобов`язання, визначені рішенням Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 26 лютого 2015 року у справі № 157/2/15-ц щодо повернення ОСОБА_2 заборгованості за договором позики.

Лише 17 червня 2024 року, тобто більше ніж через 9 років, відповідач виконав у примусовому порядку зазначене рішення суду, що підтверджується постановою про закінчення виконавчого провадження від 17 червня 2024 року ВП № НОМЕР_1. У зв`язку із цим позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення на свою користь з відповідача інфляційних втрат та трьох процентів річних за період з 25 березня 2015 року по 23 лютого 2022 року включно.

Згідно з розрахунком заборгованості позивача за вказаний період розмір інфляційних втрат становить 219 379,75 грн, трьох процентів річних

42 713,49 грн, а всього 262 093,24 грн.

Отже, апеляційний суд дійшов висновку про те, що, з ухваленням рішення суду про стягнення заборгованості за договором позики, зобов`язання відповідача сплатити заборгованість за договором позики не припинилося та тривало до 17 червня 2024 року, тобто до моменту фактичного виконання грошового зобов`язання.

Таким чином, апеляційний суд вказав, що позивач як кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за весь час прострочення до 23 лютого 2022 року. Відповідач належними та допустимими доказами не спростував надані позивачем розрахунки відповідної заборгованості.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У лютому 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Волинського апеляційного суду від 14 січня 2025 року, просить скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду й залишити у силі рішення суду першої інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2025 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Волинського апеляційного суду від 14 січня 2025 року, витребувано справу із суду першої інстанції.

У квітні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що позивачем пред`явлено вимоги до відповідача у межах загальної позовної давності, тобто за період з 07 серпня 2021 року по 17 червня 2024 року.

Отже, позивач як сторона у спорі при обґрунтуванні своїх майнових вимог заявив про застосування позовної давності, а тому у відповідача були відсутні правові підстави для повторного подання заяви про застосування позовної давності.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для застосування позовної давності.

Позиція інших учасників справи

У квітні 2025 року ОСОБА_2 направив до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1 , а оскаржувану постанову апеляційного суду без змін, оскільки вона є законною і обґрунтованою, доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на їх законність не впливають.

Позивач не заявляв про застосування позовної давності, подані ним процесуальні документи не містять заяви про застосування такого строку.

Сторонами у цій справа є позивач та відповідач, а отже, саме останній мав процесуальне право на подання заяви про застосування позовної давності. У позивача відсутнє право на подання вказаної заяви до власних позовних вимог, оскільки це за своєю суттю не є правовим інститутом застосування позовної давності, належним правовим інститутом для позивача є зменшення розміру позовних вимог, чи відмови від позову.

Ураховуючи викладене позовна давність може бути застосована судом лише за заявою іншої сторони у спорі, а не тією, яка подала відповідну позовну заяву.

Відповідачем не було подано до суду першої інстанції заяву про застосування позовної давності.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої

статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційне провадження підлягає закриттю з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд, який відповідно до частини третьої

статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.

Верховний Суд як суд касаційної інстанції у цивільних справах із перегляду в касаційному порядку судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, має виконувати повноваження щодо усунення порушень норм матеріального та/або процесуального права, виправлення судових помилок і недоліків, а не нового розгляду справи та нівелювання ролі судів першої та апеляційної інстанцій у чиненні правосуддя та розв`язанні цивільних спорів (абзац п`ятий пункту 7.7 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 листопада 2023 року № 10-р(II)/2023).

Частина третя статті 389 ЦПК України визначає випадки, за яких рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанова суду апеляційної інстанції не підлягають касаційному оскарженню, а саме не підлягають касаційному оскарженню: 1) рішення, ухвали суду першої інстанції та постанови, ухвали суду апеляційної інстанції у справах, рішення у яких підлягають перегляду в апеляційному порядку Верховним Судом; 2) судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, зазначених у цій же нормі ЦПК України.

Відповідно до частини шостої статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) справи про стягнення аліментів, збільшення та зменшення їх розміру, припинення стягнення аліментів, оплату додаткових витрат на дитину, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, якщо такі вимоги не пов`язані із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства); 4) справи про розірвання шлюбу; 5) справи про захист прав споживачів, ціна позову в яких не перевищує шістдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Додатково у пункті 2 частини третьої статті 389 ЦПК України конкретизовано випадки, за яких касаційне провадження має бути відкрите попри те, що справу визнано малозначною.

Такими випадками, зокрема, є наявність у касаційній скарзі питання права, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики (підпункт «а»); особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи (підпункт «б»); значний суспільний інтерес або винятковість її значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу (підпункт «в»); віднесення судом першої інстанції справи до категорії малозначних помилково (підпункт «г»).

Згідно із частиною четвертою статті 274 ЦПК України в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини.

Прожитковий мінімум для працездатних осіб вираховується станом на 01 січня календарного року, в якому подається скарга (частина дев`ята статті 19 ЦПК України).

У цій справі предметом позову є вимога про стягнення інфляційних втрат та три проценти річних за користування коштами у розмірі 262 093,24 грн, унаслідок невиконання відповідачем рішення суду про стягнення заборгованості за договором позики.

У постанові від 25 серпня 2020 року в справі № 910/13737/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що майновий позов (позовна вимога майнового характеру) - це вимога про захист права або інтересу, об`єктом якої виступає благо, що підлягає грошовій оцінці.

Тобто будь-який майновий спір має ціну. Різновидами майнових спорів є, зокрема, спори, пов`язані з підтвердженням прав на майно та грошові суми, на володіння майном і будь-які форми використання останнього.

Наявність вартісного, грошового вираження матеріально-правової вимоги позивача свідчить про її майновий характер, який має відображатися в ціні заявленого позову (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого

2019 року в справі № 907/9/17).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 176 ЦПК України ціна позову визначається, зокрема у позовах про стягнення грошових коштів - сумою яка стягується.

З матеріалів справи встановлено, що ціна позову становить 262 093,24 грн, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб на день звернення з касаційною скаргою (757 000,00 грн).

Тлумачення статті 19 ЦПК України свідчить, що малозначна справа є такою відповідно до закону, незалежно від того, чи визнавав її такою суд першої чи апеляційної інстанції. Оскільки частина шоста статті 19 ЦПК України розміщена в розділі 1 «Загальні положення» ЦПК України, то її дія поширюється й на стадію касаційного провадження.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, потрібно вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції

можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France»

(Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року, § 45; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії)

від 19 грудня 1997 року, § 37).

При цьому, застосування передбаченого законодавством порогу ratione valoris (ціна позову) для подання скарг до Верховного Суду є правомірною та обґрунтованою вимогою, враховуючи саму суть повноважень Верховного Суду щодо розгляду лише справ відповідного рівня значущості («Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня

1997 року, § 36).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 761/10509/17 зазначила, якщо касаційна скарга прийнята до провадження суду касаційної інстанції помилково, касаційне провадження у справі належить закрити.

Під час вирішення питання про відкриття касаційного провадження (зокрема й про відмову у відкритті провадження) в справі не надається правова оцінка законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень, а виключно встановлюється наявність чи відсутність підстав для їх касаційного оскарження відповідно до вимог статей 389, 394 ЦПК України.

Необхідність розгляду справи в касаційному порядку заявник мотивував тим, що справа має виняткове значення для нього.

Оцінка судом «винятковості справи» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Тому особа, яка подає касаційну скаргу, має обґрунтувати наявність відповідних обставин в такій скарзі.

Доводи заявника у скарзі про те, що справа має виняткове значення для нього, фактично зводиться до необхідності переоцінки доказів, інших доводів заявник не навів.

Отже, доводи ОСОБА_1 у касаційній скарзі не свідчать про наявність підстав, передбачених підпунктом «в» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, оскільки незгода заявника з оскаржуваними судовими рішеннями в цілому, за відсутності інших обставин, не може розглядатися як обставина, що впливає на визначення справи як такої, що має виняткове значення, оскільки це може бути оцінкою сторони щодо кожної конкретної справи, учасником якої він є.

Верховний Суд враховує предмет позову, складність справи, а також значення справи для сторін і суспільства, судову практику в такій категорії справ та вважає, що ця справа не відноситься до переліку справ, передбаченого частиною четвертою статті 274 ЦПК України, та відсутні підстави, передбачені пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.

З урахуванням статусу Верховного Суду, в деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, так як розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».

Верховний Суд встановив, що провадження за касаційною скаргою у справі, що переглядається, відкрито помилково, оскільки скарга подана на судове рішення у справі з ціною позову, що не перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що не підлягає касаційному оскарженню, тому дійшов висновку про закриття касаційного провадження.

Оскільки Верховний Суд помилково відкрив касаційне провадження

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Волинського апеляційного суду від 14 січня 2025 року у справі з ціною позову, що не перевищує двісті п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а тому постанова суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, унаслідок чого є підстави для закриття касаційного провадження.

Відповідно до частини другої статті 396 ЦПК України про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу.

Верховний Суд зазначає, що під час вирішення питання про закриття касаційного провадження у справі не надається правова оцінка законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень, а встановлюється наявність підстав чи відсутність таких підстав для його касаційного оскарження відповідно до вимог статей 389, 394 ЦПК України.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційне провадження підлягає закриттю, немає підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Крім цього, відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Керуючись статтею 129 Конституції України, статтями 19, 389, 396 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Волинського апеляційного суду від 14 січня 2025 року у справі

за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення інфляційних втрат кредитора та трьох відсотків річних за користування коштами закрити.

Поновити виконання постанови Волинського апеляційного суду від 14 січня 2025 року.

Ухвала набирає законної сили з моменту її прийняття і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

О. М. Ситнік

І. М. Фаловська