Постанова від 04 жовтня 2026 р. у справі №607/2154/23 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 жовтня 2026 року

м. Київ

справа № 607/2154/23

провадження № 61-10451св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Черняк Ю. В. (суддя - доповідач), Коломієць Г. В., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 січня 2024 року, ухвалену у складі судді Дзюбича В. Л., та постанову Тернопільського апеляційного суду від 06 червня 2024 року, ухвалену у складі колегії суддів: Гірського Б. О., Костіва О. З., Храпак Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, скасування державної реєстрації права власності на житловий будинок та виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про реєстрацію права власності на житловий будинок, визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель та споруд.

Позов обґрунтовано тим, що з 26 січня 1990 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 .

За час спільного проживання вони набули житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 , який є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

За життя, а саме 29 серпня 2008 року, ОСОБА_3 склав заповіт, яким заповів ОСОБА_4 належну йому частку квартири АДРЕСА_2 , а все інше належне йому майно, у тому числі частину спірного будинковолодіння, - дочці ОСОБА_2 .

Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина на належне йому майно, у тому числі на 1/2 частки в 1/2 частині будинку, яка є спільною сумісною власністю подружжя.

У грудні 2022 року вона звернулася до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право власності на 1/2 частку у спільному майні подружжя, з 1/2 частини житлового будинку на АДРЕСА_1 . Постановою нотаріуса від 30 грудня 2022 року їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право власності на 1/2 частку у спільному майні подружжя, з 1/2 частини вказаного житлового будинку, оскільки право власності на вказаний будинок, який був спільною власністю подружжя, зареєстровано за ОСОБА_2 , згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом.

Вважає, що при видачі нотаріусом 05 жовтня 2016 року спадкоємцю ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину за заповітом на належну ОСОБА_3 частину спірного будинковолодіння, не було з`ясовано правовий статус такого будинку, склад спадкового майна та помилково видано свідоцтво про право на спадщину на цілу частину такого житлового будинку, хоча він в силу вимог закону є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та 1/2 його частка належить саме їй ( ОСОБА_1 ), як частка у спільному майні подружжя.

З огляду на це, ОСОБА_1 просила суд:

1) визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане 05 жовтня 2016 року державним нотаріусом Тернопільської районної державної нотаріальної на ім`я ОСОБА_2 про право на спадщину за заповітом на 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_3 ;

2) скасувати державну реєстрацію права власності на спірний житловий будинок за ОСОБА_2 ;

3) визнати за нею право власності на 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 , як на частку в спільному майні подружжя.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 січня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, яке видане 05 жовтня 2016 року державним нотаріусом Тернопільської районної державної нотаріальної контори на ім`я ОСОБА_2 про право на спадщину за заповітом на 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Скасовано державну реєстрацію права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , за ОСОБА_2 та виключено з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 , як на частку в спільному майні подружжя.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 5 514,10 грн сплаченого позивачем судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права відповідає вимогам частини другої статті 16 ЦК. Суд взяв до уваги те, що спірну частину будинку було придбано подружжям ОСОБА_3 та ОСОБА_1 у період шлюбу та, відповідно, на нього поширюється режим спільної сумісної власності, частки яких в силу закону є рівними, це майно не було розділено між подружжям за життя ОСОБА_3 та право власності на 1/2 частки якого не визнається відповідачем. Належна спадкодавцю ОСОБА_3 1/2 частка спірного житлового будинку під номером АДРЕСА_1 , яка була придбана ним за час перебування у шлюбі, трансформувалась в житловий будинок під номером АДРЕСА_1 і є одним і тим самим об`єктом. Отже, режим спільної сумісної власності поширюється на таке майно незалежно від здійсненого відповідачкою поділу майна в натурі з співвласником іншої частини будинковолодіння, з присвоєнням поштових адрес новоутвореним об`єктам нерухомості.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 06 червня 2024 року рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 січня 2024 року змінено.

Доповнено резолютивну частину рішення абзацом п`ятим такого змісту: «Визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1 (в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на спадкове майно - 1/2 частки з 1/2 частини житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами АДРЕСА_1 )».

В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що належна спадкодавцю ОСОБА_3 , як титульному власнику, 1/2 частина спірного житлового будинку на АДРЕСА_1 , трансформувалась в житловий будинок під номером АДРЕСА_3 і є одним і тим самим об`єктом нерухомості. Місцевий суд дійшов правильного висновку про задоволення позову.

Доводи апеляційної скарги про необхідність застосування позовної давності у цій справі колегією суддів відхилено, оскільки матеріали справи не містять жодних доказів на спростування доводів ОСОБА_1 про те, що їй не було відомо про набуття відповідачкою права власності на спірне майно (1/2 належної їй частки у спільному майні подружжя) до моменту отримання нею відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право власності на 1/2 частку у спільному майні подружжя, що мало місце 30 грудня 2022 року.

Водночас, задовольняючи позов та визнаючи за позивачкою право власності на частину будинковолодіння, місцевий суд не зазначив, яка частка залишається у праві власності відповідачки.

Зважаючи на необхідність врахування інтересів усіх сторін справи, що відповідатиме загальним засадам цивільного законодавства: справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), апеляційний суд дійшов висновку про визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_3 з відповідною частиною господарських будівель та споруд (в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_3 ) на спадкове майно - 1/2 частки з 1/2 частини житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами АДРЕСА_1 .

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

15 липня 2024 року представник заявника ОСОБА_2 - адвокат Скиба В. М., засобами поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 січня 2024 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 06 червня 2024 року у вказаній справі.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справ між суддями від 22 липня 2024 року для розгляду справи визначено такий склад колегії: суддя-доповідач - Тітов М. Ю., та судді, які входять до складу колегії: Зайцев А. Ю., Коротенко Є. В.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Тітова М. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., від 26 липня 2024 року касаційну скаргу залишено без руху з наданням строку для усунення її недоліків.

На виконання вимог ухвали Верховного Суду від 26 липня 2024 року представник заявника надіслав до суду касаційної інстанції доказ доплати судового збору за подання касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Тітова М. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., від 28 серпня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 січня 2024 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 06 червня 2024 року, витребувано справу з суду першої інстанції.

17 вересня 2024 року матеріали цивільної справи № 607/2154/23 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 20 червня 2025 року зупинено дію рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 січня 2024 року та постанови Тернопільського апеляційного суду від 06 червня 2024 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

Розпорядженням в. о. заступника керівника Апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 02 червня 2026 року у зв`язку із обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Тітова М. Ю. призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями.

Системою автоматизованого розподілу справ (протокол повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02 травня 2026 року) визначено суддю-доповідача - Черняк Ю. В. та суддів, які входять до складу колегії: Коломієць Г. В., Луспеника Д. Д.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - адвокат Скиба В. М., просить рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 січня 2024 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 06 червня 2024 року скасувати, ухвалити у справі нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставами касаційного оскарження судових рішень представник ОСОБА_2 - адвокат Скиба В. М., зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме:

- застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 03 квітня 2012 року в справі № 6-12цс13 та у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 488/5027/14-ц, від 25 вересня 2019 року в справі № 205/9065/15-ц, від 22 січня 2020 року в справі № 243/6275/16-ц, від 27 травня 2020 року в справі № 173/1607/15, від 13 січня 2021 року в справі № 686/6823/14-ц, від 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, від 11 жовтня 2021 року в справі № 607/14338/19-ц, від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, від 05 вересня 2022 року в справі № 385/321/20, від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21, від 23 січня 2024 року в справі № 523/14489/15-ц, від 08 серпня 2024 року в справі № 727/3945/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України);

- судові рішення оскаржуються з підстав, передбачених частиною першою статті 411 ЦПК України (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу представника мотивовано тим, що суди попередніх інстанції не врахували усіх обставин справи, зроблили помилкові висновки щодо можливості задоволення позовних вимог у визначеному позивачкою вигляді і способі, зокрема щодо визнання права.

Визначення 1/2 ідеальної частки від 1/2 частини будинку без визначення можливості його реального поділу не буде ефективним способом захисту в даному випадку, а призведе до збільшення позовів як сторони позивачки, так і зі сторони відповідачки.

Відповідачка не заперечувала будівництво її батьком та позивачкою разом з сусідами житлового будинку АДРЕСА_1 , однак зазначала, що майно, набуте позивачкою під час шлюбу, та майно, що є предметом позову, є різним.

Підставою для набуття ОСОБА_2 у приватну власність житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами АДРЕСА_3 є правочин - договір поділу житлового будинку. Суди, скасовуючи державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 без визнання недійсним чи застосування наслідків нікчемності договору поділу житлового будинку, як правовстановлюючого документу, вийшли за межі позовних вимог, оскільки такі вимоги не ставились позивачкою, та обставини не досліджувались судами.

З доданих до позову додатків, а саме копії рішення Байковецької сільської ради від 22 лютого 2007 року встановлено, що право власності на 1/2 спірного будинку оформлено за « ОСОБА_3 ». Ці розбіжності судами не усунуті та в рішенні не відображені.

Крім цього, спірний будинок знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , тоді як позивачка просить визнати право власності на 1/2 частину житлового будинку на АДРЕСА_3 .

Суд першої інстанції не розглянув заяву представника відповідача - адвоката Скиби В. М., про застосування позовної давності.

Виходячи з тлумачення положень статей 183, 358, 364, 379, 380, 382 ЦК України, суди не врахували, що визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників.

При дослідженні матеріалів справи суди не надали оцінку наслідкам поділу житлового будинку.

Якщо позивач вважає, що його право порушено тим, що право власності зареєстровано за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав.

Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для відновлення його права.

Скасовуючи державну реєстрацію права власності та визнаючи недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, суди попередніх інстанцій фактично порушили інтереси та права громадянина ОСОБА_5 , який набув право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 .

Однак ОСОБА_5 , права та інтереси якого порушуються або можуть бути порушені, до справи залучено не було, що є самостійною підставою для скасування оскаржуваних судових рішень відповідно до пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України та відмови у позові.

Доводи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до Верховного Суду 14 жовтня 2024 року, представник ОСОБА_1 - адвокат Черніцький І. Р., заперечує проти доводів сторони відповідачки, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З 26 січня 1990 року ОСОБА_1 перебувала в зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_3 .

На підставі рішення Виконавчого комітету Шляхтинецької сільської ради Тернопільського району Тернопільської області від 22 лютого 2007 року № 18 за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на 1/2 частини житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 .

13 квітня 2007 року Шляхтинецькою сільською радою ОСОБА_3 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майна, відповідно до якого останньому на праві приватної власності належить 1/2 частка домоволодіння на АДРЕСА_4 .

Як вбачається із інформаційної довідки про технічний стан нерухомого майна № 420, виданої 11 липня 2016 року Тернопільським районним госпрозрахунковим бюро технічної інвентаризації, будинковолодіння АДРЕСА_1 згідно з обліком бюро належить: 1/2 частка - ОСОБА_5 ; 1/2 частка - ОСОБА_3 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

За життя, 29 серпня 2008 року, ОСОБА_3 посвідчив у державного нотаріуса Першої тернопільської державної нотаріальної контори заповіт, яким на випадок своєї смерті зробив розпорядження такого змісту: належну йому на праві власності частку квартири АДРЕСА_2 , заповів ОСОБА_4 . Все інше майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що йому буде належати на день смерті і на що він за законом матиме право, заповів ОСОБА_2 .

Із спадкової справи № 314/2016 до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , встанволено, що її заведено за заявою дочки померлого - ОСОБА_2 , про прийняття спадщини за заповітом № 704 від 01 липня 2016 року, іншим спадкоємцем за вказаним заповітом на інше спадкове майно є ОСОБА_4 . Інші спадкоємці не зверталися. Відповідно до матеріалів спадкової справи дружина померлого - ОСОБА_1 , не була зареєстрована разом з ним на день смерті, а також не подавала заяву про прийняття спадщини у встановлений термін, отже, вважається такою, що не прийняла спадщину.

05 жовтня 2016 року державним нотаріусом Тернопільської районної державної нотаріальної контори Захарків Т. Б. видано на ім`я ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом, а саме: на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 , яка належала померлому ОСОБА_3 , на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого Шляхтинецькою сільською радою Тернопільського району Тернопільської області 13 квітня 2007 року на підставі рішення виконкому від 22 лютого 2007 року за № 18 та зареєстрованого Тернопільським районним госпрозрахунковим бюро технічної інвентаризації 13 квітня 2007 року за номером запису № 36 в реєстрову книгу № 1.

Відповідно до Витягу з рішення Виконавчого комітету Байковецької сільської ради Тернопільського району Тернопільської області від 27 лютого 2018 року № 26 «Про присвоєння адреси житловим будинкам» 1/2 частині житлового будинку, що належить на праві приватної власності ОСОБА_2 (що засвідчується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 70125519 від 10 жовтня 2016 року (кадастровий номер земельної ділянки 6125289800:02:001:1435)), присвоєно адресу: АДРЕСА_1 .

18 квітня 2019 року державним нотаріусом Тернопільської районної державної нотаріальної контори Осадчук В. Ю. посвідчено договір поділу будинковолодіння між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .

Згідно з умовами договору поділу будинковолодіння відповідно до даних, викладених у висновках щодо технічної можливості поділу об`єкта нерухомого майна, виданих Тернопільським районним госпрозрахунковим бюро технічної інвентаризації 26 липня 2018 року за № № 905, 906, існує технічна можливість поділу житлового будинку і відповідно до цих відомостей поділ проводиться наступним чином: ОСОБА_5 - житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 255,4 кв. м, житловою площею 90,0 кв. м; ОСОБА_2 - житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 279,8 кв. м, житловою площею 93,5 кв. м.

Постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії № 2226/02-31, виданою 30 грудня 2022 року державним нотаріусом Тернопільської районної державної нотаріальної контори Осадчук В. Ю., відмовлено ОСОБА_1 у вчиненні нотаріальної дії - видачі свідоцтва про право власності на 1/2 частку в спільному майні подружжя, що складається з 1/2 частки житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами на АДРЕСА_1 , оскільки було виявлено, що спадкоємиці за заповітом, дочці померлого - ОСОБА_2 , вже було видано свідоцтво про право на спадщину на 1/2 частину вказаного житлового будинку.

Свідок ОСОБА_5 , який є сусідом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в суді першої інстанції пояснив, що у 2000 році він купив недобудовану будівлю - котедж на дві сім`ї в АДРЕСА_1 . На момент придбання ним котеджу сім`я ОСОБА_1 також добудовувала поряд котедж. 18 квітня 2019 року між ним та ОСОБА_2 був укладений договір для того, щоб розділити нумерацію котеджів. Після підписання цього договору в котеджі нічого не змінилося. Свідок вказав, що внаслідок укладення договору жодної кімнати чи жодного приміщення він не віддав і не придбав. Перед підписанням цього договору до нього прийшла ОСОБА_2 і повідомила, що строки вже доходять кінця і пройшло вже півроку, а тому треба присвоїти номера розділеним котеджам. Свідок пояснив, що батько відповідачки з іншим чоловіком будували цей котедж, який і продав йому 1/2 будинку та яку свідок сам добудував. В укладеному договорі зазначалося, що власник ОСОБА_5 придбав 1/2 будинку. Також в укладеному договорі зазначалось, що ОСОБА_5 належить 255,4 кв. м, а ОСОБА_1 - 279,8 кв. м. Додав, що у 2016 році мати відповідачки просила його прописати в котеджі свою доньку ОСОБА_7 .

Свідок ОСОБА_8 в суді першої інстанції пояснила, що товаришувала із померлим ОСОБА_3 . Зазначила, що ОСОБА_9 з першого дня свого проживання в котеджі на АДРЕСА_1 займалася будівництвом, розгрузкою будівельних матеріалів. На даний час в цьому будинку проживають ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , онучка і зять. Чи проводились ремонтні роботи після 2016 року в цьому котеджі, свідку ОСОБА_8 не відомо.

Свідок ОСОБА_10 , яка є свекрухою ОСОБА_2 , в суді першої інстанції пояснила що невістка разом з її сином проживають в АДРЕСА_1 разом із ними проживає також мати відповідачки. Після смерті батька відповідачки ОСОБА_3 в будинку, де проживав її син із невісткою, робився ремонт. Чи брала ОСОБА_1 фінансову участь в зазначених роботах, їй невідомо.

Свідок ОСОБА_11 , яка є двоюрідною сестрою померлого ОСОБА_3 , в суді першої інстанції пояснила, що після смерті чоловіка ОСОБА_1 говорила, що ніяких комунальних послуг сплачувати вона не буде, що вона тепер вдова, що нехай це робить дочка із своїм чоловіком. Орієнтовно у 2021 році до неї подзвонила ОСОБА_1 і скаржилася на те, що важко жити з дітьми (тобто з донькою і зятем), що діти зараз не такі, що донька не працює. Після смерті брата ОСОБА_3 , в будинку перекривався дах, приблизно у 2021 році ОСОБА_2 робила ремонт в кухні, коридорі. За чиї кошти це все робилось, свідок не знає. Перекриттям даху займалася ОСОБА_2 , але на думку свідка, якусь певну суму коштів на дах можливо і давала ОСОБА_1 , оскільки в розмові говорила, що має дати гроші доньці на перекриття даху. Чи вносила свої кошти ОСОБА_1 в перекриття даху свідок, стверджувати не може.

У судовому засіданні в суді першої інстанції 07 грудня 2023 року представник відповідачки адвокат Скиба В. М. просив застосувати у справі позовну давність.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що рішення суду першої інстанції в незміненій після апеляційного перегляду частині та судове рішення апеляційного суду ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційних скарг цих висновків не спростовують.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Таким чином, підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту є порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права.

При вирішенні спору, суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно зі статтею 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Відповідно до статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно з частиною першою статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Відповідно до частини першої статті 1269, частини першої статті 1270 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її (частина перша статті 1272 ЦК України).

У статті 1296 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Свідоцтво про право на спадщину - це документ, який посвідчує перехід права на спадкове майно від спадкодавця до спадкоємців. Видачею свідоцтва про право на спадщину завершується оформлення спадкових прав.

Згідно зі статтею 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21), на яку є посилання у касаційній скарзі, зазначено, що заявляти вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину може будь-яка особа, цивільні права чи інтереси якої порушені видачею свідоцтва про право на спадщину. Тобто, оспорювання свідоцтва про право на спадщину відбувається тільки за ініціативою заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимоги про визнання його недійсним (позов про оспорювання свідоцтва). За своєю правовою природою вимога про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним є самостійним способом захисту прав та/інтересів, передбаченим статтею 1301 ЦК України, на який поширюється позовна давність.

У постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18), від 14 травня 2018 року у справі № 296/10637/15-ц (провадження № 61-2448св18) та від 23 вересня 2020 року у справі № 742/740/17 (провадження № 61-23св18) Верховний Суд виклав правові висновки, відповідно до яких свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, встановлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 04 листопада 2024 року у справі № 504/3606/14-ц (провадження № 61-6658сво23) зауважив, що недійсність свідоцтва обумовлена певними «вадами», які існували в момент його видачі (зокрема, особа, якій видане свідоцтво, не мала права на спадкування, нікчемність заповіту). Тобто підстава недійсності свідоцтва як документа повинна існувати в момент його видачі.

Відповідно до статті 69 Закону України «Про нотаріат» нотаріус або в сільських населених пунктах - посадова особа відповідного органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, при видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом перевіряє факт смерті спадкодавця, наявність заповіту, час і місце відкриття спадщини, склад спадкового майна. Нотаріус або посадова особа відповідного органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, також перевіряє коло осіб, які мають право на обов`язкову частку в спадщині.

У главі 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок № 296/5) в редакції, чинній на час видачі відповідачці свідоцтва про право на спадщину за заповітом, визначено порядок видачі свідоцтв про право на спадщину.

Так, підпунктом 1.2 пункту 1 глави 10 розділу II Порядку № 296/5 передбачено, що при зверненні спадкоємця у зв`язку з відкриттям спадщини нотаріус з`ясовує відомості стосовно факту смерті спадкодавця, часу і місця відкриття спадщини, кола спадкоємців, наявності заповіту, наявності спадкового майна, його складу та місцезнаходження, необхідність вжиття заходів щодо охорони спадкового майна.

При видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріус обов`язково перевіряє: факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства, якщо має місце спадкування за законом, прийняття спадкоємцем спадщини у встановлений законом спосіб, склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво про право на спадщину. На підтвердження цих обставин від спадкоємців витребовуються документи, які підтверджують вказані факти (підпункт 4.14 пункту 4 глави 10 розділу II Порядку № 296/5).

Відповідно до підпункту 4.15 пункту 4 глави 10 розділу II Порядку № 296/5 видача свідоцтва про право на спадщину на майно, право власності на яке підлягає державній реєстрації, проводиться нотаріусом після подання документів, що посвідчують право власності спадкодавця на таке майно, крім випадків, передбачених пунктом 3 глави 7 розділу І цього Порядку, та перевірки відсутності заборони або арешту цього майна.

Обґрунтовуючи підстави позову, ОСОБА_1 , зокрема, посилалася на те, що під час перебування у шлюбі з ОСОБА_3 було набуто у власність та зареєстровано за ним 1/2 частку житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами АДРЕСА_1 .

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до статті 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно з частиною першою статті 69 та частиною першою статті 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до частини ттетьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

За змістом частини першої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, що містять інформацію щодо предмету доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частини перша, третя статті 77, частина друга статті 78 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Системний аналіз наведених процесуальних норм дозволяє дійти висновку, що кожна сторона зобов`язана вжити заходів та надати докази на підтвердження тієї обставини, на яку вона посилається як на підставу для задоволення вимоги чи навпаки на заперечення існування такі обставини, а суд, виходячи з наданих сторонами доказів здійснює їх оцінку.

У справі, яка переглядається в касаційному порядку, з обставин, встановлених судами попередніх інстанцій, вбачається, що ОСОБА_3 , перебуваючи в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 , набув у власність 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами АДРЕСА_1 . Право власності ОСОБА_3 підтверджено свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданим Шляхтинецькою сільською радою 13 квітня 2007 року.

Власником іншої 1/2 частини вказаного будинковолодіння значився ОСОБА_5 .

ОСОБА_2 є спадкоємицею ОСОБА_3 за заповітом на вказане нерухоме майно, вона прийняла спадщину, зареєструвала за собою право власності, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 70125519 від 10 жовтня 2016 року (кадастровий номер земельної ділянки 6125289800:02:001:1435)

На підставі рішення Виконавчого комітету Байковецької сільської ради Тернопільського району Тернопільської області від 27 лютого 2018 року № 26 1/2 частині житлового будинку, що належить на праві приватної власності ОСОБА_2 , присвоєно адресу: АДРЕСА_1 .

Надалі, 18 квітня 2019 року ОСОБА_5 та ОСОБА_2 уклали нотаріально посвідчений договір поділу будинковолодіння, за умовами якого ОСОБА_5 виділено житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 255,4 кв. м, житловою площею 90,0 кв. м, а ОСОБА_2 - житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 279,8 кв. м, житловою площею 93,5 кв. м

Відповідачка не спростувала той факт, що ОСОБА_3 саме під час перебування у шлюбі з позивачкою будував та набув у власність частину житлового будинку, іншим співласником якого до виокремлення цієї частини житлового будинку в окремий об`єкт нерухомого майна та присвоєння окремої адреси, був ОСОБА_5 . Також відповідачка не заперечує факт будівництва її батьком та позивачкою житлового будинку АДРЕСА_1 , однак наполягає на тому, що це майно відмінне від того, яке вона успадкувала.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, обґрунтовано виходив з того, що 1/2 частина житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами АДРЕСА_1 (на час смерті ОСОБА_3 ) на АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , а відтак належить подружжю у рівних частках, тобто по 1/2 частці в 1/2 частині житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами. Вже після виокремлення 1/2 частини житлового будинку в окремий об`єкт нерухомого майна спільною сумісною власністю слід вважати житловий будинок АДРЕСА_3 , 1/2 частина в якому належить позивачці.

Презумпцію спільності права власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на вказане майно, як і рівності їх часток у вказаному майні, під час розгляду справи стороною відповідачки не спростовано.

За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність правових підстав для визнання недійсним свідоцтва, виданого 05 жовтня 2016 року державним нотаріусом на ім`я ОСОБА_2 про право на спадщину за заповітом на 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , оскільки 1/2 частка з 1/2 частини даного майна належала ОСОБА_1 і тому не могла входити до спадкової маси після смерті ОСОБА_3 .

Вимоги про скасування державної реєстрації права власності на спірний житловий будинок за ОСОБА_2 та визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 , як на частку в спільному майні подружжя, є похідними вимогами, а тому суди обгрунтовано їх задовольнили, надавши оцінку заперечнням сторони відповідачки щодо обрання позивачкою неналежного способу захисту порушеного права.

З огляду на встановлені судами обставини, узагальнені доводи касаційної скарги про те, що суди зроблили помилкові висновки щодо можливості задоволення позовних вимох у визначеному позивачкою вигляді і способі, є безпідставними.

Враховуючи характер спірних правовідносин та застосовані судами норми права, наведена в касаційній скарзі практика Верховного Суду не свідчить про застосування норм права у цій справі без урахування висновків, що містяться у перелічених постановах.

Доводи касаційної скарги про те, що суди належним чином не дослідили надані сторонами докази, колегія суддів відхиляє, оскільки як місцевий суд, так і апеляційний суд, дослідивши надані докази у сукупності, обґрунтовано вказали на наявність підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 , як на об`єкт права спільної сумісної власності.

Оскільки на момент вирішення спору житловий будинок АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_5 , є окремим об`єктом нерухомого майна, а судом скасовано державну реєстрацію права власності на житловий будинок АДРЕСА_3 , то доводи касаційної скарги про необхідність залучення до участі у справі ОСОБА_5 є безпідставними.

Посилання на те, що під час вирішення спору не розглянуто заяву представника відповідача - адвоката Скиби В. М., про застосування позовної давності, спростовуються змістом постанови апеляційного суду.

Інші доводи скарги зводяться до припущень заявника, відмінних від встановлених судами оставин, й спростовуються матеріалами справи, а тому відхиляються Верховним Судом. Суду заборонено ухвалювати рішення на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) вказано, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки колегія суддів встановила, що рішення місцевого суду в незміненій апеляційним судом частині та постанова апеляційного суду ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, то відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України їх необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою Верховного Суду від 20 червня 2025 року зупинено дію рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 січня 2024 року та постанови Тернопільського апеляційного суду від 06 червня 2024 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

Оскільки колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, виконання судового рішення, яке було зупинено до закінчення перегляду справи в касаційному порядку, необхідно поновити.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 січня 2024 року в незміненій апеляційним судом частині та постанову Тернопільського апеляційного суду від 06 червня 2024 року залишити без змін.

Поновити дію рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 січня 2024 року та постанови Тернопільського апеляційного суду від 06 червня 2024 року.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: Ю. В. Черняк

Г. В. Коломієць

Д. Д. Луспеник