Постанова від 29 вересня 2026 р. у справі №638/11380/21 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 638/11380/21

провадження № 61-1851св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Ситнік О. М.,

Фаловської І. М.,

розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 04 серпня 2022 року у складі судді Семіряд І. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 25 січня 2024 року у складі суддів Тичкової О. Ю., Маміної О. В., Пилипчук Н. П.,

у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором позики, в якому просив стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 31 серпня 2018 року у розмірі 3 071 454 грн, заборгованість по відсоткам у розмірі 46 660,83 грн, три відсотки річних у сумі 259 011,93 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що 31 серпня 2018 року між позивачем та ОСОБА_1 укладено договір позики, за умовами якого відповідач отримав від позивача 3 071 454 грн, що за курсом Національного Банку України (далі - НБУ) станом на день підписання договору було еквівалентно 108 611 доларів США та зобов`язався в строк не пізніше 30 вересня 2018 року повернути кошти. Зазначений договір укладено у присутності свідків. Свої зобов`язання відповідач не виконав, у зв`язку з чим сума боргу складає 3 071 454 грн, відсотки за договором позики -

46 660,83 грн, три відсотки річних - 259 011,93 грн.

Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 04 серпня 2023 року позов ОСОБА_2 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 31 серпня 2018 року у розмірі 3 071 454 грн, заборгованість по відсоткам у розмірі 46 660,83 грн, три відсотки річних -

259 011,93 грн, сплачену суму судового збору у розмірі 11 350 грн, а всього - 3 388 476,76 грн.

Рішення мотивовано тим, що відповідач свої зобов`язання за договором позики не виконав.

Не погодившись із рішенням суду ОСОБА_1 , подав апеляційну скаргу в якій посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права просив рішення скасувати у задоволенні позовних вимог відмовити.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що відповідач не отримав грошові кошти за договором позики. Позивач не подав до суду документів, що підтверджували б те, що відповідачем було отримано від позивача грошові кошти в сумі 3 071 454,00 гривень. На обґрунтування своїх вимог позивач не додав до своєї позовної заяви розписку, яка б підтвердила факт передачі коштів. Суд першої інстанції в своєму рішенні зазначав, що в судовому засіданні позивачем була надана розписка, яка була оглянута та досліджена в судовому засіданні, але чомусь така розписка не додана до матеріалів справи. Так, договір позики був укладений між позивачем та відповідачем, як намір в майбутньому передати кошти відповідачу, про що відповідач мав би написати власноручно розписку. Але за даним договором кошти так і не були передані від позивача до відповідача, що дає змогу вважати, що даний договір позики не набув юридичної сили.

Апелянт зазначив, що договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може грунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 04 серпня 2023 року, яке залишено без змін постановою Харківського апеляційного суду від 25 січня 2024 року, позов ОСОБА_2 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 31 серпня 2018 року у розмірі 3 071 454 грн, заборгованість по відсоткам у розмірі 46 660,83 грн, три відсотки річних -

259 011,93 грн, сплачену суму судового збору у розмірі 11 350 грн, а всього - 3 388 476,76 грн.

Суди виснували про те, що за своїм змістом договір позики, укладений

31 серпня 2018 року між сторонами є борговим документом, що свідчить про факт отримання боржником від кредитора грошової суми у розмірі 3 071 454,00 грн, а відтак містить умови зобов`язального характеру для відповідача щодо повернення грошових коштів у розумінні статей 1046, 1047, 1049 ЦК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

05 лютого 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Герасимчук І. Ю., направив через підсистему «Електронний суд» до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 04 серпня 2022 року та постанову Харківського апеляційного суду від 25 січня 2024 року.

У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати заочне рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 04 серпня

2022 року та постанову Харківського апеляційного суду від 25 січня 2024 року, ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову

ОСОБА_2 .

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 березня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 04 серпня

2022 року та постанову Харківського апеляційного суду від 25 січня 2024 року, витребувано справу із суду першої інстанції.

01 травня 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає те, що суди першої та апеляційної інстанцій не застосували правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року

у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), у постановах Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17 (провадження № 61-33033св18), від 16 січня 2019 року у справі № 388/1354/17-ц (провадження № 61-45859св18), від 19 вересня 2019 року у справі № 176/2967/13-ц (провадження № 61-41962св18), від 02 вересня 2020 року у справі № 569/24347/18 (провадження № 61-11630св19), а також у постановах Верховного Суду України від 18 червня 2014 року у справі

№ 6-69цс14, від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на порушення судами норм процесуального та матеріального права.

Відповідач зазначив, що не отримував грошові кошти за договором позики. Позивачем також не було надано до суду документів, які б підтверджували це, зокрема розписки про факт передачі коштів.

Суд першої інстанції в своєму рішенні зазначав, що в судовому засіданні позивачем була надана розписка, яка була оглянута та досліджена в судовому засіданні, але чомусь така розписка не додана до матеріалів справи.

Відповідач погоджується, що договір позики був укладений між ним та позивачем, але як намір в майбутньому передати кошти відповідачу. Однак за вказаним договором кошти так і не були передані, що дає змогу вважати, що даний договір позики не набув юридичної сили.

Договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на показаннях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Позиція інших учасників справи

Позивач не скористався правом на подання відзиву на позов у строк, встановлений в ухвалі по відкриття касаційного провадження.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що позивач надав відповідачу грошові кошти у розмірі

3 071 454,00 грн, що на день укладення договору позики складає 108 611,00 дол. США за офіційним курсом НБУ на день підписання договору (28,2794 грн за 1 долар США), позичальник зобов`язався повернути зазначену суму не пізніше 30 вересня 2018 року, що підтверджується оригіналом розписки, яка надана позивачем.

Договір позики укладено у присутності свідків ОСОБА_3 ,

ОСОБА_4 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно

до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода

на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує

при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до частин першої та другої статті 509 ЦК України зобов`язанням

є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити

на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання

або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Тлумачення вказаної статті ЦК України свідчить про те, що цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.

За статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними

в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору

з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частина перша статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається

у письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян,

а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язується повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовим ознаками у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, які встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

За своїми правовими характеристиками договір позики є реальним, оплатним

чи безоплатним договором, на підтвердження якого могла бути надана розписка.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України у постановах

від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.

З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказувався факт укладення договору позики і його умови. Такі правові висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Частиною першою статті 1051 ЦК України передбачено право позичальника оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16, від 23 квітня 2020 року у справі № 501/1773/16-ц, від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20), від 04 серпня 2026 року у справі № 297/2275/23.

Згідно з частиною другою статті 1046 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо сума його не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа - незалежно від суми (частина перша статті 1047 ЦК України).

Відповідно до вимог частини другої статті 1051 ЦК України якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено законом.

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

При цьому, якщо факт передання грошових коштів відрізняється від моменту підписання договору між сторонами, то він може підтверджуватися розпискою або іншими документами, тобто письмовими доказами. При цьому чинне законодавство України не встановлює обов`язковості написання розписки про передачу грошових коштів, якщо між сторонами укладений договір позики в письмовій формі або ними використовуються інші документи на підтвердження факту передання грошових коштів.

Частиною третьою статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному

та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81

ЦПК України).

Стандарти доказування не передбачають обов`язку суду вважити доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. На цьому наголосив Верховний Суд у справі № 908/1879/17 від 04 березня 2021 року.

Судами встановлено, що 31 серпня 2018 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладений договір позики у письмовій формі, за умовами якого ОСОБА_2 передає ОСОБА_1 у власність грошові кошти в сумі 3 071 454,00 грн зі строком повернення не пізніше 30 вересня 2018 року. При цьому пунктом четвертим вказаного договору встановлено, що підписанням договору ОСОБА_1 підтверджує отримання грошових коштів у розмірі 3 071 454,00 грн готівкою від ОСОБА_5 у повному обсязі. Вказаний договір підписаний сторонами у справі і факт підписання відповідачем не оспорюється.

Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає доводи відповідача щодо неотримання грошових коштів за договором позики безпідставними та погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції про те, що за своїм змістом розписка є борговим документом, що свідчить про факт отримання боржником від кредитора грошової суми у розмірі

3 071 454,00 грн, а отже містить умови зобов`язального характеру для відповідача щодо повернення грошових коштів у розумінні статей 1046, 1047, 1049 ЦК України.

Докази на підтвердження виконання ОСОБА_1 своїх зобов`язань за договором позики, в тому числі розписок або квитанцій про грошові перекази коштів, матеріали справи також не містять.

Отже суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків щодо наявності підстав для стягнення суми боргу за спірним договором позики.

Крім того, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором (речення перше та друге абзацу першого частини першої статті 1048 ЦК України).

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частини друга та третя статті 6 ЦК України). Ці приписи визначають співвідношення між актами цивільного законодавства та договором. За частиною третьою статті 6 ЦК України сторони у договорі на власний розсуд можуть урегулювати у договорі відносини, диспозитивно врегульовані в актах цивільного законодавства та не можуть відступати від імперативних його положень.

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь - якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Правом вимагати сплати суми боргу з урахуванням 3 % річних кредитор наділений у силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу.

За частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних як складової грошового зобов`язання та особлива міра відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Саме такого правового висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18).

Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що проценти в порядку статті 1048 ЦК України були нараховані за період користування коштами з 31 серпня 2018 року по 07 вересня 2018 року, тобто до спливу строку повернення боргу, в подальшому - з 01 жовтня 2018 року нараховувались 3% річних в порядку статті 625 ЦК України, а отже такі суми правильно стягнуті з відповідача.

При цьому, Верховний Суд вважає помилковим посилання заявника в касаційній скарзі на неправомірне стягнення судами інфляційних втрат, нарахованих на суму боргу в іноземній валюті, оскільки такі вимоги взагалі не заявлялись позивачем та не були предметом судового розгляду. Позивач просив стягнути суму боргу з урахуванням 3% річних та нараховані в порядку статті 1048 ЦК України відсотки.

Отже, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що у позивача виникло право також на стягнення вказаних сум.

Посилання заявника у касаційній скарзі на постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, постанови Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17, від 16 січня 2019 року у справі № 388/1354/17-ц, від 19 вересня 2019 року у справі № 176/2967/13-ц, від 02 вересня 2020 року у справі № 569/24347/18, а також на постанову Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 є безпідставними, оскільки сформульовані у них правові висновки щодо правової природи договору позики, моменту його укладення та доказового значення письмової форми договору і боргової розписки, жодним чином не суперечать висновкам судів першої та апеляційної інстанцій.

Верховний Суд у вказаних постановах виходив із того, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише укладення договору позики, а й факту передачі грошових коштів позичальнику; розписка про отримання грошових коштів у борг підтверджує факт укладення договору позики, зміст його умов та факт отримання позичальником відповідної грошової суми; наявність оригіналу боргової розписки у кредитора свідчить про невиконання боргового зобов`язання; під час дослідження боргової розписки суд має встановити справжню правову природу договору позики та на надати оцінку всім наявним доказам.

Отже, за встановлених у цій обставин, наведені правові висновки Верховного Суду не суперечать висновкам судів щодо стягнення суми боргу за договором позики.

Водночас, предметом спору у справі № 6-69цс14 було визнання договорів дарування недійсними, а тому наведені у постанові Верховного Суду України від 18 червня 2014 року правові висновки є нерелевантними до спірних правовідносин.

Суди належним чином виконали вимоги статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів і дотримались вимог статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно встановили обставини справи та правильно вирішили спір.

Незгода заявника із судовими рішеннями, висновками щодо встановлених обставин та оцінкою доказів не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів

є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання виконання судом обов`язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Оскаржувані судові рішення є достатньо вмотивованими та містять висновки суду щодо питань, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Зважаючи на викладене, Верховний Суд, переглянувши судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411

ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Герасимчук Ірина Юріївна, залишити без задоволення.

Рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 04 серпня

2022 року та постанову Харківського апеляційного суду від 25 січня 2024 року, залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

О. М. Ситнік

І. М. Фаловська