Постанова від 29 вересня 2026 р. у справі №569/332/21 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 569/332/21

провадження № 61-17575св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Ситнік О. М.,

Фаловської І. М.,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 22 червня 2023 року у складі судді Кушнір Н. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від 16 листопада 2023 року у складі суддів Гордійчук С. О., Шимків С. С.,

Ковальчук Н. М.

у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 ,

ОСОБА_3 про стягнення заборгованості.

Позов обґрунтовано тим, що між сторонами у простій письмовій формі було укладено договір позики, що підтверджується відповідною розпискою

від 12 грудня 2017 року. За умовами договору позики, ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 у борг 60 000 дол США, які зобов`язався повернути до 17 січня 2018 року.

Станом на день подачі позову боржник кошти не повернув, зобов`язання за договором позики не виконав.

Тому просить стягнути солідарно з відповідачів на свою користь борг у розмірі 2 120 175,75 грн, з яких 1 704 000 грн - основна сума заборгованості, 263 656,08 грн - пеня, 152 519,67 грн - 3 % річних від простроченої суми та судові витрати.

Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 22 червня

2023 року, яке залишено без змін постановою Рівненського апеяційного суду від 16 листопада 2023 року, позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики у сумі 2 120 175,75 грн, судовий збір у розмірі 11 350 грн, витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 30 000 грн.

У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу відмовлено.

Суди виснували про те, що за своїм змістом розписка є борговим документом, що свідчить про факт отримання боржником від кредитора певної суми коштів, а відтак містить умови зобов`язального характеру для відповідача щодо повернення грошових коштів у розумінні статей 1046, 1047, 1049 ЦК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

07 грудня 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 22 червня

2023 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 16 листопада

2023 року, в якій просить суд скасувати оскаржувані судові рішення в частині позовних вимог до нього та в цій частині передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 08 січня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 22 червня 2023 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 16 листопада 2023 року, витребувано справу із суду першої інстанції.

20 лютого 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає те, що суди першої та апеляційної інстанцій не застосували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 01 червня 2022 року у справі

№ 559/2587/19, від 11 червня 2021 року у справі № 753/11670/17, від 04 квітня 2020 року у справі № 632/2209/16, від 15 січня 2020 року у справі

№ 209/3022/16-ц, не дослідили зібрані у справі докази, а також необґрунтовано відхилили клопотання щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Так, не заперечуючи факт написання боргової розписки, відповідач посилається на те, що таку розписку він написав під тиском та примусом третіх осіб, на що вказує як суперечливий зміст самої розписки, так і показання свідків та наявні з приводу таких обставин матеріали кримінальних проваджень, внесених до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

З метою з`ясування таких обставин, відповідачем ОСОБА_1 і в суді першої інстанції, і в апеляційному суді було заявлено клопотання про призначення у справі судової почеркознавчої та судової психологічної експертиз. Однак суди відмовили у задоволенні вказаних клопотань з підстав визнання відповідачем факту написання спірної розписки, при цьому, залишили нез`ясованими обставини, які мають суттєве значення для правильного вирішення спору по суті.

Заявник також посилається на те, що справа була розглянута судом з порушенням розумних строків розгляду справи, а суддя, яка розглядала справу в суді першій інстанції Кушнір Н. В. - побічно заінтересована в результаті розгляду справи, наявні у справі обставини вказували на те, що є сумніви у неупередженості та об`єктивності судді, у зв`язку з чим заявником була подана заява про відвід, в задоволенні якої відмовлено.

Крім того, як позивач, так і свідки в судовому засіданні вказували на те, що ОСОБА_2 не передавав відповідачу кошти на підставі розписки.

Позиція інших учасників справи

11 березня 2024 року позивач ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду відзив на позов, у якому просив залишити без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1 , а оскаржувані судові рішення - без змін.

Відповідач ОСОБА_3 не скористався правом на подання відзиву на касаційну скаргу у строк, встановлений в ухвалі про відкриття касаційного провадження.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Установлено, що відповідачем написана розписка від 12 грудня 2017 року наступного змісту: «Я, ОСОБА_1 , 1998 року народження, проживаю: м. Рівне, взяв в борг у ОСОБА_2 60 000 доларів США, які зобов`язуюсь повернути 17 січня 2018 року, умов усної домовленості не виконав, тому зобов`язуюся віддати нерухомість у м. Львів, а саме однокімнатну квартиру АДРЕСА_1. Розписку написав особисто, добровільно».

На час розгляду справи відповідач свій обов`язок щодо повернення суми боргу перед позивачем не виконав.

Факт особистого написання розписки позичальником не заперечується.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно

до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода

на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує

при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до частин першої та другої статті 509 ЦК України зобов`язанням

є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити

на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання

або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Тлумачення вказаної статті ЦК України свідчить про те, що цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.

За статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними

в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору

з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частина перша статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається

у письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян,

а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язується повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовим ознаками у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, які встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

За своїми правовими характеристиками договір позики є реальним, оплатним

чи безоплатним договором, на підтвердження якого могла бути надана розписка.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України у постановах

від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.

З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказувався факт укладення договору позики і його умови. Такі правові висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Частиною першою статті 1051 ЦК України передбачено право позичальника оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16 та від 23 квітня 2020 року у справі № 501/1773/16-ц.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що між сторонами існують боргові зобов`язання на підставі договору позики - розписки від 12 грудня 2017 року, відповідно до якої ОСОБА_1 зобов`язався повернути ОСОБА_2 кошти у розмірі 60 000,00 дол. США до 17 січня 2018 року, однак свої зобов`язання за договором не виконав. Наявність боргової розписки у кредитора свідчить про існування невиконаного зобов`язання.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Нарахування інфляційних та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації за неналежне виконання зобов`язання.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 703/2718/16-ц та від 28 квітня 2020 року у справі № 902/417/18.

Докази на підтвердження виконання ОСОБА_1 своїх зобов`язань за договором позики, в тому числі розписок або квитанцій про грошові перекази коштів, матеріали справи не містять.

Отже, встановивши, що відповідач не виконав своє зобов`язання за договором позики, в результаті чого утворилася заборгованість, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості у розмірі 2 120 175 грн.75 коп., з яких 1 704 000 грн. - основна сума заборгованості, 263 656 грн. 08 коп. - пеня, 152 519 грн. 67 коп. - 3 % річних.

У касаційній скарзі заявник посилається на те, що суди не надали оцінки доводам останнього про те, що розписка була написана під тиском третіх осіб і про те, що грошові кошти відповідач не отримував, що підтверджується як поясненнями позивача, такі і показаннями свідків.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення зобов`язань. До спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

Щодо аргументів відповідача про те, що суди необґрунтовано залишили без задоволення клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи та судової психологічної експертизи, Верховний Суд зазначає таке.

Частиною першою статті 103 ЦПК України визначено, що суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

Відповідно до частин четвертої та п`ятої статті 103 ЦПК України питання, з яких має бути проведена експертиза, що призначається судом, визначаються судом. Учасники справи мають право запропонувати суду питання, роз`яснення яких, на їхню думку, потребує висновку експерта. У разі відхилення або зміни питань, запропонованих учасниками справи, суд зобов`язаний мотивувати таке відхилення або зміну.

Факт написання боргової розписки відповідачем не заперечується. Натомість будь-яких доказів на підтвердження факту написання вказаної розписки під тиском відповідачем під час судового розгляду надано не було.

Встановлення фактів отримання/неотримання грошових коштів, так само як і наявність/відсутність тиску у формі фізичного та психологічного насильства з боку третіх осіб, є тими обставинами, які встановлюються судом на підставі належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів, які оцінюються судом в їх сукупності відповідно до статті 89 ЦПК України.

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні клопотань відповідача про призначення експертиз.

Доводи відповідача про те, що розписка містить суперечності, а також не підтверджує факту отримання грошових коштів у борг із зобов`язанням їх повернення, є безпідставними та такими, що не відповідають змісту самого документа.

Розписка як письмовий доказ підтверджує факт передачі та повернення грошових коштів, якщо з її змісту вбачається, що одна сторона отримала від іншої певну суму. При цьому закон не встановлює вичерпного переліку обов`язкових реквізитів для розписки, а відсутність окремих формулювань не свідчить про відсутність правовідносин за договором позики.

Відсутність зазначення конкретної дати отримання коштів не спростовує самого факту їх передачі, а лише може впливати на визначення моменту виникнення зобов`язання і не є підставою для відмови у задоволенні позову.

З підстав безгрошовості договір позики недійсним не визнавався, тому доводи касаційної скарги у цій частині також є безпідставними.

Щодо посилань відповідача на пропуск позовної давності.

Так, відповідно до умов розписки, строк повернення позики визначений конкретною датою - 17 січня 2018 року. Відтак, саме з цієї дати у позивача виникло право на звернення до суду за захистом свого порушеного права, а отже почався перебіг позовної давності.

Позивач звернувся до суду 11 січня 2021 року, тобто в межах трирічного строку давності, що відповідає вимогам статті 257 ЦК України.

Отже, на момент звернення позивача до суду із вказаним позовом позовна давність пропущена не була, а тому відсутні підстави для застосування наслідків її спливу.

За встановлених обставин, висновки судів не суперечать узагальненим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 01 червня

2022 року у справі № 559/2587/19, від 11 червня 2021 року у справі № 753/11670/17, від 04 квітня 2020 року у справі № 632/2209/16, від 15 січня 2020 року у справі № 209/3022/16-ц,, на які посилався заявник як на підставу касаційного оскарження. Крім того, у кожній з наведених заявником постанов встановлені відмінні від розглядуваної справи обставини.

Стосовно доводів касаційної скарги про те, що в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено обґрунтований відвід, а саме суддя Кушнір Н. В., необхідно зазначити таке.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави про відвід обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 36 ЦПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо є обставини, що викликають сумнів у неупередженості або об`єктивності судді.

Відповідно до частини четвертої статті 36 ЦПК України незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання, не може бути підставою для відводу.

Згідно із статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Суд, встановлений законом (законний суд), є необхідним інституційним елементом справедливого правосуддя в тому розумінні, яке цьому поняттю надає стаття 6 Конвенції. Лише такий суд, керуючись правовими засадами та за встановленою законом процедурою, є компетентним здійснювати правосуддя.

Європейський суд з прав людини вказав, що наявність безсторонності відповідно до пункту першого статті 6 Конвенції повинна визначатися за суб`єктивним та об`єктивним критеріями. Відповідно до суб`єктивного критерію беруться до уваги особисті переконання та поведінка окремого судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у даній справі. Відповідно до об`єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд як такий та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності. Стосовно суб`єктивного критерію, особиста безсторонність суду презюмується, поки не надано доказів протилежного. Стосовно об`єктивного критерію, то це означає, що під час вирішення того, чи є у цій справі обґрунтовані причини побоюватися, що певний суддя був небезсторонній, позиція заінтересованої особи є важливою, але не вирішальною. Вирішальним же є те, чи можна вважати такі побоювання об`єктивно обґрунтованими (рішення в справі «Білуха проти України», № 33949/02, § 49-52, від 09 листопада 2006 року).

Верховний Суд висновує про відсутність підстав для висновку про необ`єктивність та упередженість судді Рівненського районного суду Рівненської області Кушнір Н. В. згідно зі статтею 36 ЦПК України, з огляду на оціночний характер таких тверджень ОСОБА_1 та відсутність доказів фактичної упередженості судді.

Доводи касаційної скарги в іншій частині зводяться до переоцінки доказів у справі.

Отже, суди належним чином виконали вимоги статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів і дотримались вимог статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно встановили обставини справи та правильно вирішили спір.

Незгода заявника із судовими рішеннями, висновками щодо встановлених обставин та оцінкою доказів не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів

є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання виконання судом обов`язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Оскаржувані судові рішення є достатньо вмотивованими та містять висновки щодо питань, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Зважаючи на викладене, Верховний Суд, переглянувши судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411

ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 22 червня

2023 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 16 листопада

2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

О. М. Ситнік

І. М. Фаловська