Постанова від 15 вересня 2026 р. у справі №751/448/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 751/448/24

провадження № 61-11716св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Пророка В. В.

суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Коренькова Тетяна Юріївна, на рішення Новозаводського районного суду міста Чернігова від 19 лютого 2025 року у складі судді Лібстер А. С. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 20 серпня 2025 року у складі колегії суддів Мамонової О. Є., Онищенко О. І., Шитченко Н. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, у якому просила:

- визнати квартиру АДРЕСА_1 , та автомобіль «Mitsubishi Pajero Sport 2.5 TD», 2011 року випуску, об`єктами спільної сумісної власності подружжя;

- у порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 , а ОСОБА_2 виділити в особисту приватну власність автомобіль «Mitsubishi Pajero Sport 2.5 TD», 2011 року випуску;

- стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 280 495,00 грн компенсації вартості 1/2 частки у праві власності на зазначений автомобіль, а також понесені нею судові витрати.

Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що з 15 вересня 2002 року вона перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Новозаводського районного суду міста Чернігова від 16 листопада 2023 року. У шлюбі у сторін народився ІНФОРМАЦІЯ_1 син ОСОБА_3 .

Позивач вказувала, що під час перебування сторін у шлюбі за їхні спільні кошти було придбано квартиру АДРЕСА_2 , право власності на яку зареєстровано за ОСОБА_2 , а також автомобіль «Mitsubishi Pajero Sport 2.5 TD», 2011 року випуску, ідентифікаційний номер (VIN) НОМЕР_1 , який також зареєстровано за відповідачем.

Посилаючись на те, що спірні квартира та автомобіль набуті сторонами за час шлюбу за спільні кошти, ОСОБА_1 вважала, що відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) це майно є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та підлягає поділу між сторонами.

Ураховуючи, що автомобіль зареєстрований за відповідачем та перебуває у його користуванні, позивач просила виділити цей транспортний засіб ОСОБА_2 в особисту приватну власність із присудженням їй грошової компенсації вартості належної їй 1/2 частки у праві на це майно в розмірі 280 495,00 грн, а право власності на квартиру поділити між сторонами шляхом визнання за нею права власності на 1/2 її частку.

У квітні 2024 року ОСОБА_2 подав до суду зустрічний позов до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, у якому просив:

- визнати квартиру АДРЕСА_2 , об`єктом спільної сумісної власності подружжя;

- у порядку поділу цього майна визнати за ним право власності на 4/5 частини зазначеної квартири, а за ОСОБА_1 - право власності на 1/5 частину квартири.

На обґрунтування зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 зазначав, що спірна квартира була придбана сторонами під час перебування у зареєстрованому шлюбі. Водночас необхідних для її придбання коштів подружжя не мало.

ОСОБА_2 посилався на те, що з метою надання йому допомоги у придбанні житла його сестра ОСОБА_4 08 квітня 2006 року продала належну їй квартиру, а отримані від її продажу кошти в розмірі 125 307,00 грн передала особисто йому для придбання спірної квартири. Решта коштів, витрачених на придбання квартири, у розмірі 84 477,00 грн, за його твердженням, становила спільні кошти подружжя, набуті за час шлюбу.

У зв`язку із цим ОСОБА_2 вважав, що під час визначення часток сторін у праві власності на спірну квартиру необхідно врахувати джерела коштів, за рахунок яких її було придбано, зокрема внесення ним коштів, отриманих від сестри.

Крім того, ОСОБА_2 посилався на те, що спільний син сторін ОСОБА_3 проживає разом із ним та перебуває на його утриманні. Стверджував, що ОСОБА_1 не бере належної участі в утриманні та вихованні сина, фактично усунулася від виконання батьківських обов`язків та не сплачує аліменти.

З огляду на наведене ОСОБА_2 вважав, що наявні передбачені частинами другою, третьою статті 70 СК України підстави для відступлення від засади рівності часток подружжя у спільному майні та збільшення його частки у праві власності на спірну квартиру до 4/5 із визначенням частки ОСОБА_1 у розмірі 1/5.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Новозаводський районний суд міста Чернігова рішенням від 19 лютого 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, задовольнив.

Визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .

У порядку поділу спільного сумісного майна подружжя виділив ОСОБА_2 в особисту приватну власність автомобіль «Mitsubishi Pajero Sport 2.5 TD», 2011 року випуску, ідентифікаційний номер (VIN) НОМЕР_1 .

Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 280 495,00 грн компенсації вартості 1/2 частки у праві власності на зазначений автомобіль.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, відмовив.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що спірні квартира та автомобіль набуті сторонами під час перебування у зареєстрованому шлюбі, а тому відповідно до статті 60 СК України є об`єктами права спільної сумісної власності подружжя та підлягають поділу з урахуванням презумпції рівності часток дружини і чоловіка, передбаченої частиною першою статті 70 СК України.

Відхиляючи доводи ОСОБА_2 про придбання спірної квартири частково за кошти, передані йому сестрою ОСОБА_4 після продажу належної їй квартири у місті Києві, суд керувався тим, що належних та допустимих доказів на підтвердження цієї обставини матеріали справи не містять. Суд критично оцінив відповідні пояснення сторони ОСОБА_2 , показання свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та письмові пояснення ОСОБА_4 і дійшов висновку про недоведеність придбання спірної квартири за особисті кошти ОСОБА_2 .

Суд також не встановив передбачених частинами другою, третьою статті 70 СК України підстав для відступлення від засади рівності часток подружжя. Доводи ОСОБА_2 про те, що ОСОБА_1 не брала участі в матеріальному забезпеченні сім`ї та утриманні дитини, належними доказами не підтверджені. Сам собою факт проживання спільного сина сторін разом із батьком не є достатньою підставою для збільшення частки ОСОБА_2 у спільному майні подружжя.

Щодо автомобіля «Mitsubishi Pajero Sport 2.5 TD» суд установив, що він був придбаний сторонами під час шлюбу, а 14 вересня 2023 року, тобто до розірвання шлюбу, ОСОБА_2 відчужив його на користь своєї сестри ОСОБА_4 . Відомостей про надання ОСОБА_1 згоди на відчуження автомобіля матеріали справи не містять. Доказів того, що одержані від продажу автомобіля кошти були використані в інтересах сім`ї, зокрема на навчання дитини, ОСОБА_2 також не надав.

Визначаючи розмір компенсації за автомобіль, суд узяв до уваги висновок експертного автотоварознавчого дослідження від 03 січня 2024 року № 317, згідно з яким середня ринкова ціна автомобіля станом на 29 грудня 2023 року становила 560 990,00 грн. Суд зазначив, що ОСОБА_2 не надав інших доказів на підтвердження іншої ринкової вартості транспортного засобу, а зазначена під час його відчуження ціна у розмірі 20 000,00 грн явно не відповідала ринковій вартості такого автомобіля.

З огляду на встановлені обставини суд дійшов висновку про наявність підстав для поділу спірного майна відповідно до принципу рівності часток подружжя, у зв`язку із чим визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири, а автомобіль, який був відчужений ОСОБА_2 без доведення згоди іншого з подружжя та використання отриманих від його відчуження коштів в інтересах сім`ї, врахував під час поділу спільного майна шляхом стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 його визначеної судом вартості - 280 495,00 грн.

Чернігівський апеляційний суд постановою від 20 серпня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково.

Рішення Новозаводського районного суду міста Чернігова від 19 лютого 2025 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про виділення ОСОБА_2 у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя в особисту приватну власність автомобіля «Mitsubishi Pajero Sport 2.5 TD», 2011 року випуску, ідентифікаційний номер (VIN) НОМЕР_1 , скасував та ухвалив у цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні зазначених позовних вимог.

Доповнив резолютивну частину рішення суду першої інстанції положенням про визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .

В іншій частині рішення Новозаводського районного суду міста Чернігова від 19 лютого 2025 року залишив без змін.

Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у розмірі 15 000,00 грн.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що спірна квартира набута сторонами під час перебування у зареєстрованому шлюбі та є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, що сторони не заперечували. ОСОБА_2 не довів належними та допустимими доказами, що частина коштів у розмірі 125 307,00 грн, використаних для придбання квартири, була подарована йому сестрою ОСОБА_4 . Наявність договору купівлі-продажу належної останній квартири та показання свідків самі собою не підтверджують факту дарування цих коштів саме ОСОБА_2 .

Апеляційний суд не встановив факту ухилення ОСОБА_1 від виконання батьківських обов`язків та утримання сина, зазначивши, що її проживання у Великій Британії та неможливість у певний період брати участь у вихованні й забезпеченні дитини у зв`язку з воєнним станом самі собою про таке ухилення не свідчать. Проживання дитини з батьком також не є самостійною підставою для збільшення його частки у спільному майні, оскільки для застосування частини третьої статті 70 СК України необхідно довести, що розміру одержуваних аліментів недостатньо для забезпечення фізичного, духовного розвитку та лікування дитини. Таких обставин ОСОБА_2 не довів.

Водночас, визнавши за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку спірної квартири, суд першої інстанції не вирішив питання щодо іншої 1/2 частки цього майна. Тому апеляційний суд доповнив резолютивну частину рішення суду першої інстанції положенням про визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частку квартири.

Щодо поділу автомобіля апеляційний суд установив, що автомобіль «Mitsubishi Pajero Sport 2.5 TD» був придбаний сторонами під час шлюбу та належав їм на праві спільної сумісної власності, однак 14 вересня 2023 року ОСОБА_2 відчужив його на користь ОСОБА_4 без повідомлення ОСОБА_1 та без отримання її згоди. Доказів того, що кошти від продажу автомобіля були отримані подружжям або використані в інтересах сім`ї, зокрема на утримання чи навчання сина, а також доказів отримання ОСОБА_1 частини коштів від його продажу матеріали справи не містять.

Апеляційний суд керувався тим, що в разі відчуження одним із подружжя спільного майна проти волі іншого з подружжя та не в інтересах сім`ї таке майно або його вартість ураховується під час поділу. Якщо особа має намір отримати еквівалент вартості належної їй частки у відчуженому спільному майні, належним способом захисту є стягнення відповідної грошової компенсації без необхідності визнання правочину щодо відчуження майна недійсним. При цьому компенсація визначається з урахуванням ринкової вартості майна.

Доводи ОСОБА_2 про наявність значних пошкоджень автомобіля апеляційний суд відхилив, урахувавши, що належних доказів на спростування визначеної експертом вартості автомобіля відповідач не надав та проведення судової автотоварознавчої експертизи під час апеляційного розгляду не просив. Тому суд погодився з висновком про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 280 495,00 грн компенсації вартості її 1/2 частки у спільному майні.

Разом із тим апеляційний суд визнав помилковим висновок суду першої інстанції про виділення ОСОБА_2 спірного автомобіля в особисту приватну власність, оскільки на час вирішення спору автомобіль уже був відчужений та належав ОСОБА_4 . За таких обставин автомобіль не міг бути виділений ОСОБА_2 у власність, а захист майнового права ОСОБА_1 забезпечується шляхом стягнення на її користь компенсації вартості належної їй 1/2 частки у відчуженому спільному майні.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У вересні 2025 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Коренькова Т. Ю., подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Новозаводського районного суду міста Чернігова від 19 лютого 2025 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 20 серпня 2025 року і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 у повному обсязі, зокрема в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 15 000,00 грн.

Також заявник просить за результатами касаційного перегляду направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, зокрема для з`ясування думки дитини щодо обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, та забезпечення рівності процесуальних прав сторін.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 03 грудня 2018 року у справі № 911/3386/17, від 05 грудня 2018 року у справі № 456/828/17, від 06 грудня 2018 року у справі № 922/749/18, від 25 березня 2019 року у справі № 165/2240/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 922/2821/18, від 19 лютого 2020 року у справі № 615/1364/16, від 17 серпня 2022 року у справі № 522/8676/20, від 24 травня 2023 року у справі № 278/2482/21, від 11 жовтня 2023 року у справі № 127/23356/22, від 13 грудня 2023 року у справі № 359/10310/21, від 17 січня 2024 року у справі № 522/17831/20.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 обґрунтовує тим, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення статті 71 СК України та статті 364 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), стягнувши з нього на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 1/2 частки автомобіля за відсутності передання цього транспортного засобу у його власність. Заявник вважає, що після скасування апеляційним судом рішення суду першої інстанції в частині виділення йому автомобіля немає правових підстав для стягнення компенсації вартості частки цього майна, оскільки автомобіль не переданий жодному з подружжя.

Зазначає, що спірний автомобіль був відчужений під час перебування сторін у шлюбі за згодою ОСОБА_1 , про що, на його думку, свідчать її поведінка та відсутність оспорювання договору купівлі-продажу з підстав відсутності такої згоди. Стверджує, що отримані від продажу автомобіля кошти були використані на потреби сім`ї, зокрема на навчання спільного сина сторін, а ОСОБА_1 не довела використання цих коштів усупереч інтересам сім`ї. У зв`язку із цим посилається на неврахування судами висновків Верховного Суду щодо презумпції укладення одним із подружжя договору в інтересах сім`ї.

Також заявник не погоджується із поділом спірної квартири між сторонами у рівних частках. Посилаючись на положення статей 70, 71 СК України, вказує, що суди не врахували інтересів неповнолітнього сина сторін, який проживає разом із ним та не має іншого житла, а також обставин, які, на його думку, є підставою для відступлення від засади рівності часток подружжя. Зокрема, зазначає, що ОСОБА_1 не брала належної участі в утриманні дитини, аліменти добровільно не сплачувала, у зв`язку із чим їх стягнення здійснювалося у примусовому порядку, а розмір сплачуваних аліментів не покриває фактичних витрат, необхідних для забезпечення фізичного і духовного розвитку та лікування дитини. Вважає, що за таких обставин наявні підстави для збільшення його частки у спільному майні подружжя.

Окремо ОСОБА_2 посилається на порушення права неповнолітнього сина бути вислуханим під час вирішення спору, який безпосередньо впливає на його житлові інтереси. Зазначає, що неодноразово заявляв клопотання про заслуховування думки дитини, однак суди її не з`ясували. На думку заявника, вирішення питання щодо поділу єдиного житла дитини без з`ясування її думки суперечить статті 171 СК України, статті 12 Конвенції про права дитини та відповідним висновкам Верховного Суду.

Крім того, заявник не погоджується зі стягненням з нього витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 15 000,00 грн. Вказує, що заяву про відшкодування таких витрат представник ОСОБА_1 подав незадовго до судового засідання, унаслідок чого він був позбавлений можливості належним чином підготувати та подати заперечення щодо їх розміру. На його переконання, апеляційний суд не надав належної оцінки обсягу фактично наданих адвокатом послуг, складності справи, витраченому часу та співмірності заявленого гонорару. Заявник зазначає, що представник позивача ознайомлювався із матеріалами справи, склав відзив на апеляційну скаргу та взяв участь у двох судових засіданнях загальною тривалістю 1 год 13 хв, у зв`язку із чим вважає стягнуті 15 000,00 грн неспівмірними з обсягом виконаної роботи та складністю справи.

Аргументи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Шолох О. В., заперечувала проти доводів касаційної скарги, вважала їх необґрунтованими та просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Зазначала, що ОСОБА_2 фактично визнавав спірну квартиру об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, оскільки у зустрічному позові просив визначити частки сторін у цьому майні та, відступивши від засади рівності часток подружжя, визнати за ним право власності на 4/5 частки квартири, а за ОСОБА_1 - на 1/5 частку. Водночас твердження ОСОБА_2 про придбання квартири частково за його особисті кошти, отримані від сестри як дарунок не підтверджені належними та допустимими доказами та не узгоджуються зі змістом заявлених ним зустрічних позовних вимог.

Щодо вимог про відступлення від засади рівності часток подружжя ОСОБА_1 зазначала, що сам факт проживання неповнолітнього сина з батьком не є достатньою підставою для збільшення його частки у спільному майні. Суди не встановили обставин, передбачених частинами другою, третьою статті 70 СК України, зокрема ухилення позивача від утримання дитини чи недостатності одержуваних на її утримання аліментів для забезпечення фізичного, духовного розвитку та лікування дитини.

Стосовно спірного автомобіля ОСОБА_1 посилалася на те, що не надавала згоди на його відчуження, а ОСОБА_2 не довів використання коштів, одержаних від продажу автомобіля, в інтересах сім`ї. Вважала обґрунтованим стягнення на її користь компенсації вартості 1/2 частки автомобіля, оскільки його було відчужено ОСОБА_2 на користь близького родича за ціною 20 000,00 грн, тоді як його ринкова вартість, визначена наданим нею висновком, становила 560 990,00 грн.

Крім того, ОСОБА_1 заявила про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, та просила стягнути з ОСОБА_2 на її користь 17 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, пов`язаних із підготовкою та поданням відзиву на касаційну скаргу. На підтвердження понесення таких витрат посилалася на надані до суду докази надання професійної правничої допомоги та її оплати.

У відповіді на відзив ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Коренькова Т. Ю., не погодився з наведеними запереченнями та підтримав доводи касаційної скарги. Зокрема, зазначав, що наявні у справі докази підтверджують фактичне самоусунення ОСОБА_1 від виховання та належного утримання сина, який постійно проживає з батьком, у зв`язку із чим вважав наявними передбачені частинами другою, третьою статті 70 СК України підстави для відступлення від засади рівності часток подружжя на його користь.

Щодо автомобіля ОСОБА_2 наполягав, що ОСОБА_1 була обізнана про його технічний стан та умови відчуження. Зазначав, що транспортний засіб був істотно пошкоджений унаслідок воєнних дій та потребував значних витрат на відновлення, а надана позивачем оцінка проведена без фактичного огляду автомобіля і не відображає його реального технічного стану. Також посилався на те, що подану ним в апеляційному суді оцінку транспортного засобу суд безпідставно не врахував.

Крім того, ОСОБА_2 заперечував проти стягнення витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції у розмірі 17 000,00 грн. Зазначав, що відзив на касаційну скаргу переважно відтворює аргументацію, наведену в оскаржуваних судових рішеннях, не потребував значного обсягу додаткової роботи та складного правового аналізу, у зв`язку із чим вважав заявлений розмір витрат неспівмірним зі складністю справи та обсягом виконаної адвокатом роботи, а тому таким, що не відповідає критеріям реальності, необхідності та розумності витрат на професійну правничу допомогу.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 07 листопада 2025 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Новозаводського районного суду міста Чернігова.

01 грудня 2025 року матеріали справи № 751/448/24 надійшли до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 10 вересня 2026 року призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

Сторони з 15 вересня 2001 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Новозаводського районного суду міста Чернігова від 16 листопада 2023 року, що набрало законної сили 16 грудня 2023 року, розірвано (том 1, а. с. 10).

Сторони мають спільного сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження від 30 грудня 2009 року серії НОМЕР_2 , актовий запис № 3197 (том 1, а. с. 9).

04 січня 2006 року ОСОБА_2 уклав договір про пайову участь у будівництві житлового будинку в АДРЕСА_3 , предметом якого була квартира АДРЕСА_4 у сорокавосьмиквартирному житловому будинку (том 1, а. с. 78).

16 квітня 2007 року Виконавчий комітет Чернігівської міської ради видав ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 69,5 кв. м. Право власності на зазначену квартиру зареєстровано в Чернігівському міжміському бюро технічної інвентаризації 23 квітня 2007 року (том 1, а. с. 58, 65).

Згідно з копією свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу 28 жовтня 2011 року за ОСОБА_2 зареєстровано автомобіль «Mitsubishi Pajero Sport 2.5 TD», реєстраційний номер НОМЕР_3 , VIN НОМЕР_1 , 2011 року випуску (том 1, а. с. 11, 54, 55).

Сторони не заперечують, що зазначені квартира та автомобіль набуті ними під час шлюбу та є об`єктами права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі звітом № 016/01/24 про оцінку майна, складеним 05 січня 2024 року Товариством з обмеженою відповідальністю «Центр технічної інвентаризації та оцінки «Правекс», ринкова вартість квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 69,5 кв. м, житловою площею 38,7 кв. м, становить 359 469,00 грн (том 1, а. с. 18, 19).

Відповідно до висновку № 317 експертного автотоварознавчого дослідження колісного транспортного засобу, складеного 03 січня 2024 року експертом-автотоварознавцем Громовим А. М., середня ринкова ціна автомобіля «Mitsubishi Pajero Sport 2.5 TD», VIN НОМЕР_1 , 2011 року випуску, станом на 29 грудня 2023 року становила 560 990,00 грн (том 1, а. с. 12-16).

За договором купівлі-продажу транспортного засобу від 14 вересня 2023 року № 7441/2023/4051776 ОСОБА_2 продав ОСОБА_4 автомобіль «Mitsubishi Pajero Sport 2.5 TD», VIN НОМЕР_1 , 2011 року випуску, за 20 000,00 грн (том 1, а. с. 77).

Згідно з інформацією Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Чернігівській області від 01 травня 2024 року станом на 24 квітня 2024 року власником зазначеного автомобіля відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру транспортних засобів МВС України є ОСОБА_4 (том 2, а. с. 10, 11).

У матеріалах справи міститься копія заяви ОСОБА_1 від 20 грудня 2023 року, справжність підпису на якій засвідчена приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Костюк Ю. В., у якій ОСОБА_1 зазначила, що проживає у Великій Британії та у зв`язку з воєнним станом не має можливості брати участь у вихованні та забезпеченні сина ОСОБА_3 . Також вона підтвердила, що на той час дитина повністю перебувала на утриманні та вихованні батька ОСОБА_2 (том 1, а. с. 53).

Новозаводський районний суд міста Чернігова судовим наказом від 01 березня 2024 року у справі № 751/2020/24 стягнув із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на неповнолітнього сина ОСОБА_3 у розмірі 1/4 частини з усіх видів її заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, починаючи з 29 лютого 2024 року і до досягнення дитиною повноліття (том 1, а. с. 52).

Згідно з довідкою державного виконавця Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Чернігові від 24 квітня 2024 року № 744786347 ОСОБА_2 не отримував від ОСОБА_1 аліменти у період з 29 лютого до 24 квітня 2024 року (том 1, а. с. 193).

Світловодський міськрайонний суд Кіровоградської області рішенням від 16 вересня 2024 року у справі № 401/1320/24, яке набрало законної сили 17 жовтня 2024 року, встановив факт самостійного та одноосібного виховання й утримання ОСОБА_2 свого неповнолітнього сина ОСОБА_3 , як основним та єдиним утримувачем, без участі матері, починаючи з 10 липня 2023 року (том 2, а. с. 219, 220).

Водночас копіями платіжних інструкцій підтверджується регулярна сплата ОСОБА_1 аліментів у межах виконавчого провадження № НОМЕР_4 у період з 12 травня 2024 року до 11 червня 2025 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У частині першій статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

У статті 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відповідно до частин другої, дев`ятої статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Згідно зі статтею 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У частині першій статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно з частиною першою статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Тлумачення змісту статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (постанова Верховного Суду від 05 січня 2024 року у справі № 755/12204/18 (провадження № 61-2401св21)).

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідно до статті 57 СК України у редакції, чинній на час набуття сторонами у власність спірного майна, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов`язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них. Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з`ясувати час та джерела його придбання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15, від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає вказаним умовам.

Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам собою факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 лютого 2025 року у справі № 206/4992/21 (провадження № 61-12735сво23) зазначив, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування відповідних правових наслідків, передбачених нормами СК України або домовленістю (договором) сторін. Такі наслідки можуть мати як особистий, так і майновий характер.

За загальним правилом, установленим частиною першою статті 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки дружини та чоловіка є рівними. Водночас частини друга та третя цієї статті передбачають винятки із зазначеного правила та надають суду право за наявності визначених законом обставин відступити від засади рівності часток подружжя.

Обставини, які можуть бути підставою для такого відступлення, поділяються на дві групи: негативні, за наявності яких суд вправі зменшити частку одного з подружжя (частина друга статті 70 СК України), та позитивні, які можуть бути підставою для збільшення частки одного з подружжя (частина третя статті 70 СК України).

Передбачений частиною другою статті 70 СК України перелік обставин, які можуть бути підставою для зменшення частки одного з подружжя, не є вичерпним. До них, зокрема, належать випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно або витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. Такі обставини можуть враховуватися судом як окремо, так і в сукупності та характеризують недобросовісну поведінку одного з подружжя щодо виконання сімейних обов`язків або розпорядження спільним майном.

При цьому ухилення від участі в утриманні дитини (дітей) як самостійна підстава для відступлення від засади рівності часток не поставлено законом у залежність від наявності договору про сплату аліментів, судового рішення (судового наказу) про їх стягнення чи певного розміру заборгованості зі сплати аліментів. Таке ухилення може полягати як у невиконанні відповідного договору або судового рішення (судового наказу), так і в нездійсненні одним із батьків утримання дитини за відсутності такого договору чи судового рішення.

Натомість частина третя статті 70 СК України передбачає можливість збільшення частки у спільному майні того з подружжя, з ким проживають діти віком до вісімнадцяти років або повнолітні непрацездатні діти, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, є недостатнім для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Отже, підстави, передбачені частинами другою та третьою статті 70 СК України, мають різну правову природу та самостійні умови застосування. Для застосування частини другої цієї статті визначальним є встановлення обставин недобросовісної поведінки одного з подружжя, зокрема його ухилення від участі в утриманні дитини, тоді як застосування частини третьої статті 70 СК України пов`язується з недостатністю одержуваних дитиною аліментів для забезпечення її потреб.

У разі відступлення від засади рівності часток подружжя суд повинен установити конкретні обставини, які відповідно до статті 70 СК України дають підстави для такого відступлення, надати їм належну правову оцінку та мотивувати, чому саме ці обставини зумовлюють необхідність зменшення частки одного з подружжя або збільшення частки іншого.

У частині першій статті 71 СК України передбачено, що майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Згідно з частинами першою та другою статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Відповідно до частини третьої статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

У випадку, коли під час розгляду вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується під час поділу.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 28 серпня 2025 року у справі № 242/812/23 (провадження № 61-10609св24).

Верховний Суд у постанові від 03 травня 2018 року у справі № 755/20923/14 (провадження № 61-10442св18) зазначив, що під час розгляду спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів, витребування цього майна у третіх осіб з підстав його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суди мають керуватися правом одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна. Отже, за відсутності згоди позивача на відчуження спірного майна він має право на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18) зробив висновок, що у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на спільне майно.

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Установивши, що спірна квартира набута сторонами під час перебування у зареєстрованому шлюбі, а сторони визнають її об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, суди попередніх інстанцій правильно керувалися тим, що частки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у праві власності на це майно є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або шлюбним договором чи відсутні передбачені законом підстави для відступлення від засади рівності часток подружжя.

Звертаючись із зустрічним позовом, ОСОБА_2 просив відступити від засади рівності часток подружжя та визнати за ним право власності на 4/5 частки спірної квартири, посилаючись, зокрема, на те, що неповнолітній син сторін проживає разом із ним, перебуває на його утриманні, а ОСОБА_1 належним чином не брала участі в утриманні та вихованні дитини.

Водночас сам факт проживання дитини з одним із батьків не є безумовною підставою для відступлення від засади рівності часток подружжя.

Зміст частин другої та третьої статті 70 СК України свідчить про те, що передбачені ними підстави для відступлення від рівності часток мають різну правову природу та потребують встановлення різних юридично значущих обставин. Для застосування частини другої цієї статті суд має встановити, зокрема, факт ухилення одного з подружжя від участі в утриманні дитини або іншу недобросовісну поведінку, що має істотне значення для вирішення спору. Натомість для застосування частини третьої статті 70 СК України недостатньо самого проживання дитини з одним із подружжя - необхідним є також встановлення того, що розмір аліментів, які одержуються на дитину, є недостатнім для забезпечення її фізичного, духовного розвитку та лікування.

Колегія суддів ураховує, що рішенням Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області від 16 вересня 2024 року, яке набрало законної сили 17 жовтня 2024 року, встановлено факт самостійного та одноосібного виховання й утримання ОСОБА_2 неповнолітнього сина ОСОБА_3 як основним та єдиним утримувачем без участі матері з 10 липня 2023 року.

Разом із тим зазначена обставина сама собою не є достатньою для висновку про необхідність визначення ОСОБА_2 4/5 часток у праві власності на спірну квартиру.

Суди встановили, що судовим наказом Новозаводського районного суду міста Чернігова від 01 березня 2024 року з ОСОБА_1 стягнуто аліменти на сина, а наявними у справі платіжними документами підтверджується їх регулярна сплата з 12 травня 2024 року до 11 червня 2025 року. Доказів того, що розмір одержуваних аліментів на дитину є недостатнім для забезпечення її фізичного, духовного розвитку та лікування, ОСОБА_2 не надав.

Тому встановлений судовим рішенням факт утримання дитини батьком, так само як і несплата ОСОБА_1 аліментів протягом окремого періоду з 29 лютого до 24 квітня 2024 року, з урахуванням установленої судами сукупності обставин не дають підстав для висновку про наявність передбачених частиною третьою статті 70 СК України умов для збільшення частки ОСОБА_2 у спільному майні подружжя.

Не встановили суди попередніх інстанцій і достатніх підстав для відступлення від засади рівності часток подружжя відповідно до частини другої статті 70 СК України. Встановлений судовим рішенням факт самостійного утримання ОСОБА_2 неповнолітнього сина з 10 липня 2023 року та несплата ОСОБА_1 аліментів протягом окремого періоду підлягають оцінці в сукупності з іншими встановленими у справі обставинами та самі собою не зумовлюють необхідності визначення ОСОБА_2 4/5 часток у праві власності на спірну квартиру. Суди врахували, що надалі ОСОБА_1 регулярно сплачувала аліменти на сина, а доказів існування інших обставин, які з огляду на їх істотність давали б підстави для такого значного відступлення від установленої законом засади рівності часток подружжя, ОСОБА_2 не надав.

Доводи касаційної скарги про необхідність заслуховування думки неповнолітнього ОСОБА_3 також не свідчать про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Предметом спору в цій справі є поділ майна, яке належить колишньому подружжю на праві спільної сумісної власності, а не вирішення спору щодо місця проживання дитини, участі батьків у її вихованні чи визначення способів такого виховання.

Вирішення питання про розмір часток кожного з подружжя у спільному майні залежить від установлення передбачених статтею 70 СК України юридичних фактів. Думка дитини щодо бажаного розподілу майна між її батьками не може підміняти встановлення таких обставин та сама собою не визначає розміру часток подружжя у праві власності.

Крім того, оскаржуваними судовими рішеннями майнові права неповнолітнього ОСОБА_3 на спірну квартиру не визначалися, оскільки предметом спору є поділ спільного майна подружжя.

Отже, нез`ясування судами думки дитини за встановлених у цій справі обставин не є таким порушенням норм процесуального права, яке відповідно до статті 411 ЦПК України зумовлює скасування судових рішень.

Не заслуговують на увагу й доводи касаційної скарги про відсутність правових підстав для стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 280 495,00 грн компенсації вартості 1/2 частки автомобіля після скасування апеляційним судом рішення суду першої інстанції в частині виділення цього автомобіля ОСОБА_2 в особисту приватну власність.

Суди встановили, що автомобіль «Mitsubishi Pajero Sport 2.5 TD», 2011 року випуску, був набутий сторонами під час шлюбу та належав їм на праві спільної сумісної власності.

14 вересня 2023 року ОСОБА_2 , до здійснення поділу спільного майна подружжя, відчужив автомобіль ОСОБА_4 за 20 000,00 грн. На час розгляду цієї справи власником транспортного засобу була ОСОБА_4 .

У випадку відчуження одним із подружжя спільного майна проти волі іншого з подружжя та не в інтересах сім`ї під час поділу враховується саме майно або його вартість.

Отже, присудження грошової компенсації у цьому випадку не є наслідком передання неподільної речі у власність одного з подружжя із припиненням права другого з подружжя на частку в цій речі. Правовою підставою для врахування вартості автомобіля є встановлений судами факт відчуження спільного майна одним із подружжя до його поділу за обставин, за яких другий із подружжя не одержав відповідної частини вартості такого майна.

Тому скасування апеляційним судом рішення суду першої інстанції в частині виділення автомобіля ОСОБА_2 не виключає можливості стягнення з нього на користь ОСОБА_1 грошової компенсації вартості належної їй частки у відчуженому спільному майні.

Навпаки, апеляційний суд правильно врахував, що на час вирішення спору автомобіль перебував у власності ОСОБА_4 , а тому правових підстав для його виділення ОСОБА_2 не було.

Не спростовують правильності цього висновку й посилання заявника на презумпцію згоди другого з подружжя на укладення договору.

Дійсно, під час укладення договору одним із подружжя закон керується презумпцією того, що він діє за згодою другого з подружжя. Водночас для вирішення питання про врахування вартості відчуженого майна під час його поділу істотним є не лише формальне існування чи відсутність згоди на укладення правочину, а й те, чи здійснено відчуження в інтересах сім`ї та чи використано одержане від такого відчуження майно (кошти) на її потреби.

ОСОБА_2 посилався на те, що кошти від продажу автомобіля використав на навчання сина. Однак суди не встановили обставин, які б підтверджували використання саме отриманих від продажу автомобіля коштів в інтересах сім`ї, так само як і передання ОСОБА_1 належної їй частини цих коштів.

За таких обставин саме собою неоспорення ОСОБА_1 договору купівлі-продажу автомобіля та незаявлення нею вимоги про визнання цього правочину недійсним не позбавляє її права під час поділу спільного майна вимагати врахування вартості майна, відчуженого іншим із подружжя.

Доводи касаційної скарги про неправильне визначення вартості автомобіля також не заслуговують на увагу.

Суди поклали в основу розрахунку висновок № 317 експертного автотоварознавчого дослідження від 03 січня 2024 року, відповідно до якого середня ринкова ціна автомобіля станом на 29 грудня 2023 року становила 560 990,00 грн, у зв`язку із чим вартість 1/2 частки визначена у розмірі 280 495,00 грн.

Посилання ОСОБА_2 на пошкодження транспортного засобу та невідповідність визначеної експертом вартості його фактичному технічному стану спрямовані насамперед на переоцінку доказів та встановлення інших фактичних обставин справи.

При цьому саме суди першої та апеляційної інстанцій наділені повноваженнями встановлювати обставини справи та оцінювати докази, а суд касаційної інстанції не вправі встановлювати або вважати доведеними обставини, які не були встановлені судами, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу або перевагу одних доказів над іншими.

Отже, за відсутності встановленого судами порушення порядку дослідження та оцінки доказів доводи заявника щодо іншої вартості автомобіля не можуть бути підставою для переоцінки доказів судом касаційної інстанції.

Доводи касаційної скарги про безпідставне стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 15 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді апеляційної інстанції, також не дають підстав для скасування оскаржуваного судового рішення в цій частині.

Як відомо з матеріалів справи, у відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 зазначила попередній (орієнтовний) розрахунок витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у розмірі 25 000,00 грн, а 19 серпня 2025 року через підсистему «Електронний суд» подала заяву про їх стягнення та докази на підтвердження понесення таких витрат.

Отже, твердження заявника про те, що він був позбавлений можливості бути обізнаним про намір ОСОБА_1 вимагати відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, не узгоджується з матеріалами справи.

Саме собою подання доказів на підтвердження остаточного розміру таких витрат напередодні судового засідання не свідчить про порушення принципів змагальності та рівності учасників справи за умови дотримання встановленого процесуальним законом порядку подання таких доказів.

При цьому ОСОБА_2 не навів обставин, які б свідчили, що він був позбавлений можливості заявити заперечення щодо розміру витрат, просити про їх зменшення або, за необхідності, клопотати про надання часу для ознайомлення з відповідними доказами.

Апеляційний суд, вирішуючи питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, не стягнув усю заявлену ОСОБА_1 суму в розмірі 25 000,00 грн, а, врахувавши характер і складність спору, обсяг виконаної адвокатом роботи та критерії співмірності й розумності судових витрат, визначив суму, яка підлягає відшкодуванню, у розмірі 15 000,00 грн.

За таких обставин доводи касаційної скарги про неспівмірність визначеного апеляційним судом розміру витрат фактично зводяться до незгоди заявника з оцінкою судом доказів та визначеним ним розміром відшкодування і самі собою не свідчать про неправильне застосування апеляційним судом норм процесуального права.

Інші доводи касаційної скарги спрямовані на переоцінку доказів та незгоду заявника з установленими судами фактичними обставинами справи, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Отже, суди попередніх інстанцій повно і всебічно з`ясували обставини справи, надали належну оцінку поданим сторонами доказам, правильно застосували норми матеріального права та не допустили порушень норм процесуального права, які могли б бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень у межах доводів касаційної скарги.

Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції (у нескасованій та незміненій за результатами апеляційного перегляду частинах) та апеляційний суд ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник у касаційній скарзі.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції (у нескасованій та незміненій за результатами апеляційного перегляду частинах) та апеляційного суду, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції (у нескасованій та незміненій за результатами апеляційного перегляду частинах) та апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (пункт 3 частини першої статті 133 ЦПК України).

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені ОСОБА_2 у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Разом із тим у відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 також просила суд відшкодувати їй за рахунок ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу за подання цього відзиву у розмірі 17 000,00 грн.

Верховний Суд звертає увагу, що касаційне провадження має певні етапи, які вимагають як дій суду, так і дій інших учасників справи. А саме: суд касаційної інстанції перевіряє відповідність касаційної скарги щодо форми і змісту вимогам статті 392 ЦПК України, дотримання строку, встановленого статтею 390 цього Кодексу, повноважень особи, яка подала таку скаргу, сплату судових витрат та постановлення ухвали про відкриття касаційного провадження.

З цією процесуальною дією суду пов`язано право учасників справи подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження (частина перша статті 395 ЦПК України).

У частинах другій, четвертій статті 395 ЦПК України встановлено вимоги до форми та змісту відзиву та вказано на необхідність надання доказів надсилання його копій та документів, доданих до нього, іншим учасникам справи.

Тобто надання відзиву на касаційну скаргу є реалізацією принципу змагальності сторін (пункт 4 частини третьої статті 2 та стаття 12 ЦПК України).

Подання касаційної скарги та відкриття касаційного провадження вимагає від інших учасників справи вчинення дій на захист своїх інтересів та спонукає до здійснення певних дій, які б не були реалізовані за відсутності касаційної скарги.

Інші учасники справи, які добросовісно реагували на відкриття касаційного провадження поданням відзиву на касаційну скаргу, понесли судові витрати, оскільки у цьому випадку звернулися за правничою допомогою до адвоката (стаття 15 ЦПК України), а отже, можуть розраховувати на відшкодування таких витрат у випадку відмови у задоволенні касаційної скарги.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, понесені ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції підлягають розподілу відповідно до вимог процесуального закону.

Згідно зі статтею 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Верховний Суд керується тим, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, усі заявлені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо встановить, що їх розмір є завищеним, неспівмірним зі складністю справи та витраченим адвокатом часом і не відповідає критеріям розумності та справедливості. Під час визначення суми відшкодування суд має керуватися критеріями реальності адвокатських витрат, їх необхідності та розумності з урахуванням конкретних обставин справи.

У додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що під час визначення та розподілу судових витрат суд має враховувати критерії їх дійсності, необхідності та розумності розміру з огляду на конкретні обставини справи й фінансовий стан учасників процесу.

Велика Палата Верховного Суду також звернула увагу, що із запровадженням змін до процесуального законодавства роль суду у позовному провадженні визначена як роль арбітра, який оцінює подані сторонами докази та доводи й не може діяти на користь будь-якої зі сторін. Принцип змагальності, зокрема, знайшов своє відображення у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок доведення неспівмірності витрат на професійну правничу допомогу та обґрунтування підстав для їх зменшення.

Отже, під час вирішення питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд повинен враховувати конкретні обставини справи, критерії реальності та розумності таких витрат, а також надавати оцінку насамперед тим доводам і запереченням щодо розміру заявлених витрат, які наведені іншою стороною спору.

На підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді касаційної інстанції, ОСОБА_1 надала ордер на надання правничої допомоги, договір про надання правової допомоги від 20 квітня 2025 року, додаткову угоду до цього договору від 05 грудня 2025 року та квитанцію про оплату послуг адвоката.

Відповідно до додаткової угоди сторони погодили фіксовану вартість правничої допомоги в суді касаційної інстанції у розмірі 17 000,00 грн, яка складається з: 2 000,00 грн - ознайомлення в електронному кабінеті з матеріалами електронної справи № 751/448/24 у суді касаційної інстанції; 15 000,00 грн - складення та подання відзиву до Верховного Суду у цій справі. Наданою квитанцією підтверджується оплата ОСОБА_1 адвокату Шолох О. В. правничої допомоги у розмірі 17 000,00 грн.

ОСОБА_2 заперечував проти стягнення зазначених витрат у заявленому розмірі, посилаючись на їх неспівмірність зі складністю справи, обсягом фактично виконаної адвокатом роботи та часом, необхідним для підготовки відзиву на касаційну скаргу.

Вирішуючи питання про розподіл зазначених судових витрат, Верховний Суд враховує, що критерії оцінки реальності адвокатських витрат, тобто встановлення їх дійсності та необхідності, а також розумності їх розміру, застосовуються з урахуванням конкретних обставин справи та мають оціночний характер. Саме лише подання доказів на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу не є безумовною підставою для їх відшкодування у заявленому розмірі.

Колегія суддів враховує характер та складність справи, обсяг матеріалів справи, зміст касаційної скарги та відзиву на неї, обсяг і характер фактично виконаної адвокатом роботи, а також те, що адвокат Шолох О. В. представляла інтереси ОСОБА_1 під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, а тому була обізнана з фактичними обставинами справи, доводами сторін та правовими питаннями, які виникли у спірних правовідносинах.

При цьому значна частина правової аргументації, наведеної у відзиві на касаційну скаргу, ґрунтується на правовій позиції ОСОБА_1 , яка вже була сформована та викладена під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції. Тому підготовка відзиву на касаційну скаргу, хоча й потребувала опрацювання її доводів та відповідної судової практики, не вимагала від представника формування нової правової позиції у справі в повному обсязі.

З огляду на наведене, урахувавши заперечення ОСОБА_2 щодо розміру заявлених витрат, характер виконаної адвокатом роботи, складність справи та обсяг наданої правничої допомоги, а також критерії реальності, необхідності, розумності, співмірності та пропорційності судових витрат, колегія суддів вважає, що заявлений ОСОБА_1 до відшкодування розмір витрат на професійну правничу допомогу у сумі 17 000,00 грн не повною мірою відповідає зазначеним критеріям.

За таких обставин Верховний Суд вважає обґрунтованим визначити розмір витрат на професійну правничу допомогу, який підлягає відшкодуванню ОСОБА_1 за рахунок ОСОБА_2 , у сумі 10 000,00 грн.

Отже, вимога ОСОБА_1 про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді касаційної інстанції, підлягає частковому задоволенню, а з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню 10 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Коренькова Тетяна Юріївна, залишити без задоволення.

Рішення Новозаводського районного суду міста Чернігова від 19 лютого 2025 року у нескасованій та незміненій за результатами апеляційного перегляду частинах та постанову Чернігівського апеляційного суду від 20 серпня 2025 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 10 000,00 (десять тисяч) гривень 00 копійок витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді касаційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Відповідно до частини третьої статті 415 Цивільного процесуального кодексу України постанова оформлена суддею Петровим Є. В.

Суддя-доповідачВ. В. Пророк

СуддіА. І. Грушицький

А. А. Калараш

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров