Рішення від 20 вересня 2026 р. у справі №346/2679/26 — Коломийський міськрайонний суд Івано-Франківської області

Справа № 346/2679/26

Провадження № 2/346/2583/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 вересня 2026 р.м. Коломия Коломийський міськрайонний суд Івано - Франківської області

в складі головуючого судді Калинюка О.П.

з участю: секретаря Слободян А.Р.,

представника відповідача Кисельової В.С.,

розглянувши у судовому засіданні в режимі відеоконференції в порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення одноразової матеріальної допомоги при звільненні з роботи у зв`язку з виходом на пенсію додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю на залізничному транспорті у зв`язку з виходом на пенсію, одноразової премії за багаторічну сумлінну працю до ювілейної дати ( 60 річчя), посадового окладу у зв`язку із звільненням на пенсію незалежно від віку та середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні,

В С Т А Н О В И В:

в позовній заяві позивачка зазначає, що з 17.09.1982 року по 14.01.1985 року працювала провідником пасажирських вагонів вагонного депо Чернівці.

В період з 22.01.1989 року до 01.12.1999 року позивачка працювала провідником пасажирських вагонів дирекції по обслуговуванню пасажирів Івано-Франківського відділення Львівської залізної дороги, а з 01.12.1999 року по 12.06.2024 року - у зв`язку з реорганізацією даного підприємства позивачка працювала провідником пасажирських вагонів далекого та місцевого сполучення пасажирського вагонного депо «Чернівці» ( на час подання позову (26.05.2026 р.) - виробничий підрозділ «Пасажирське вагонне депо Чернівці» філії «Пасажирська компанія» Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі в тексті - виробничий підрозділ)).

Наказом начальника вказаного виробничого підрозділу ОСОБА_2 за № 219/ОС від 12.06.2024 року позивачка з цієї дати звільнена з роботи провідника пасажирського вагона за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за віком ( ст. 38 КЗпП України). Вказані обставини стверджуються відповідними записами в трудовій книжці позивачки.

Хоча зазначений наказ про звільнення позивачки виданий начальником вказаного виробничого підрозділу, але ні останній, ні філія « Пасажирська компанія» не є юридичними особами. Тому відповідачем в даній справі є Акціонерне товариство «Українська залізниця» як юридична особа.

У виданій позивачці копії наказу про її звільнення з роботи зазначено: «Компенсувати за невикористані 75 днів відпустки», а після слова «виплатити» закреслений квадрат і подальший текст «згідно колективного договору виробничого підрозділу пасажирського вагонне депо Чернівці п.5.1.3 одноразова грошова матеріальна допомога при звільненні з роботи вперше у зв`язку з виходом на пенсію по віку в розмірі 3-х середньомісячних заробітків при стажі роботи 40 років 02 місяці 25 днів та додаткова грошова допомогу в розмірі 5-и середньомісячних заробітків при стажі роботи 40 років 02 місяці 25 днів».

Отже, при звільненні з роботи позивачка отримала лише грошову компенсацію за невикористані 75 днів відпустки.

Таким чином, відповідачем не нараховано і не виплачено зазначені у вище вказаному наказі одноразову матеріальну допомогу і додаткову грошову допомогу. Крім того, позивачці не нараховано і не виплачено одноразову виплату до ювілейної дати, одноразову матеріальну виплату у зв`язку зі звільнення з роботи на пенсію незалежно від віку.

Після звільнення з роботи позивачка неодноразово зверталася до зазначеного виробничого підрозділу з проханням здійснити нарахування і виплату їй вказаних матеріальних допомог, надати позивачці довідку про середньомісячний заробіток, посадовий оклад. Однак, лише 08.05.2026 року позивачці видано довідки про її посадовий оклад, середній заробіток, копію наказу про її звільнення з роботи.

1.1 Щодо нарахування і виплати позивачці одноразової матеріальної допомоги і додаткової грошової допомоги позивачка зазначає наступне.

Виходячи зі змісту вказаного наказу про звільнення, відсутній спір щодо трудового стажу позивачки і належності їй до виплати вище вказаних одноразової матеріальної допомоги при звільненні працівників вперше з роботи у зв`язку з виходом на пенсію в розмірі 3-х середньомісячних заробітків та додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю на залізничному транспорті у зв`язку з виходом на пенсію в розмірі 5-и середньомісячних заробітних плат.

Зазначений виробничий підрозділ входить до складу регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Укрзалізниця», а тому норми Колективного договору, укладеного між адміністрацією і Дорпрофсоюзом Львівської залізниці на 2009-2012 роки, поширюються на спірні правовідносини.

Згідно п.1.10 вказаного Колективного договору він набуває чинності з 01.01.2009 року і діє до укладення нового. Оскільки новий Колективний договір не укладений, то зазначений договір є чинним.

Відповідно до в п. 5.1.3 вказаного Колективного договору при звільненні працівників вперше з роботи у зв`язку з виходом на пенсію виплачувати одноразову грошову допомогу в залежності від стажу роботи в галузі: до 5 років – 1 середньомісячний заробіток, від 5 до 10 років – 2 середньомісячні заробітки, більше 10 років – 3 середньомісячні заробітки. Вказаним пунктом договору також передбачено, що у разі звільнення працівника за власним бажанням на пенсію, а саме за віком, за вислугою років, за віком на пільгових умовах – на одну із пенсій, за якою передбачено зниження пенсійного віку, протягом двох місяців після виникнення вперше цього права виплачувати додаткову одноразову грошову допомогу за сумлінну працю на залізничному транспорті у зв`язку з виходом на пенсію у відповідних розмірах залежності від стажу роботи в галузі, в тому числі для жінок при стажі роботи більше 35 років – 5 середньомісячних заробітків.

Середньомісячний заробіток для виплати одноразової грошової допомоги згідно з вищевказаним пунктом Колективного договору обчислюється, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують звільненню на пенсію.

Згідно з даними довідки № 81 від 07.05.2026 року, виданої позивачці виробничим підрозділом, її заробітна плата за два місяці перед звільненням становила: в квітні 2024 року - 20 398, 97 грн., в травні 2024 року - 24 910, 51 грн. Таким чином, середній заробіток позивачки перед звільненням з роботи становив 22 654, 74 грн.

Отже, одноразова матеріальна допомога при звільненні позивачки з роботи у зв`язку з виходом на пенсію ( 3 середньомісячні заробітки) становить 67 964, 22 грн., а додаткова матеріальна допомога за сумлінну працю на залізничному транспорті у зв`язку з виходом на пенсію ( для жінок при стажі роботи в галузі більше 35 років ( 5 середньомісячних заробітків) становить 113 273, 70 грн.

1.2. Щодо нарахування і виплати позивачці одноразової виплати до ювілейної дати, а також одноразової матеріальної виплати у зв`язку зі звільненням з роботи на пенсію незалежно від віку.

Пунктом 3.15 вище вказаного Колективного договору передбачено «виплачувати працівникам залізниці одноразову премію за багаторічну сумлінну працю до їх ювілейної дати (вперше - до 50 річчя) до дня народження, наступну – через 10 років ( для жінок) і до 55-річчя). Встановити розмір премії до ювілейних дат, а також у зв`язку зі звільненням на пенсію незалежно від віку – посадовий оклад ( місячна тарифна ставка)».

Нарахування та виплата одноразової виплати (заохочення) до ювілейної дати працівника передбачено і Положенням про оплату праці працівників акціонерного товариства «Українська залізниця», затвердженого рішенням правління від 26.06.2023 року (протокол № Ц-85/39 Ком. т.). Пунктом 8.1 розділу 8 "Інші заохочувальні виплати та винагороди" вказаного Положення визначено, що одноразове заохочення за сумлінну працю з нагоди ювілею віднесено до інших заохочувальних виплат. Відповідно до п. 8.8 розділу 8 даного Положення працівникам Підрозділу можуть бути нараховані та виплачені одноразові заохочення до ювілейних дат працівників (50, 60, 70 років) залежно від стажу роботи в АТ "Укрзалізниця" та посадового окладу (тарифної складової), зокрема, у розмірі 100% окладу при стажі роботи понад 15 років.

18.04.2024 року позивачці виповнилося 60 років, що стверджується копією мого паспорта громадянки України, і ця дата вказана і в її трудовій книжці. Відповідач не заперечує вказаної події.

Позивачка пропрацювала на залізничному транспорті більше 40 років, що стверджується записами в моїй трудовій книжці і у вищевказаному наказі про звільнення позивачки з роботи. Вона сумлінно виконувала свої обов`язки, оскільки в даному наказі передбачена виплата позивачці одноразової грошової допомоги за сумлінну працю на залізничному транспорті в розмірі 5-ти середньомісячних заробітків. У 2019 році з нагоди 55- річчя позивачка отримала одноразову матеріальну допомогу, про що є запис в її трудовій книжці (стор.64,65).

Згідно з даними довідки № 91 від 08.05.2026 року, виданої вказаним виробничим підрозділом, посадовий оклад позивачки становив 8 845 грн.

Отже, заборгованість по виплаті одноразової премії за багаторічну сумлінну працю до ювілейної дати позивачки ( 60 річчя) становить 8 845 грн. (як 100 % тарифної ставки), а заборгованість у зв`язку зі звільненням на пенсію незалежно від віку становить також 8 845 грн. ( 100 % тарифної ставки).

Таким чином, загальна сума заборгованості по вище вказаних виплатах становить 198 927, 92 грн. (67 964,22 + 113273,70 + 8 845 + 8 845).

1.3 Щодо стягнення середнього заробітку за час затримки виплат.

Оскільки відповідач не виплатив позивачці вище вказані виплати ні в день її звільнення, ні в подальшому, то вона вправі також звернутися з позовом про стягнення середнього заробітку за шість місяців затримки виплат.

Середній заробіток за весь час затримки, але не більше 6 місяців ( тобто з 13.06.2024 року по 13.12.2024 року ) визначається шляхом множення середньоденного заробітку на число робочих днів в розрахунковому періоді.

Середньоденна заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані робочі дні протягом двох місяців, які передували місяцю звільнення з роботи, на число відпрацьованих робочих днів (годин). У квітні 2024 року робочих днів було 22, а в травні 2024 року – 23; середньоденна заробітна плата в цих місяцях складала 1006, 88 грн. ( 45 309, 48 грн. : 45 днів).

В період з 13.06.2024 року по 13.12.2024 року робочих днів було: в червні 2024 р. ( 13.06.) - 12; в липні 2024 р. - 23; в серпні 2024 р. – 22; у вересні - 21; у жовтні - 23; у листопаді - 21; у грудні (до 13.12.2024 року) - 10. Отже, усього в цей період було 132 робочих дні.

Отже, середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні складає 132 908, 16 грн. ( 1006, 88 грн. х 132 дні) без врахування всіх податків і зборів.

Щодо строку звернення з даним позовом.

Норми ст.256 ЦК України визначають, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

19.07.2022 року набрала чинності нова редакція ст. 233 КЗпП України, а саме:

Частина 1 «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті».

Частина 2 «Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Домашній працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права».

Позивачка стверджує, що нею не пропущений строк позовної давності щодо вимоги про стягнення спірних виплат, оскільки:

1) позивачка не отримала письмового повідомлення про суми нарахованих їй виплат,

2) Рішенням Конституційного Суду України № 1-р/2025 від 11.12.2025 частину першу статті 233 визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною) в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

У Рішенні від 22.02.2012 року N 4-рп/2012 у справі N 1-5/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу Конституційний Суд України вказав, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117 цього Кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався, тобто з дати фактичного отримання працівником усіх належних коштів, і саме із цієї дати починається строк для звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку. Вказаний правовий висновок викладено і Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08.02.2022 року у справі № 755/12623/19.

Щодо сплати судового збору.

Позивачка відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнена від сплати судового збору за подання до суду позову про стягнення заробітної плати.

Таким чином, за подання позовної з вимогою про стягнення 198 927, 92 грн. позивачка звільнена від оплати судового збору.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах від 30.01.2019 року у справі № 910/4518/16, від 08.02.2022 року у справі № 755/12623/19 сформувала висновок, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України "Про оплату праці", тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати. Тому при поданні до суду позовної заяви з вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (за умови відсутності пільг по сплаті судового збору) необхідно сплатити судовий збір у розмірі 1% від ціни позову (нарахованої суми середнього заробітку), але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня року звернення до суду.

Отже, за подання позовної з вимогою про стягнення 132 908,16 грн. середнього заробітку за затримку виплат при звільненні судовий збір становить 1331, 20 грн., який позивачка сплатила.

Виходячи з наведеного, на підставі ст. 43 Конституції України, ст.ст. 47, 116, 117 КЗпП України, статей 1, 2, 5, 21 Закону України « Про оплату праці», статей 5, 9 Закону України « Про колективні договори і угоди», статей 4, 15, 16 ЦПК України, позивачка просить ухвалити рішення, яким стягнути з відповідача на користь позивачки:

1)198 927, 92 грн., які складаються із

:

-67 964, 22 грн. одноразової матеріальної допомоги при звільненні позивачки з роботи у зв`язку з виходом на пенсію ( 3-и середньомісячні заробітки);

-113 273, 70 грн. додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю на залізничному транспорті у зв`язку з виходом на пенсію ( 5 середньомісячних заробітків);

-8 845 грн. одноразової премії за багаторічну сумлінну працю до ювілейної дати ( 60 річчя) позивачки:

-8 845 грн. посадового окладу у зв`язку зі звільненням позивачки на пенсію незалежно від віку,

2)132 908, 16 грн. середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 13.06.2024 року по 13.12.2024 року з врахуванням всіх податків і зборів.

Крім того, позивачка просить присудити з відповідача понесені нею судові витрати по сплаті судового збору в сумі 1331, 20 грн.

У поданому 23.06.2026 року через підсистему «Електронний суд» відзиві на позовну заяву представник відповідача ОСОБА_3 позов не визнала та просить відмовити в його задоволенні з таких підстав.

Копії ухвали суду від 01.06.2026 року про відкриття провадження у справі відповідачем отримано 10.06.2026 року. Тому цей відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п`ятнадцяти днів з дня вручення копії вказаної ухвали.

1. Щодо суті спору, то сторона відповідача зазначає, що на підставі особистої заяви та у зв`язку з досягненням пенсійного віку позивачка звільнена з роботи за ст.38 КЗпП України 12.06.2024 року (наказ від 12.06.2024 р. №219/ОС ). З даним наказом про припинення трудового договору позивачка ознайомлена у встановленому порядку під особистий підпис у день її звільнення. При звільненні позивачки відповідач здійснив розрахунок про нараховані і утримані із її заробітної плати суми компенсації за невикористані 75 днів відпустки. В день звільнення на картковий рахунок позивачки відповідачем перераховано дану компенсацію, що підтверджує і позивачка.

Розрахунок одноразової матеріальної допомоги в розмірі 8-ми середньомісячних заробітків не було здійснено, на що вказує позивачка у стор.2, абз. 4 позовної заяви). Тобто, позивачка визнає у позові, що на день звільнення (12.06.2024 р.) вона була обізнана з тим, що одноразова матеріальна допомога, допомога до ювілейної дати та в зв`язку зі звільненням їй не була нарахована і сплачена.

2. Щодо законності прийняття рішення стороною відповідача стосовно призупинення виплат одноразової матеріальної допомоги.

В обгрунтування незаконності дій відповідача позивачка посилається на норми Закону України «Про колективні договори та угоди», Колективний договір виробничого підрозділу, у якому вона працювала, вимоги Закону України «Про оплату праці», інше. При цьому позивачка жодним чином не посилається на норми ст.11 Закону України №2136-ІХ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який є спеціальним законом, що діє під час воєнного стану в Україні і підлягає скасуванню після закінчення чи скасування воєнного стану в Україні. Цей закон є чинним, не визнаний неконституційним, не скасований. Цей Закон є домінуючим під час воєнного стану і всі інші нормативні акти, які прийняті раніше і суперечать нормам цього Закону під час воєнного стану, не застосовуються.

Згідно зі ст.11 вказаного Закону України № 2136—ІХ у період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця.

Натомість, Закон України «Про Колективні угоди і договори» , який прийнятий у 2023 році, діятиме як звичайний закон мирного часу і саме його нормами слід буде керуватися у мирний час, який на час звернення позивача до суду в Україні не запроваджений. Тому посилатися на норми права, які під час воєнного стану суперечать спеціальному Закону № 2136-ІХ відсутні правові підстави.

Тому відповідач як роботодавець мав право з моменту введення воєнного стану в Україні, тобто з 24.02.2022 року , в односторонньому порядку зупиняти дію окремих положень колективного договору за власним рішенням, що відповідає чинному законодавству України, і лише з 13.09.2025 набрав чинності Закон України від 21.08.2025 року № 4582-1Х «Про внесення змін до ст.11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» про те , що призупинення дії положень колективного договору здійснюється за взаємною згодою сторін колективного договору.

Позивач звільнений 12.06.2024 р., тобто на час звільнення Позивача зміни до ст.11 ЗУ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», які вимагали би отримання погодження профспілки на призупинення окремих положень колективного договору не діяли і роботодавець мав всі передбачені законом повноваження на призупинення виплат за окремими пунктами колективного договору, без погодження з профспілкою. При цьому, хоч Відповідач і не зобов`язаний був узгоджувати такі дії з профспілкою, до суду надано погодження профспілки на вказані дії у 2022 році, тому додаткової потреби у отриманні згоди профспілки на час звільнення Позивача не було. Таким чином, рішення Відповідача від 14 березня 2022 року (протокол № Ц-54/31 Ком.т.), яким прийнято підпункт 1.1.4 п. 1.1 рішення правління АТ «Укрзалізниця» про призупинення виплат, погоджено Профспілкою залізничників і транспортних будівельників України, лист від 06.09.2022 № Ц/З-91/1459/Цпроф/30/22 , яка діє в галузі та є стороною Галузевої угоди та профспілкою, до складу якої входить ряд первинних профспілкових організацій ( і профспілка Позивача) та яка об`єднує найбільшу кількість працівників АТ «Укрзалізниця»., отже прийнято з дотриманням вимог чинного законодавства України і у відповідності до ст.11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», якою роботодавцю надано право на час воєнного стану зупиняти дію окремих положень Колективного договору. Тобто, рішення про призупинення виплати матеріальної допомоги є спільним рішенням Відповідача та працівників, направленим на стабілізацію роботи Відповідача та забезпечення мінімально необхідних соціальних гарантій працівників в умовах воєнного стану. У Відповідача - АТ «Укрзалізниця» діє 448 колективних договорів, сторонами яких є профспілки, які входять до складу Професійної спілки залізничників і транспортних будівельників України. Враховуючи відсутність в АТ «Укрзалізниця» єдиного колективного договору, та з огляду на те, що кількість колективних договорів становить 448, погодження підпункту 1.1.4 п. 1.1 рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022 (протокол № Ц-54/31 Ком.т.) з Профспілкою залізничників і транспортних будівельників України, без окремого погодження з кожною із профспілок, які входять до її складу та які підписали ці 448 колективні договори відповідає ст. 97 КЗпП України. Правовідносини між Позивачем і Відповідачем припинилися 12.06.2024, дія на призупинення окремих положень колективного договору здійснені Відповідачем на час звільнення Позивача відповідали нормам ст.11 Закону № 2136 в редакції, яка діяла з 24.02.2022 до 13.09.2025. АТ «Укрзалізниця» є товариством, що має стратегічне значення для економіки і безпеки держави у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 № 83 «Про затвердження переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави». Відповідно до ст. 2 ЗУ «Про функціонування єдиної транспортної системи України в особливий період», основними завданнями єдиної транспортної системи України в особливий період є: забезпечення потреб Збройних Сил України та інших військових формувань, народного господарства і цивільної оборони в перевезеннях; своєчасна поставка в повному обсязі технічно справних, у тому числі й переобладнаних, транспортних засобів Збройним Силам України та іншим військовим формуванням відповідно до мобілізаційних завдань; проведення ремонту транспортних засобів, що належать або передані Збройним Силам України та іншим військовим формуванням, а також тих, що залишаються після передачі Збройним Силам України та іншим військовим формуванням; технічне прикриття та відбудова найважливіших об`єктів і споруд оборонного значення; виробництво промислової продукції військового та загального призначення, необхідної для функціонування транспорту. Відповідно до ч. 6 ст. 9 даного Закону, із запровадженням в державі особливого періоду підприємства (об`єднання), установи та організації транспорту транспортної інфраструктури незалежно від форм власності переходять на режим роботи в особливий період. Згідно ст. 7 ЗУ «Про функціонування єдиної транспортної системи України в особливий період», фінансування заходів щодо підготовки функціонування транспорту в особливий період здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів. Матеріально-технічне забезпечення єдиної транспортної системи України в особливий період здійснюється за рахунок державних резервів, які створюються і утримуються на підприємствах (об`єднаннях), в установах та організаціях, що входять до сфери управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері транспорту, а також підприємств (об`єднань), установ і організацій як транспорту, так і тих, діяльність яких пов`язана з будівництвом та експлуатацією транспортних комунікацій незалежно від форм власності. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24.02.2022 № 181-р затверджено план запровадження та забезпечення здійснення заходів правового режиму воєнного стану в Україні. Пунктом 24 зазначеного плану на період воєнного стану визначено такий захід, як забезпечення живучості (інституційної спроможності та фінансової стабільності) АТ “Укрзалізниця” - як головного об`єкта національної економіки у сфері залізничної логістики для безперебійного функціонування в умовах воєнного стану та виконання завдань і замовлень органів державної влади та органів військового управління, зокрема: надання товариству державного фінансування для забезпечення фінансової ліквідності та спроможності виконання завдань і замовлень органів державної влади і органів військового управління. Постановою Кабінету Міністрів України від 03.03.2022 №193 з метою забезпечення належного функціонування АТ «Укрзалізниця» виділено кошти з резервного фонду державного бюджету. Відповідно до ч. 1 ст. 24 Бюджетного кодексу України, резервний фонд бюджету формується для здійснення непередбачених видатків, що не мають постійного характеру і не могли бути передбачені під час складання проекту бюджету. Порядок використання коштів з бюджету визначається Кабінетом Міністрів України. Враховуючи наведені нормативно-правові акти, Відповідач мав терміново вжити заходів щодо призупинення ряду виплат, на які не мав власних коштів, так як здійснював ряд безкоштовних перевезень (евакуація населення, перевезення гуманітарних та військових вантажів тощо) та не отримував прибутку і не мав правових підстав витрачати кошти резервного фонду на такі виплати. Отже, зважаючи на ситуацію в державі, з метою стабілізації фінансово економічного становища Відповідача, збереження трудового колективу та своєчасної виплати заробітної плати виникла необхідність запровадження окремих обмежувальних заходів тимчасово на період дії правового режиму воєнного стану, що по суті носить характер мораторію на такі виплати, який встановлюється лише на період воєнного стану у державі. Згідно висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду від 14.05.2025 у справі № 440/14216/23, в умовах війни пріоритетним є спрямування обмежених фінансових ресурсів держави на фінансування Збройних Сил України та інших військових формувань, які безпосередньо беруть участь у бойових діях (членів їхніх сімей), а відповідно, на захист суверенітету і територіальної цілісності України, а не на інші цілі, що може вплинути на збалансованість Державного бюджету. В умовах отримання фінансування з резервного фонду Державного бюджету, Відповідач не може довільно тлумачити норми, застосовувати їх за аналогією, на власний розсуд розширювати перелік підстав для нарахування грошової компенсації у вигляді одноразової матеріальної допомоги, інше та спрямовувати кошти Державного бюджету на такі виплати. Під час воєнного стану, який діє в Україні з 24.02.2022 до теперішнього часу, в державі діє спеціальний Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» і всі норми чинного законодавства, які не відповідають даному закону не можуть застосовуватися, якщо вони суперечать спеціальному закону. Спеціальний закон № 2136 відповідно ст.11 цього Закону ввів мораторій на певні положення Колективного договору і дозволив роботодавцю застосовувати його під час дії воєнного стану. Позивач у позовній заяві мав зазначити на підставі яких нормативних документів дійшов до висновку, що під час воєнного стану він не визнає необхідності застосовувати до спірних правовідносин норми спеціального Закону № 2136 якщо вони вступають у протиріччя зі ст.116 КЗпП. Пунктом 3 Прикінцевих положень Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», № 2136 визначено, що цей Закон діє з початку воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», та втрачає чинність з дня припинення або скасування воєнного стану. Відповідно до п.2 Прикінцевих положень КЗпП України під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Таким чином, Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», передбачено зупинення окремих положень Колективного договору з боку роботодавця. Приймаючи 14.03.2022 рішення (протокол № Ц-54/31 Ком.т.) щодо призупинення інших додаткових виплат, що передбачені Галузевою угодою, Колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги, Відповідач керувався перш за все Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», що був затверджений Законом України № 2102-ІХ від 24.02.2022. З даного рішення правління чітко вбачається воля роботодавця на призупинення виплат матеріальної допомоги, яка передбачена Колективним договором, що узгоджується з ч. 1 ст. 11 ЗУ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Згідно висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 10.01.2025 у справі №132/926/16-ц, аналіз норм Конституції України дозволяє стверджувати, що: обмеження конституційних прав і свобод, що передбачені в розділі 2 Конституції України, допускається тільки у разі, якщо це передбачено Конституцією України (частина перша статті 64 Конституції України); обмеження конституційних прав і свобод, що закріплені в розділі 2 Конституції України, не допускається за жодних умов щодо прав і свобод, передбачених статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України. Вказаними статтями Конституції України не передбачено ні безумовне дотримання умов колективного договору під час воєнного стану, ні виплата одноразової матеріальної допомоги. Отже, обмеження тимчасово застосовані Відповідачем щодо Позивача не суперечать нормам Конституції України. Виплати, які є предметом спору у даній справі, передбачені Колективним договором їх призупинення Відповідачем відповідає положенням ст. 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Вказаний Закон є чинним, не скасованим, не визнаний неконституційним, а тому підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Питання правомірності введення державою окремих обмежень під час дії воєнного стану, в тому числі й з урахуванням міжнародних договорів, роз`яснено й у постанові Верховного Суду від 01.12.2022 року у справі № 580/2869/22. Згідно зі статтею 252-5 КЗпП України, досягнення і втрати в роботі підприємства безпосередньо позначаються на рівні госпрозрахункового доходу колективу, благополуччі кожного працівника. Виплати, які є предметом спору по справі, не є складовою мінімальних державних гарантій оплати праці, а мають характер додаткової соціальної підтримки/ заохочення, тому підлягають оцінці крізь призму спеціального закону, що діє під час воєнного стану. В межах даної справи призупинення виплат здійснено на підставі спеціального закону на час воєнного стану а також заявлені виплата не належить до категорії мінімальних гарантій, які не можуть бути обмежені. На час звільнення сума одноразової допомоги Позивачу не була нарахована Відповідачем,, тому між сторонами існує спір щодо наявності та розміру заявлених позивачем сум, а отже відсутня безспірність «належних при звільненні сум». Відповідач звертає увагу суду, що посилання Позивача на порушення Відповідачем норм ст.18 КЗпП України, ст.14 Закону України «Про колективні договори і угоди» , Колективного договору виробничого підрозділу не відповідає дійсності. Позивач посилається на норми права, які були актуальними у довоєнний період, без врахування нормативних актів стосовно введеного в Україні воєнного стану, які суттєво впливають на нормативні акти зазначені Позивачем. Як зазначалося вище, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, Законом України «Про правовий режим воєнного стану» з 24.02.2022 в Україні введено воєнний стан, який діє до теперішнього часу. Відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану» ст.20 «Правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб в умовах воєнного стану» визначено наступне: «1. Правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб в умовах воєнного стану визначаються відповідно до Конституції України та цього Закону. 2. В умовах воєнного стану не можуть бути обмежені права і свободи людини і громадянина, передбачені частиною другою статті 64 Конституції України . 3. У процесі трудової діяльності осіб, щодо яких запроваджена трудова повинність, забезпечується дотримання таких стандартів, як мінімальна заробітна плата, мінімальний термін відпустки та час відпочинку між змінами, максимальний робочий час, врахування стану здоров`я особи тощо. На час залучення працюючої особи до виконання трудової повинності поза місцем її роботи за трудовим договором за нею після закінчення виконання таких робіт зберігається відповідне робоче місце (посада)». Частина 2 ст.64 Конституції України викладена в наступній редакції: В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції ( і вказаними статтями не передбачено ні безумовне дотримання умов колективного договору, ні виплата одноразової матеріальної допомоги). Отже під час воєнного стану окремі умови Колективного договору можуть бути зупинені. 3. Щодо недотримання Позивачем вимог ч.2 ст.233 КЗпП України при зверненні до суду. Відповідно до ч.2 ст.233 КЗпП України ( в редакції від 19.07.2022) із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)». 12.06.2024 Відповідач вручив Позивачу наказ про звільнення від 12.06.2024 в якому зазначено право на 8 середньомісячних заробітків в якості одноразової матеріальної допомоги і при звільненні не сплачено. Таким чином, строк у три місяці для звернення до суду відповідно до ч.2 ст.233 КЗпП України починається з наступного дня після отримання наказу і саме 13.06.2024 згідно до ч. 1 ст. 123 ЦПК України, є моментом з якого Позивач дізнався про порушення і з якого починається відліковуватися процесуальний тримісячний термін на звернення до суду, і вказаний термін сплинув 13.09.2024, а до суду Позивач звернувся 26.05.2026 тобто більше ніж через рік. Рішенням Конституційного Суду України від 11.12.2025 №1-р/2025 у справі № 1 7/2024 (337/24) «визнати такою що не відповідає Конституції України (є неконституційною) частину першу статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат». У пункті 2 рішення Конституційного Суду України зазначено, що «частина перша статті 233 КЗпП України втрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення». Суд виніс рішення стосовно частини першої статті 233 КЗпП України, то воно стосується лише оскарження дисциплінарного стягнення працівником до суду, за виключенням звільнення, у тримісячний термін, а саме: «Стаття 233. Строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116 ). Домашній працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Для звернення роботодавця до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди. Встановлений частиною третьою цієї статті строк застосовується і при зверненні до суду вищого у порядку підлеглості органу». Питання стосовно оскарження виплат, що належать працівнику при звільненні викладене у частині другій статті 233 КЗпП України, яка рішенням суду не визнана такою, що втратила чинність, тобто де-факто має місце пропуск Позивачем передбаченого ч.2 ст.233 КЗпП України строку звернення до суду. Крім того, відповідно до ст.234 КЗпП України «Поновлення судом строків, пропущених з поважних причин» У разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116 ), минуло не більше одного року. (Стаття 234 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР № 3866-08 від 05.06.75 5938-11 від 27.05.88 , Законом № 762-IV від 15.05.2003 , № ; текст статті 234 в редакції Закону № 2352-IX від 01.07.2022