Рішення від 23 вересня 2026 р. у справі №509/6729/23 — Овідіопольський районний суд Одеської області

Справа № 509/6729/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 вересня 2026 року с-ще Овідіополь

Овідіопольський районний суд Одеської області у складі:

головуючого судді Бочарова А.І.

при секретарі Сірман Г.В.,

за участю: представника позивача, адвоката Котик Ф.І.,

представника відповідача, адвоката Лук`ян С.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду с-ща Овідіополь цивільну справу за позовом

ОСОБА_1

до

ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Великодолинська селищна рада Одеського району Одеської області

про

визнання недійсним договору дарування квартири,-

ВСТАНОВИВ:

08 листопада 2023 року позивачка ОСОБА_1 звернулась до Овідіопольського районного суду Одеської області із вищевказаною позовною заявою, в якій просила суд визнати недійсним договір дарування від 18.09.2023 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського районного нотаріального округу Одеської області Прутяновою Л.В. за номером 1166, згідно якого ОСОБА_3 подарував ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , яка складається з трьох житлових кімнат загальною площею 60,6 кв.м., житловою площею 38 кв.м., стягнути з відповідача судові витрати по справі.

Вказана позовна заява обґрунтована тим, що в спірній квартирі були зареєстровані та проживали з народження діти ОСОБА_1 : ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в квартирі також був зареєстрований, але не проживав, син померлого ОСОБА_3 від другого шлюбу – ОСОБА_6 , 2006 р.н.

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_3 помер, після його смерті сестра позивачки ОСОБА_7 разом зі своєю донькою ОСОБА_2 зайняли спірну квартиру та відмовили їй у доступі до квартири. Після чого позивачці стало відомо (з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно) про те, що станом на 23.10.2023 рік вказана квартира є власністю ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 18.09.2023 року.

В подальшому, 26.10.2023 року із ЄДРСР позивачці стало відомо про наявність рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 22.05.2023 року про визнання за ОСОБА_3 права власності на спірну квартиру за набувальною давністю. Незважаючи на наявність у справі відомостей про зареєстрованих у квартирі осіб на час розгляду справи в суді, останні до участі у справі не залучались.

Позивачкою подано апеляційну скаргу на вказане рішення Овідіопольського районного суду Одеської області, оскільки ОСОБА_3 , на думку ОСОБА_1 , користувався спірною квартирою разом із членами своєї сім`ї на підставі договору найму житла, а порядок передання такого житла у власність регулюється Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду». Тому померлий ОСОБА_3 не міг бути визнаний власником спірної квартири за набувальною давністю за будь-яких обставин, а право продажу майна, у свою чергу, належить лише власнику. Оскільки рішення суду, за яким ОСОБА_3 набув право власності на квартиру, підлягає безумовному скасуванню, то він не був особою, якій належало право відчуження квартири.

Постановою Одеського апеляційного суду від 14 травня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітньої ОСОБА_5 – задоволено частково, рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 22.05.2023 року скасовано, постановлено у справі нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 – відмовлено.

24 листопада 2023 року від представника третьої особи Великодолинської селищної ради Одеського району Одеської області надійшли письмові пояснення по справі, в яких вони просять суд в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Великодолинської селищної ради Одеського району Одеської області про визнання недійсним договору дарування квартири – відмовити в повному обсязі, з проханням проводити розгляд справи без їх участі.

Вказані письмові пояснення обґрунтовані тим, що з позовної заяви не зрозуміло, яким чином оскаржуваний договір дарування порушує права неповнолітньої дитини ОСОБА_5 , враховуючи той факт, що померлий ОСОБА_3 після оформлення права власності на об`єкт нерухомості (квартиру), як законний представник мав право за заявою зняти з реєстрації всіх зареєстрованих осіб у даній квартирі, а після набуття права власності на вказану квартиру скористалась нова власниця ОСОБА_2 .

В матеріалах справи відсутні докази належності неповнолітній ОСОБА_5 будь – якої частки права власності або права користування в даній квартирі, до того ж, як зазначено позивачем ОСОБА_8 , вона разом із дітьми та чоловіком з 2014 року мешкали в іншому житлі за договором найму, а зареєстрована за адресою реєстрації матері ( ОСОБА_1 ) з 09.02.2016 року (через 2 роки після вибуття з квартири на нове місце мешкання), що свідчить про те, що дані особи фактично постійно не проживали за адресою: АДРЕСА_2 з 2014 року по теперішній час.

Позивачем зазначено, що вона користувалась вищевказаною спірною квартирою разом із членами сім`ї на підставі договору найму житла, але даний договір найму та ордер на вказане житлове приміщення не долучено в якості доказів до матеріалів справи, вказані документи також відсутні в селищній раді та КП «Великодолинське».

3 вересня 2025 року від представника відповідача ОСОБА_9 , адвоката Лук`яна С.Г., надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача просить суд в задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Великодолинської селищної ради Одеського району Одеської області про визнання недійсним договору дарування квартири – відмовити.

Вказаний відзив обґрунтовано тим, що рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області по цивільній справі № 509/1834/23 від 22.05.2023 року визнано за ОСОБА_3 право власності за набувальною давністю на квартиру АДРЕСА_3 .

В подальшому, за договором дарування від 18 вересня 2023 року, ОСОБА_3 безоплатно передав вказану квартиру у власність своїй рідній онуці – ОСОБА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2763177751100, витяг з Державного реєстру речових прав №346910962 від 18 вересня 2023 року).

Постановою Одеського апеляційного суду від 14.05.2025 року по справі №509/1834/23 рішення суду першої інстанції скасовано (основною підставою для скасування ухваленого рішення став факт реєстрації у цій квартирі самої ОСОБА_1 , тобто не факт проживання).

Що стосується тверджень позивачки, що після смерті ОСОБА_3 сестра позивачки ОСОБА_7 зі своєю донькою ОСОБА_2 зайняли спірну квартиру та відмовили позивачці у доступі до квартири, то вони не підтверджені жодними належними та допустимими доказами, звернення до правоохоронних органів із заявою про вчинення вказаними особами дій, які порушують її права, або до судових органів із позовом про вселення не заявлялися.

Із вказаної позовної заяви взагалі не вбачається, з яких саме підстав позивачка просить суд визнати вказаний правочин недійсним. ОСОБА_1 не наводить жодних підстав недійсності укладеного між її батьком та племінницею правочину. Єдиною підставою для подання вказаного позову, що стало зрозуміло із позовної заяви, є те, що позивачка вважає, що вона має право на приватизацію вказаної квартири. Однак це не є предметом розгляду вказаної справи та не є підставою для визнання вказаного договору дарування від 18 вересня 2023 року недійсним, враховуючи, що сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов.

Позивачка та її дитина не мають право на приватизацію спірної квартири, отже права дитини оспорюваним правочином не порушені (про порушення своїх прав ОСОБА_1 не вказує за текстом позову, вона є позивачем в частині представлення прав своєї дитини, яка є малолітньою).

30 вересня 2026 року від представника позивача ОСОБА_1 , адвоката Котика Ф.І., надійшла відповідь на відзив, в якій представник позивачки зазначив, що право власності ОСОБА_3 ґрунтувалось на підставі рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 22.05.2023 року, яке в подальшому було скасовано. Скасування рішення суду має своїм наслідком скасування встановлених ним прав та обов`язків. Тобто у ОСОБА_3 не виникло належних прав та обов`язків на спірну квартиру, і він не був належним власником на момент її відчуження. Позивачка народилась в спірній квартирі, проживала та постійно була зареєстрована в ній разом із матір`ю. Знята з реєстрації 24.10.2023 року новою власницею ОСОБА_2 , отже на момент вчинення спірного правочину позивачка зберігала право користування житлом та не визнавалась такою, що втратила таке право за рішенням суду. Позивачці належить право на приватизацію вказаної квартири (легітимне очікування, яке є майновим правом) яке є похідним від права користування квартирою. Визнання правочину недійсним з підстав його невідповідності закону не пов`язується з оцінкою добросовісності набувача.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі, просив їх задовольнити з урахуванням додатково наданих письмових доказів та пояснень.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог в повному обсязі з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.

Представник третьої особи в судове засідання не з`явився, попередньо надавши до суду заяву про розгляд справи без їх участі.

Рух справи у суді першої інстанції:

Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 09.11.2023 року відкрито провадження в порядку загального позовного провадження зі стадії підготовчого судового засідання (а.с. 47-48).

Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 09.11.2023 року вжито заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 49-50).

24 листопада 2023 року до суду надійшли письмові пояснення третьої особи щодо предмету спору (а.с. 52-59).

05 лютого 2024 року до суду надійшла копія договору дарування та копії всіх документів, що слугували підставою для посвідчення вказаного договору (а.с. 77-128).

03 вересня 2025 року до суду надійшов відзив на позовну заяву (а.с. 174-183).

30 вересня 2025 року до суду надійшла відповідь на відзив на позовну заяву (а.с. 189-190).

Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 12 березня 2026 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду (а.с. 208).

Дослідивши матеріали справи, а також додатково надані сторонами докази та письмові пояснення, суд приходить до наступних висновків.

У відповідності до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Стаття 89 ЦПК України встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Стаття 95 ЦПК України передбачає, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Приватно - правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).

У пункті 16 розділу II доповіді Європейської комісії «За демократію через право» (Венеціанська комісія) від 4 квітня 2011 року № 512/2009, схваленої Комісією на 86-му пленарному засіданні 25–26 березня 2011 року «Верховенство права» (CDL-AD (2011) 003rev), вказано, що Rule of Law (верховенство права) є невід`ємною частиною будь-якого демократичного суспільства.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

За змістом частини першої статті 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Частиною першою статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Згідно із частиною першою статті 718 ЦК України дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі.

Згідно із частиною другою статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Виходячи зі змісту статей 203,717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не тільки про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Пунктом 19 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 № 9 роз`яснено, що правочин, учинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.

Згідно висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16.06.2020 у справі №165/1368/17, від 05.09.2021 у справі №161/17523/16-ц, вирішуючи справи такої категорії, суди мають виходити з того, що наступна зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину. Підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.09.2019 № 638/2304/17 зроблено висновок, що недійсність договору, як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті "нівелювання" правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним".

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).

Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18)).

Факт незаконного відчуження та допущення продажу майна (якщо такі наявні) не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача.

На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 15 березня 2023 року по справі №725/1824/20.

Відповідно до ст. 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло.

Так, відповідно до статті 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом.

Зазначена норма є загальною, оскільки відсилає до спеціального законодавства.

Згідно з ч.3 ст.9 ЖК України визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.

Правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання і утримання визначені Законом України від 19 червня 1992 року №2482-XII «Про приватизацію державного житлового фонду».

Згідно із ч.11 ст.8 цього Закону спори, що виникають при приватизації квартир (будинків) та житлових приміщень у гуртожитках державного житлового фонду, вирішуються судом.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Державний житловий фонд це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.

Особливості приватизації житлових приміщень у гуртожитках визначаються законом.

Згідно зі ст.2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, які використовуються громадянами на умовах найму.

Відповідно до ст.3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», приватизація здійснюється шляхом: безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена сім`ї та додатково 10 квадратних метрів на сім`ю; продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) громадянам України, що мешкають в них або перебувають в черзі потребуючих поліпшення житлових умов.

Відповідно до п.5 ст.5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачено, що кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чека або з частковою доплатою один раз.

Відповідно до ч.5 ст.16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Відповідно до положень ч.1 ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.

Відповідно до п.3 ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.

Згідно із ч.4 ст.9 ЖК України ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Виходячи з аналізу змісту Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» у поєднанні з нормами статей 1, 6, 9, 61 ЖК України, ст.29 ЦК, місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені ст.64 ЖК України права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право й у разі тимчасової відсутності, а отже і право на приватизацію разом з іншими членами сім`ї.

Аналогічну норму місить п.4 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року №396.

Умовою для проведення приватизації житла є обов`язкове постійне проживання осіб у житлі, яке підлягає приватизації.

Відповідно до п.17 Положення громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім`ї на умовах найму квартиру (будинок), жиле приміщення в гуртожитку, кімнату в комунальній квартирі, звертається в орган приватизації, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію. У свою чергу, п.18 Положення наведений перелік документів, який необхідно подати до органу приватизації. Так, із зазначеного переліку зазначена копія ордеру та копія договору найму/оренди займаного приміщення, які на спірну квартиру у позивачки відсутні.

Судом встановлено, що рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області по цивільній справі № 509/1834/23 від 22.05.2023 року визнано за ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , право власності за набувальною давністю на квартиру АДРЕСА_4 (а.с. 18-23).

В подальшому постановою Одеського апеляційного суду від 14.05.2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітньої ОСОБА_5 – задоволено частково. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 22.05.2023 року – скасовано (а.с. 161-164).

Також судом встановлено, що відповідно до договору дарування квартири від 18.09.2023 року, зареєстрованого за № 1166, ОСОБА_3 безоплатно передав у власність ОСОБА_2 належну дарувальнику квартиру АДРЕСА_4 (а.с. 78-80).

Під час розгляду справи не знайшли свого підтвердження твердження позивачки ОСОБА_1 , що після смерті ОСОБА_3 сестра позивачки ОСОБА_7 зі своєю донькою ОСОБА_2 зайняли спірну квартиру та відмовили позивачці у доступі до квартири. Вказані твердження не підтверджено жодними належними та допустимими доказами, звернення до правоохоронних органів із заявою про вчинення вказаними особами дій, які порушують її права, або до судових органів із позовом про вселення не заявлялися.

Таким чином, суд приходить до висновку, що відповідачка ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірного майна - квартири АДРЕСА_4 .

Суд звертає увагу на той факт, що твердження позивачки ОСОБА_1 на її право на приватизацію квартири АДРЕСА_4 , не є предметом розгляду вказаної цивільної справи та не впливають на зміст укладеного правочину та не відноситься до підстав, передбачених ст. 203 ЦК України для визнання вказаного правочину недійсним.

Розглядаючи позовні вимоги про визнання договору дарування недійсним, суд керується правовими висновками, сформованими у практиці Верховного Суду щодо належності та ефективності способів захисту прав.

Відповідно до статей 203, 215 Цивільного кодексу України недійсність правочину пов`язується з наявністю дефектів його елементів саме в момент його вчинення. Той факт, що правовстановлюючий документ або судове рішення, на підставі якого Дарувальник набув майно було скасовано після укладення договору дарування, не свідчить про недійсність самого правочину, а вказує на те, що майно було відчужене особою, яка не мала права його відчужувати.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення (зокрема, у постановах ВП ВС від 11 січня 2022 року у справі № 910/10784/16 та від 03 вересня 2025 року у справі № 759/6904/21).

Суд вважає за необхідне зазначити, що якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем (Обдаровуваним) на підставі договору дарування, укладеного з особою, чий титул власника згодом скасовано, належним та ефективним способом захисту є позов про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння (віндикація) на підставі статей 387, 388 ЦК України.

Згідно з усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду, суд повинен оцінювати обраний позивачем спосіб захисту з точки зору його ефективності. Ефективний спосіб захисту мусить відповідати змісту порушеного права, забезпечувати його реальне поновлення, а у разі неможливості такого поновлення — гарантувати особі отримання відповідного відшкодування. Обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною та достатньою підставою для відмови у позові (аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 11 січня 2022 року у справі № 910/10784/16).

Враховуючи, що спірна квартира наразі зареєстрована за ОСОБА_2 та перебуває у її володінні, задоволення позовних вимог про визнання договору дарування недійсним не призведе до реального відновлення прав ОСОБА_1 , не поверне майно у його володіння та змусить сторони знову звертатися до суду, що суперечить принципу процесуальної економії.

Оскільки ОСОБА_1 звернулась з вимогами про недійсність правочину, а суд не може самостійно змінювати предмет або підстави позову, суд доходить висновку, що ОСОБА_1 обрано неналежний та неефективний спосіб судового захисту. Це є окремою та самостійною підставою для повної відмови у задоволенні позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Виходячи з викладеного, суд вважає не доведеним наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору дарування квартири 18.09.2023 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського районного нотаріального округу Одеської області Прутяновою Л.В. за номером 1166.

Керуючись ст.ст. 12, 13, 81, 141, 259, 263-265 ЦПК України, ст.ст. 203, 204, 215, 217, 717-719 ЦК України, суд,-

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Великодолинська селищна рада Одеського району Одеської області про визнання недійсним договору дарування квартири – відмовити в повному обсязі.

Заходи забезпечення позову вжиті ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 09.11.2023 року – скасувати.

Рішення може бути оскаржено в Одеський апеляційний суд протягом 30 днів з дня його проголошення шляхом подачі апеляційної скарги через Овідіопольський районний суд Одеської області.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду повністю або частково.

Учасник справи, якому рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або після розгляду справи апеляційним судом і прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Повний текст рішення складений 05.10.2026 року.

Суддя А.І.Бочаров