Рішення від 28 вересня 2026 р. у справі №501/6029/25 — Чорноморський міський суд Одеської області

Дата документу 29.09.2026

Справа № 501/6029/25

2/501/25/26

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2026 року Чорноморський міський суд Одеської області в складі:

головуючої судді – Петрюченко М.І.,

за участю секретаря судового засідання – Тейбаш Н.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Чорноморську Одеської області цивільну справу за

позовом представника ОСОБА_1

до

відповідачів:

ОСОБА_2 ,

Чорноморської міської ради Одеської області

третя особа: Комунальне підприємство «Бюро технічної інвентаризації» Чорноморської міської ради Одеської області

предмет та підстави заяви: про визнання розпорядження про приватизацію незаконним та визнання свідоцтва про право власності на житло частково недійсним, скасування запису в державному реєстрі,

учасники справи:

представник позивача – Леванюк Т.В.

ВСТАНОВИВ:

І. Виклад позиції позивача та відповідача.

Представник ОСОБА_1 – адвокат Леванюк Т.В. звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , Чорноморської міської ради Одеської області (третя особа: Комунальне підприємство «Бюро технічної інвентаризації» Чорноморської міської ради Одеської області) про визнання розпорядження про приватизацію незаконним та визнання свідоцтва про право власності на житло частково недійсним, скасування запису в державному реєстрі, згідно якого просить суд:

- визнати незаконними та скасувати розпорядження органу приватизації Виконавчого комітету Іллічівської міської ради Одеської області від 18.05.1995 року за №3329 про передачу в приватну власність ОСОБА_2 частини квартири АДРЕСА_1 та визнати недійсним та скасувати розпорядження Виконавчого комітету Іллічівської міської ради Одеської області від 18.05.1995 №3329 щодо передачі у власність частини квартири АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 , громадянці рф, яка має право власності на квартиру;

- скасувати запис від 19.08.2014 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності: 6786747 вчинений на частину у спільній частковій власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 .

Позов обгрунтований тим, що 10.05.1995 на підставі розпорядження органу приватизації Виконавчого комітету Іллічівської міської ради Одеської області видано свідоцтво про право власності на житло, квартиру АДРЕСА_1 громадянці ОСОБА_1 та її доньці ОСОБА_2 в рівних частках, інформація про реєстрацію внесена Іллічівським бюро технічної інвентаризації в реєстрову книгу ПР-4 під ре`стром №177, стр. 167 від 18.10.1995.

Позивач стверджує, що при приватизації квартири були порушені вимоги Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», згідно п.4 ст.5 якого право на приватизацію квартири одержують громадяни України, які постійно проживають в квартирах (будинках), або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію цього Закону, тощо. На час приватизації даної квартири в ній проживала тільки позивачка, відповідачка не приймала громадянство України та під час розвалу СРСР не повtрталась в Україну, проживала на території рф та 21.03.1992 уклала шлюб з громадянином рф, в Україну не поверталась для прожbвання, тощо.

На підставі викладеного, представник позивача звернувся до суду з відповідним позовом.

Відповідач відзиву на позову не надав.

В судовому зсіданні представник позивача просив суд задовольнити позову у повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві.

Представник Чорноморської міської ради Одеської області до суду не з`явився, був належним чином сповіщений про судовий розгляд справи, надав до суду заяву про розгляд справи без його участі, просить суд врахувати при ухваленні рішення, що згідно картки форми – А, місце проживання ОСОБА_1 зареєстровано з 01.02.1985 по теперишній час за адресою: АДРЕСА_2 , разом з нею було зареєстровано місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.44).

Представник третьої особи: Комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації» Чорноморської міської ради Одеської області надав до суду заяву про розгляд справи без його участі, просить суд прийняти рішення на розсуд суду (а.с.57).

ІІ. Інші процесуальні дії у справі.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу від 30.12.2025 справа розподілена для розгляду судді Петрюченко М.І. (а.с.21).

Ухвалою судді від 28.01.2026 відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження (а.с.24-25).

Ухвалою суду від 28.04.2026 закрито підготовче судове засідання, призначено справу до судового розгляду по суті (а.с.50).

Оскільки відповідач був належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання (стаття 128 Цивільного-процесуального кодексу України (далі ЦПК)), в судове засідання не з`явився без поважних причин, а позивач не заперечував проти проведення заочного розгляду справи, Судом постановлено ухвалу про заочний розгляд справи, що відповідає вимогам статей 280-281 ЦПК.

ІІІ. Фактичні обставини, встановлені Судом та зміст спірних правовідносин.

Судом встановлено, що 10.05.1995 на підставі розпорядження органу приватизації Виконавчого комітету Іллічівської міської ради Одеської області видано свідоцтво про право власності на житло, квартиру АДРЕСА_1 громадянці ОСОБА_1 та її доньці ОСОБА_2 в рівних частках, інформація про реєстрацію внесена Іллічівським бюро технічної інвентаризації в реєстрову книгу ПР-4 під реєстром №177, стр. 167 від 18.10.1995 (а.с.9).

Згідно картки форми – А, місце проживання ОСОБА_1 зареєстровано з 01.02.1985 по теперишній час за адресою: АДРЕСА_2 , разом з нею було зареєстровано місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.48).

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію правав власності, 26.08.2014 право власності на частку квартири АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 (а.с.16).

ІV. Оцінка Суду.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло, ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці послідовно дотримується позиції, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03), та наголошує, що втручання у право на повагу до житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві» (рішення від 16 липня 2009 року у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02).

Відповідно до статті 321 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності (стаття 386 ЦК України).

За вимогами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до положень частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

У даній справі, підставами оспорювання розпорядження органу приватизації, скасування запису від 19.08.2014 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності: 6786747 вчинений на частину у спільній частковій власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 , позивач визначив тривале непроживання відповідача у спірній квартирі, а також не набуття нею громадянства України в момент приватизації квартири, що, на думку позивача, свідчить про те, що порядок приватизації квартири був порушений.

Згідно з частинами першою та четвертою статті 5 Закону № 2482-XII (тут і далі - в редакції, чинній на момент видані оспорюваного свідоцтва про право власності на квартиру), якщо загальна площа квартир (будинків), що підлягають приватизації, відповідає площі, передбаченій абзацом другим статті 3 цього Закону, зазначені квартири (будинки) передаються наймачеві та членам його сім`ї безоплатно. До членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло на момент введення в дію цього Закону. Право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах (будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію цього Закону.

Відповідно до частини другої статті 8 Закону №2482-XII передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).

Відповідно до статті 17 ЦК Української РСР, у редакції, яка діяла на час приватизації квартири, було передбачено, що місцем проживання визнається те місце, де громадянин постійно або переважно проживає.

Факт не проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі станом на момент її приватизації, а відтак і наявність у неї права на участь у приватизації цієї квартири позивач у встановленому законом поряду не надав. Як і не надав доказів того, що відповідач не звертався особисто із заявою про приватизацію спірної квартири до органу приватизації на виконання вимог частини третьої статті 8 Закону № 2482-XII у редакції, яка діяла на момент приватизації, та згідно із якою передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.

Посилання позивача про те, що сама собою реєстрація відповідачем у 1992 році шлюбу з громадянином рф (а.с.12) не є підтвердженням постійного місця проживання фізичної особи на території рф та не є підставою для висновку, що відповідач у спірній квартирі на момент приватизації не проживав, оскільки протилежного позивач не довів.

Факт перетину державного кордону України відповідачем ОСОБА_4 у зазначені позивачем періоди, позивачем не надано та до суду з даного приводу позивач із заявами про витребування доказів не звертався.

Щодо доводів позивача про не набуття ОСОБА_2 громадянства України, суд враховує таке.

Відповідно до статті 4 Конституції України в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.

У статті 2 Закону про громадянство від 1991 року (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що громадянами України є: 1) особи, які на момент набрання чинності цим Законом проживали в Україні, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, які не є громадянами інших держав і які не заперечують проти набуття громадянства України; 2) особи, які працюють за державним направленням, проходять військову службу або навчаються за межами України, за умов, якщо вони народилися чи довели, що постійно проживали на її території, не перебувають у громадянстві інших держав і не пізніш як через два роки після набрання чинності цим Законом виявили бажання стати громадянами України; 3) особи, які набули громадянства України відповідно до цього Закону.

Як згідно зі статтею 19 Закону про громадянство від 1991 року, так і відповідно до вимог статті 17 Закону України від 18 січня 2001 року № 2235-III «Про громадянство України» (далі - Закон про громадянство від 2001 року) громадянство України припиняється: 1) внаслідок виходу з громадянства України; 2) внаслідок втрати громадянства України; 3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Відповідно до статті 20 Закону про громадянство від 1991 року вихід з громадянства України здійснюється за клопотанням особи в порядку, встановленому цим Законом. У виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особа, яка порушила клопотання про вихід, має невиконані зобов`язання перед державою або майнові зобов`язання, з якими пов`язані істотні інтереси громадян чи державних організацій, кооперативних та громадських об`єднань. Вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка порушила клопотання про вихід, притягнуто до кримінальної відповідальності як обвинуваченого або щодо неї є вирок суду, який набрав законної сили і підлягає виконанню.

Громадянство України втрачається: 1) внаслідок вступу особи на військову службу, службу безпеки, в поліцію, органи юстиції або в інші органи державної влади та управління в іноземній державі без згоди на те державних органів України; 2) якщо громадянство України набуто внаслідок подання завідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів; 3) якщо особа, яка перебуває за межами України, не стала на консульський облік протягом п`яти років. Громадянство України втрачається з дня видання указу Президента України (статті 21 Закону про громадянство від 1991 року).

Відповідно до пункту 1 статті 19 Закону про громадянство від 2001 року добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття, є підставою для втрати громадянства України. Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України для набуття громадянства іншої держави повинен був звертатися із заявою чи клопотанням про таке набуття відповідно до порядку, встановленого національним законодавством держави, громадянство якої набуто.

За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд звертає увагу про те, що належних та допустимих доказів того, що відповідач у справі на момент приватизації не набув (втратив) громадянство України, позивач не надав, хоча відповідно до цивільного процесуального законодавства України це є його процесуальним обов`язком.

Отже, суд доходить до висновку про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.

Обґрунтовуючи дане судове рішення, суд приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Згідно зі ст.263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З огляду на викладене вище, приймаючи до уваги фактичні обставини справи, суд дійшов висновку про відсутність підстав для надання оцінки решті доводів, наведених стороною по справі в обґрунтування власної правової позиції, оскільки їх дослідження судом у будь-якому випадку не матиме наслідком спростування висновків, до яких суд дійшов по тексту рішення вище щодо суті позовних вимог.

Керуючись статями 2, 5, 10-13, 18, 141, 258-259, 263 Цивільного-процесуального кодексу України, Суд

УХВАЛИВ:

У позові представника ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Чорноморської міської ради Одеської області (третя особа: Комунальне підприємство «Бюро технічної інвентаризації» Чорноморської міської ради Одеської області) про визнання розпорядження про приватизацію незаконним та визнання свідоцтва про право власності на житло частково недійсним, скасування запису в державному реєстрі – відмовити повністю.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених Цивільним-процесуальним кодексом України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому Цивільним-процесуальним кодексом України.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Суддя Чорноморського міського

Суду Одеської області М.І.Петрюченко