Постанова від 27 вересня 2026 р. у справі №344/622/26 — Івано-Франківський апеляційний суд

Справа № 344/622/26

Провадження № 22-ц/4808/1709/26

Головуючий у 1 інстанції Польська М. В.

Суддя-доповідач Пнівчук

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 вересня 2026 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючої (судді-доповідача) Пнівчук О. В.,

суддів: Бойчука І. В., Томин О. О.,

з участю секретарів Кузнєцова В. В., Панасюк В. О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Микулич Ігор Володимирович, на рішення Івано-Франківського міського суду від 15 липня 2026 року, у складі судді Польської М. В., у справі за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Микулич Ігор Володимирович, до ОСОБА_2 , треті особи які не заявляють самостійних вимог: Орган опіки та піклування виконкому Івано-Франківської міської ради, Міністерство юстиції України про визнання незаконним вивезення та утримання на території України малолітньої дитини, повернення дитини до місця постійного проживання, у разі невиконання судового рішення відібрання дитини,

в с т а н о в и в:

У січні 2026 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання незаконним вивезення та утримання на території України ОСОБА_2 малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; повернення дитини ОСОБА_3 до місця його постійного проживання - Німеччини, у разі невиконання ОСОБА_2 протягом місяця судового рішення, яке набере законної сили, відібрати дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; встановити порядок виконання судового рішення; стягнути судові витрати.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що сторони ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в шлюбі з 04.08.2016 року та є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Шлюб між сторонами розірвано 13.01.2023 року, а з 2021 року сторони почали проживати окремо за різними адресами у Федеративній Республіці Німеччина в м. Ремшайд і позивач, як батько, який є громадянином Німеччини з 05.05.2021 року (громадянство України припинено 11.10.2019 року), продовжував брати участь у вихованні та утриманні сина.

Відповідачка, за відсутності згоди батька дитини, 03.08.2025 залишила місце постійного проживання в м. Ремшайд Федеративної Республіки Німеччина з сином ОСОБА_4 , який є громадянином Німеччини з 05.05.2021 року та виїхала в Україну. Після цього, позивачка заперечила можливість повернення дитини в Німеччину, змінила дитині місце навчання та місце постійного проживання. Позивач повідомив відповідні органи в Німеччині про викрадення сина ОСОБА_4 , у зв`язку з чим його було оголошено в розшук. Окрім того, мати дитини не врахувала та порушила рішення суду на належне батьківське виховання, рішення суду про заборону виїзду, після чого рішенням міського суду Ремшайд вирішено передати батькові частину батьківських прав, зокрема і право визначати місце проживання дитини, а в подальшому повністю батьківські права.

За наведених обставин та забезпечення якнайкращих інтересів дитини просив позов задовольнити.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 15 липня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, представник ОСОБА_1 адвокат Микулич І. В. подав апеляційну скаргу. Вважає, що висновки суд не відповідають обставинам справи, судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, а також повно не досліджено докази.

Суд фактично встановив факт того, що відповідачка, не маючи усної чи письмової згоди позивача, самостійно за власним рішенням, виїхала з спільною дитиною за межі Німеччини, чим порушила його права як батька.

Зазначає, що не є предметом доказування у спорах щодо повернення дитини у контексті мети та цілей Гаазької Конвенції, наявності чи відсутності у матері та батька житла у власності, можливості психологічного ставлення дитини до кожного з батьків, реалізації батьківських обов`язків стосовно догляду, утримання та виховання дитини в іншій державі.

Звичайне місце проживання дитини варто розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив`язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. Дитина, за своїм постійним місцем проживання відвідувала школу «Ан дер Теше», та іншими доказами, зокрема рішенням міського суду м. Ремшайда, підтверджено факт постійного місця проживання дитини в Німеччині та його соціальні зв`язки.

Доводи відповідачки, що вона не знала про рішення міського суду Ремшайда у справі № 23F 70/, спростовуються її участю у всіх рішеннях Німецького суду як під час перебування у Німеччині так і участю в онлайн форматі, де їй було надано перекладача та їй повідомлялось про хід даних судових справ.

Відповідача не надала доказів неможливості поїхати зі своїм сином до Федеративної Республіки Німеччина та доказів того, що повернення дитини утруднить її зв`язок з матір`ю.

Суд першої інстанції взагалі не надав оцінку тому, що з урахуванням статті 6 Конвенції про права дитини, необхідно брати до уваги безпекову складову при оцінці повернення дитини до Федеративної Республіки Німеччина, воєнний стан, який продовжується у зв`язку з тим, що агресія проти України триває. Дані обставини вже свідчать про небезпеку для дитини перебуваючи в Україні.

З огляду на фактичні обставини справи, відсутність доказів серйозного ризику того, що повернення дитини поставить її під загрозу заподіяння шкоди психіці, відмова у позові не може бути виправданою.

Рішенням міського суду Ремшайд (сімейний суд) № 23 F 31/23 у справі про тимчасові заходи щодо заявниці ОСОБА_2 встановлено адміністративне стягнення (штраф) у розмірі 150,00 Євро. Аналогічно, рішенням міського суду Ремшайд (сімейний суд) № 23 F 5/24 у сімейній справі вирішено, що на підставі заяви батька ( ОСОБА_1 ) дитини від 08.08.2024 року щодо матері дитини накладається адміністративне стягнення (штраф) 200,00 Євро.

Вказує, що дані обставини підтверджували факт того, що саме відповідачка вчиняла протиправні дії щодо апелянта перебуваючи на території Німеччини, а саме обмежуючи спілкування і побачення позивача з дитиною. Вважає, що вказані рішення суду підтверджують той факт, що відповідачка сама була ініціатором порушення встановлених графіків побачень батька із сином, сама негативно налаштовувала дитину відносно батька та за рахунок дитини ОСОБА_4 хотіла нашкодити позивачу.

Стороною позивача доведено, що син сторін ОСОБА_4 народився у Федеративній Республіці Німеччина, є громадянином Федеративної Республіки Німеччина, постійно мешкав в Федеративній Республіці Німеччина безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Конвенції); по-друге: переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (згідно долучених рішень Німецького суду) (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції); по-третє: позивач фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (згідно долучених рішень) (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції).

Апелянт вважає, що твердження суду першої інстанції про психологічний стан дитини, фактично схиляються до можливого ризику психологічної шкоди, проте докази сторони відповідача стосуються виключно відношення дитини до батьків.

Відповідачкою не надано жодних доказів з приводу вчинення відносно неї чи дитини фізичного та психологічного насильства, не надано копій скарг чи будь-яких інших заяв з даного приводу. Обґрунтованість підозри відповідачки у вчиненні щодо неї чи щодо малолітньої дитини домашнього насильства може бути встановлена виключно в судовому порядку, з постановленням обвинувального рішення суду. Проте доказів притягнення апелянта до кримінальної чи адміністративної відповідальності суду не надано.

З огляду на фактичні обставини справи, відсутність доказів серйозного ризику того, що повернення дитини поставить її під загрозу заподіяння шкоди психіці, відмова у позові не може бути виправданою.

Суд першої інстанції не застосував та не врахував, що при вирішенні у цій справі спору про повернення дитини до місця постійного проживання в Німеччину не приймаються до уваги обставини, які свідчать про належні умови для дитини, створені її матір`ю в Україні, а також обставини про те, що дитина прижилась у новому середовищі, оскільки дитина до дня звернення апелянта з відповідним позовом до суду перебувала в Україні досить нетривалий час, менше одного року, а з огляду на малолітній вік дитини (дев`ять років) слід дійти висновку, що дитина не буде відчувати мовного бар`єру у разі повернення її до постійного місця проживання в Німеччину.

Вважає, що суд першої інстанції зробив хибний висновок про те, що фактично дитина перестала спілкуватись із апелянтом. Із моменту вивезення дитини апелянт не мав жодного доступу до дитини як у соціальних мережах так і реальному житті. Він проявляв активні дії щодо спроб налагодити зв`язок із дитиною, однак кожного разу стикався із блокуванням з боку матері дитини. Фактично звертався у всі органи державної влади в Україні та органи місцевого самоврядування в Україні із заявами, скаргами та зверненнями обґрунтовуючи це тим, що відповідачка вчиняє перешкоди у спілкуванні з дитиною.

Судом не були враховані висновки Верховного Суду у постановах від 20 вересня 2023 року у справі №127/17889/22, від 23 березня 2023 року у справі №344/6604/21, від 21 квітня 2021 року у справі № 522/97/20 та інших сформовані у подібних правовідносинах.

Просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задоволити повністю.

Представник Міністерства юстиції України подав відзив на апеляційну скаргу.

Зазначає, що Міністерством юстиції України та Міжрегіональним управлінням у межах повноважень, визначених Конвенцією та Порядком, були здійснені всі передбачені дії, спрямовані на досудове врегулювання спору між Позивачем та Відповідачем, зокрема проінформовано особу, з якою проживає дитина, про положення Конвенції та вжито заходів щодо добровільного вирішення спірного питання, у тому числі шляхом медіації.

Представник ОСОБА_2 адвокат Савчук Р. Р. подав відзив на апеляційну скаргу. Не погоджується з доводами апеляційної скарги, вважає їх надуманими, маніпулятивними, такими, що спотворюють фактичні обставини справи та зводяться виключно до переоцінки належним чином досліджених судом першої інстанції доказів.

Суд першої інстанції правомірно зазначив, що за наявності доведених виключних обставин (ризик психічної шкоди, створення нестерпної обстановки, категоричне заперечення самої дитини) суд не тільки має право, а й зобов`язаний відмовити у поверненні дитини задля захисту її фундаментальних прав. Рішення суду є повністю законним, мотивованим та ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального і процесуального права.

Суд першої інстанції з дотриманням установленого процесуального порядку, за участі кваліфікованого психолога, за відсутності в залі судового засідання батьків, безпосередньо заслухав дитину. Домінік категорично, впевнено та послідовно заявив про своє небажання повертатися до Німеччини та проживати з батьком.

Малолітній ОСОБА_4 досяг достатнього віку та рівня інтелектуальної й психоемоційної зрілості, а його категоричне заперечення проти повернення до ФРН та усвідомлений вибір на користь проживання з матір`ю в Україні є цілком вільними, щирими та послідовними. Суд першої інстанції дав належну оцінку думці дитини у нерозривному зв`язку з висновками фахівців-психологів та усталеною практикою Верховного Суду й ЄСПЛ , а тому встановлена судом чітка незгода дитини відповідно до частини другої статті 13 Гаазької конвенції 1980 року є самостійною, безумовною та достатньою правовою підставою для відмови у задоволенні вимог про її примусове повернення.

Зазначає, що ОСОБА_2 є виключно громадянкою України. Вона не має громадянства Німеччини, посвідки на постійне проживання чи посвідки на тимчасове проживання, не має статусу тимчасового захисту чи дозволу на роботу у ФРН. Її законне перебування обмежене 90 днями безвізового режиму, після чого вона підлягає безумовному поверненню в Україну. Примусове повернення дитини до ФРН за таких умов означатиме насильницьке відібрання малолітнього хлопчика від матері, позбавлення материнського піклування та передачу дитини батькові, до якого дитина відчуває обґрунтований страх. Це створить для хлопчика нестерпну обстановку та завдасть непоправної психологічної шкоди.

У матеріалах справи наявні копії офіційних поліцейських протоколів та матеріалів втручання щодо дій позивача, які свідчать про створення нестерпної обстановки для сім`ї, а саме: Документація про втручання поліції № 210625-1814-085849 від 25.06.2021, Протокол обшуку та вилучення № 220314-1805-001066 від 14.03.2022, Поліцейські повідомлення та протоколи (зокрема № 230411-1246- 095513, № 230517-1240-077452), показання свідка в судовому засіданні.

Такі матеріали справи об`єктивно підтверджують, що дитина тривалий час перебувала в атмосфері конфлікту та агресії, спровокованих діями позивача. Примусове повернення дитини до середовища, де вона зазнавала такого психотравмуючого впливу, неминуче спричинить тяжкі наслідки для її психічного здоров`я.

Суд першої інстанції дав належну, всебічну та об`єктивну оцінку життєвим обставинам малолітнього ОСОБА_4 в Україні, обґрунтовано встановивши, що хлопчик повністю інтегрований в українське соціальне, культурне та освітнє середовище, почувається в безпеці та забезпечений усім необхідним для гармонійного розвитку.

Рішенням суду м. Ремшайд ОСОБА_2 не було позбавлено батьківських прав відносно її сина ОСОБА_4 , вона не обмежена у праві на материнське піклування, виховання, утримання та вільне спілкування з дитиною.

Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду – без змін

ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_5 у засіданні апеляційного суду підтримали доводи апеляційної скарги з наведених у ній мотивів.

Відповідачка ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_6 заперечили вимоги апеляційної скарги, посилаючись на обґрунтованість висновків суду першої інстанції.

Представник Міністерства юстиції України Важибух Р. Я. покладається на вирішення спору судом.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи , колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам рішення суду не відповідає.

Постановляючи рішення по суті заявлених вимог, суд встановив та констатував факт вивезення та утримання 03.08.2025 року ОСОБА_2 дитини ОСОБА_3 без згоди батька ОСОБА_1 на території України, що є незаконним та протиправним, оскільки воно здійснене з порушенням прав піклування, що належать також і батькові дитини, водночас суд звернув увагу, що дане порушення визначено законом, а способом захисту порушених прав є не саме визнання дій фізичної особи незаконними, а відновлення порушеного права є вирішення вимоги про повернення дитини, а тому додатково визнання судом, не потребує.

Суд, враховуючи, що син сторін - ОСОБА_4 проживає з матір`ю, яка забезпечує йому повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також рівень життя, необхідний для такого розвитку, враховуючи факт, що дитина ніколи не розлучалася з матір`ю з часу її народження, тобто є міцний емоційний зв`язок між ними, заслухавши думку дитини та урахувавши те, що дитина бажає й надалі залишатися з матір`ю в Україні і не бажає повернення в Німеччину, беручи до уваги першочергові найвищі інтереси дитини, дійшов висновку про наявність правових підстав для відмови в задоволенні позову про повернення дитини в Німеччину, оскільки на переконання суду, наявні передбачені Конвенцією виключні підстави для відмови у поверненні дитини у Німеччину.

З такими висновками суду колегія суддів не погоджується, з огляду на наступне.

Судом встановлено, що сторони ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі з 04.08.2016 року, який уклали у Федеративній Республіці Німеччина.

У шлюбі сторін народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується Витягом з актового запису про народження № G 1046/2016 РАЦС Ремшайд, Федеративної республіки Німеччина. (а.с.24-26 т.1).

Відповідно до Свідоцтв про прийняття до громадянства (натуралізація), виданих управлінням натуралізації міста Ремшайд, позивач ОСОБА_1 є громадянином Німеччини з 05.05.2021 (громадянство України припинено ІНФОРМАЦІЯ_2 ), син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився в м. Ремшайд, є громадянином Німеччини з 05.05.2021 (громадянство України припинено ІНФОРМАЦІЯ_3 ).

ОСОБА_2 є громадянкою України, громадянство не припиняла і не змінювала.

Рішенням міського суду Ремшайд від 14.10.2022, яке набрало чинності з 22.12.2022 шлюб між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 розірвано. Заявником щодо розірвання шлюбу виступила ОСОБА_9 , а відповідач ОСОБА_10 не заперечував щодо цього.

Сторони підтвердили, що з червня 2021 року почали проживати окремо за різними адресами у Федеративній Республіці Німеччина в м. Ремшайд, син ОСОБА_4 з червня 2021 року проживав з матір`ю ОСОБА_8 за адресою, відмінною від адреси проживання батька.

Згідно шкільного сертифіката, виданого 01.09.2025 року, учень ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який проживає за адресою АДРЕСА_1 навчається у спеціалізованій школі з розвитку мовлення «Ан дер Теше» м. Вупперталь. Очікується, що він навчатиметься в школі до 31.07.2028 року.

Встановлено, що в межах мирової угоди, затвердженої ухвалою районного суду м. Ремшайд від 30.06.2023 року (справа №23F 31/23) учасники справи зобов`язалися, серед іншого, вступати в контакт один з одним в тій мірі, в якій це необхідно для забезпечення інтересів спільної дитини. Однак, за заявою відповідача ОСОБА_1 у даній справі, судом 21.12.2023. ухвалено рішення про порушення ОСОБА_8 29.07.2023 такого обов`язку, а саме ОСОБА_9 здійснила дзвінок ОСОБА_12 і дзвінок очевидно не стосувався інтересів спільної дитини і як наслідок на ОСОБА_13 було накладено адмінстягнення – штраф у розмірі 150 Євро (а.с.182-184 т.1).

Рішенням суду Ремшайд сімейний суд справа №23F 31/23 (дата на рішенні відсутня, однак таке прийнято у 2023 році) у справі про винесення тимчасового (забезпечувального) судового розпорядження за заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , останньому було заборонено погрожувати заявниці, завдавати їй шкоди або іншим чином фізично жорстоко поводитись з нею, наближатися до житла заявниці менше ніж на 20 м, підстерігати, вступати в контакт, також з використанням засобів дистанційного зв`язку, включно із соцмережами, організовувати зустріч, окрім випадків коли це необхідно для захисту законних інтересів, зокрема для спілкування з дитиною. Тривалість заборони обмежується до 25.10.2023. При цьому, за заявою заявниці вказано, що вона зазнає посягань з боку відповідача з 2016 року та масових посягань з 2021 року (а.с.157-158,190-192 т.1).

Рішенням суду Ремшайд у сімейній справі від 15.03.2024 року (№23F 5/24) було затверджено угоду, щодо права відповідача (батька дитини) спілкування з сином ОСОБА_4 у будні дні (двічі на тиждень), у вихідні дні у чітко встановленому місці (кожні другі – непарні календарні тижні), в шкільні канікули 2024 року у вказаний період (а.с.38-43 т.1). Кожен випадок порушення як зазначено в рішенні призведе до накладення штрафу.

Рішенням суду Ремшайд від 17.01.2025 у сімейній справі (№23F 5/24) на підставі заяви батька дитини від 08.08.2024 було накладено на маму дитини ОСОБА_13 штраф у розмірі 200 Євро за те, що під час періоду спілкування батька з дитиною – літні канікули 2024 з 4-го по 6-й тиждень, вона 05.08.2024 о 13.00 год взяла Домініка для купівлі взуття з домовленістю повернути дитину о 15.00 год, а потім до 16.00 год.

Однак мати повідомила, що дитина не хоче йти до батька, і повернула дитину тільки 08.08.2024. Згідно рішення обом батькам повторно роз`яснено, що їхні постійні суперечки з приводу порядку спілкування вкрай негативно впливають на Домініка та підтримано рекомендацію процесуального представника та Відомства у справах молоді про те, що батькам необхідно терміново звернутися до консультаційного центру (а.с.177-181 т.1).

ОСОБА_9 , за відсутності згоди позивача, 03.08.2025 року разом з восьмирічним (на той час) сином, залишила місце проживання в м. Ремшайд Федеративної Республіки Німеччина, та виїхала в Україну.

28.08.2025 ОСОБА_10 подав заяву до поліцейського управління м. Вупперталь про викрадення дитини Домініка (а.с.66-68 т.1).

24 вересня 2025 року у Міністерстві юстиції України зареєстровано заяву ОСОБА_1 про повернення дитини ОСОБА_14 , з України до Німеччини.

12 вересня 2025 року міський суд Ремшайд (сімейний суд) у справі про тимчасові заходи (№23F 73/25) за заявою батька ОСОБА_1 про передачу йому батьківських прав, прийняв рішення згідно якого частину батьківських прав щодо неповнолітньої дитини ОСОБА_14 , 2016 р.н. – передано батькові, а саме визначати місце проживання, шкільні справи, паспортні справи та право звертатися за допомогою у вихованні. В іншому випадку спільна батьківська опіка залишається в силі (а.с.44-50 т.1). Підставою такого рішення зазначено те, що батьки живуть окремо та мають спільні батьківські права, заява судом була задоволена в частині, в іншому – збережене спільне опікунство. Констатовано, що дитина проживає з матір`ю. Мати проти волі батька виїхала з дитиною 03.08.2025 до України.

14 листопада 2025 року міський суд Ремшайд у сімейній справі щодо неповнолітньої дитини ОСОБА_14 , 2016 р.н. (№23F 70/25) за заявою батька ОСОБА_1 , після усних слухань за участю обох батьків, дитини та інших представників, прийняв рішення про повну передачу батьківських прав на дитину ОСОБА_4 – батькові (а.с.56-62, 51-55 т.1). Підставою прийняття такого рішення стало те, що відповідач (мати) проти волі батька виїхала 03.08.2025 з восьмирічною на той час дитиною, який має німецьке громадянство, до України щоб залишитись там назавжди. Вона виключає можливість повернення в Німеччину та повернення дитини батькові. У м. Івано-Франківськ часто лунають тривоги, а енергетичні об`єкти за межами міста атакуються дронами. Таким чином мати піддала дитину потенційній небезпеці його життя, навіть якщо її місце проживання на заході України здається безпечнішим порівняно з зонами бойових дій на сході України. Рівень сприяння освітньому процесу в умовах війни не може зрівнятися з тими освітніми можливостями, які є у батька в Ремшайді, навіть якщо Домініку вдасться швидко підтягнути знання мови.

Під час розгляду справи ОСОБА_9 не заперечувала, що не бажає повертати дитину до держави її постійного місця проживання, визнавши, що має намір залишити дитину в Україні на постійне проживання.

13 січня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання незаконним утримування дитини на території України та повернення її за місцем постійного проживання до Німеччини.

Згідно інформації Ліцею №18 Івано-Франківської міської ради з приводу психологічного обстеження неповнолітнього ОСОБА_3 щодо з`ясування міжособистісних стосунків в шкільному середовищі, його ставлення до кожного з батьків, - хлопчик навчається в даному шкільному закладі з вересня 2025 року. На початку навчання спостерігалися незначні труднощі з вимовою окремих звуків та написанням слів під диктовку, які поступово подолані. Рівень навчальних досягнень відповідає віковим нормам. Українською мовою володіє на достатньому рівні, спостерігається позитивна динаміка. Мати належним чином виконує батьківські обов`язки, відносини в сім`ї доброзичливі, про батька ОСОБА_4 говорить неохоче, уникає відповідей на запитання, хлопчик не бажає з ним спілкуватися.

Відповідачкою ОСОБА_8 , як законним представником ОСОБА_3 , 26.08.2025 укладено Декларацію № 0001-НЕ33-КН10 про вибір лікаря ТОВ «ОМЕД КЛІНІК» ОСОБА_15 , який надає первинну медичну допомогу ОСОБА_16 (а.с.205 т.1).

Згідно психологічної характеристики психоемоційного стану та сімейних відносин ОСОБА_3 , 2016 р.н., наданої Центром психологічної допомоги дітям «Серденько» від 11.02.2026 проведено психологічне дослідження в умовах «зеленої кімнати» центру (без присутності матері). Так, ОСОБА_4 , якому 9 років, повідомив, що хоче проживати з матір`ю та повідомив про часті сварки між батьками коли проживали всі разом. Хлопчик демонструє виражений страх щодо батька, говорить, що той кричить на нього і сварить. При визначенні психологічної характеристики дитини було обрано 8 різних методик, за результатами яких підтверджено, що хлопчик перебуває у стані підвищеної тривожності та страху, особливо у взаємодії з батьком, якого він сприймає як джерело потенційної загрози та небезпеки, водночас зберігаючи позитивне, довірливе та емоційно безпечне ставлення до матері та старшого брата. Домінік демонструє емоційне дистанціювання від батька, є уникання контакту з ним та потребу у психологічному захисті.

Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України «Про міжнародні договори і угоди» чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно зі статтею 15 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

Згідно з частиною першою статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до частини першої статті 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Стаття 8 Конвенції передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, порядок та умови захисту дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування урегульовані Гаазькою Конвенцією 1980 року, яка набула чинності для Королівства Іспанія з 25 вересня 1978року, а для України - 01 вересня 2006 року.

Згідно зі статтею 1 Гаазької Конвенції 1980 року цілями цієї Конвенції є: a) забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав; та b) забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах.

Відповідно до частини першої статті 3 Гаазької Конвенції 1980 року переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; та b) у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.

Згідно з частиною другою статті 3 Гаазької Конвенції 1980 року права піклування, про які йдеться у пункті «а», можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.

Отже, виходячи зі змісту Гаазької Конвенції 1980 року, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції).

Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини одним із батьків, наділених правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування нею, без згоди якого (ї) відбулась зміна місця проживання дитини.

Верховний Суд зазначає, що відмова враховувати заперечення проти повернення підпадає під сферу дії статей 12, 13 і 20 Гаазької Конвенції 1980 року.

Відповідно до частини першої статті 12 Гаазької Конвенції 1980 року, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Згідно з частиною другою статті 12 Гаазької Конвенції 1980 року судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

Відповідно до статті 13 Гаазької Конвенції 1980 року, незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:

a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або

b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому необхідно брати до уваги її думку.

Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини.

Згідно зі статтею 20 Гаазької Конвенції 1980 року у поверненні дитини відповідно до положень статті 12 може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод.

Частиною другою статті 12, частинами першою, другою статті 13 та статтею 20 Гаазької Конвенції 1980 року визначено вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання.

Обов`язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини зазначена Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини (особу, яка заперечує проти повернення дитини).

У контексті розгляду поданого в рамках Гаазької Конвенції 1980 року запиту про повернення, який відповідним чином є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою Конвенцією 1980 року, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а) і існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть в першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. При виконанні свого завдання відповідно до статті 8 Гаазької Конвенції 1980 року національні суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого Суд розглядає відповідно до Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою.

Стаття 8 Гаазької Конвенції 1980 року накладає на державні органи конкретне процесуальне зобов`язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької Конвенції 1980 року, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької конвенції 1980 року. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій Конвенції 1980 року, яка повинна тлумачитися вузько (рішення Європейського суду з прав людини від 26 листопада 2013 року у справі «Х проти Латвії», заява № 27853/09, пункт 107, рішення ЄСПЛ від 28 січня 2021 року у справі «Сатановська та Роджерс проти України», заява № 12354/19, пункт 31).

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.(частина перша, друга статті 77 ЦПК України).

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків дії принципу змагальності у цивільному процесі.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 78 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Судом встановлено та не заперечується сторонами, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Федеративної республіки Німеччина, та з народження постійно проживав у Німеччині в м. Ремшайд, до червня 2021 року разом із обома батьками, а після їх розлучен6ня з матір`ю ОСОБА_8 . Права піклування про дитину до її переміщення в Україну здійснювали обоє батьків.

Зібраними в справі доказами підтверджено факт вивезення 03.08.2025 року ОСОБА_2 спільної дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без згоди батька ОСОБА_1 та утримання на території України, що за статтею 3 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей є незаконним та протиправним, оскільки воно здійснене з порушенням прав піклування, що належать також і батькові дитини, як на час такого вивезення, так і на даний час, згідно із законодавством держави постійного проживання дитини, і такі права фактично ним здійснювалися або здійснювалися б, якби не відбулося переміщення дитини без його згоди.

Що стосується доводів відповідачки стосовно обставин, що становлять виключення, передбачені Гаазькою Конвенцією 1980 року, для неповернення дитини до країни місця постійного проживання, колегія суддів зазначає таке.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.

Вирішуючи питання чи відповідає повернення дитини до Федеративної Республіки Німеччина її найкращим інтересам, необхідно встановити ці інтереси. В оцінці найкращих інтересів дитини необхідно дотримуватись балансу всіх елементів, необхідних для прийняття рішення в конкретній ситуації для конкретної дитини, враховуючи сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан дитини.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову про повернення дитини до Німеччини, суд зазначив, що ОСОБА_4 , з часу його народження не розлучався з матір`ю, проживав з нею постійно, досяг 9-ти річного віку, що є ще надто раннім віком, що відповідачка не бажає повертатись в Німеччину, що дитина бажає й надалі залишатися з матір`ю в Україні і не бажає повернення в Німеччину, а тому, на переконання суду можливе розлучення дитини з матір`ю, що може заподіяти Домініку психологічну шкоду або іншим шляхом створить нестерпну обстановку для хлопчика, який наразі вже навчається в Україні, має друзів та почувається тут в безпеці поруч з матір`ю.

Разом з тим, згідно з пунктом 1 статті 19 Гаазької Конвенції 1980 року ніяке рішення прийняте відповідно до цієї Конвенції, щодо повернення дитини, не розглядається як встановлення обставин будь-якого питання про піклування.

Вказане виключає оцінку обставин визначення місця проживання з одним із батьків у справі, що переглядається, а лише процедури повернення дитини до країни проживання, вивезення якої відбулося з порушенням процедур, визначених, зокрема нормами міжнародного права.

Повернення до країни постійного проживання не вирішує питання опіки над дитиною чи розлуки з одним із батьків.

Колегія суддів зауважує, що відповідачка не надала доказів того, що повернення дитини утруднить її зв`язок з матір`ю. Між Федеративною Республікою Німеччина та Україною діє безвізовий режим, доказів наявності будь-яких перешкод для супроводження дитини до країни постійного проживання відповідачкою не надано.

На державу-учасницю Конвенції про права дитини покладається обов`язок забезпечити у максимально можливій мірі виживання і здоровий розвиток дитини (стаття 6 Конвенції).

З урахуванням статті 6 Конвенції про права дитини, суд також бере до уваги безпекову складову при оцінці повернення дитини до Федеративної Республіки Німеччина, оскільки Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року в Україні був введений воєнний стан, який продовжується у зв`язку з тим, що агресія проти України триває.

Надана стороною відповідачки психологічна характеристика психоемоційного стану та сімейних відносин ОСОБА_3 , 2016 р.н., Центром психологічної допомоги дітям «Серденько» від 11.02.2026 не містять оцінки можливого заподіяння фізичної чи психічної шкоди дитині у випадку її повернення до країни постійного проживання, а констатує стан підвищеної тривожності дитини та емоційне дистанціювання від батька, та потребу у психологічному захисті.

Із зазначеної характеристики не випливає, що існує серйозний ризик того, що повернення до країни поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психологічної шкоди, або іншим шляхом створить для дитини нестерпну обстановку.

Колегія суддів також зауважує, що Домінік у суді першої інстанції висловився перед судом щодо небажання повернення в Німеччину, оскільки хоче проживати з мамою в Україні, однак будь-якого пояснення чому саме не бажає повернутися до Німеччини, суду не надав.

Матеріали справи не містять будь-яких інших доказів щодо ризиків спричинення психічного або фізичного насилля дитині у разі повернення до Німеччини.

З огляду на фактичні обставини справи, відсутність доказів серйозного ризику того, що повернення дитини поставить її під загрозу заподіяння шкоди психіці, відмова у позові не може бути виправданою.

У контексті винятків, передбачених Гаазькою Конвенцією 1980 року, колегія суддів приходить до висновку, що досліджені у цій справі належні та допустимі докази є достатніми для підтвердження права на повернення дитини до Федеративної Республіки Німеччина.

Таким чином апеляційний суд дійшов висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, скасування рішення суду першої інстанції з постановленням нового рішення про часткове задоволення позову в частині визнання незаконним вивезення та утримання ОСОБА_2 на території України дитини ОСОБА_3 , зобов`язання ОСОБА_2 повернути дитину до місця постійного проживання в м. Ремшайд, Федеративної Республіки Німеччина протягом одного місяця з дня набрання постанови суду законної сили з покладенням на неї витрат пов`язаних з поверненням дитини. У разі відмови добровільно повернути дитину зобов`язати ОСОБА_2 передати дитину батькові ОСОБА_1 для забезпечення повернення дитини на до Німеччини.

Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення, згідно ч.1 ст. 376 ЦПК України, є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Оскільки суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, то таке підлягає скасуванню з постановленням нового рішення про часткове задоволення позову.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Судовий збір, згідно ч.1 ст. 141 ЦПК України, покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Беручи до уваги, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено та ухвалено рішення про часткове задоволення його позову, з відповідачки ОСОБА_2 підлягають до стягнення на користь ОСОБА_1 витрати по оплаті судового збору у розмірі 1331,20 грн в суді першої інстанції та і 1 996,80 грн в суді апеляційної інстанції.

Керуючись ст.ст. 374, 376, 382-384, 389-390 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Микулич Ігор Володимирович, задовольнити частково.

Рішення Івано-Франківського міського суду від 15 липня 2026 року скасувати, та ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Микулич Ігор Володимирович, до ОСОБА_2 , треті особи які не заявляють самостійних вимог: Орган опіки та піклування виконкому Івано-Франківської міської ради, Міністерство юстиції України про визнання незаконним вивезення та утримання на території України малолітньої дитини, повернення дитини до місця постійного проживання задовольнити частково.

Визнати незаконним вивезення та утримання ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_3 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_4 в м. Ремшайд, Федеративної Республіки Німеччина.

Зобов`язати ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , проживаючу за адресою АДРЕСА_2 ) повернути неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 до місця постійного проживання в м. Ремшайд, Федеративної Республіки Німеччина протягом одного місяця з дня набрання постанови суду законної сили.

У разі відмови добровільно повернути дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зобов`язати ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , проживаючу за адресою АДРЕСА_2 ) передати дитину батькові ОСОБА_1 (проживаючому в АДРЕСА_3 ) для забезпечення повернення дитини на територію Федеративної Республіки Німеччина.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , проживаючої за адресою АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_1 (проживаючому в АДРЕСА_3 ) судові витрати у вигляді судового забору у розмірі 1331,20 гривень за розгляд справи в суді першої інстанції і 1 996,80 гривень за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Витрати пов`язані з поверненням ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 до Федеративної Республіки Німеччина покласти на ОСОБА_2 .

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з часу складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 02 жовтня 2026 року.

Головуюча: О. В. Пнівчук

Судді: І. В. Бойчук

О. О. Томин