Рішення від 01 жовтня 2026 р. у справі №320/6348/26 — Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 жовтня 2026 року № 320/6348/26

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Діски А. Б., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження в приміщенні суду в місті Києві адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 до Голови Вищої ради правосуддя Усика Григорія Івановича та членів Вищої ради правосуддя Бондаренко Тетяни Знаменівни, ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 звернулися до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Голови Вищої ради правосуддя Усика Григорія Івановича та членів Вищої ради правосуддя Бондаренко Тетяни Знаменівни, ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 та ОСОБА_16 , у якому просять:

- визнати протиправними дії голови Вищої ради правосуддя Усика Григорія Івановича та членів Вищої ради правосуддя Бондаренко Тетяни Знаменівни, ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 та ОСОБА_16 щодо підготовки та оприлюднення 13.01.2026 на офіційному веб-сайті Вищої ради правосуддя статті під назвою: «Використання матеріалів кримінальних проваджень як доказів у дисциплінарних провадженнях щодо суддів: чи існує правова проблема?»;

- зобов`язати голову Вищої ради правосуддя ОСОБА_17 та членів Вищої ради правосуддя ОСОБА_18 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 та ОСОБА_16 оприлюднити на офіційному веб-сайті Вищої ради правосуддя спростування (інформаційне повідомлення) про те, що тези, викладені у їх статті від 13.01.2026, не є обов`язковою та узгодженою правовою позицією Вищої ради правосуддя та не можуть бути використані як підстава для відхилення аргументів сторін щодо недопустимості доказів НСРД у конкретних дисциплінарних провадженнях.

В обґрунтування позовних вимог позивачі зазначають, що авторами оприлюдненої 13.01.2026 статті виступили одинадцять чинних членів Вищої ради правосуддя, які становлять більшість фактичного складу цього органу. Відповідачі, діючи як посадові особи конституційного органу, наділеного функціями «суду» у розумінні ст. 6 Конвенції про захист прав людини, публічно задекларували свою заздалегідь сформовану позицію щодо ключових обставин, які є предметом доказування як у дисциплінарних справах, що перебувають у провадженні ВРП, так і є предметом розгляду у Верховному Суді у процесі перегляду вже прийнятих ВРП рішень.

На переконання позивачів, використання у статті формулювання «консолідована позиція ВРП» свідчить про те, що відповідачі підтвердили, що поза межами передбаченої законом процедури (засідання Дисциплінарної палати чи власне ВРП) вони вже виробили «консолідовану позицію» про правомірність використання матеріалів негласних слідчих (розшукових) дій (далі - НСРД) під час здійснення своєї дисциплінарної функції щодо суддів.

Позивачі наголошують, що використаний фразеологічний зворот «поза всяким сумнівом» унеможливлює змагальність процесу, оскільки відповідачі публічно відмовилися від будь-якого сумніву щодо законності таких доказів, як доказів у дисциплінарних провадженнях щодо суддів, ще до моменту їхнього безпосереднього дослідження у відповідних дисциплінарних справах.

За твердженням позивачів, наразі Вища рада правосуддя здійснює розгляд низки дисциплінарних справ щодо позивачів, матеріали яких містять відповідні матеріали НСРД та звинувачення у яких власне ґрунтується на таких матеріалах НСРД.

У зв`язку з цим позивачі вважають, що оприлюднення вказаної статті не є науковою дискусією, а є актом позапроцесуального волевиявлення окремих членів ВРП, які водночас становлять більшість, необхідну для ухвалення відповідних рішень ВРП. Це створило ситуацію, за якої позивачі позбавлені права на розгляд їх справ незалежним і безстороннім органом, оскільки відповідачі вже публічно «винесли вирок» ключовим правовим аргументам позивачів у незаконний спосіб, чим порушили вимоги, у тому числі, ст. 19 Конституції України та ст. 6 Конвенції.

Позивачі зазначають, що наразі на розгляді Верховного Суду перебувають справи щодо оскарження окремих рішень ВРП щодо притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, предметом доказування у межах яких, у тому числі, є питання правомірності використання ВРП матеріалів НСРД щодо відповідних суддів. Зокрема це стосується справи № 990SCGC/21/25, позивачем у якій є ОСОБА_1 (Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 24 квітня 2025 року відкрила провадження у справі за скаргою ОСОБА_1 на рішення ВРП від 04 березня 2025 року № 396/0/15-25, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення Третьої Дисциплінарної палати ВРП від 13 листопада 2024 року № ЗЗОО/Здп/15-24). Дії відповідачів, що виразились в опублікуванні Статті, безпосередньо спрямовані на те, щоб обмежити процесуальну незалежність Верховного Суду при розгляді справи ОСОБА_1 , що є грубим перевищенням наданих ВРП та її членам повноважень та порушенням принципу розподілу влади.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 16.02.2026 (суддя Лисенко В.І.) адміністративну справу № 320/6348/26 передано за підсудністю до Верховного Суду як суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 30.03.2026 відмовлено у прийнятті до провадження справи № 320/6348/26, та передано справу за підсудністю до Київського окружного адміністративного суду.

Адміністративна справа до Київського окружного адміністративного суду надійшла 19.05.2026 та відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями була розподілена на суддю Леонтовича А.М.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 20.05.2026 заяву судді Леонтовича А.М. про самовідвід задоволено.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями для розгляду цієї справи визначено суддю Діску А.Б.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачам строк для усунення її недоліків.

У встановлений судом строк позивачами усунено недоліки позовної заяви.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 07.07.2026 відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.

Відповідачі проти задоволення позовних вимог заперечують. У відзиві представник зазначає, що опублікування 13 січня 2026 року статті є реалізацією гарантованого статтею 34 Конституції України права її авторів на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань, а також складовою наукової та професійної правничої дискусії щодо застосування норм права у дисциплінарних провадженнях стосовно суддів.

Відповідачі наголошують, що у статті викладено правовий аналіз питання допустимості використання матеріалів кримінального провадження, у тому числі матеріалів негласних слідчих (розшукових) дій, під час здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів. Наведені у ній висновки ґрунтуються на аналізі Конституції України, законодавства України, практики Вищої ради правосуддя, Верховного Суду та Європейського суду з прав людини і мають виключно науково-аналітичний характер.

На переконання відповідачів, стаття не містить індивідуального владного волевиявлення, не встановлює, не змінює та не припиняє прав чи обов`язків будь-яких осіб, не породжує юридичних наслідків, не вирішує жодної дисциплінарної справи та не є актом застосування норм права. Вона також не є рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідачі зазначають, що можливість використання матеріалів кримінального провадження в дисциплінарних справах ґрунтується на сформованій практиці Вищої ради правосуддя та правових висновках Великої Палати Верховного Суду.

Крім того відповідачі вказують, що законодавством передбачені спеціальні процесуальні механізми забезпечення безсторонності дисциплінарного органу.

Відповідачі також наголошують на відсутності порушеного суб`єктивного права позивачів, оскільки публікація не встановлює для них прав чи обов`язків та безпосередньо не змінює їх правового становища. У зв`язку з цим просять у задоволенні позову відмовити повністю.

У відповіді на відзив ОСОБА_4 додатково звертає увагу, що ні Закон України «Про Вищу раду правосуддя», ні Регламент Вищої ради правосуддя не передбачають такої форми діяльності, як «публікація консолідованої позиції більшості членів Ради у форматі медіастатей» щодо питань, які є предметом поточних правових спорів. Це, на думку позивача, є позапроцесуальним способом формування правової доктрини.

За твердженням позивача, категоричний вираз «поза всяким сумнівом» і «консолідована позиція ВРП» свідчить про закритість авторів до сприйняття протилежних аргументів сторін у майбутніх засіданнях. Фактично вона заблокувала можливість проведення законного та справедливого дисциплінарного провадження за участю цих членів Вищої ради правосуддя у відповідній категорії справ, а висловлювання авторів статті порушує статтю 126 Конституції України (незалежність суддів) та статтю 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», адже члени ВРП використали свій статус для формування «потрібного» їм правового поля навколо справ, що розглядаються Верховним Судом.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.

13 січня 2026 року на офіційному вебсайті Вищої ради правосуддя оприлюднено статтю під назвою «Використання матеріалів кримінальних проваджень як доказів у дисциплінарних провадженнях щодо суддів: чи існує правова проблема?».

Авторами зазначеної статті вказані члени Вищої ради правосуддя - ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 та ОСОБА_16 .

Зі змісту статті вбачається, що в ній проводиться висвітлення питання можливості використання в дисциплінарних провадженнях стосовно суддів матеріалів кримінальних проваджень, зокрема матеріалів негласних слідчих (розшукових) дій.

Вважаючи свої права порушеними, позивачі звернулися до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначений Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Відповідно до статті 131 Конституції України в Україні діє Вища рада правосуддя.

Згідно з частиною першою статті 1 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» Вища рада правосуддя є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.

Частиною четвертою статті 21 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» передбачено, що член Вищої ради правосуддя у своїй діяльності є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання.

Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» член Вищої ради правосуддя не може брати участі в розгляді питання і підлягає відводу, зокрема, якщо будуть встановлені інші обставини, що викликають сумнів у його неупередженості.

Згідно з частинами першою-третьою статті 34 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» рішення Вищої ради правосуддя та її органів ухвалюються на засіданні відповідно Вищої ради правосуддя або її органу більшістю членів, які беруть участь у такому засіданні, якщо інше не визначено цим Законом.

Згідно з пунктом 10.1 Регламенту Вищої ради правосуддя результатом розгляду питань діяльності Ради та її органів, віднесених Законом до їх компетенції, є рішення, які ухвалюють у таких формах: а) рішення; б) ухвала; в) протокольна ухвала.

Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною першою статті 5 КАС України передбачено право особи звернутися до адміністративного суду, якщо вона вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи законні інтереси.

За приписами частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті або вчинені вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою його надано; обґрунтовано; безсторонньо; добросовісно; розсудливо та пропорційно.

Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано право на справедливий і публічний розгляд справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Статтею 8 Конвенції гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, житла та кореспонденції.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Предметом спору у цій справі є правомірність дій відповідачів щодо підготовки та оприлюднення 13.01.2026 статті під назвою: «Використання матеріалів кримінальних проваджень як доказів у дисциплінарних провадженнях щодо суддів: чи існує правова проблема?».

Суд звертає увагу, що рішення, прийняті Вищою радою правосуддя або її Дисциплінарними палатами у дисциплінарних провадженнях щодо позивачів, предметом оскарження у цій справі не є. Відтак суд не надає оцінки правомірності відповідних дисциплінарних проваджень, законності отримання чи використання у них конкретних матеріалів НСРД, а також їх допустимості як доказів.

Доводи позивачів щодо застосування статей 14, 222, 257 КПК України стосуються допустимості використання матеріалів НСРД у конкретному дисциплінарному провадженні. Проте, вирішення цього питання не належить до предмета цієї справи та не впливає на оцінку правомірності самого факту оприлюднення на сайті Вищої ради правосуддя вказаної статті.

Судом встановлено та сторонами не заперечується, що стаття під назвою: «Використання матеріалів кримінальних проваджень як доказів у дисциплінарних провадженнях щодо суддів: чи існує правова проблема?» оприлюднена на офіційному вебсайті Вищої ради правосуддя. Авторами цієї статті вказано відповідачів. Водночас матеріали справи не містять доказів того, що зазначена стаття була предметом розгляду на засіданні Вищої ради правосуддя, приймалася шляхом голосування її членів або була оформлена рішенням, ухвалою чи протокольною ухвалою.

Правовий статус документа визначається порядком його прийняття, змістом та юридичними наслідками, а не окремими формулюваннями, використаними його авторами чи місцем опублікування.

Сам факт оприлюднення матеріалу та висвітлення позиції деяких членів Вищої ради правосуддя щодо певного правового питання на офіційному вебсайті Вищої ради правосуддя, як і кількість членів Вищої ради правосуддя, які зазначені його авторами, не надає такому матеріалу статусу рішення колегіального органу.

Такою публікацією не вирішено жодного питання щодо притягнення позивачів до дисциплінарної відповідальності, не встановлено їхніх прав чи обов`язків та не змінено їх правового становища.

Отже, вказана стаття не є рішенням Вищої ради правосуддя та сама по собі не породжує для позивачів юридичних наслідків.

При цьому посилання позивачів на використання у статті словосполучення «консолідована позиція ВРП» наведеного висновку не спростовує.

Варто зазначити, що опублікована стаття оформлена у вигляді наукового матеріалу з посиланням на використані джерела (у тому числі, науковий журнал). Проте, аналіз наукової складової такої публікації не входить до предмета оцінки у цій справі.

Крім того офіційний вебсайт Вищої ради правосуддя є інформаційним ресурсом, на якому розміщуються не лише рішення Вищої ради правосуддя, а й інші матеріали інформаційного характеру. Суд враховує, що сам по собі факт розміщення матеріалу на офіційному вебсайті Вищої ради правосуддя не змінює його правової природи та не надає йому статусу офіційного рішення Вищої ради правосуддя.

Водночас та обставина, що оспорювана публікація не є рішенням Вищої ради правосуддя, сама по собі не виключає можливості судового контролю за діями суб`єкта владних повноважень. Разом з тим, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, необхідною умовою надання судового захисту в порядку адміністративного судочинства є встановлення порушення такими діями прав, свобод або законних інтересів особи, яка звернулася до суду. Встановлюючи наявність чи відсутність такого порушення, суд надає оцінку оспорюваним діям відповідачів.

Так, обґрунтовуючи порушення своїх прав та законних інтересів у зв`язку із оприлюдненням статті, позивачі вказують, що підписавши статтю, 11 членів ВРП (більшість від фактичного складу) публічно підтримали одну зі сторін спору - сторону обвинувачення (дисциплінарного інспектора/скаржника), визнавши їхні докази (матеріали НСРД) апріорі допустимими. Указане, на думку позивачів, створює ситуацію передчасного вирішення справи, адже позивачі фактично позбавляються права на розгляд їх аргументів про недопустимість НСРД, оскільки члени Вищої ради правосуддя уже публічно назвали ці аргументи «такими, що не становлять правової проблеми». Також позивачі зазначають, що для суддів, рішення щодо яких уже прийняті ВРП і оскаржуються у Верховному Суді, стаття є інструментом неправомірного впливу на касаційну інстанцію.

Надаючи оцінку вказаним доводам позивачів, суд зазначає, що висловлення членом Вищої ради правосуддя правової позиції щодо можливості використання певної категорії доказів саме по собі не є тотожним наперед сформованому висновку щодо фактичних обставин та результату конкретної дисциплінарної справи.

Водночас статтею 33 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» передбачено спеціальний процесуальний механізм усунення члена Вищої ради правосуддя від участі у розгляді справи за наявності обставин, які викликають сумнів у його неупередженості.

При цьому наявність чи відсутність підстав для відводу певного члена Вищої ради правосуддя встановлюється в межах відповідного провадження з урахуванням усіх його обставин, а тому питання дотримання вимог безсторонності, передбачених статтею 6 Європейської конвенції з прав людини, жодним чином не впливає на правомірність оскаржуваних дій.

Доводи позивачів про те, що оприлюднення спірної статті становило позапроцесуальний вплив на суддів Верховного Суду, суд також відхиляє.

Саме по собі публічне висловлення правової позиції з питання, яке одночасно є предметом судового розгляду, не може беззаперечно свідчити про втручання у здійснення правосуддя.

Матеріалами справи не підтверджено обставин, які б свідчили, що оспорювані дії відповідачів були спрямовані на спонукання Верховного Суду до ухвалення конкретного рішення у певній справі. Так само матеріалами справи не підтверджується, що суддями вживались у встановленому законом порядку заходи у зв`язку з втручанням у їхню діяльність через опублікування статті на сайті Вищої ради правосуддя.

Суд вкотре зазначає, що спірним у цій справі є дії щодо підготовки та оприлюднення статті з питання застосування відповідних матеріалів у дисциплінарних провадженнях. У межах цієї справи не оскаржується правомірність проведення НСРД, отримання відповідної інформації, її передання Вищій раді правосуддя чи використання конкретних матеріалів у дисциплінарному провадженні. А тому безпідставними є посилання позивачів на статтю 8 Європейської конвенції з прав людини.

Доводи позивачів про порушення відповідачами частини другої статті 19 Конституції України також не можуть бути підставою для задоволення позову.

Відсутність у Законі України «Про Вищу раду правосуддя» окремої норми, яка передбачає таку форму діяльності членів Вищої ради правосуддя, як підготовка та оприлюднення аналітичних, публіцистичних чи наукових матеріалів, сама по собі не свідчить про протиправність оспорюваних дій.

Як встановлено судом, підготовка та оприлюднення такої статті не були формою реалізації владних повноважень Вищої ради правосуддя щодо позивачів, оскільки шляхом її публікації не вирішувалося жодного питання щодо їхніх прав чи обов`язків та не приймалося обов`язкового для них рішення.

Водночас Порядок оприлюднення інформації на офіційних інтернет-ресурсах Вищої ради правосуддя, затверджений Рішенням Вищої ради правосуддя від 28.05.2020 № 1606/0/15-20 передбачає можливість опублікування на сайті Вищої ради правосуддя інших, окрім рішень Вищої ради правосуддя, інформаційних матеріалів.

Отже, посилання позивачів на частину другу статті 19 Конституції України не спростовує висновків суду щодо правової природи такої публікації.

За змістом статей 2 та 5 КАС України обов`язковою умовою задоволення адміністративного позову є встановлення порушення оскаржуваним рішенням, дією чи бездіяльністю прав, свобод або законних інтересів особи, яка звернулася до суду.

Оскільки спірна публікація не змінює обсягу прав та обов`язків позивачів і не перешкоджає реалізації наданих їм процесуальних прав, підстав для висновку про порушення їхніх прав саме оспорюваними діями суд не встановив.

Не підлягає задоволенню і вимога про зобов`язання відповідачів оприлюднити спростування.

Зміст заявленої вимоги свідчить, що позивачі фактично просять зобов`язати відповідачів оприлюднити визначене судом правове судження про статус викладеної у статті позиції та можливість її врахування у дисциплінарних провадженнях.

При цьому питання допустимості конкретного доказу та оцінки відповідних заперечень сторін вирішуються під час розгляду конкретної дисциплінарної справи.

Заявлений у цій частині спосіб захисту фактично спрямований на визначення порядку оцінки доводів учасників в інших провадженнях, що не відповідає предмету судового захисту у цій справі.

Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову.

Підстави для розподілу судових витрат, відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, відсутні.

Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 до Голови Вищої ради правосуддя Усика Григорія Івановича та членів Вищої ради правосуддя Бондаренко Тетяни Знаменівни, ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 та ОСОБА_16 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії - відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Діска А.Б.