Постанова від 01 жовтня 2026 р. у справі №420/3613/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 жовтня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/3613/26

Головуючий в 1 інстанції: Харченко Ю.В.

Дата і місце ухвалення 07.07.2026р., м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Бойка А.В.,

суддів: Тарновецького І.І.,

Шевчук О.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу Державного бюро розслідувань на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 07 липня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державного бюро розслідувань, начальниці відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів Управління забезпечення діяльності Державного бюро розслідувань Згіблової Оксани Олексіївни про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до начальниці відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів Управління забезпечення діяльності Державного бюро розслідувань Згіблової Оксани Олексіївни та Державного бюро розслідувань, в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність начальниці відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів Управління забезпечення діяльності Державного бюро розслідувань Згіблової Оксани Олексіївни через умисне ненадання інформації згідно запиту на інформацію від 4 лютого 2026 року про надання копії контрактів про проходження служби ОСОБА_2 , укладених за час роботи у Державному бюро розслідувань.

- зобов?язати Державне бюро розслідувань надати ОСОБА_1 згідно запиту на інформацію від 4 лютого 2026 року копії контрактів про проходження служби ОСОБА_2 , укладених за час роботи у Державному бюро розслідувань.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16.02.2026 року позов задоволено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Державне бюро розслідувань подало апеляційну скаргу, в якій посилалось на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

У поданій апеляційній скарзі апелянт вказав на те, що на адресу ДБР надійшов запит ОСОБА_1 від 04.02.2026, у якому позивач без зазначення причин, мотивів та мети свого запиту просив надати йому копії контрактів про проходження служби Директора ДБР ОСОБА_3 , укладених за час роботи в ДБР.

Як вказав апелянт, листом ДБР від 10.02.2026 № 255ПІ/10-13-06-293/26 повідомлено позивача про те, що відповідно до пункту 1.3 Переліку відомостей, що становлять службову інформацію у центральному апараті та територіальних управліннях ДБР, затвердженого наказом ДБР від 29.06.2021 № 373 (далі – Перелік № 373) відомості щодо проходження служби особами рядового і начальницького складу органу ДБР (службові обов`язки, призначення, переведення, звільнення тощо) віднесено до відомостей, що становлять службову інформацію В свою чергу оскільки запитувана інформація віднесена до відомостей, що становлять службову інформацію, ДБР проведено трискладовий тест в розрізі положень частини другої статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації та за його наслідками ДБР відмовило у наданні запитуваних копій контрактів Директора ДБР, мотивувавши таку відмову тим, що зазначені документи містять службову інформацію відповідно до пункту 1.3 Переліку № 373.

Апелянт вважає, що суд першої інстанції безпідставно, без дослідження змісту запиту, відповіді ДБР та фактичних підстав відмови, зобов`язав ДБР надати ОСОБА_1 інформацію на його запит від 04.02.2026 щодо надання копій контрактів Директора ДБР за час роботи у ДБР.

На думку апелянта, суд першої інстанції помилково ототожнив контракти з розпорядчими актами. Як вказав апелянт, запитувана інформація стосувалась саме контрактів Директора ДБР ОСОБА_3 , які є службовою інформацією з обмеженим доступом і містять відомості щодо проходження служби особами РНС ДБР (п. 1.3 Переліку № 373), тоді як в основу оскаржуваного рішення суд поклав мотивувальну частину постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду у справі № 420/2794/26, спір у якій стосувався розпорядчих актів (наказів) щодо набуття повноважень виконуючого обов`язки Директора ДБР, а не контрактів про проходження служби.

В апеляційній скарзі відповідач посилався на те, що суд вийшов за межі предмета спору та провів трискладовий тест щодо іншого (незапитуваного) виду інформації, тоді як предметом перевірки суду мало б бути: проведення трискладового тесту ДБР, його відповідність вимогам Закону та чи наведено у ньому достатнє мотивування. Натомість, як вважає апелянт, суд першої інстанції, не дослідивши зміст запитуваних контрактів, самостійно провів новий трискладовий тест. При цьому апелянт вважає, що суд проводив оцінку не щодо контрактів, а щодо розпорядчих актів про призначення, які не стосувались предмету спору.

Також відповідач зазначив, що обґрунтовуючи своє рішення, суд першої інстанції послався на пункт 1.5 Переліку відомостей, що становлять службову інформацію, затвердженого наказом ДБР від 20.08.2020 № 434. Проте зазначений наказ втратив чинність ще у 2021 році на підставі наказу ДБР від 29.06.2021 № 373, яким затверджено новий Перелік.

Апелянт вважає, що суд першої інстанції здійснив оцінку правомірності дій ДБР із застосуванням нечинного нормативно-правового акта, а тому неправильно застосував норми матеріального права, що відповідно до статті 317 КАС України є самостійною підставою для скасування рішення суду.

На думку відповідача, ДБР забезпечило дотримання балансу між правом на інформацію, інтересами органу та безпекою його особового складу, а тому провівши «трискладовий тест» відмовило позивачу у наданні інформації (копії контрактів), які підпадають під обмеження, визначені Переліком.

Апелянт вказав на те, що ДБР є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції. Після початку повномасштабного військового вторгнення рф на територію України особовий склад оперативних та слідчих підрозділів ДБР зосереджений на завданнях, зокрема, щодо виявлення, запобігання та припинення проявів державної зради, колабораційної діяльності і пособництва державі-агресору як на території, підконтрольній Уряду України, так і на лінії зіткнення, а також в населених пунктах, нещодавно звільнених від російської окупації; розслідування фактів вчинення військовослужбовцями самовільних залишень військових частин або місць служби, дезертирства та інших військових злочинів тощо. З огляду на це захист конфіденційності осіб, які обіймають посади в органах ДБР, СБУ, ГУР МО є необхідним заходом у демократичному суспільстві для забезпечення їх ефективної роботи та можливої протидії впливу них. Суспільна небезпека від можливого тиску на працівників ДБР, керівництво ДБР чи їх близьких осіб через володіння його персональними даними є значно вищою.

З огляду на зазначене апелянт просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 07.07.2026 року та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити у повному обсязі.

Правом на подання відзиву на апеляційну скаргу в порядку статті 304 КАС України ОСОБА_1 не скористався.

Справу розглянуто в порядку письмового провадження відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне:

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 04.02.2026 року звернувся до Державного бюро розслідувань з інформаційним запитом, в якому просив надати копії контрактів про проходження служби ОСОБА_2 , укладених за час роботи у Державному бюро розслідувань.

У відповідь на вказаний запит ДБР листом від 10.02.2026 року № 255ПІ/10-13-06-293/26, за підписом начальниці відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів Управління забезпечення діяльності Державного бюро розслідувань ОСОБА_4 повідомило позивача, зокрема, про те, що відповідно до пункту 1.3 Переліку відомостей, що становлять службову інформацію у центральному апараті та територіальних управліннях Державного бюро розслідувань, затвердженого наказом ДБР від 29.06.2021 № 373, відомості щодо проходження служби особами рядового і начальницького складу органу ДБР (службові обов`язки, призначення, переведення, звільнення тощо) віднесено до відомостей, що становлять службову інформацію.

У зв`язку із чим відповідач вказав на відсутність підстав для надання запитуваної інформації.

При цьому, керуючись положеннями статті 6 Закону України "Про доступ до публічної інформації" розпорядник інформації застосував «трискладовий тест» для оцінки правомірності обмеження доступу до інформації, що відображено у відповіді на запит.

Не погоджуючись із бездіяльністю начальниці відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів Управління забезпечення діяльності Державного бюро розслідувань ОСОБА_4 через умисне ненадання інформації згідно запиту на інформацію від 04 лютого 2026 року, позивач звернувся до суду першої інстанції з даним адміністративним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції посилався на те, що посада Директора Державного Бюро розслідувань, яку обіймав ОСОБА_5 , є публічною посадою, а тому, на думку суду, обставини щодо призначення, набуття та припинення повноважень не може бути інформацією з обмеженим доступом. Суд дійшов висновку, що запитувана позивачем інформація не стосується відомостей щодо оперативних працівників Державного Бюро розслідувань, а стосувалась суто повноважень директора ДБР, який, при цьому є публічною особою.

Враховуючи наведене, за наслідком аналізу передумови для встановлення відкритості чи обмеження інформації методом застосовування до такої інформації "трискладового тесту", суд дійшов висновку, що відповідач необґрунтовано обмежив доступ до запитуваної позивачем інформації.

Колегія суддів не погоджується з даними висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне:

Відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації регулює Закон України «Про інформацію» №2657-XII від 02.10.1992 року (далі – Закон №2657-XII).

Згідно ст. 1 Закону №2657-XII, інформація будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді; документ - матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі.

Статтею 4 Закону №2657-XII визначено, що суб`єктами інформаційних відносин є: фізичні особи; юридичні особи; об`єднання громадян; суб`єкти владних повноважень.

Об`єктом інформаційних відносин є інформація.

Статтею 5 Закону №2657-XII передбачено, що кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону №2657-XII право на інформацію забезпечується, зокрема, створенням механізму реалізації права на інформацію; створенням можливостей для вільного доступу до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, інших інформаційних банків, баз даних, інформаційних ресурсів; обов`язком суб`єктів владних повноважень інформувати громадськість та медіа про свою діяльність і прийняті рішення; обов`язком суб`єктів владних повноважень визначити спеціальні підрозділи або відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації; здійсненням державного і громадського контролю за додержанням законодавства про інформацію; встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

Згідно ст. 7 Закону №2657-XII право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб`єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Суб`єкт інформаційних відносин може вимагати усунення будь-яких порушень його права на інформацію.

Статтею 20 Закону №2657-XII визначено, що за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом.

Будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом.

Відповідно до статті 21 Закону №2657-XII інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація.

Порядок віднесення інформації до таємної або службової, а також порядок доступу до неї регулюються законами.

До інформації з обмеженим доступом не можуть бути віднесені такі відомості: 1) про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту; 2) про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні ситуації, що сталися або можуть статися і загрожують безпеці людей; 3) про стан здоров`я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення; 4) про факти порушення прав і свобод людини, включаючи інформацію, що міститься в архівних документах колишніх радянських органів державної безпеки, пов`язаних з політичними репресіями, Голодомором 1932-1933 років в Україні та іншими злочинами, вчиненими особами, які брали участь або сприяли реалізації російської імперської політики, представниками комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів; 5) про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб; 5-1) щодо діяльності державних та комунальних унітарних підприємств, господарських товариств, у статутному капіталі яких більше 50 відсотків акцій (часток) належать державі або територіальній громаді, а також господарських товариств, 50 і більше відсотків акцій (часток) яких належать господарському товариству, частка держави або територіальної громади в якому становить 100 відсотків, що підлягають обов`язковому оприлюдненню відповідно до закону; 5-2) про використання публічних коштів розпорядниками та одержувачами коштів державного і місцевих бюджетів, суб`єктами господарювання державної і комунальної власності, органами Пенсійного фонду та Фонду загальнообов`язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, що підлягають обов`язковому оприлюдненню відповідно до закону; 6) інші відомості, доступ до яких не може бути обмежено відповідно до законів та міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно ст. 29 Закону №2657-XII, інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення.

Предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов`язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо.

Статтею 27 Закону №2657-XII передбачено, що порушення законодавства України про інформацію тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законами України.

Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, та інформації, що становить суспільний інтерес, регулює Закон України «Про доступ до публічної інформації» від 13 січня 2011 року № 2939-VI (далі – Закон № 2939-VI).

Згідно ст. 1 Закону № 2939-VI, публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ст. 5 Закону № 2939-VI, доступ до інформації забезпечується шляхом, зокрема, надання інформації за запитами на інформацію.

Частиною 1 статті 6 Закону № 2939-VI передбачено, що інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація.

Згідно ч. 2 ст. 6 Закону № 2939-VI, обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог:

1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя;

2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам;

3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

За положеннями ч. 3 ст. 6 Закону № 2939-VI, інформація з обмеженим доступом має надаватися розпорядником інформації, якщо він правомірно оприлюднив її раніше.

Відповідно до ч. 4 ст. 6 Закону № 2939-VI, інформація з обмеженим доступом має надаватися розпорядником інформації, якщо немає законних підстав для обмеження у доступі до такої інформації, які існували раніше.

Статтею 9 Закону № 2939-VI передбачено, що відповідно до вимог частини другої статті 6 цього Закону до службової може належати така інформація:

1) що міститься в документах суб`єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов`язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень;

2) зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці.

Перелік відомостей, що становлять службову інформацію, який складається органами державної влади, органами місцевого самоврядування, іншими суб`єктами владних повноважень, у тому числі на виконання делегованих повноважень, не може бути обмеженим у доступі.

Згідно ст. 12 Закону № 2939-VI, суб`єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є: 1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об`єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб`єктів владних повноважень; 2) розпорядники інформації - суб`єкти, визначені у статті 13 цього Закону; 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації.

Статтею 13 Закону № 2939-VI передбачено, що розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються, зокрема, суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання.

Статтею 14 Закону № 2939-VI визначено, що розпорядники інформації зобов`язані: 1) оприлюднювати інформацію, передбачену цим та іншими законами; 2) систематично вести облік документів, що знаходяться в їхньому володінні; 3) вести облік запитів на інформацію; 4) визначати спеціальні місця для роботи запитувачів з документами чи їх копіями, а також надавати право запитувачам робити виписки з них, фотографувати, копіювати, сканувати їх, записувати на будь-які носії інформації тощо; 5) мати спеціальні структурні підрозділи або призначати відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації та оприлюднення інформації; 6) надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об`єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію.

Відповідно до ст. 16 Закону № 2939-VI, розпорядник інформації відповідає за визначення завдань та забезпечення діяльності структурного підрозділу або відповідальної особи з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації, відповідальних за опрацювання, систематизацію, аналіз та контроль щодо задоволення запиту на інформацію, надання консультацій під час оформлення запиту, а також за оприлюднення інформації, передбаченої цим Законом.

Запит, що пройшов реєстрацію в установленому розпорядником інформації порядку, обробляється відповідальними особами з питань доступу до публічної інформації.

Згідно статті 19 Закону № 2939-VI, запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.

Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.

Запит на інформацію може бути індивідуальним або колективним. Запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача.

Відповідно до ст. 20 Закону № 2939-VI, розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту.

За положеннями статті 22 Закону № 2939-VI, розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках:

1) розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит;

2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону;

3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов`язані з копіюванням або друком;

4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п`ятою статті 19 цього Закону.

Відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації.

У відмові в задоволенні запиту на інформацію має бути зазначено: 1) прізвище, ім`я, по батькові та посаду особи, відповідальної за розгляд запиту розпорядником інформації; 2) дату відмови; 3) мотивовану підставу відмови; 4) порядок оскарження відмови; 5) підпис.

Відмова в задоволенні запиту на інформацію надається в письмовій формі.

Відповідно до ст. 23 Закону № 2939-VI рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду.

Запитувач має право оскаржити: 1) відмову в задоволенні запиту на інформацію; 2) відстрочку задоволення запиту на інформацію; 3) ненадання відповіді на запит на інформацію; 4) надання недостовірної або неповної інформації; 5) несвоєчасне надання інформації; 6) невиконання розпорядниками обов`язку оприлюднювати інформацію відповідно до статті 15 цього Закону; 7) інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача.

Оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно ст. 24 Закону № 2939-VI, відповідальність за порушення законодавства про доступ до публічної інформації несуть особи, винні у вчиненні таких порушень: 1) ненадання відповіді на запит; 2) ненадання інформації на запит; 3) безпідставна відмова у задоволенні запиту на інформацію; 4) неоприлюднення інформації відповідно до статті 15 цього Закону; 5) надання або оприлюднення недостовірної, неточної або неповної інформації; 6) несвоєчасне надання інформації; 7) необґрунтоване віднесення інформації до інформації з обмеженим доступом; 8) нездійснення реєстрації документів; 9) навмисне приховування або знищення інформації чи документів.

Відповідно до статей 6, 9 Закону України «Про доступ до публічної інформації» наказом Державного бюро розслідувань від 29.06.2021 року № 373 затверджено Перелік відомостей, що становлять службову інформацію у центральному апараті та територіальних управліннях Державного бюро розслідувань (далі – Перелік № 373).

Згідно п. 1.3 Переліку № 373, до службової інформації віднесено відомості щодо проходження служби особами рядового і начальницького складу органу ДБР (службові обов`язки, призначення, переведення, звільнення тощо).

Відмовляючи у наданні інформації на запит, відповідач посилався на те, що запитувана інформація належить до категорії інформації з обмеженим доступом.

Надаючи оцінку правомірності відмови у наданні позивачу запитуваної інформації за запитом від 04.02.2026 року, колегія суддів зазначає наступне:

Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) гарантовано, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

Конституція України, як і міжнародне законодавство передбачають, що право на доступ до інформації не є абсолютним та може бути обмежене законом за певних умов.

За змістом пункту 3 статті 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права здійснення права на свободу вираження, зокрема права отримувати і поширювати інформацію, накладає особливі обов`язки і особливу відповідальність. Воно може бути обмежене законом, якщо це необхідно, зокрема для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров`я чи моралі населення.

Велика Палата ЄСПЛ у рішенні від 08.11.2016 у справі «Угорський Гельсінський комітет проти Угорщини» (заява № 18030/11) зазначила, що інформація, дані або документи, до яких вимагається доступ, як правило, повинні відповідати критерію суспільного інтересу, щоб призвести до необхідності їхнього поширення відповідно до Конвенції. Така необхідність може існувати, коли, inter alia, поширення інформації забезпечує прозорість у порядку ведення державних справ та у питаннях, що становлять інтерес для суспільства в цілому, і таким чином, дозволяє широкій громадськості брати участь у державному управлінні (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Центр демократії та верховенства права проти України".

Визначення того, що може становити предмет суспільного інтересу, буде залежати від обставин кожної справи. Суспільний інтерес виникає щодо питань, які впливають на громадськість настільки, що вона може на законних підставах цікавитися ними, які привертають її увагу або які значно стосуються її, особливо якщо такі питання впливають на добробут громадян чи життя громади. Це також стосується питань, здатних призвести до значних суперечок щодо важливих соціальних викликів або проблем, про які громадськість бажатиме отримати інформацію. Суспільний інтерес не може зводитися до прагнення громадськості отримати інформацію про приватне життя інших людей.

Для визначення можливості обмеження доступу до інформації застосовується «трискладовий тест» за частиною другою статті 6 Закону № 2939-VI.

Про необхідність застосування «трискладового тесту» також зазначає ЄСПЛ (справа «Аврамчук проти України» (заява № 65906/13).

Таким чином, передумовою для визначення підстав відкритості чи обмеження інформації є застосування «трискладового тесту».

Отже, як національні, так і міжнародні норми прямо передбачають можливість обмеження доступу до інформації, якщо це здійснюється на законних підставах, відповідає принципу домірності та спрямоване на захист важливих суспільних інтересів.

Однак при обмеженні доступу до інформації суб`єкт владних повноважень має дотримуватися балансу між суспільним інтересом до відповідної інформації та необхідністю захисту прав приватних осіб.

В даному випадку відповідач, відмовляючи у наданні інформації на запит з огляду на віднесення її до інформації з обмеженим доступом, здійснив перевірку відповідності умовам обмеження доступу до інформації відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону № 2939-VI.

Відповідач вказував на те, що виходячи зі змісту норм абзацу другого частини другої статті 12 Закону України «Про національну безпеку України» ДБР, виконуючи покладені на нього законодавством особливі завдання, здійснює свої функції із забезпечення національної безпеки у взаємодії з органами, які входять до складу сектору безпеки і оборони. Із урахуванням наведеного, з метою забезпечення режиму воєнного стану та здійснення заходів щодо відсічі збройної агресії проти України ДБР виконує покладені на нього законодавством повноваження і в межах компетенції бере участь у протидії злочинності, зокрема зумовленої військовою агресією Російської Федерації. Реалізацію зазначених повноважень ДБР здійснюють його уповноважені посадові особи (стаття 7 Закону № 794-VIII).

Також зазначив, що віднесення запитуваної інформації до відомостей, що становлять службову інформацію, зумовлено також і тим, що в розрізі положень частини другої статті 6 Закону № 2939-VI (щодо проведення трискладового тесту): 1) обмеження доступу до зазначених відомостей відповідає правомірному інтересу держави Україна в забезпеченні національної безпеки та територіальної цілісності, а також запобіганню кримінальним правопорушенням у період воєнного стану (що можливо тільки в разі забезпечення належного виконання органами державної влади в особі їх уповноважених осіб покладених на них завдань у відповідних сферах); 2) надання запитуваної інформації щодо працівників ДБР може становити пряму загрозу їхньому життю та здоров`ю у зв`язку з високою ймовірністю вчинення стосовно них кримінальних правопорушень. Також ймовірність завдання істотної шкоди захищеним інтересам полягає у можливості маніпулювання відповідними відомостями з боку третіх недоброчесних осіб з метою опосередкованого та/або безпосереднього впливу на працівників ДБР для схилення їх до прийняття тих чи інших рішень, що може призвести до створення передумов для спроб та намагань використати в інтересах певних сил діяльність ДБР. Зважаючи на специфіку завдань, які вирішує ДБР, вказана шкода є істотною, а ймовірність її настання внаслідок надання доступу до запитуваних відомостей є високою; 3) зазначена вище потенційно-конкретна істотна шкода від надання таких відомостей значною мірою переважає суспільний інтерес в їх отриманні.

Колегія суддів враховує, що згідно ст. 1 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», Державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень, віднесених до його компетенції.

Статтею 4 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» передбачено, що незалежність ДБР від незаконного втручання у його діяльність гарантується, зокрема, визначеними цим та іншими законами спеціальним статусом Державного бюро розслідувань, особливим порядком, фінансування та організаційного забезпечення діяльності; забороною незаконного втручання у здійснення повноважень працівників Державного бюро розслідувань; правовим захистом і забезпеченням особистої безпеки працівників Державного бюро розслідувань, їхніх близьких родичів.

Згідно статті 14 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» до працівників Державного бюро розслідувань належать особи рядового і начальницького складу, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір (контракт) із Державним бюро розслідувань.

Служба в Державному бюро розслідувань є державною службою особливого характеру.

Відповідно до статті 18 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» працівники Державного бюро розслідувань під час виконання покладених на них обов`язків є представниками влади, діють від імені держави і перебувають під її захистом. Ніхто, за винятком уповноважених посадових осіб державних органів у передбачених законами випадках, не має права втручатися в їхню законну діяльність.

В інтересах забезпечення особистої безпеки працівників Державного бюро розслідувань та членів їхніх сімей не допускається розголошення в медіа відомостей про місце проживання цих осіб. Відомості про проходження служби працівниками Державного бюро розслідувань надаються з дозволу Директора Державного бюро розслідувань або його заступника.

В умовах дії правового режиму воєнного стану Державне бюро розслідувань виконує завдання, безпосередньо пов`язані із забезпеченням національної безпеки та правопорядку.

Колегія суддів вважає, що обмеження доступу до відомостей щодо проходження служби особами рядового і начальницького складу органу ДБР (призначення, переведення, звільнення, тощо), яку віднесено до службової інформації, відповідає захищеним Законом гарантіям незалежності ДБР в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності та громадського порядку.

З урахуванням статусу ДБР, як правоохоронного органу, специфіки завдань, які вирішує ДБР та його працівники, заборону незаконного втручання у здійснення повноважень працівників ДБР - обмеження доступу до відомості щодо проходження служби особами рядового і начальницького складу органу ДБР, зокрема, інформації щодо призначення особи на посаду, звільнення її з посади та про подальше проходження служби, здійснюється з метою запобігання злочинам, а також для захисту репутації або прав інших людей.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що відповідачем доведено наявність першої умови, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 6 Закону України “Про доступ до публічної інформації”.

Щодо того, що розголошення інформації може завдати істотної шкоди інтересам, слід зазначити наступне:

Відповідач наголошував на тому, що надання запитуваної інформації щодо працівників ДБР може становити пряму загрозу їхньому життю та здоров`ю у зв`язку з високою ймовірністю вчинення стосовно них кримінальних правопорушень. Також ймовірність завдання істотної шкоди захищеним інтересам полягає у можливості маніпулювання відповідними відомостями з боку третіх недоброчесних осіб з метою опосередкованого та/або безпосереднього впливу на працівників ДБР для схилення їх до прийняття тих чи інших рішень, що може призвести до створення передумов для спроб та намагань використати в інтересах певних сил діяльність ДБР.

Колегія суддів також враховує, що на час виникнення спірних правовідносин в Україні діє правовий режим воєнного стану, запроваджений Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-IX, дія якого неодноразово продовжувалася.

Зважаючи на специфіку завдань, які вирішує ДБР, функції Державного бюро розслідувань як державного правоохоронного органу, характер запитуваної інформації, а також умови дії правового режиму воєнного стану, колегія суддів погоджується, що поширення запитуваної інформації, яка є інформацією з обмеженим доступом, може створити ризик заподіяння істотної шкоди інтересам національної безпеки та належному виконанню покладених на Державне бюро розслідувань функцій.

Таким чином шкода від оприлюднення запитуваної інформації може бути істотною та зачіпати державні інтереси, що полягають у незалежності Державного бюро розслідувань як правоохоронного органу та його посадових осіб.

При цьому колегія суддів погоджується з твердженням відповідача про те, що потенційна шкода від розголошення або публікації запитуваних документів, переважає суспільний інтерес в їх отриманні.

Таким чином, проаналізувавши передумови для встановлення відкритості чи обмеження інформації методом застосовування до такої інформації "трискладового тесту", колегія суддів вважає, що відповідач обґрунтовано обмежив доступ до запитуваної позивачем інформації, оскільки її розголошення може завдати істотної шкоди інтересам держави в особі Державного бюро розслідувань та його працівникам.

Крім того колегія суддів вважає обґрунтованими доводи відповідача про те, що запитувані позивачем документи не є розпорядчими актами, а відкритість процедури призначення посадової особи не змінює правової природи контракту та не виключає можливості віднесення його змісту до службової інформації з обмеженим доступом.

За встановлених у даній справі обставин колегія суддів доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають.

Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно ч. 1, 4 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

На підставі наведеного у сукупності, оскільки судом першої інстанції неповно з`ясовані обставини справи та порушено норми матеріального права, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Частиною 1 статті 257 КАС України встановлено, що за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

Відповідно до п.2 ч.5 ст.328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності.

Підстави для перерозподілу судових витрат згідно ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України відсутні.

Керуючись ст.ст. 241, 243, 250, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Державного бюро розслідувань задовольнити.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 07 липня 2026 року скасувати.

Прийняти нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Державного бюро розслідувань, начальниці відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів Управління забезпечення діяльності Державного бюро розслідувань Згіблової Оксани Олексіївни про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Суддя-доповідач: А.В. Бойко

Суддя: І.І. Тарновецький

Суддя: О.А. Шевчук