Постанова від 01 жовтня 2026 р. у справі №520/30729/25 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 жовтня 2026 р. Справа № 520/30729/25

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Жигилія С.П.,

Суддів: Перцової Т.С. , Макаренко Я.М. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 13.02.2026 (суддя Супрун Ю.О.; м. Харків) по справі № 520/30729/25

за позовом ОСОБА_1

до ІНФОРМАЦІЯ_1

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_2 в особі ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі – відповідач), у якому просила:

- визнати бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_2 в особі ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані 20 днів додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, як одинокій матері – протиправною;

- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_3 в особі ІНФОРМАЦІЯ_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) грошову компенсацію за невикористані 20 днів додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, як одинокій матері у розмірі 5358 (п`ять тисяч триста п`ятдесят вісім) гривень 37 копійок;

- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_3 в особі ІНФОРМАЦІЯ_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) середній заробіток за час затримки розрахунку у розмірі 195511 (сто дев`яносто п`ять тисяч п`ятсот одинадцять) гривень 29 копійок.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 13 лютого 2026 року по справі № 520/30729/25 в задоволенні адміністративного позову відмовлено в повному обсязі.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивач подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин справи та неправильне застосування судом норм матеріального права, просить скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд необґрунтовано дійшов висновку про відсутність у неї статусу одинокої матері. Вказує, що суд першої інстанції визнав, що законодавством не встановлено конкретного переліку документів для підтвердження такого статусу, однак мотивував відмову у задоволенні позову саме їх ненаданням, чим встановив додаткову умову реалізації права, не передбачену законом. Наголошує, що Сімейний кодекс України не зобов`язує матір отримувати спеціальне рішення суду чи органу опіки для підтвердження виховання дитини без участі батька, а наявність юридично визначеного батьківства не свідчить про його фактичну участь у вихованні. При цьому вказує, що суд не встановив обставин, які б свідчили про фактичну участь батька у вихованні дитини, не дослідив наявність доказів такої участі та не надав оцінки відповідним фактичним обставинам. Стверджує, що всупереч частині другій статті 77 КАС України суд переклав на неї обов`язок доказування, тоді як відповідач не довів правомірності ненарахування та невиплати компенсації. Зазначає, що відомості про сімейний стан і наявність дитини містилися в особовій справі та були відомі відповідачу або могли бути встановлені ним при належному виконанні службових обов`язків. Посилаючись на статтю 24 Закону України «Про відпустки», статтю 83 КЗпП України та постанову Верховного Суду від 18.04.2022 у справі №320/11614/20, наголошує, що виплата при звільненні компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки є обов`язком роботодавця та не залежить від подання окремої заяви. Оскільки належні суми у день звільнення не виплачені, вважає, що має право на середній заробіток за час затримки розрахунку по день фактичної виплати відповідно до статей 116–117 КЗпП України.

Відповідач правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.

Відповідно до пункту третього частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також – КАС України) суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Колегія суддів, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , зокрема, в період з 2019 по 2020 роки проходила державну службу у ІНФОРМАЦІЯ_4 , який перебував на фінансовому забезпеченні у ІНФОРМАЦІЯ_5 , який відповідно до спільної директиви Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України від 23.12.2019 № Д-322/1/11/дск було перейменовано у ІНФОРМАЦІЯ_6 .

З 15.09.2021 позивач була звільнена, що підтверджується витягом із наказу начальника (по особовому складу державних службовців) ІНФОРМАЦІЯ_7 від 07.09.2021 №14-ДС.

Позивач стверджує, що на день звільнення їй не було нараховано та виплачено грошову компенсацію за невикористані дні додаткової соціальної відпустки як одинокій матері за 2019 та 2020 роки, що є порушенням вимог статті 24 Закону України «Про відпустки».

Також, вказує, що у зв`язку із несвоєчасним розрахунком та невиплатою позивачу всіх належних сум при звільненні вона має право на виплату середнього заробітку за весь час затримки по день остаточного розрахунку.

Вважаючи вказану бездіяльність відповідача протиправною, позивач звернулася до суду з цим позовом.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка не надала відповідачу та суду документів, які б підтверджували її статус одинокої матері, а подані копії свідоцтва про народження дитини та свідоцтва про шлюб не є достатніми доказами набуття такого статусу. При цьому із заявами про надання додаткової відпустки чи виплату грошової компенсації за невикористані дні цієї відпустки позивачка не зверталася. За таких обставин суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для нарахування та виплати грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, передбачену статтею 19 Закону України «Про відпустки», а відтак і для задоволення вимоги про нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Надаючи оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, колегія суддів виходить з такого.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Закон України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (далі -Закон № 889-VIII), визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.

Частинами першою третьою статті 5 Закону № 889-VIIІ встановлено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Закон України "Про відпустки" від 15.11.1996 № 504/96-ВР (далі – Закон № 504/96-ВР) встановлює державні гарантії права на відпустки працівників, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.

Згідно зі статтею 1 Закону № 504/96-ВР державні гарантії та відносини, пов`язані з відпусткою, регулюються Конституцією України, цим Законом, Кодексом законів про працю України, іншими законами та нормативно-правовими актами України.

Відповідно до ч. 1 статті 2 Закону № 504/96-ВР право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи (далі - підприємство).

Відповідно до статті 4 Закону №504/96-ВР (далі - Закон №504/96-ВР) встановлюються такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв`язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); відпустка при народженні дитини (стаття 19-1 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону).

Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть встановлюватись інші види відпусток.

Згідно з частиною 1 статті 19 Закону №504/96-ВР, жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або яка усиновила дитину, матері особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 Кодексу законів про працю України).

За наявності декількох підстав для надання цієї відпустки її загальна тривалість не може перевищувати 17 календарних днів.

Тривалість зазначеної відпустки у 10 календарних днів установлено з 01.01.2010 Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань соціального захисту багатодітних сімей” від 19.05.2009 №1343-VI.

Частиною першою статті 24 Закону № 504/96-ВР передбачено, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Тобто, державний службовець, який набув право на додаткову соціальну відпустку, передбачену статтею 19 Закону №504/96-ВР, у разі звільнення має право на отримання грошової компенсації за всі невикористані дні такої відпустки.

Отже, для вирішення питання про наявність у позивачки права на компенсацію за 2019 та 2020 роки необхідно встановити, чи мала вона у зазначений період статус одинокої матері, який давав право на цю відпустку.

Разом із тим колегія суддів враховує, що термін "одинока матір" на законодавчому рівні не визначено, проте відповідно до пункту 9 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 06.11.1992 № 9 одинокою матір`ю вважається жінка, яка не перебуває у шлюбі та у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено у встановленому порядку за вказівкою матері; вдову; іншу жінку, яка виховує і утримує дитину сама.

За цим визначенням для визнання статусу «одинокої матері» було необхідно встановити дві ознаки: вона і виховує дитину, і сама її утримує.

Дане роз`яснення було зроблено у зв`язку із змінами, внесеними до законодавства про працю, станом на 1992 рік та з метою усунення недоліків при розгляді трудових спорів, що має враховуватися судами при розгляді справ про звільнення за пунктом 2 статті 36 КЗпП України зазначеної категорії жінок, звільнення яких провадиться з обов`язковим працевлаштуванням.

Разом з тим, Закон України “Про відпустки” від 15.11.1996 №504/96-ВР введено в дію з 01.01.1997.

Відповідно до пункту 5 частини тринадцятої статті 10 вказаного Закону щорічні (основна та додаткові) відпустки за бажанням працівника в зручний для нього час надаються: одинокій матері (батьку), які виховують дитину без батька (матері); опікунам, піклувальникам або іншим самотнім особам, які фактично виховують одного або більше дітей віком до 15 років за відсутності батьків.

Отже, право на додаткову соціальну відпустку мають такі одинокі матері: жінка, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено у встановленому порядку за вказівкою матері; вдова; жінка, яка виховує дитину без батька.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18.04.2022 у справі № 320/11614/20.

З огляду на викладене, самі по собі відомості про сімейний стан позивачки та наявність у неї дитини не підтверджують факту виховання дитини без участі батька. Для встановлення права на додаткову соціальну відпустку за підставою “одинока мати” ця обставина має бути підтверджена належними доказами.

Так, у справі № 520/2226/19 Верховний Суд погодився із висновками суду першої та апеляційної інстанції, що надані позивачкою свідоцтво про народження та судове рішення про розірвання шлюбу не свідчать достовірно про те, що батько дитини не брав участі у вихованні дитини, а тому не можуть однозначно підтверджувати наявність у позивачки статусу одинокої матері. Відтак суди не вбачали підстав для стягнення з відповідача грошової компенсації за дні невикористаної додаткової відпустки, як одинокій матері, яка виховує дитину без батька, оскільки позивачка не надала беззаперечних, однозначних та достовірних доказів наявності на час звільнення статусу одинокої матері. У підсумку, рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні даного позову Верховним Судом було залишено без змін.

Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, на обґрунтування права на додаткову соціальну відпустку як одинокій матері позивачка надала копії свідоцтва про народження дитини та свідоцтва про шлюб.

Проте, колегія суддів зазначає, що зазначені документи не підтверджують факту виховання дитини без участі батька у 2019 та 2020 роках. Інших доказів, які б підтверджували цю обставину у спірний період, позивачкою не надано.

З приводу доводів позивачки про відсутність встановленого законодавством переліку документів для підтвердження статусу одинокої матері, колегія суддів зазначає, що така обставина не звільняє особу від необхідності довести наявність підстав для отримання відповідної соціальної гарантії.

Відсутність вичерпного переліку документів означає можливість підтвердження факту виховання дитини без участі батька різними належними доказами, а не визнання цього факту виключно на підставі тверджень позивачки.

При цьому отримання спеціального рішення суду чи органу опіки та піклування не є обов`язковою умовою реалізації права на додаткову соціальну відпустку. Неучасть батька у вихованні дитини може підтверджуватися, зокрема, відомостями закладу освіти, який відвідує дитина, та іншими доказами, що містять інформацію про відповідні обставини. Отже, підставою для відмови у задоволенні позову є недоведеність факту виховання дитини без участі батька, а не відсутність певного документа, обов`язковість подання якого законом не встановлена.

Доводи позивачки про те, що суд не встановив участі батька у вихованні дитини, колегія суддів відхиляє, оскільки для підтвердження права на додаткову соціальну відпустку ОСОБА_1 мала надати докази того, що у спірний період виховувала дитину без участі батька. Відсутність встановлених судом обставин його участі у вихованні не підтверджує наявності у позивачки статусу одинокої матері.

Посилання позивачки на наявність в особовій справі відомостей про її сімейний стан та дитину колегія суддів не приймає, оскільки ці відомості не підтверджують, що у спірний період вона виховувала дитину без участі батька.

Згідно з частиною 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Водночас згідно з правовим висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 25.06.2020 у справі №520/2261/19, визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає, визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону викладено у постанові Верховного Суду від 07.11.2019 у справі № 826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де вказано, що обов`язковою умовою визнання протиправним управлінського волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав (інтересів) та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.

Обов`язок відповідача довести правомірність ненарахування та невиплати компенсації не виключає обов`язку позивачки підтвердити обставини, з якими закон пов`язує виникнення права на таку виплату. Тому доводи про неправомірне перекладення на позивачку обов`язку доказування колегія суддів вважає необґрунтованими.

Колегія суддів погоджується з доводом ОСОБА_1 , що для виплати при звільненні компенсації за невикористані дні додаткової соціальної відпустки подання окремої заяви не вимагається. Однак така компенсація виплачується за умови, що працівник набув право на відповідну відпустку.

Посилання позивача на висновки Верховного Суду у постанові від 18.04.2022 у справі №320/11614/20 щодо відсутності вичерпного переліку підтверджуючих документів та необов`язковості подання заяви про виплату компенсації не спростовують необхідності встановлення факту виховання дитини без участі батька. У цій справі зазначена обставина належними доказами не підтверджена.

Зважаючи на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення вимог щодо визнання протиправною бездіяльності відповідача та зобов`язання нарахувати і виплатити компенсацію за 20 днів невикористаної додаткової соціальної відпустки за 2019 та 2020 роки.

Відтак відсутні підстави і для задоволення вимоги про нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку, заявленої у зв`язку з невиплатою цієї компенсації.

Апеляційна скарга не містить належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували наведені висновки суду. У ній також не зазначено інших міркувань, які б не були предметом перевірки суду першої інстанції та щодо яких не наведено мотивів відхилення таких аргументів.

Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 229, 241, 243, 250, 308, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329 Кодексу адміністративного судочинства України суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Адміністрації Державної прикордонної служби України - залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 13.02.2026 по справі № 520/30729/25 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя С.П. Жигилій

Судді Т.С. Перцова Я.М. Макаренко