Постанова від 01 жовтня 2026 р. у справі №520/26330/25 — Другий апеляційний адміністративний суд

Головуючий І інстанції: Панов М.М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 жовтня 2026 р. Справа № 520/26330/25

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді Катунова В.В.,

Суддів: Мінаєвої К.В. , Фоміної Л.О. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 14.05.2026 по справі № 520/26330/25

за позовом ОСОБА_1

до Військової частини НОМЕР_1

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у невиплаті ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходу за час затримки виплати належного грошового забезпечення період з 01.06.2022 по 20.05.2023;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань за кодом економічної класифікації видатків бюджету 2112 «Грошове забезпечення військовослужбовців» компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення, що підлягає виплаті відповідно до рішення суду у справі №520/28934/24 за весь час затримки виплати - за період з 01.06.2022 по день фактичної виплати грошового забезпечення;

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у не компенсації ОСОБА_1 сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44 за період служби з 01.06.2022 по 20.05.2023 у відповідності до рішення суду у справі №520/28934/24;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 компенсувати ОСОБА_1 суму податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44 за період служби з 01.06.2022 по 20.05.2023 у відповідності до рішення суду у справі №520/28934/24 виходячи із суми 99 498,12 грн;

- стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при виключенні зі штату (закінченні служби) в сумі 130 372,2 грн.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 14.05.2026 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач зазначив, що висновок суду першої інстанції про те, що обов`язок відповідача щодо нарахування та виплати позивачу грошового забезпечення виник лише з 12 вересня 2025 року (наступного дня після набрання законної сили рішенням у справі № 520/28934/24), не відповідає змісту правовідносин, до яких застосовується Закон № 2050-ІІІ. Позивач послався на висновок Верховного суду викладені у постанові від 03 квітня 2025 року у справі № 420/1581/24. Відповідно до якого: «право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені. Нормативне регулювання не встановлює першочерговості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів» (п. 52 постанови).

Позивач зазначив, що для розрахунку компенсації береться весь період невиплати — а саме від першого місяця, у якому ГЗ мало бути виплачене у правильному розмірі (01.06.2022), і до дня фактичної виплати. Цей період охоплює тривалу затримку — понад три роки, а не сім днів, як хибно встановив суд першої інстанції.

Щодо вимог про компенсацію сум ПДФО за Постановою КМУ № 44 позивач вказав на те, що на виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 23.06.2025 у справі № 520/28934/24 Військовою частиною НОМЕР_1 були виплачені кошти у загальній сумі 147 414,99 грн (квитанція надавалася). Таким чином, заборгованість виплачена, але без компенсації сум ПДФО. Крім того, позивач вказав, що за пунктом 4 Порядку № 44 виплата грошової компенсації здійснюється одночасно з виплатою грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат. За пунктом 5 — грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми ПДФО, утриманого з грошового забезпечення.

Щодо вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні апелянт послався на висновок Верховного суду, викладений у постанові від 23 лютого 2026 року у справі № 320/46910/23, зокрема навів наступні висновки:

«законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення» (п. 49 постанови).

«Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідного обов`язку роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення» (п. 51 постанови).

У вказаній справі Верховний Суд також прямо назвав помилковими висновки судів попередніх інстанцій про те, що положення ст. 117 КЗпП України не поширюються на правовідносини, які виникають у зв`язку з ухваленням та виконанням судового рішення про виплату донарахованих сум (п. 52 постанови).

Разом з тим апелянт зазначив, що підставою для звернення позивача до суду стало саме те, що позивач звільнений 19 червня 2024 року за станом здоров`я, проте грошове забезпечення позивачу під час служби виплачувалось у неправильному (заниженому) розмірі, а донараховане грошове забезпечення, право на яке встановлено рішенням суду у справі № 520/28934/24, не було виплачене у день звільнення та продовжувало невиплачуватись після звільнення тривалий час. У такій ситуації — за прямою вказівкою наведеної практики — підстави для застосування ст. 117 КЗпП України наявні, а вимога про стягнення середнього заробітку не є передчасною.

Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 (далі - позивач) з 24.02.2022 по 19.06.2024 включно проходив службу у Військовій частині НОМЕР_2 (далі - відповідач), яка з 24.02.2022 по 31.05.2022 перебувала на фінансовому забезпеченні ІНФОРМАЦІЯ_1 , а з 01.06.2022 по 19.06.2024 перебувала на фінансовому забезпеченні Військової частини НОМЕР_1 .

Згідно з Витягом з наказу командира Військової частини НОМЕР_2 від 19.06.2024 № 172 (по стройовій частині), сержанта військової служби ОСОБА_1 , звільнено з військової служби у відставку відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» – за станом здоров`я.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 23.06.2025 у справі №520/28934/24 позов задоволено частково, яким було зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок і виплату ОСОБА_1 за період з 01.06.2022 по 19.05.2023 грошового забезпечення із застосуванням в якості розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням виплачених сум.

Військовою частиною НОМЕР_1 здійснено розрахунок суми, яка належить до виплати ОСОБА_1 , яка становить 99 498,12 грн.

На думку позивача, відповідачем допущено протиправну бездіяльність, яка полягає у не нарахуванні та не виплаті позивачу компенсації втрати частини доходу за час затримки виплати належного грошового забезпечення, грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44 та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що стало підставою для звернення позивача до суду з даним позовом.

Враховуючи подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, яке ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження, справа розглядається в порядку письмового провадження, відповідно до приписів п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, за наявними у ній матеріалами.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Щодо висновків суду першої інстанції в частині позовних вимог щодо компенсації втрати частини доходу за час затримки виплати належного грошового забезпечення за період з 01.06.2022 по 20.05.2023 колегія суддів зазначає таке.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в цій частині суд першої інстанції виходив з того, що право на компенсацію позивач набуває після набрання законної сили судовим рішенням та у разі несвоєчасної виплати відповідачем сум доходу, які стягнуто на підставі цього рішення. У зв`язку з чим, прийшов до висновку, що з 12 вересня 2025 року (наступний день після набрання законної сили рішенням суду) у відповідача виник обов`язок щодо нарахування та виплати позивачу грошового забезпечення, а в даному випадку з 12 вересня 2025 року по 18 вересня 2025 року пройшло менше календарного місяця, відповідно позивач не має права на отримання компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Спірні правовідносини в цій частині позовних вимог виникли щодо нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів у зв`язку із затримкою виплати грошового забезпечення позивача за період з 01.06.2022 по 20.05.2023.

Згідно зі статтею 2 Закону № 2050-ІІІ компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам.

Під доходами у розумінні цього Закону, зокрема, розуміються заробітна плата (грошове забезпечення) та суми індексації грошових доходів громадян.

Відповідно до статті 3 Закону № 2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць на індекс інфляції в період невиплати доходу.

Верховний Суд неодноразово досліджував питання правової природи компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати та умов її здійснення - зокрема, у постановах від 13 січня 2020 року у справі № 803/203/17, від 14 травня 2020 року у справі № 816/379/16, від 30 вересня 2020 року у справі № 280/676/19, від 15 жовтня 2020 року у справі № 240/11882/19, від 29 квітня 2021 року у справі № 240/6583/20, від 05 липня 2022 року у справі № 420/7633/20, від 29 березня 2023 року у справі № 120/9475/21-а, від 12 вересня 2024 року у справах № 400/5837/23, № 240/18489/23, від 10 жовтня 2024 року у справі № 280/5397/19, від 18 грудня 2024 року у справі № 755/15005/23.

Так, у постановах від 14 травня 2020 року у справі № 816/379/16, від 30 вересня 2020 року у справі № 280/676/19, від 15 жовтня 2020 року у справі № 240/11882/19 Верховний Суд сформулював висновок, що зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні статей 1- 3 Закону № 2050-ІІІ дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені. Використане у статті 3 Закону № 2050-ІІІ формулювання «нарахований, але не виплачений грошовий дохід» означає, що для обчислення компенсації достатньо наявності невиплаченого доходу, який може бути або нарахований, або визначений на підставі судового рішення. Аналогічну позицію висловлено у постановах Верховного Суду України від 11 липня 2017 року № 21-2003а16, Верховного Суду від 22 червня 2018 року у справі № 810/1092/17 та від 13 січня 2020 року у справі № 803/203/17.

У постановах від 14 травня 2019 року у справі № 804/2994/18, від 23 грудня 2020 року у справі № 640/7975/15-а, від 05 липня 2022 року у справі № 420/7633/20 Верховний Суд виходив з того, що право на отримання компенсації виникає з моменту фактичного порушення строку виплати доходу - а отже, компенсація підлягає нарахуванню за весь період невиплати. Цей підхід викладено й Верховним Судом у постанові від 24 січня 2025 року у справі № 380/1607/24, в якій зазначено, що право на компенсацію пов`язується з настанням такого юридичного факту, як невиплата грошового доходу у встановлені строки, а не з несвоєчасним виконанням судового рішення.

Право на компенсацію не залежить від факту попереднього нарахування доходу. Проте, покликаючись, зокрема, на висновки, викладені Верховним Судом у постанові від 20 травня 2020 року у справі № 815/2454/18, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що визначення початку перебігу компенсаційного періоду починається з дня набрання законної сили судовим рішенням про виплату заборгованості грошового забезпечення, а не з дня фактичного порушення строку виплати.

Між тим у справі № 815/2454/18 предметом позову була компенсація за затримку виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а Верховний Суд у тій постанові лише констатував наявність права на компенсацію у зв`язку з несвоєчасним виконанням судового рішення - але не визначав і не оцінював конкретний початковий момент компенсаційного нарахування.

Отже, посилання суду на цю постанову, як на підставу для обмеження компенсаційного періоду датою набрання законної сили рішенням у справі № 520/28934/24, є помилковим застосуванням її висновків.

Судом першої інстанції при розгляді цього спору встановлено, що рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 23.06.2025 по справі № 520/28934/24, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 11.09.2025 було зобов`язано військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок і виплату ОСОБА_1 за період з 01.06.2022 по 19.05.2023 грошового забезпечення із застосуванням в якості розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням виплачених сум.

Військовою частиною НОМЕР_1 здійснено розрахунок суми, яка належить до виплати ОСОБА_1 , яка становить 99 498,12 грн.

На виконання вказаного судового рішення відповідачем здійснено виплату заборгованості позивачу 05.04.2026 у сумі 147 414, 99 грн.

Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що невиплата заборгованості тривала з 01.06.2022, і саме з цієї дати у позивача виникло право на компенсацію втрати частини доходів.

За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, не врахувавши встановленого судом у справі № 520/28934/24 періоду неправомірної невиплати заборгованості та помилково ототожнивши момент виникнення права на компенсацію з датою набрання законної сили судовим рішенням, допустив неправильне застосування норм матеріального права статей 1- 3 Закону № 2050-ІІІ.

У постанові від 04 вересня 2025 року у справі № 420/16557/24 Верховний Суд, зокрема, зазначив, що відповідно до Закону № 2050-ІІІ та Порядку № 159 компенсація втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати нараховується за весь період невиплати доходу, включно з днем фактичної виплати.

З огляду на викладене колегія суддів зазначає, що позивач має право на отримання компенсації втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строку виплати індексації грошового забезпечення за період з 01.06.2022 року (моменту порушення строку виплати грошового забезпечення у повному обсязі, що встановлено судовим рішенням у справі № 520/28934/24) по дату фактичної виплати заборгованості грошового забезпечення на виконання рішення суду у справі № 520/28934/24.

Разом з тим, відсутні підстави для виплати компенсації втраи частини доходів за кодом економічної класифікації видатків 2112 «Грошове забезпечення військовослужбовців», оскільки ці обставини фактично стосуються порядку виконання рішення суду, тоді як спір виник із приводу нарахування та виплати позивачу індексації грошового забезпечення, у зв`язку з чим позовні вимоги в цій частині є передчасними та задоволенню не підлягають.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів доходить до висновку про необхідність задоволення позовних вимог щодо зобов`язання в/ч НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів за період з 01.06.2022 по 20.05.2023 у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення за весь час затримки виплати - з 01.06.2022 по день її фактичної виплати.

Щодо висновків суду першої інстанції в частині компенсації сум податку з доходів фізичних осіб колегія суддів зазначає наступне.

Постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 21.08.2019 № 779) затверджено Порядок виплати щомісячної грошової компенсації суми податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, який визначає умови та механізм щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу (в тому числі відрядженими до органів виконавчої влади та інших цивільних установ), співробітниками Служби судової охорони у зв`язку з виконанням ними своїх обов`язків під час проходження служби (далі - грошова компенсація).

Відповідно до пунктів 2, 3 Порядку №44 грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, поліцейського або є особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, ДСНС, податкової міліції, Національного антикорупційного бюро, Державного бюро розслідувань, співробітникам Служби судової охорони, а також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби.

Виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами), що утримують військовослужбовців, поліцейських та осіб рядового і начальницького складу, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних у зв`язку з виконанням ними своїх обов`язків під час проходження служби (далі - грошове забезпечення), що пов`язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірах, визначених Законом України "Про податок з доходів фізичних осіб".

Приписами пунктів 4, 5 Порядку №44 визначено, що виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення. Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.

Таким чином, аналізуючи наведені положення, можна дійти висновку, що грошова компенсація сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних, зокрема, військовослужбовцями, виплачується їм для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби одночасно з виплатою грошового забезпечення за місцем його одержання у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.

Пунктом 168.5 статті 168 Податкового кодексу України (далі - ПК України, у редакції від 05.10.2025) визначено, що суми податку на доходи фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими, особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, державної пожежної охорони, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції, а також визначених Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" членами сім`ї, батьками, утриманцями загиблого (померлого) військовослужбовця, у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби, спрямовуються виключно на виплату рівноцінної та повної компенсації втрат доходів цієї категорії громадян.

Тобто, військовослужбовець, звільнений з військової служби, має право на виплату грошової компенсації за утриманий податок з доходів фізичних осіб з грошового забезпечення у період проходження ним військової служби.

А отже зважаючи на те, що рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 23.06.2025 по справі №520/28934/24 установлено несвоєчасну виплату відповідачем у повному обсязі грошового забезпечення позивачу, останній не може бути позбавлений права на компенсацію суми податку з доходів фізичних осіб.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 25.06.2020 року у справі №825/761/17, від 29.07.2020 року у справі № 814/142/17 та від 08.02.2023 у справі №420/9834/22.

Підставою відмови у задоволенні вказаної позовної вимоги стало те, що виплата позивачу грошового забезпечення за період з 01.06.2022 по 20.05.2023 в повному обсязі відповідачем ще не проведена, тому відсутні підстави вважати, що під час проведення виплати грошового забезпечення ним будуть порушені вищенаведені приписи чинного законодавства, у зв`язку з чим передчасним є покладення обов`язку на відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошове забезпечення із одночасною компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до Порядку №44.

Колегія суддів зазначає, що позивачем до суду першої інстанції було подане клопотання від 06.04.2026, до якого долучено скрін-шот, що підтверджує виплату заборгованості на виконання рішення суду у справі № 520/28934/24.

Таким чином, станом на час ухвалення рішення, матеріали справи містили докази виплати позивачу заборгованості, у зв`язку з чим, колегія суддів вважає помилковими висновки суду першої інстанції.

З огляду на викладене, вимоги позивача про компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44, за період служби з 01.06.2022 по 20.05.2023 у відповідності до рішення суду у справі № 520/28934/24 виходячи із суми 99 498, 12 грн. підлягають задоволенню.

Щодо вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, колегія суддів зазначає наступне.

Статтею 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

Згідно із ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Частиною 2 ст. 116 КЗпП України визначено, що в разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.

Частиною 1 ст. 117 КЗпП України встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з ч. 2 ст. 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Водночас, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-ІХ положення статті 117 КЗпП України викладено в такій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».

Закон України № 2352-ІХ та відповідно і нова редакція статті 117 КЗпП України набрали чинності з 19.07.2022.

Тож у випадку встановлення порушення роботодавцем вищевказаних норм та наявності для застосування до останнього наслідків, передбачених статтею 117 КЗпП України, належним способом захисту порушених прав працівника буде стягнення з такого роботодавця суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

За обставинами справи, позивач по 19.06.2024 включно проходив службу у Військовій частині НОМЕР_2 , яка з 24.02.2022 по 31.05.2022 перебувала на фінансовому забезпеченні ІНФОРМАЦІЯ_2 , а з 01.06.2022 по 19.06.2024 перебувала на фінансовому забезпеченні Військової частини НОМЕР_1 .

У день звільнення позивача зі служби відповідачем не було виплачено грошове забезпечення в належному розмірі.

05.04.2026 на виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 23.06.2025 у справі №520/28934/24 відповідачем сплачено позивачу перераховане грошове забезпечення у сумі 147 414,99 грн., що підтверджується квитанцією, тобто, в порушення приписів ст. 116 КЗпП України.

Отже, відповідачем порушено вимоги ст.116 КЗпП України, якою передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Враховуючи, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, колегія суддів доходить висновку про наявність у відповідача обов`язку сплатити позивачці середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

За цим, доводи відповідача про відсутність у позивача права на виплату середнього заробітку відповідно до статті 117 КЗпП України, колегія суддів вважає необґрунтованими, з вищенаведених підстав.

Надаючи правову оцінку вимогам позову про стягнення з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при виключенні зі штату (закінченні служби) в сумі 130 372,2 грн., колегія суддів зазначає наступне.

Так, за усталеною практикою застосування положень ст. 117 КЗпП України в редакції, яка діяла до 19.07.2022, при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Такий підхід в частині необхідності застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні суми розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку, запроваджено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26.06.2019 та від 26.02.2020 у справах № 761/9584/15-ц та № 821/1083/17, та застосовано Верховним Судом у постанові від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17, висновки яких враховано судом першої інстанції при вирішенні даного спору, та сформований з урахуванням того, що редакція ст. 117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні.

У той же час, відповідно до ст. 117 КЗпП України, у чинній редакції, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності 19.07.2022.

Необхідність формування єдиної правозастосовної практики була зумовлена виникненням у межах різних касаційних судів Верховного Суду розбіжностей у правових позиціях щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, після законодавчого обмеження Законом № 2352-IX максимального періоду його нарахування шістьма місяцями.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що зі змісту ч. 1 ст. 117 КЗпП України (в редакції Закону № 2352-IX) вбачається, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.

Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.

Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.

Касаційний адміністративний суд у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22 обґрунтував свою позицію про неможливість застосування висновків Великої Палати Верховного Суду тим, що законодавець, прийнявши Закон № 2352-IX, «на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності» (пункт 65 постанови). Також суд указав, що обмеження строку звернення до суду трьома місяцями (зміни до статті 233 КЗпП України) усунуло чинник, який зумовлював недобросовісну поведінку працівника (пункт 66 постанови). З цього суд зробив висновок, що критерії Великої Палати, побудовані для умов необмеженого строку стягнення, більше не є релевантними.

Велика Палата Верховного Суду вважає таку аргументацію помилковою, адже поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати.

Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.

Велика Палата Верховного Суду наголошує, що Закон № 2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.

Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв`язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.

Натомість підхід, запропонований Касаційним адміністративним судом у справі № 440/6856/22, не відповідає фундаментальним принципам справедливості та пропорційності, адже передбачає формальний підхід до вирішення такого трудового спору, що допускає можливість стягнення очевидно неспівмірної суми.

У зв`язку з вищенаведеним, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 відступила від висновків Касаційного адміністративного суду, викладених у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22, та зазначила, що обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.

Застосовуючи наведений підхід Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів зазначає, що у цій справі до періоду з 20.06.2024 по 05.04.2026 (але не більш як за шість місяців) при визначенні належної позивачу суми стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц (враховувати розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин.

В аспекті питання обчислення розміру належної до відшкодування суми, колегія суддів зазначає, що спираючись на критерії, наведені у згаданій Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.

У цьому судовому рішенні у частині, що стосується виплати середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку, Верховний Суд зазначив про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто, залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Отже, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 дійшов висновку, що залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Зазначений підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування було застосовано апеляційним судом зокрема й у справі № 489/6074/23 і Велика Палата Верховного Суду визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін: захистив право позивача на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допустив понесення роботодавцем несправедливих та непропорційних майнових втрат.

Тобто, для цілей обчислення середнього заробітку в цій справі з урахуванням наведених позицій Верховного Суду підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.

Установивши вказані обставини, суди мають присудити особі такий відсоток суми середнього заробітку, який би відповідав відсотку несвоєчасно виплаченої суми по відношенню до загальної суми, що належала йому при звільненні.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 14.05.2026 у справі № 520/2009/24.

Відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 (далі по тексту Порядок № 100), у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з абз. 1, 2 п. 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.

Суми нарахованої заробітної плати, крім премій (в тому числі за місяць) та інших заохочувальних виплат за підсумками роботи за певний період, враховуються у тому місяці, за який вони нараховані, та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт.

Підпунктом «б» п.4 Порядку № 100 передбачено, що при обчисленні середньої заробітної плати не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).

Відповідно до пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

З огляду на матеріали справи, останнім днем виключення позивача зі списків військової частини та всіх видів грошового забезпечення є 19.06.2024, тому двома попередніми місяцями перед звільненням є квітень і травень 2024 року.

Зі змісту довідки про розміри щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премії позивача, встановлено, що грошове забезпечення позивача за квітень - травень 2024 року становило 17641,10 грн. за кожен місяць.

Отже, розмір середньоденного грошового забезпечення становить 578,40 грн. (35282,20 грн. / 61 день).

Загальний розмір нарахованих позивачці сум при звільненні зі служби на момент ухвалення даної постанови складає 207 373,52 грн, у тому числі:

- 59958,53 грн. виплачено при звільненні (згідно грошового атестата №319);

-147 414,99 грн. виплачено перераховане грошове забезпечення на виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 23.06.2025 року у справі №520/28934/24.

Розмір невиплаченої позивачу у день звільнення суми перерахованого на виконання судового рішення у справі № 520/28934/24грошового забезпечення (147414,99 грн) по відношенню до всіх належних при звільненні виплат в загальному розмірі 207373,52 грн становить 71,09%.

Оскільки позивача звільнено зі служби 19.06.2024, а виплату перерахованого грошового забезпечення на виконання рішення суду у справі № 520/28934/24 проведено 05.04.2026, тому з відповідача належить стягнути середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за 184 календарних дня (з 19.06.2024 по 05.04.2026, але не більше ніж за 6 місяців).

З урахуванням вищенаведених висновків суду, сума компенсації середнього заробітку за час затримки виплати грошового забезпечення, виплаченого на виконання рішення суду у справі № 520/28934/24, складає 106425,60 грн (184 календарних дні х 578,40 грн).

Сума, з урахуванням істотності частки 71,09% , становить 75657,96 грн.

Враховуючи матеріали даної справи, розмір простроченої заборгованості відповідача щодо належних до виплати позивачу при звільненні сум, колегія суддів вважає справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме обставинам цієї справи та вищенаведеним критеріям визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивачу виплат суму у розмірі 75657,96 грн., розраховану у процентному співвідношенні від суми середнього грошового забезпечення за період з моменту звільнення по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

За цим, доводи апеляційної скарги позивача є частково обґрунтованими.

Інші доводи і заперечення сторін по суті спору на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.

Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).

Відповідно до ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи та неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому апеляційну скаргу слід задовольнити частково, рішення суду першої інстанції скасувати, з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.

Судом першої інстанції не враховано всіх вищенаведених обставин та безпідставно відмовлено у задоволенні позовних вимог

Керуючись ст. ст. 311, 315, 317, 321, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 14.05.2026 по справі № 520/26330/25 скасувати.

Ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у невиплаті ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходу за час затримки виплати належного грошового забезпечення період з 01.06.2022 по 20.05.2023.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення, що підлягає виплаті відповідно до рішення суду у справі №520/28934/24 за весь час затримки виплати - за період з 01.06.2022 по день фактичної виплати грошового забезпечення.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у не компенсації ОСОБА_1 сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44 за період служби з 01.06.2022 по 20.05.2023 у відповідності до рішення суду у справі №520/28934/24.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 компенсувати ОСОБА_1 суму податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44 за період служби з 01.06.2022 по 20.05.2023 у відповідності до рішення суду у справі №520/28934/24 виходячи із суми 99 498,12 грн..

Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при виключенні зі штату (закінченні служби) в сумі 75657,96 грн.

В іншій частині в позові відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя-доповідач В.В. Катунов

Судді К.В. Мінаєва Л.О. Фоміна