Рішення від 01 жовтня 2026 р. у справі №460/7018/26 — Рівненський окружний адміністративний суд

РІВНЕНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

02 жовтня 2026 року м. Рівне№460/7018/26

Рівненський окружний адміністративний суд у складі судді С.М. Дуляницька, розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1

доВійськової частини НОМЕР_1

про визнання протиправними та скасування наказу, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі по тексту – позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Рівненського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі по тексту – відповідач), в якому просить суд: визнати протиправним та скасувати наказ командира військової частини НОМЕР_1 (з основної діяльності) від 27.03.2026 №28 «Про результати службового розслідування щодо зайвих виплат додаткової винагороди» в частині притягнення до повної матеріальної відповідальності ОСОБА_1 у розмірі 209006,44 грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що оскаржуваним наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 27.03.2026 № 28 його притягнуто до повної матеріальної відповідальності у розмірі 209006,44 грн за нібито неналежне виконання службових обов`язків, що полягало у поданні рапортів на виплату підлеглим військовослужбовцям додаткової винагороди за періоди, які, за висновками службового розслідування, не були належно підтверджені. Позивач вважає наказ протиправним, оскільки під час службового розслідування не встановлено всіх необхідних елементів складу правопорушення, зокрема протиправної поведінки, причинного зв`язку між його діями та заподіяною шкодою і його вини. Посилається на положення ст.ст. 3, 6, 8, 9 Закону України «Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі» та зазначає, що в акті службового розслідування його дії визначені як службова недбалість, тобто необережна форма вини, що, на його переконання, не є достатньою підставою для притягнення до повної матеріальної відповідальності за п. 1 ч.1 ст. 6 цього Закону. Позивач заперечує безпідставність виплати додаткової винагороди, зазначаючи, що при оформленні рапортів керувався постановою Кабінету Міністрів України № 168, наказом Міністерства оборони України № 566, наказом № 260, бойовими наказами та розпорядженнями командування. Вказує, що військова частина була залучена до виконання бойових (спеціальних) завдань у складі відповідного угруповання, а підставою для внесення військовослужбовців до рапортів були фактичне виконання ними таких завдань та наявні документи, що це підтверджували. Посилається також на постанову Верховного Суду від 21.10.2025 у справі № 380/3973/23 щодо недопустимості звуження відомчими актами підстав для набуття права на відповідну виплату. При цьому позивач зазначає, що він не приймав рішень про нарахування та виплату додаткової винагороди, не був розпорядником бюджетних коштів, а його рапорти мали інформаційно-підтверджувальний характер. Рішення про виплату приймав командир військової частини, а відповідні накази погоджувалися фінансовою, юридичною та кадровою службами. Тому, на його думку, причинний зв`язок між його діями та можливою шкодою державі відсутній. Також позивач вважає службове розслідування неповним та необ`єктивним, оскільки в ньому не наведено належного обґрунтування розміру шкоди 209006,44 грн, не визначено конкретних періодів та розрахунку відповідних виплат, не досліджено дії інших посадових осіб, які приймали рішення про виплату винагороди, а також не встановлено обставин, що виключають матеріальну відповідальність, зокрема виконання наказів та розпоряджень командування. Крім того, позивач зазначає, що під час розслідування не враховано його попередню поведінку, тривалість військової служби, професійні якості та позитивну службову характеристику. З огляду на викладене позивач вважає, що його вина у заподіянні державі шкоди не доведена, розмір шкоди належним чином не обґрунтований, а правові підстави для притягнення його до повної матеріальної відповідальності відсутні, у зв`язку з чим просить визнати протиправним та скасувати оскаржуваний наказ.

Ухвалою суду від 28.04.2026 відкрито провадження у даній справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Ухвалою суду від 29.04.2026 у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову відмовлено повністю.

04.05.2026 до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач проти задоволення позову заперечив, зазначивши, що оскаржуваний наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 27.03.2026 № 28 у частині притягнення позивача до повної матеріальної відповідальності у розмірі 209006,44 грн прийнято правомірно та за наявності передбачених законом підстав. Відповідач вказує, що позивач, обіймаючи посаду начальника зв`язку – начальника інформаційно-телекомунікаційного вузла військової частини НОМЕР_1 та будучи військовою службовою особою, зобов`язаний належним чином виконувати службові обов`язки та дотримуватися вимог законодавства і військових статутів. Водночас за результатами службового розслідування встановлено, що позивач складав рапорти про залучення підпорядкованих військовослужбовців до виконання бойових (спеціальних) завдань без належного документального підтвердження фактичного виконання ними таких завдань, що призвело до зайвої виплати додаткової винагороди та заподіяння державі шкоди у розмірі 209006,44 грн. Відповідач не погоджується з доводами позивача про відсутність підстав для повної матеріальної відповідальності через недоведеність умислу, зазначаючи, що вина позивача встановлена у формі службової недбалості, а положення п. 1 ч.1 ст. 6 Закону України «Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі» не вимагають доведення прямого умислу на заподіяння шкоди.

Також відповідач посилається на положення постанови Кабінету Міністрів України №168 та розділу XXXIV Порядку виплати грошового забезпечення, затвердженого наказом Міністерства оборони України № 260, відповідно до яких право на додаткову винагороду пов`язане з фактичним виконанням бойових (спеціальних) завдань, що має підтверджуватися визначеними документами. За результатами аудиту встановлено відсутність належного підтвердження виконання підпорядкованими позивачу військовослужбовцями таких завдань, зокрема конкретизації виконаних ними завдань та відповідних записів у бойових документах.

Відповідач зазначає, що сам факт виконання військовослужбовцями обов`язків військової служби та несення добового наряду не є підставою для виплати додаткової винагороди, оскільки така виплата здійснюється саме за виконання бойових (спеціальних) завдань. При цьому відповідальність позивача, на думку відповідача, не виключається тим, що остаточне рішення про виплату винагороди приймалося командиром військової частини, оскільки саме позивач як безпосередній начальник подавав рапорти з інформацією про залучення підлеглих до виконання відповідних завдань. Щодо розміру шкоди відповідач зазначає, що до матеріалів службового розслідування долучено відповідні довідки фінансово-економічної служби із зазначенням конкретних військовослужбовців та сум зайво виплаченої їм додаткової винагороди, на підставі яких визначено розмір заподіяної шкоди – 209006,44 грн. Відповідач також вважає безпідставними доводи позивача щодо неповноти службового розслідування та неналежного складу комісії, зазначаючи, що розслідування проведено відповідно до встановленого порядку уповноваженими особами, а позитивна характеристика позивача та притягнення чи непритягнення до відповідальності інших військовослужбовців самі по собі не спростовують встановлених щодо нього обставин.

З огляду на викладене відповідач вважає, що у діях позивача наявні необхідні складові для притягнення до повної матеріальної відповідальності, а саме шкода, протиправна поведінка, причинний зв`язок між його діями та заподіяною шкодою і вина у формі службової недбалості, у зв`язку з чим просить у задоволенні позову відмовити.

07.05.2026 від представника позивача надійшла відповідь на відзив на позовну заяву. Зазначає, що позивач не погоджується з доводами відповідача та зазначає, що підстави для притягнення його до повної матеріальної відповідальності відсутні. Позивач наголошує, що відповідно до п. 1 ч.1 ст. 6 Закону України «Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі» повна матеріальна відповідальність у разі здійснення надлишкових виплат застосовується за наявності умисних протиправних дій. Водночас службова недбалість, яку відповідач визначив формою вини позивача, є необережністю, а тому, на переконання позивача, не може бути підставою для притягнення його саме до повної матеріальної відповідальності. Позивач також зазначає, що рішення про виплату додаткової винагороди приймається командиром військової частини шляхом видання відповідного наказу, тоді як він не мав повноважень здійснювати такі виплати. Подані ним рапорти мали виключно інформаційно-підтверджувальний характер та не визначали ані розміру винагороди, ані факту її виплати. У зв`язку з цим позивач вважає відсутнім причинний зв`язок між складенням ним рапортів та здійсненням надлишкових виплат. Посилаючись на положення розділу XXXIV Порядку, затвердженого наказом Міністерства оборони України № 260, позивач вказує, що підставами для підтвердження виконання бойових (спеціальних) завдань є сукупність відповідних документів, зокрема бойовий наказ (розпорядження), бойовий журнал та рапорт командира підрозділу. При цьому він зазначає, що не був відповідальним за ведення бойового журналу, а відсутність у ньому відповідних записів не може ставитися йому в провину. Позивач заперечує і проти висновку відповідача про те, що підлеглі йому військовослужбовці виконували лише звичайні обов`язки військової служби. Зазначає, що вони були залучені до виконання визначених командуванням завдань у складі угруповання сил та засобів логістичного забезпечення, а також до бойового чергування, яке відповідно до Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України є виконанням бойового завдання. На його думку, відповідні обставини підтверджують правомірність подання рапортів про їх участь у виконанні бойових (спеціальних) завдань. Крім того, позивач вважає службове розслідування неповним та необ`єктивним, оскільки, на його переконання, не було належним чином встановлено всі обставини справи, зокрема роль інших посадових осіб у прийнятті рішення про виплату винагороди, а також не враховано його позитивну характеристику та попередню поведінку. Посилається також на порушення вимог щодо складу комісії, яка проводила службове розслідування. Позивач не погоджується з посиланням відповідача на результати внутрішнього аудиту як на безумовну підставу для його матеріальної відповідальності, зазначаючи, що аудиторський звіт сам по собі не встановлює його вини та не усуває необхідності доведення всіх елементів складу правопорушення, зокрема протиправної поведінки, шкоди, причинного зв`язку та вини. З огляду на викладене позивач вважає, що відповідачем не доведено наявності необхідних підстав для притягнення його до повної матеріальної відповідальності, у зв`язку з чим просить позов задовольнити та скасувати оскаржуваний наказ у відповідній частині.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору, суд встановив такі обставини та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, що позивач проходить військову службу на посаді начальник зв`язку - начальник інформаційно-телекомунікаційного вузла військової частини НОМЕР_1 .

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 27.03.2026 № 28 «Про результати службового розслідування щодо зайвих виплат додаткової винагороди» позивача притягнуто до повної матеріальної відповідальності у розмірі 209006,11 грн.

У військовій частині НОМЕР_2 було проведено службове розслідування щодо можливих порушень під час нарахування додаткової винагороди військовослужбовцям.

За результатами розслідування складено акт, яким покладено відповідальність на ОСОБА_2 та ряд інших військовослужбовців.

Відповідно до результатів службового розслідування начальнику зв`язку начальнику інформаційно-телекомунікаційного вузла майору ОСОБА_1 інкримінується неналежне виконання службових обов`язків (службова недбалість), що виразилося у поданні протягом періоду з липня 2024 року по серпень 2025 року рапортів на виплату додаткової винагороди підлеглому особовому складу (солдатам ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ) із зазначенням періодів виконання бойових (спеціальних) завдань, які нібито не мали документального підтвердження, тоді як фактично військовослужбовці виконували повсякденні посадові обов`язки. Такі дії нібито призвели до безпідставного нарахування та виплати бюджетних коштів на загальну суму 209006,44 грн, у зв`язку з чим запропоновано притягнути його до повної матеріальної відповідальності.

Не погоджуючись з вказаним наказом, вважаючи його протиправним і таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з позовом до суду.

При вирішенні спору суд виходить з такого.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч.1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є, зокрема, справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною 2 ст. 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.

Отже, при вирішенні цього спору суд повинен перевірити не лише формальне дотримання відповідачем процедури видання оскаржуваного наказу, а й наявність передбачених законом матеріально-правових підстав для застосування до позивача саме повної матеріальної відповідальності.

Спірні правовідносини регулюються Законом України від 03.10.2019 №160-IX «Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі» (далі по тексту – Закон №160-IX), який визначає підстави та порядок притягнення військовослужбовців до матеріальної відповідальності за шкоду, завдану державному майну, у тому числі грошовим коштам, під час виконання ними службових обов`язків.

Пунктом 5 ч.1 ст. 1 Закону №160-IX визначено, що пряма дійсна шкода (далі - шкода) - збитки, завдані військовій частині, установі, організації, закладу шляхом знищення, пошкодження, створення нестачі, розкрадання або незаконного використання військового та іншого майна, погіршення або зниження його цінності, а також витрати на відновлення чи придбання військового та іншого державного майна замість пошкодженого або втраченого, надлишкові виплати під час виконання обов`язків військової служби або службових обов`язків. До шкоди не включаються доходи, які могли бути одержані за звичайних обставин, якщо таких збитків не було б завдано

Таким чином, законодавець прямо відносить надлишкові виплати під час виконання обов`язків військової служби або службових обов`язків до можливої прямої дійсної шкоди, однак сам по собі факт здійснення такої виплати не є достатньою правовою підставою для покладення обов`язку з її відшкодування на конкретного військовослужбовця. Для цього необхідним є встановлення всіх передбачених законом умов матеріальної відповідальності саме цієї особи.

Відповідно до ч.1 ст.3 Закону №160-IX підставою для притягнення до матеріальної відповідальності є шкода, завдана неправомірним рішенням, невиконанням чи неналежним виконанням особою обов`язків військової служби або службових обов`язків, крім обставин, визначених статтею 9 цього Закону, які виключають матеріальну відповідальність.

Частиною 2 ст.3 Закону №160-IX встановлено, що умовами притягнення до матеріальної відповідальності є: наявність шкоди; протиправна поведінка особи у зв`язку з невиконанням чи неналежним виконанням нею обов`язків військової служби або службових обов`язків; причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи і завданою шкодою; вина особи в завданні шкоди.

Отже, матеріальна відповідальність військовослужбовця має індивідуальний характер та може бути покладена лише за умови доведеності того, що саме протиправна поведінка конкретної особи перебуває у причинному зв`язку із заподіяною шкодою та що така шкода завдана з вини цієї особи.

Зі змісту наведених норм також убачається, що встановлення факту та розміру шкоди не є тотожним встановленню вини конкретного військовослужбовця у її заподіянні.

Саме тому факт здійснення військовою частиною надлишкової виплати не може автоматично свідчити про наявність підстав для притягнення до матеріальної відповідальності будь-якої посадової особи, яка брала участь у документообігу, що передував такій виплаті.

Окремо законодавцем визначено види матеріальної відповідальності.

Згідно з ч.1 ст.5 Закону №160-IX особа за завдану з необережності шкоду несе матеріальну відповідальність у розмірі завданої шкоди, але не більше п`ятнадцяти прожиткових мінімумів, установлених для працездатних осіб, крім випадків, коли цим Законом передбачено повну чи підвищену матеріальну відповідальність.

Відповідно до ч.1 ст.6 Закону №160-IX особа несе матеріальну відповідальність у повному розмірі завданої з її вини шкоди у разі виявлення нестачі, розкрадання, умисного знищення, пошкодження чи іншого незаконного використання військового та іншого майна, у тому числі переданого під звіт для зберігання, перевезення, використання або для іншої мети, здійснення надлишкових виплат грошових коштів чи вчинення інших умисних протиправних дій.

Пунктом 2 ч.1 ст.6 цього Закону передбачено повну матеріальну відповідальність у разі виявлення факту приписки в нарядах чи інших документах фактично не виконаних робіт, викривлення звітних даних або обману держави в інший спосіб.

Таким чином, з огляду на зміст оскаржуваного наказу та висновки службового розслідування суд має встановити не лише факт надлишкової виплати грошових коштів, а й те, чи доведено вчинення позивачем конкретних протиправних дій, які перебувають у причинному зв`язку із заподіяною шкодою, а також чи наявні передбачені ст.6 Закону №160-IX підстави саме для покладення на нього повної матеріальної відповідальності.

Суд при цьому враховує, що у службовому розслідуванні дії ОСОБА_1 кваліфіковано як неналежне виконання службових обов`язків – службову недбалість.

Разом з тим, самим відповідачем дії позивача не кваліфіковано як умисне внесення недостовірних відомостей, приписку, викривлення звітних даних чи обман держави. У матеріалах службового розслідування не встановлено та відповідачем не доведено, що позивач умисно зазначив у рапортах відомості, які не відповідали дійсності, достовірно знав про відсутність фактичного виконання підлеглими військовослужбовцями відповідних завдань та, попри це, свідомо подав рапорти з метою отримання ними додаткової винагороди.

При цьому суд не ототожнює поняття «службова недбалість» та умисне внесення недостовірних відомостей.

Сам по собі висновок про неналежне виконання службових обов`язків у формі службової недбалості не означає встановлення умисної протиправної поведінки, яка є необхідною для застосування передбачених ст.6 Закону №160-IX окремих підстав повної матеріальної відповідальності, на які посилається відповідач.

Для застосування п.2 ч.1 ст.6 Закону №160-IX необхідним є встановлення конкретного факту приписки в нарядах чи інших документах фактично не виконаних робіт, викривлення звітних даних або обману держави, вчиненого саме відповідною особою. Самого висновку про те, що певні документи не підтверджують виконання бойових (спеціальних) завдань, недостатньо для висновку про те, що особа внесла до документа завідомо недостовірні відомості.

Відсутність документального підтвердження певної обставини та встановлення факту її неправдивості є різними за своїм змістом обставинами.

У цій справі відповідач не довів, що ОСОБА_1 зазначив у рапортах обставини, які фактично не відповідали дійсності, а також не довів, що на момент складення кожного з рапортів позивач достовірно знав про їх недостовірність.

Суд також враховує нормативне регулювання виплати додаткової винагороди.

Пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» передбачено виплату військовослужбовцям додаткової винагороди, а її виплата здійснюється на підставі наказів командирів (начальників).

Отже, рапорт безпосереднього начальника та наказ командира військової частини не є тотожними за своїм юридичним значенням документами.

Як встановлено судом, ОСОБА_1 не приймав остаточного рішення про виплату додаткової винагороди, не видавав наказів про її виплату та не здійснював розпорядження бюджетними коштами. Остаточне рішення про виплату додаткової винагороди приймалося командиром військової частини шляхом видання відповідного наказу.

Відтак, для покладення на ОСОБА_1 відповідальності за всю суму виплат відповідач повинен був встановити та довести не лише факт подання ним відповідних рапортів, а й те, що відомості, наведені у цих рапортах, були недостовірними, що саме їх подання зумовило прийняття рішення про здійснення відповідних виплат, а також що позивач мав визначений службовими обов`язками обов`язок та реальну можливість перевірити всі обставини, необхідні для встановлення права військовослужбовців на додаткову винагороду.

При цьому відповідачем не доведено, що командир військової частини при прийнятті рішення про виплату додаткової винагороди був позбавлений можливості самостійно оцінити подані документи та перевірити наявність передбачених законодавством умов для відповідної виплати.

Тому саме по собі подання позивачем рапортів не може без встановлення наведених обставин розглядатися як безпосередня та єдина причина виникнення всієї суми визначеної відповідачем шкоди.

Згідно з п.2-1 постанови №168 порядок і умови виплати додаткової винагороди визначаються керівниками відповідних міністерств та державних органів. Відомчими нормативними актами може деталізуватися порядок документального оформлення та підтвердження відповідних виплат.

Разом з тим, застосування такого порядку не звільняє відповідача від обов`язку довести передбачений ст.3 Закону №160-IX склад матеріальної відповідальності конкретного військовослужбовця.

При цьому суд враховує правовий висновок Верховного Суду, викладений, зокрема, у постанові від 21.10.2025 у справі №380/3973/23, щодо співвідношення постанови №168 та відомчих нормативних актів при визначенні права військовослужбовців на додаткову винагороду. Вказаний правовий висновок має значення для оцінки доводів відповідача щодо документального підтвердження права військовослужбовців на відповідну винагороду, однак сам по собі не вирішує питання матеріальної відповідальності позивача, яке підлягає оцінці з урахуванням вимог Закону №160-IX щодо встановлення протиправної поведінки, вини та причинного зв`язку.

Саме по собі посилання відповідача на відсутність окремих записів у бойових документах не свідчить про те, що ОСОБА_1 подав неправдиві відомості.

Для такого висновку необхідно було встановити, які саме бойові (спеціальні) завдання фактично виконували або не виконували військовослужбовці ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у кожному із спірних періодів, які накази та розпорядження командування діяли на відповідний час, у чому конкретно полягали завдання зазначених військовослужбовців, які документи існували на момент складання кожного рапорту, якими документами мав керуватися ОСОБА_1 , які документи фактично перебували в його розпорядженні та які саме відомості, зазначені ним у рапортах, не відповідали фактичним обставинам.

Крім того, для встановлення вини позивача необхідно було з`ясувати, чи знав він або за конкретних обставин повинен був знати про невідповідність зазначених у рапортах відомостей фактичним обставинам та чи мав реальну можливість встановити таку невідповідність.

Такого належного та конкретного аналізу відповідачем під час службового розслідування не здійснено, а матеріали справи не містять достатніх доказів на підтвердження зазначених обставин.

Суд також враховує положення ст.8 Закону №160-IX, яка визначає порядок проведення службового розслідування.

Відповідно до ч.1 ст.8 Закону №160-IX посадові (службові) особи зобов`язані письмово доповісти командиру (начальнику) про всі факти завдання шкоди протягом доби з моменту їх виявлення.

Згідно з ч.2 ст.8 цього Закону у разі виявлення факту завдання шкоди командир (начальник) протягом трьох діб після отримання відповідної письмової доповіді письмовим наказом призначає розслідування для встановлення причин завдання шкоди, її розміру та винних осіб.

Отже, закон прямо визначає предмет службового розслідування, до якого належать, зокрема, причини завдання шкоди, її розмір та винні особи.

Відтак службове розслідування у цій справі мало встановити не лише загальну суму надлишкових виплат, а й конкретні причини їх виникнення, конкретних винних осіб, характер їх дій, ступінь вини кожної особи та причинний зв`язок між відповідними діями і шкодою.

Частиною 7 ст.8 Закону №160-IX передбачено, що якщо вину особи доведено, командир (начальник) не пізніше ніж у п`ятнадцятиденний строк із дня закінчення розслідування видає наказ про притягнення винної особи до матеріальної відповідальності із зазначенням суми, що підлягає стягненню.

Частиною 8 ст.8 Закону №160-IX передбачено, що у разі якщо шкоду завдано кількома особами, у наказі командира (начальника) визначаються суми, що підлягають стягненню окремо з кожної особи, з урахуванням ступеня вини і конкретних обставин завдання ними шкоди.

Отже, навіть у випадку встановлення декількох осіб, дії яких певним чином пов`язані з виникненням шкоди, закон вимагає індивідуалізації відповідальності кожної особи з урахуванням ступеня її вини та конкретних обставин завдання шкоди.

У спірному випадку позивачу визначено до відшкодування 209006,44 грн, однак із матеріалів справи не вбачається належного обґрунтування того, чому саме вся зазначена сума має бути покладена на ОСОБА_1 , у чому полягає його індивідуальний внесок у виникнення кожної із відповідних виплат та яким чином кожна конкретна дія позивача перебуває у причинному зв`язку з відповідною частиною визначеної шкоди.

Наявність інших посадових осіб, які брали участь у процесі документування, перевірки, погодження та прийняття рішення про виплату, сама по собі не означає необхідності покладення на них матеріальної відповідальності, однак зумовлює необхідність встановлення ролі кожного учасника відповідної процедури та визначення того, які саме дії конкретної особи перебували у причинному зв`язку з виникненням шкоди.

Матеріали справи не містять достатніх доказів того, що саме ОСОБА_1 був тією посадовою особою, дії якої перебували у безпосередньому причинному зв`язку з усією сумою визначеної шкоди.

Відповідно до ст.7 Закону №160-IX розмір завданої шкоди встановлюється за фактичними втратами на підставі даних бухгалтерського обліку з урахуванням визначених законом обставин.

При цьому встановлення розміру шкоди та встановлення особи, яка повинна її відшкодувати, є різними юридичними питаннями.

Суд також бере до уваги ст.9 Закону №160-IX, відповідно до ч.1 якої завдана шкода не підлягає відшкодуванню, а особи звільняються від матеріальної відповідальності, зокрема, у разі якщо шкоду завдано внаслідок виконання наказу або розпорядження командира (начальника), крім випадків виконання явно злочинного наказу або розпорядження, а також у разі виправданого службового ризику.

Частиною 3 ст.9 Закону №160-IX встановлено, що обставини, які виключають матеріальну відповідальність, підлягають встановленню під час проведення розслідування.

Отже, службове розслідування мало встановити не лише обставини, які свідчили про можливе порушення, а й обставини, що могли виключати матеріальну відповідальність позивача.

З матеріалів справи вбачається, що позивач посилався на виконання ним розпоряджень командування та наявність документів, на підставі яких він складав відповідні рапорти.

Водночас відповідач не надав суду достатніх доказів того, що ці доводи були належним чином перевірені під час службового розслідування, а також що позивач за конкретних обставин мав обов`язок та реальну можливість діяти інакше.

При цьому суд не ставить під сумнів повноваження військової частини виявляти та усувати випадки безпідставної виплати бюджетних коштів. Однак наявність у військової частини права виявляти та усувати надлишкові виплати не означає автоматичної наявності правових підстав для стягнення всієї суми таких коштів саме з посадової особи, яка складала документ, що передував прийняттю рішення про виплату.

Матеріали внутрішнього аудиту та довідки фінансово-економічної служби можуть мати доказове значення для встановлення факту і розміру відповідних виплат, однак самі по собі не звільняють відповідача від обов`язку довести всі передбачені ст.3 Закону №160-IX умови матеріальної відповідальності саме позивача.

Таким чином, навіть за умови підтвердження факту здійснення військовою частиною надлишкових виплат додаткової винагороди, такий факт сам по собі не є достатньою правовою підставою для покладення всієї суми відповідних виплат на ОСОБА_1 як на посадову особу, яка подавала рапорти щодо підлеглих військовослужбовців.

Відповідачем не доведено, що позивач умисно зазначив у рапортах недостовірні відомості, знав про відсутність у підлеглих військовослужбовців права на відповідну винагороду та свідомо подав документи для її безпідставної виплати. Не встановлено також, які саме конкретні дії позивача перебували у безпосередньому причинному зв`язку з кожною із здійснених виплат та з яких підстав саме на нього покладено обов`язок відшкодувати всю суму шкоди.

Саме по собі виконання позивачем обов`язків щодо складання та подання рапортів не означає, що він приймав рішення про виплату грошових коштів, визначав їх розмір чи здійснював розпорядження бюджетними коштами.

Отже, висновок службового розслідування про службову недбалість позивача не підтверджує сам по собі наявності встановленої законом підстави для покладення на нього повної матеріальної відповідальності у визначеному розмірі.

Суд також враховує, що за змістом ч.8 ст.8 Закону №160-IX у разі завдання шкоди кількома особами сума, що підлягає стягненню з кожної особи, визначається з урахуванням ступеня вини та конкретних обставин завдання ними шкоди.

Таким чином, навіть за умови встановлення факту участі позивача у відповідному документообігу відповідач повинен був індивідуалізувати його відповідальність, встановити ступінь його вини та конкретний причинний зв`язок із кожною виплатою, чого у спірному наказі та матеріалах службового розслідування належним чином не зроблено.

Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача.

Згідно з ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги та заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 1 ст.73 КАС України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до ч.1 ст.74 КАС України суд не бере до розгляду докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

Згідно з ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

За правилами ч.1 ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Суд при цьому оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

З огляду на наведене суд доходить висновку, що відповідачем не доведено сукупності умов, необхідних для притягнення ОСОБА_1 до матеріальної відповідальності, а саме не доведено належними та достатніми доказами протиправної поведінки позивача, його вини та причинного зв`язку між його діями і шкодою у розмірі 209006,44 грн.

При цьому суд не ставить під сумнів сам факт наявності у військової частини повноважень щодо виявлення та усунення випадків безпідставної виплати бюджетних коштів. Разом з тим реалізація таких повноважень не звільняє відповідача від обов`язку довести передбачені законом підстави для покладення матеріальної відповідальності на конкретного військовослужбовця.

У цій справі відповідач не довів, що ОСОБА_1 вчинив умисні протиправні дії, передбачені п.1 ч.1 ст.6 Закону №160-IX, або здійснив приписку, викривлення звітних даних чи обман держави в розумінні п.2 ч.1 ст.6 цього Закону.

Не доведено також, що саме дії позивача були безпосередньою причиною здійснення кожної з виплат, що позивач мав виключну можливість та службовий обов`язок встановити ті обставини, які згодом були визнані відповідачем підставою для висновку про безпідставність виплат, а також що вся визначена сума шкоди перебуває у причинному зв`язку саме з його діями.

За таких обставин висновок службового розслідування про службову недбалість позивача не може бути покладений в основу висновку про наявність усіх передбачених законом умов для притягнення його до повної матеріальної відповідальності.

Відповідно до ч.1 ст.14 Закону №160-IX рішення про притягнення до матеріальної відповідальності може бути оскаржене до суду в порядку, передбаченому законодавством.

З огляду на наведене суд вважає, що оскаржуваний наказ у частині притягнення ОСОБА_1 до повної матеріальної відповідальності у розмірі 209006,44 грн не відповідає критеріям, визначеним ч.2 ст.2 КАС України, оскільки відповідачем не доведено наявності всіх передбачених Законом №160-IX матеріально-правових підстав для застосування до позивача саме повної матеріальної відповідальності.

Відповідно до ч.1 ст.245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Отже, наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 27.03.2026 №28 «Про результати службового розслідування щодо зайвих виплат додаткової винагороди» в частині притягнення ОСОБА_1 до повної матеріальної відповідальності у розмірі 209006,44 грн належить визнати протиправним та скасувати.

Таким чином, суд доходить висновку про необхідність задоволення позову ОСОБА_1 та скасування оскаржуваного наказу в частині притягнення його до повної матеріальної відповідальності.

Позивач від сплати судового збору звільнений, підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 241-246, 255, 257-262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправним та скасування наказу задоволити повністю.

Визнати протиправним та скасувати наказ командира військової частини НОМЕР_1 (з основної діяльності) від 27.03.2026 №28 «Про результати службового розслідування щодо зайвих виплат додаткової винагороди» в частині притягнення до повної матеріальної відповідальності ОСОБА_1 у розмірі 209006,44 грн

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Повний текст рішення складений 02 жовтня 2026 року

Учасники справи:

Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_3 )

Відповідач - Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_4 )

Суддя С.М. Дуляницька